Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2536
Творів: 45773
Рецензій: 89562

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Трояндовий жаль

© Лідія, 12-09-2018
.
5(продовження)
Поїхала до Дана, щоб повернути теплі стосунки, які танули, як весняний сніг. Добиралася  автобусами, аби швидше доїхати і побачити його, моє Величне кохання!! Моя мрія! Моє натхнення, адже дякуючи йому, я підкорила літературний подіум, до якого йшла із шкільної парти. Я вірила, що колись буду писати книги, які читала на одному диханні. І мріяла збулась. Що таке щастя – це наповнена сонячним теплом радість від досягненої мети, яку ти відчуваєш всім єство, бо вона піднімає тебе, дарує тобі крила і кличе до звершень.  Їхала автобусом в Карпати, щоб дорогою остудити себе від емоцій, які морем хлинули на мене, а щоб рятуватися від них, хотіла поєднати все з природою і коханим чоловіком. Дорогою уявляла нашу зустріч, думала про те, яким приємним і несподіваним буде для нього мій сюрприз. Як  буду переконувати його поцілунками і топити  кригу гніву, щоб скресла.  Усміхнена і щаслива, з подарунками солодощів у руках прибула до геологічної партії.
Літній вечір догорав на вершинах гір. Сонце червоніло і тихо зникало з голубого неба, ховалося за хмари, залишаючи за собою багряний усміх смутку. Поступово прорізався ріжок молодого місяця, який тремтливо чекав на  блаватну ніч, а вона виходила горда, пишна як на побачення. У чарівній  зоряній сукні, яку огортала пеленою гірська  прохолода, гойдали птахи  тишу, а вона лягала на гори й  готувала їх до сну. Тихо.  Срібний молодик несподівано виринув з-за хмари і постелив мені яскраву  стежину до нашої чарівної хатинки на колесах. Підійшла ближче і почула дитячий плач.
Здивувалася. Подумала, що мені причулось і оглянулася. Нікого. Враз подумала, що хтось з партії попросив приглянути за малою, бо пізно повернеться з поля. О, це Софійчина дівчинка, згадала в цю мить. Вона заснула після забави, а прокинувшись, захотіла до мами. Уявила як Дан огортає дитину тепли рожевим коциком і несе малечу до матусі, що повернулася з роботи. Я не помилялась у своїй уяві, бо так  колись було. Поставила  валізу й пакунки біля східців. Чекала… Двері  відчинились і вода з миски,  після купання, хлюпнула на мене.
- Ой! - скрикнув Дан, - хто це? Яскраве світло ліхтаря засліпило мене..
-  Софія?... Ти? Коли приїхала?
- Тільки що? – ледь відповіла обтрушуючись з води.
- Чому не подзвонила? Не  попередила?..
- Дан, - кинулась до нього, - я хотіла зробити тобі сюрприз!...
Заходь, - промовив розгублено і пробурмотів, - у мене теж є сюрприз... Обернувся і пішов у вагончик, а я потягнула валізу з пакунками за собою,..
Зайшла всередину житла на колесах і побачила молоду жінку з дівчинкою на руках, вона смоктала груди  пухкенькими губами. Голівка з каштановими кучерями на мить відхилилася, великі ожинові оченята уважно подивилися на мене. Мала усміхнулася і   швидко припала до грудей. «Копія Дана», блиснуло в голові.
- Валя? –  тихо прошепотіла, наче боялася, щоб хтось не почув мого впізнавання. Це та Валя, студентка геологічного технікуму, яка приїхала на літню практику і в Київ з групою не повернулася. Попросилася на роботу до Дана через сімейні та особисті обставини. Я , навіть, посприяла бідній дитині, яка ходила в одних штанях і вицвілій майці, а ще купила їй на ярмарку розкішну спідницю, блузочку і не відмовляла Дана, який хотів згодом відправити її вчитися і  його заступник Антон  був проти, бо ж неповнолітня. А вона пояснювала, що батьки живуть у Лубнах і не можуть їй допомагати. Стипендія маленька і в столиці  прожити важко. Тут хоч щось заробить і після «академки» повернеться на навчання. Повернулася…У наш будиночок, в наше життя з дитинкою на руках...
«О, боже, що ти наробив Дан?! Десять років різниці!  Молода і зелена… Як ти міг мене так жорстоко зрадити?!! Як ти міг?, - ледь витиснула з себе і тамуючи сльози вибігла з будиночку.
У середині запекло. Розпач розривав груди. Біль стиснув кліщами і я  не могла видихнути повітря. Тремтіння охопило все тіло, а ноги несли не відомо куди.
« Господи, - голосила на всі Карпати, що він наробив?!, я не хочу жити… Я не зможу жити без нього! - кричала до нічного неба, -  Боже, допоможи мені!»
Здалося, що темрява поглинає і я вже нічого не бачу. Сльози застилають дорогу,  біжу в невідомість… Цієї миті не могла усвідомити, що роблю? Гнала вперед, як ошаліла лань від нічного звіра, а, насправді,  тікала від себе, від зрадженої долі, від світу, який так підло перечепив…  І тут несподівано виринув молодик з-за хмар, що збиралися на дощ. Наблизився до мене і яскраво засвітив дорогу. Почула дзюрчання води і спрямувала біг  до ріки, навіть, згадала, що вона  називається -   Лючка. Наша Лючка. У ній купалися, плюскотіли,  як риби біля берега в спеку. Далі не йшли, бо глибока. Прислухалася й почула як вона кличе до себе. Виграє блискітками хвиль, бавиться з  камінцями, перестрибує  їх і манить…  А думки  зрадливо підказують: « Йди, остудишся…  Лючка  забере біль і заспокоїть. Ступила у воду і відчула прохолоду, що  обмивала розбиті об камінці ноги, бо, коли бігла, загубила босоніжки. Відчуваю, як хтось вперто тягне мене вперед до глибини... Невже це господар Лючки, мигнув здогад і враз у  голові з’явилося прояснення.  Згадала, що  посеред ріки є виїмка у вигляді басейну.
«Занурюся в нього  і полегшає… - заспокоюю себе.»
- Соля не смій! Чуєш! Я прошу тебе! Соля!…- кричав Дан і біг за мною, гупаючи голосно кирзовими чоботами, наче довбнями, що можуть прибити..
Оглянулася, а нога сковзнула по гладенькому валуні. Я  впала у воду ниць головою.  Водоверть  ріки підхопив у міцні обійми і не відпустив. Поніс до  глибокої долини з крутими берегами і неглибоким руслом, яке завжди загромаджене уламками гірських порід. Доніс до середини й швидко передав струменю ріки, а той  обняв змучене  тіло, як гірський легінь, не теплими руками, а холодними хвилями і відніс подалі від берега, але  підняв над камінням, рятуючи від удару, цілував  мокрими устами голову, коси. «Зупинись, не неси мене бистриною,  у ній згуба,» - молилась до нього, як до бога та він не чув, гнав у діл, у  русло, де може зупинитись, а може викинути у водограй. Звідти ніколи не виберусь, бо потраплю на дорогу дарабів, а вона довга, глибока й страшна. Потопить і заховає у кам’яну глибину навіки…  Відчула, як спідниця з плащової тканини, пошита в сонце-кльош, вигулькнула з-під води і  стала водяним вітрилом,  розпустила широкий клин, який почав не даватися потоку  води, чіплявся за гострі валуни і намагався кермувати течією. Відчула як ще більше   піднялась над водою і, враз, народилася віра в порятунок. Місяць,  що зацікавлено виринув з  захмареного неба злякано подивився на мене і застиг у сум’ятті. «Якщо любиш мене, світи яскраво, аби я могла схопитися за  гіляку, відірвану з дараб,  кинуту напризволяще між  камінням, і вижити…», - промовила крізь сльози.
Він не тільки почув мене, а наблизився так низько, що  вода яскраво заблистіла і понесла повільно, ховаючи, ніби крала від життя, від світу, намагаючись занурити в кам’яну глибину. Відчула, що хочу жити. Почала борсатись, адже вмію плавати і це дало мені шанс для порятунку.  
- Антон! Хлопці! Зловіть її, бо ще три метри і потрапить у вир, - голосно кричав  Дан. Кричав зі страху:  до хлопців, до гір, до бога, який почув і спрямував  до людей, що  вимивали у великому  решеті золотий карпатський пісок…
6 (продовження)
Прийшла до тями в лікарні. У палаті, на підвіконні, сиділо сонце і дражнило очі промінням. На кріслі, біля мене Дан, на ліжку Гафія. Тримала за руку.
-   Слава богу Соля, ти – жива, - обняла мене і заплакала. Дан скинув зрадливі сльози з густих чорних вій і я вперше побачила, як він плаче  - боляче, німотно…
- І що ти собі вигадала, Солю? Ну хіба так можна? А це, що сталося з нами вартує більше, ніж життя?..
- Ні, не вартує… та й я  Дан, не топилася. Була б дурною, аби таке вчинити. Правда думка спочатку була, тільки цього й хотіла,  - промовила тихо, - ти крикнув і я посковзнулась…Вибач, наробила тобі клопоту… Сама у всьому винна. Ніколи в житті, нікому не робитиму більше сюрпризів… Клянусь! Дан, пробач, що завдала стільки турботи...  Не сиди біля мене, йди до дому… Мала чекає на тата…
Червоні троянди, які він мені приніс, впали з ліжка на підлогу і розсипались  трояндовим жалем прощання...

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 12-09-2018
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.9386510848999 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка»
Ми знайомимося з 99-літнім чоловіком – містером Ніколасом Леонтовичем (Ніком Лео) – у домі для людей …
Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …