«Я люблю дивитися, як помирають діти…»
(Володимир Маяковський)
З деяким хвилюванням і навіть душевним трепетом візьмусь я за повість сію про дитинство Серафима. Бо вже чую обурені репліки і навіть крики проникливих читачів: мовляв, Серафим небожитель і ніякого дитинства в нього бути не могло, бо він суть вічна, початкова, а значить змужніла до творіння людини. Інші проникливі читачі будуть висловлювати заперечення іншого ґатунку: Серафим безхатько, а яке може бути дитинство в безхатька? Якщо в нього дитинство і було, то це було дитинство не Серафима, а зовсім іншої людини з тим же іменем, групою крові та мітохондріальною ДНК. І нічого нас тут плутати і вводити у спокусу. Але я насмілюсь. Не ображайтеся, любі друзі, хлопчики й дівчатка. А там – лайте, не лайте, заперечуйте, захоплюйтеся – мені все одно. Моя справа – написати. А ваша справа – прочитати і грішити любомудрієм лукаво опісля.
Отже, Серафим був народжений на світ Божий в роки шістдесяті століття двадцятого в родині цілком порядній, навіть модерністській і прогресивній для свого часу, хоч і молодій. Батько його був інжинєром та вченим. Працював у лабораторії по розробці нового ракетного палива. Була така лябораторія у ті роки у славному місті Новочеркаську, була. Матінка його працювала вчителькою математики в школі сліпих, яка в ті роки теж стояла самотньо на околиці того ж степового міста, і вчились у ній діти, які сприймали світ звуків та доторків, але світ кольору і світла був їм невідомий, або відомий незначно. Батьки Серафима були родом з України, але занесла їх доля до Московщини, хоча Дон – то не зовсім Московщина, точніше зовсім не Московщина - дуже довго той край був окремішнім і своєрідним. Батьки на час появи Серафима на Світ Божий були молодими – ледве отримали освіту і поєднали долі путами шлюбу (точніше слюбу), і Серафима сотворили. Майна на той час не мали вони ніякого. Точніше, з майна був у них матрац і стара валіза з білизною. Оселились вони в комунальній квартирі, де в двох кімнатах жили чотири сім’ї. І щоб одне одного не гнітити різними відвертостями і одкровеннями, жителі сієї обителі відгородились одне від одного завісами в кімнатах. А кухня та інші потрібні приміщення були в них спільними.
Коли Серафим з’явився на світ, батьки його довго думали, яке ім’я йому дати. Вирішили, що вони вийдуть на прогулянку на вулицю, першого ж хлопчика, якого зустрінуть, будуть питати про імення його земне. І що він відповість, таке ім’я рожденному і дадуть. Але перший зустрічний хлопчик був настільки неохайно вбраний і так перелякано промовив слово Хведір, що від імені Теодор вони однозначно відмовились. А тут, як на біду, о тій порі до батьків немовляти приїхала з візитом родичка, що була сестрою батька народженого. Своїх дітей в неї не було, але вона була читачкою. В одній книзі, яку вона щойно прочитала героя звали Серафим. Їй так сподобався той образ, що вона почала наполягати і просити назвати дитя саме так. Крім того, в неї в голові постійно крутився рядок з Пушкіна: «… І шестикрилий Серафим на роздоріжжі тут з’явився…» Сестру вшанували, проявили до неї якесь співчуття, і доля хлопчика була вирішена (ім’я теж визначає долю, між іншим) – він став Серафимом.
Дитинство Серафима збіглося з шістдесятими роками, епохою на диво прозорою та повітряною. Люди не ходили по землі – літали над нею, мислили майбутнім – неймовірним та фантастичним, про минуле забували або не пам’ятали його, навіть якщо воно було зовсім нещодавнім. Події десятирічної давнини, а тим більше двадцятирічної мислились якимись неймовірно далекими, а події, що відбулися до 1917 року, сприймались як події такої неймовірної стародавності, що відбулися як мінімум до нової ери.
Ріс Серафим у місті Новочеркаську, що був у роки минулі й далекі центром патріархальної цивілізації втікачів, що була віднесена Доном. Але Серафим про це навіть не здогадувався і в ті роки ніколи про це не думав. Навколо нього мислили про майбутнє, про Космос, про науку, а не про минуле.
Батьки Серафима майна ніякого не тільки не мали, але навіть не намагались його отримати. Жили як живеться. Але їсти хотілося дуже, а заробітна плата була вбога і мізерна, допомоги від батьків, що теж весь вік бідували, ніякої. А тому батько Серафима щоб прогодувати родину свою вдень був вченим та інженером, а вночі вантажником – розвантажував вагони. Як в нього вистачало на це сил – невідомо. Певно він був двожильним. А мати його вчила сліпих дітей математиці. Оскільки місць в дитячих яслах та садочках не було, і сидіти вдома з дитиною теж не було можливості ніякої, Серафима змалку, з річного віку і далі закривали одного у порожній комунальній квартирі і йшли собі на роботу. Ув’язнення своє Серафим щоразу сприймав надто емоційно і лишаючись у самотності – у вимушеному відлюдництві сприймав це як трагедію і плакав. Сусідські діти часом приходили до закритих дверей і питали його: чому він плаче. На це юний Серафим відповідав, що одна причина сього – самотність, а інша – дуже страшений ніж, у товаристві якого він змушений гаяти час і марнувати дні свої молоді. Справа в тому, що йдучи на роботу батьки суворо забороняли Серафиму брати до рук кухонний ніж і пояснювали на жахливих прикладах, який цей предмет моторошний («ось один хлопчик якось бавився кухонним ножем…»). Серафим би його зроду до рук не брав, але якщо про цю річ сказали і брати заборонили, то він тільки про нього цілими днями і думав, на кухню знаходив, ніж знаходив і долучав його до гри. Діти, почувши про це, дивувались і просили цей жахливий предмет показати. Він показував його через замкову шпаринку, але діти, звісно, нічого побачити не могли. Тоді він просив їх підійти з іншого боку дому і показував ніж через вікно. Діти сміялись і казали, що ніж цей зовсім не страшний. На це Серафим ображався і остаточно нічого не розумів.
Іграшок в малого Серафима було мало. Був лише один старий подертий плюшевий ведмедик. Дістався він йому вже старим і подертим (колишнім власникам шкода було його викидати і вони подарували Серафиму). Ведмедика цього Серафим дуже любив, відносився до нього як до живої істоти і часто з ним розмовляв. Довгі роки він був його єдиним співрозмовником і другом. Пізніше, коли Серафима вже не закривали в порожній квартирі, а випускали на цілий день гуляти, Серафим цілими днями блукав пустищами. Дім цей, як і школа сліпих, стояв на самій околиці міста. Ведмедик на той час став таким непридатним, що його викинули на смітник. Але Серафим, заливаючись сльозами, знайшов його на смітнику і приніс додому. Батьки цим його вчинком обурились і ведмедика знову викинули – на цей раз далеко і надійно. Серафим плакав і шукав його пустищами. Йому здавалося, що друга його вбили, і якщо він його знайде, то зможе воскресити – повернути до життя. Але сподівання його були марними, і Серафим продовжував оплакувати ганчіркового друга.
Потім Серафиму подарували іграшкову пластикову рушницю. Тоді Серафим уявив себе мисливцем в далекій Африці, блукав вже не пустищами, а саванами і полював на уявних левів, слонів і крокодилів. І казав, що як виросте, буде мисливцем за фахом. Але потім раптом усвідомив, що коли звірів вбивають, то їм боляче і страшно. Тоді він викинув свою рушницю і більше в такі ігри не бавився. Йому подарували олівці, фарби, пензлики і папір. І Серафим цілими днями малював. І казав, що мріє стати художником. Малюнки в нього були досить дивні. Наприклад, він малював тайгу, хоча крім степу іншої природи в своєму житті не бачив. Ще він малював атомні бомби і ядерну війну. Хоча теж ніколи нічого подібного не бачив – навіть по телевізору, про Хіросіму навіть і не чув. Мотиви ці він вбирав з розмов дорослих, які часом розмовляли на тему, а що буде, якщо раптом ядерна війна. Дорослі дивилися на його малюнки і казали, що схоже. І дивувались, де все це він міг побачити.
У домі, де пройшло дитинство Серафима, водилося чимало щурів, вони бігали по дому прямо серед білого дня. Але щурів Серафим чомусь зовсім не боявся і дивувався, чому дорослі їх бояться. Одного разу на кухні здійнявся галас і крик, коли величезний щур виліз з дірки в підлозі під час процесу приготування їжі мешканцями квартири. За щуром довго бігали, кричали, нарешті накрили щура порожнім відром, а сусідка, яка щурів особливо боялася, сіла на це відро, щоб щур не втік. Щура оцього волохатого й сірого, судячи по всьому, втопили в тому ж відрі, але Серафим цієї жорстокої сцени суду Лінча не побачив – його з кухні прогнали. У тому кам’яному домі, звісно. жило чимало котів – смугастих і плямистих, але щурів вони теж боялись і на них не полювали. А полювали вони на ящірок, яких водилося біля отого самого дому та в степу багацько. І не полічити. Одного разу Серафим побачив, як товстий кіт зловим ящірку зелену і живцем її пожирав. Це криваве видовище так вразило Серафима, що він цю подію довго з відразою згадував, навіть в роки зрілі.
Сусідські діти Серафима чомусь не любили (може відчували в ньому істоту потойбічну, хто зна), часто принижували його, іноді навіть над ним знущалися і били – зовсім не заслужено. Серафим з цього приводу сумував і відчував себе ізгоєм. До забав Серафима брали неохоче, іноді тільки як спостерігача. Одного разу діти знайшли біля дому хліб – доволі свіжий та апетитний на вигляд. Тут же розділили цей хліб і почали їсти. Серафиму, звісно, не дали. Він з сумом і образою спостерігав, як діти наминають хліб та ще й знущальним тоном розповідають: «А хліб який смачний! Але ми тобі його не дамо!» Але потім виявилось, що цим хлібом труїли щурів і діти поласувавши цією знахідкою потім отруїлися і померли не дивлячись на зусилля лікарів. Якби Серафим був дорослішим, він би подумав, що це Провидіння врятувало його для якоїсь високої і важливої місії, але Серафим про це тоді не мислив. Малий він ще тоді був для таких роздумів.
Слід відмітити, що Провидіння ще не раз проявляло прихильність до Серафима і рятувало його. Коли Серафиму було десь років шість, він, блукаючи пустищем, помітив дітей, що бавлячись розпалили вогнище і щось туди кинули. Серафим вирішив підійти до тих дітей і спитати: в яку гру вони бавляться і чи не візьмуть вони його до своєї веселої компанії. Та не встиг він зробити і кроку, як пролунав вибух, і дітей, що бавились біля вогню розірвало на шматки. Як виявилось пізніше, діти знайшли снаряд часів війни і кинули його до вогню – подивитися, а що з того буде. І це був не останній випадок в дитинстві Серафима, коли він віч-на-віч зітнувся зі Смертю, побачив її жах і бруд. Саме в шість років – за рік до школи батьки Серафима все-таки змогли влаштувати його в дитячий садочок, і безпритульне дитинство Серафима закінчилось. Почалось притульне дитинство. Впорядковане. Проте, від садочку в Серафима лишились дуже сумні спогади: садочок був брудний і неохайний, дітей в садочку за непослух лякали темною коморою: «Зараз зачиню тебе в комірчині, і там тебе з’їдять великі і страшні щурі!!!» Іноді дитину навіть тягнули до комірчини, дитина пручалася і кричала. Найсильнішим і найсумнішим враженням від садочка став для Серафима один випадок. Підлога у роздягалці садочку була кахляною. Якось вихователька послизнулась, впала, розбила собі голову. Померла в агонії на очах у Серафима, що кликав когось на допомогу. Потім Серафиму все життя ввижалася кров черлена на білому кахлі та конвульсії агонізуючого жіночого тіла, пусті мертві очі. Хоча страху в той день він не відчув ніякого.
Страх в дитинстві Серафим відчув тричі. Навіть не страх, а якийсь глибинний жах. Вперше це трапилося біля телевізора. На весь будинок, де було чимало квартир, був один єдиний маленький чорно-білий телевізор на другому поверсі. У той вечір на екрані була прем’єра фільму «Біле сонце пустелі». Зібралися всі сусіди, у кімнаті стало тісно, Серафима посадили біля самого екрану. З перших же кадрів фільму (голова, що стирчала з піску) Серафим відчув такий неймовірний жах, що вирвався з обіймів дорослих і втік з кімнати і забився під сходами в куток і там кілька годин тремтів від страху. Його довго потім шукали. Другий випадок жаху теж був пов’язаний з кіно. Батько взяв його в кінотеатр на фільм «Пригоди Одіссея» - кольоровий і широкоформатний. З самого початку фільму Серафиму стало моторошно: ці греки нагадували йому не еллінів, а варварів, і світ навколо них був диким. Але коли дійшло до циклопа Поліфема та його осліплення, Серафимо стало не просто страшно – в його душу вселився глибинний - чисто античний жах. Втекти з кінозалу не було ніякої можливості. Серафим заплющив очі і здригаючись просидів весь фільм. Відрив очі він тільки один раз і побачив, як Цирцея перетворила супутників Одіссея на свиней, і Серафиму стало ще страшніше. Але ці переживання жаху ще можна було б якось пояснити. Третій випадок був приступом зовсім незрозумілого жаху. Серафим бавився в пісочниці біля школи сліпих. Інших дітей та й людей взагалі навколо не було. Серафим звик гуляти в самотності, і таке оточення було йому не новим. Але раптом Серафим помітив, як з піску вилізає оса амофіла піщана (Ammophila sabulosa L.). Серафиму здалося, що це якась істота з потойбічного світу, створіння з Тартару, з безодні пекла вилазить на світ. Серафима злякала не оса як така. Серафим відчув нескінченну самотність у Всесвіті, його жах і безодню нескінченності, якось усвідомив, що все навколо може раптом закінчитись назавжди, настане вічне Ніщо, все навколо плинне і короткочасне, що всі люди лише епізоди, флуктуації Небуття, цієї Пітьми, яку неможливо навіть виміряти. І що всі люди колись помруть, і Світу настане кінець… Йому стало так моторошно і страшно, що він кинув свої іграшки і побіг навмання в пошуках захисту від жорстокого світу сього.
Книжки Серафиму в дитинстві читали різні. Москальські народні казки йому не сподобались – вони його лякали. Навіть давні богатирі викликали в нього підсвідомий жах. Можливо виною цьому були ілюстрації – художник зобразив всіх цих носіїв меча страшнувато. Корній Чуковський його захопив – Айболить, Бармалей, Тараканище, «Телефон» здавались йому кумедними (підтекстів і метафор він ще не розумів), як і фільм «Айболить-66». Але дике захоплення викликала в нього трилогія Миколи Носова про Незнайку, яку йому читали перед сном. Він настільки захопився героями та сюжетом, що вирішив стати вже не художником, а письменником і самому придумувати свій світ і написати щось захоплююче. Перша книга, яку він спробував прочитати самостійно у віці п’яти років, але зміг осягнути тільки малюнки, підписи під ними і окремі абзаци, була «Астрономією» - шкільний підручник для десятої кляси. Про те, що існує величезний Космос, він чув від батьків і раніше. Дивився здивовано на Місяць вечорами, йому показували пальцем яскраву зірку на небосхилі і казали, що то планета Венера. Але прочитане вразило Серафима до глибини душі: «Так ось він який – цей Світ! Неймовірно величезний і прекрасний! Ось вона – велич Світобудови!» Першою книгою, що була прочитана Серафимом повністю була казка «Пригоди Буратіно» Олексія Толстого. Тоді книга його захопила і зачарувала. Образ Країни Дурнів його особливо здивував, і йому вже тоді здалося, що ця країна дуже вже схожа на ту, в якій він живе і це просто зла карикатура на Совітський Союз. «Пригоди Пінокіо» Серафим ще тоді не читав, і сприймав «Буратіно» як неофіт Євангеліє. Тільки пізніше в Серафима з’явилась глибока відраза і зневага до Олексія Толстого і його творчості, виникло відчуття вторинності, примітивності, плагіату, усвідомленої брехні.
У домі, де пройшло дитинство Серафима люди жили різні. Але комуністів не було. Щурі та таргани жили, а от комуністи – ні. З щурами та тарганами жителі дому боролися як моглди, а от з комуністами – ні. І зовсім не тому, що вони були прихильниками вчення Маркса та Лєніна, а просто із-за відсутності таких в полі зору. (написав я оце і якось стало не по собі: я уявив собі, як би жителі дома труїли комуністів мишаком чи стрихніном, або топили б їх у відрі з водою.)
В одній комунальній квартирі з батьками Серафима жили в двох кімнатах чотири сім’ї, як я вже про це писав. Сварилися часом, тісно було (це м’яко кажучи), але якось жили. І не вони одні так у ті роки. Дві сім’ї – так звані «рабоцяги», що тягнули щоденну лямку важкої фізичної праці – безпросвітної. Ще одна – доволі дивна. Вона, як тоді казали «проста баба», товста, стервозна, з жахливим характером. Родом не місцева, десь з «російської глибинки», такої дрімучої та угро-фінської, що навіть уявити важко. Борщ вона називала «свинячою їжею», але все одно просила навчити його варити, пробувала, але без успіху – виходив не борщ, а місиво. Він – німець на ймення Генріх. З російських німців, здається з поволзьких – «фольксдойче». Працював кухаром у заводській їдальні. Але зовні був нетиповим кухаром – не просто худий – очеретяний. Перед одруженням він приходив і розпитував всіх жителів дому – хто вона, яка і чи варто. Всі відповідали: «Та, нічого, нормальна, звичайна…» Після одруження він ображено й докірливо дивився на всіх і зітхав: «Що ж ви не попередили мене…» Проте, він змирився з долею і махнув на все рукою. Пара вийшла оригінальна: товста і сварлива холерична «баба» і худий меланхолік.
Розмови дорослих Серафим засмоктував як губка. Час був ще прозорий – шістдесяті, час надій. Ще не було густої задушливої атмосфери сімдесятих – густого повітря безнадії, хоч ножем ріж. Про нещодавні жахливі роки, що були вже й тоді «майже билинні, коли в терміни величезні вплітали етапи довгі» говорили мало. Уривками. У всіх було таке відчуття, що ці роки пішли в минуле назавжди, більше не повторяться, і краще їх не згадувати, хоча мимоволі згадувалося. Ну, винесли вампіра з мавзолею, і то добре. Хоча слова і фрази з тої ще епохи проривалися мимоволі в розмовах ріжучим нагадуванням: «Чого дивишся на мене, як на ворога народу?! Надто грамотний?» Серафим інтуїтивно розумів, що натякають на щось страшне і потаємне. Хоча по руках ходив потріпаний «Один день Івана Денисовича» з «Нового міра» і про повість сію говорили пошепки на кухні. Але частіше говорили про інше. Про порожні полиці в магазинах, про напівголодне існування, про черги. Ще глухо і з якимось відчаєм говорили про розстріл демонстрації трудящих Новочеркаського вагонного заводу 2 червня 1962 року. Шепотіли на кухні: «Як же так? Робітники вийшли на демонстрацію, їсти не було чого, магазини порожні, хліба не було, зарплату знизили. А їх розстріляли… Теж мені совітська влада називається…» Обговорювали різні чутки, часто неправдиві, про епідемію холери в Астрахані, про те, як якийсь китаєць хотів влаштувати вибух в мавзолеї Леніна, але бомба вибухнула в черзі, говорили про термоядерну бомбу на сто мегатонн, про стронцій, від якого «помічна тепер столична». Дорослі говорили, а Серафим все слухав: «… Буде час, люди будуть згадувати про ці часи, що ми пережили, як про наймоторошніші і найстрашніші часи історії…» Хоча казку Серафиму теж розповідали: «Ось скоро побудують комунізм, тоді в магазинах все буде – і хліб, і ковбаса, і масло, і все буде безкоштовно – бери скільки хочеш. І замків на дверях не буде, тому що ніхто красти не буде…» Серафим слухав і думав; «А дорослі то самі вірять в це все? Чи розповідають мені це так само як про Бабу-Ягу та Івана-царевича?» Ще Серафиму запам’ятався робітник, що стояв на вулиці і довго дивився на табличку «вулиця Жертв Революції», а потім сказав сам собі з ненавистю і голосно: «Ми їм покажемо вулицю Жертв Революції!» Потім назву вулиці змінили.
Серафим слухав і запам’ятовував, але говорив мало. Якось на рівні підсвідомості розумів, що багато чого з почутого говорити не можна. Це ж не Індія, де казали про вчення Будди: «Так я чув». Пізніше Серафим здивовано зрозумів, шо діти наче папуги повторюють розмови дорослих. Опинившись у дитячому садочку почув розмову трьох хлопчиків, які явно повторювали суперечку батьків. Один хлопчик епічно розповідав про розстріл Тухачевського, інший затято йому заперечував: «Сталін нічого не знав, то все Єжов та Берія!» А третій хлопчик вигукував: «Вбивця цей твій Сталін! Стільки народу знищив ні за що, ні про що!»
Серафим багато чого потім згадував зі свого дитинства. Пам’ять в нього була дивовижна, якщо не сказати дивна. Серафим пам’ятав багато такого, що людина в принципі пам’ятати не може. Наприклад, був у нього спогад: принесли його до фотографа та посадили на стілець. Батьки стали переживати, що він зі стільця впаде, але все таки хотіли, щоб його зазнимкували окремо. Серафим ще дивувався: «Чому вони так бояться, адже я вмію сидіти!» Потім виявилось, що такий епізод справді був, але Серафиму було тоді всього п’ять місяців від народження. І фотографія потім ця знайшлася. Були в нього ще більш дивовижні спогади. Він згадував, як раптом відкрив очі і вдарило йому в свідомість яскраве світло, він зробив вдих і йому було боляче дихати, він закричав. А над ним схилилась жінка в білому халаті і сказала: «Хлопчик! І вії є і брова! Диво якесь! І на діда свого схожий!» І ще був дивовижний спогад: плаває він в якійсь теплій рідині, темно, але приємно і затишно. І він не дихає, але дихати і не потрібно… Це взагалі дивовижно – невже Серафим пам’ятав своє перебування в утробі матері? Або ще спогад: Серафим стоїть на дерев’яній палубі корабля, вітер дме в вітрила, поруч якийсь чоловік брудно лається мовою Шекспіра, недалеко гойдається на хвилях каравела з жовто-червоним прапором, Серафим підходить до короткої чавунної гармати і підносить до неї палаючий гніт. І тут гуркіт, хмара диму… Це взагалі незрозуміло. Серафим ніколи на вітрильнику не плавав і в кіно ніколи не знімався, тим паче в Англії…
У школі Серафим дружби з дітьми не водив, був замкнутий у собі. До слів вчителів ставився скептично. І якось дуже рано усвідомив, що так звана ЦК КПСС – це просто банда мафіозі, що думає тільки про владу і власні привілеї, що комунізм вони будувати зовсім не збираються, і що на народ їм наплювати, і все що вони говорять – суцільна брехня…
Філософом Серафим вирішив стати несподівано і доволі пізно. Було йому років десять. Про філософію як про науку він вже встиг щось прочитати. Серафим був в гостях у бабусі, що жила в Донецькому краї в шахтарському селищі. Серафим був з іншими дітьми на ставку, що був заповнений брудною та смердючою шахтною водою. Для місцевих жителів купання в цьому відстійнику – з дозволу сказати водоймі було мало не улюбленою розвагою, особливо дітям. Про те, що це для здоров’я м’яко кажучи не корисно, ніхто, природньо, не думав. Серафим розважався на такому імпровізованому пляжі і побачив шахтаря, що після купелі засмагав. На тілі в нього було татуювання: «Немає в житті сенсу!» І Серафиму захотілося до болю знайти ось той самий сенс життя – і для себе, і для інших людей…
Так закінчилось дитинство Серафима і почалась молодість.
Вибачаюсь, що оповідання це вийшло в мене сумним. Я хотів вас, читачі, розсмішити. Я не хотів так написати. Але так вийшло. Даруйте мені…
