Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2536
Творів: 45780
Рецензій: 89570

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Фантастика

Мемоера. Глава 2. Курси китайської

© Sholar, 09-09-2018
  Фейсбук, Твіттер і Ютуб мляво відреагували на викладене відео розмови бородатого дивака з китайським паном,  не набравши за добу і пари сотень переглядів. Доля додала до запису досить абстрактне пояснення, мовляв, як за одну хвилину вивчити китайську мову. Однак пост виявився непопулярним і скоро загубився серед політичних меседжів, реклами  засобів для швидкораптового похудіння, збільшення грудей і підняття потенції, а також порад як вивести плесневу кістку на стопі народними методами. У Фейсбуці, наприклад, надійшло аж чотири уподобання і один відгук «у захваті» -  Любонька-«Dreeda@», як завжди,  зазначила сердечком і репостнула собі на сторінку. Але Любонька - це Любонька, вона ж - Манюня, в житті – Люба Маневич,  у мережі – Дріда, Багіра та ін., - затята разповсюджувачка кішечок і інших рожевих сопельок, ласкава, зручна і набридла до кишкових судом через одвічну свою дурнувату захопленість і наївність Ганчина шкільна подруга. Нікого з більш серйозних користувачів «китайське» відео не зацікавило, навіть після кількох саморозповсюджень у групах. Довелося діяти більш цілеспрямовано: скидати ролик через сесії у Вайбері і Телеграм і телефонувати, пояснюючи на словах що і як.
  Першою Ганка зателефонувала саме Любоньці-Манюні-Дріді, і, не особливо церемонячись, повідомила, що в понеділок вони йдуть на зустріч - вивчати за одну хвилину китайську мову. Крім того, Любоньці була поставлена задача мобілізувати свого приятеля Дениса, а ще витягнути всіх знайомих, кого вдасться зібрати. Макар, він же – Ярик, він же - seo-фахівець Ярослав Макаровський, в мережі - High gnome, приятель, якого Ганка для себе вважала кандидатом в бойфренди, зацінивши Ганчин ролик у Телеграм, зателефонував сам, туманно пообіцявши що прийде якщо зможе. Заручившись згодою побувати на зустрічі від ще кількох знайомих, Доля звернула рекламу заходу і залишила все до понеділка, смакуючи і передчуваючи щось цікаве, якийсь новий етап у своєму житті.

  Ганні Долинській абсолютно не подобалося короткострижене кучеряве молочне поросятко у окулярах, яке дивилося на неї з люстра. «Цікаво, чи були у мене в роду... євреї?» - якось виникло навіть отаке питання коли вона розглядала власне відображення. Чомусь їй здавалося, що зеленувато-карі прозорі очі в поєднанні з паперово-білою веснянкуватою шкірою і темно-рудим, з мідним відливом, буйним, неслухняним волоссям - ознака семітського сліду у крові. «А може у мене були в роду пігмеї-бегемоти...» - приречено резюмувала Ганка, усвідомлюючи, що незважаючи на активний спосіб життя,  регулярний стритворкаут, а також категоричну відмову від м'яса, хліба і всіляких тістечок, шар її підшкірного дитячого жирку ніяк не зтоншується й загрожує відразу перейти у дорослий целюліт, зріст переконано залишається метр шістдесят з капелюхом, кістка широка в тазу – від чого талія вимальовувалася як у колоди, ноги - закороткі й кривуваті, а те, що є присутнім на місці грудей двадцятирічної дівчини більше нагадує два трохи припухлих укуси бджіл, або прояви несильної алергії.
«Дорослий щокастий і товстий підліток-унісекс» - з зітханням констатувала Ганка. – «Комп’ютерне покоління».
Не дуже приємним моментом біля дзеркала був підрахунок скільки коштуватиме пластична операція відносно ще свіжого, але такого, що погрожував залишитися назавжди потворного шраму на лівій вилиці під оком.
«Зате я розумна» - втішала себе Ганя, ще раз зітхаючи, відриваючись від споглядання самої себе. «І активна» - додавала розради, маючи на увазі безліч друзів у мережі, а так само велику студентську тусню інтелектуалів-екстремалів, в якій Ганка Доля вважала себе не останньою людиною.
Ганчині батьки, тато й мама, висококласні фахівці-нафтовики, мало не з самого її народження перебували у Росії, десь в Тюмені, маючи там ще одну квартиру, все заробляючи і заробляючи грошей, надсилаючи щомісяця досить пристойну суму, приїжджаючи до Києва один раз на рік, у відпустку, і то - проїздом до відпочинку на теплих морях.  Спочатку Ганя жила під опікою доброї і тихої баби Юсті, Юстини Прокопівни, татової мами, майстрині пекти оладки і всілякі пампушки, але два роки тому, коли бабуся, помолившись, в один день померла, Ганка залишилася одна. Зважаючи на те, що з дитинства Ганя зарекомендувала себе в батьківських очах як розумненьке і самостійне дитинча, без особливих претензій на безпосередньо-контактну батьківську любов і ласку, здатне вчасно оплачувати комунальні послуги, не приводити до квартири бешкетні компанії, і цілком незалежно від батьківського бажання вступити в ДУТ - Київський університет телекомунікацій, було все залишено як є, з проявами безконтактного батьківського піклування у вигляді чималеньких грошових переказів і щонедільних сеансів у Скайпі. Отож вже два роки Ганка жила одна в трикімнатній квартирі на Подолі.
   Ганка Доля відчувала себе повністю самостійним індивідом. Навіть у великих і гучних компаніях, навіть під час побачення з хлопцями, або під час задушевних розмов з найкращою подругою. Вона немов поставила кордон - ось я, а ось все, що мене оточує, світ. Щось в цьому світі добре для мене, а щось погано. Іноді незрозуміло, що погано, а що добре, і для того щоб розібратися, потрібно пробувати цей світ на смак, на запах, на реакцію організму. Прагнення «спробувати» світ, «протестувати» чергове явище було ніби потягом - захопливим і таким, що спонукав до дії. Так, Ганка не влаштовувала гучних паті і не водила до себе додому п’яні або накурені компанії,  віддаючи перевагу іншим, дещо специфічним розвагам на свіжому повітрі.  Вона завжди була зайнята, вона завжди поспішала і бігла. Якась ртуть, енергія, яка грала і колихалася всередині, поіменована в народі шилом в дупі, заносила взуті в кеди і затягнуті в джинси трішки закороткі ноги вкупі з усім іншим дівчачим організмом у майже всі відомі печери і підземелля Києва. Руду дівчину можна було іноді угледіти серед тінейджерів, які піднімалися по ненадійних іржавим скобам на висоту якоїсь стометрової труби покинутій котельні, або навіть серед найбільш радикальної частини любителів гострих відчуттів, які розважалися, роблячи селфі на зчепленні поїздів метро.  Ганна Долинська була в числі студентів, яких в ніч з 29 на 30 листопада побили на Хрещатику; вона тоді спершу отримала відчутний удар кийком по нирках; потім їй, вже лежачій в судомах, якесь мусорило вперіщило берцем в обличчя, розбивши вилицю до кістки й мало не вибивши око. Ганка тоді сама добрела додому і довго відлежувалася, не по своїй волі пропустивши все що сталося на Майдані.
Свою нинішню роботу в «УОВМ» (неповний графік, готові взяти студента) Ганка знайшла з упертості. І не тому що їй потрібні були гроші. Просто зник сенс у щоденних походах в ДУТ, нудних лекціях, нецікавих семінарах... Минулого літа, після третього курсу, Ганка перевелася на заочне відділення, і почала ходити на співбесіди в різні компанії, які прагнули здобути у свій штат фахівця телекомунікацій з нульовим досвідом.  З «теле» - не вийшло,  у телевізійники її не взяли. Довелося задовольнятися просто комунікаціями.
  Вона не ставила собі дурних питань - чи зможу я? Вона знала – якщо їй це потрібно і цікаво - значить зможу.  Десь всередині, під впливом невідомо чого продовжували народжуватися несподівані течії ртуті під назвою «мені цікаво», і зупинити ці пориви не було ніякої можливості. Ось і зараз, коли з'явився цей філантроп з приладом - течія народилася і ось-ось повинна була понести Ганку, накопичуючись перед останніми перешкодами для могутнього кидка вперед, у щось нове і незвідане.

  Наступного дня, в суботу, молодша менеджерка опинилася на своєму робочому місці  на годину пізніше відкриття, бо мала від шефа завдання заїхати поперед до офісу.  Прибувши до Експоцентру, Ганка з подивом виявила, що на місці, де вчора виставлявся Семен Богданович нікого не було: на порожньому столі залишився стояти лише лисий і безликий пластиковий манекен.
- На нього поскаржилися, і організатори його прогнали, - повідомила Карина. Після вчорашнього сеансу блискуча красуня кардинально змінилася і стала схожою на крижану статую, яка скупо цідила слова крізь суворо стиснуті ботексні губи. - Вранці були розборки. У цього Бетмена, виявляється, взагалі ніяких ні ліцензій, ні дозволів – нічого немає. Як його взагалі сюди пустили?
   Під закриття заявився Каринин і Ганчин шеф,  падкий на дівчат моложавий лисуватий блондин, якого за очі звали Олень, а в очі – Олег Вітальович.  Пліткували про щільні, але в останній час складні його стосунки з Кариною.  Олень здивовано і розгублено подивився на морозно-холодну Карину, а Ганні, як починаючому менеджеру заявив що вона погано працює.
  - Де нові контракти? Де замовлення на продукцію? Не бачу я від тебе нічого путнього. Ні ініціативи, ні зовнішнього вигляду,.. - на ходу вицідив Олег Віталійович, з певною часткою гидливості зачепивши поглядом шрам на обличчі Ганки. І з незадоволеною міною, ще раз приголомшено озирнувшись на Карину, залишив приміщення. Десь в небесах помінялися планети: службовий роман раптом злетів у прірву. Головна менеджерка залишилася стояти нерухомо, дивлячись в спину невдахи Оленя, ніби статуя правосуддя або стела Батьківщині-матері, тримаючи замість меча в руці папку-реєстратор.
Ганка, міркуючи про своє, провівши шефа похмурим поглядом, навіть капнула образливою сльозою, але закусила губу і пішла закривати вітрину.
У неділю, третього, останнього дня виставки, Семен Богданович так само не з'явився. Але до Ганни і Карини протягом двох днів підходили чимало людей і питали, куди подівся їхній сусід. Мабуть, бородатому винахіднику все ж вдалося деяких не на жарт зацікавити своїм приладом. За пару годин до остаточного закриття «ексибішину»  у Експоцентрі з'явилася група міцних і рішуче налаштованих чоловіків, серед яких виділявся один, схожий на кавказця - лисий, худий, невисокий, різкий, як діарея. За його спиною маячив інший лідер компанії - молодий слизький тип при модних аксесуарах, в очах якого застигло твердження «у мене тільки що вкрали мільйон доларів», мабуть, замовник пошукової експедиції.
  - Гідє? - без особливих церемоній запитав джигіт, тикаючи пальцем в порожнє місце на виставці, зиркаючи жовтими очима по черзі на Карину і Ганку.  У Ганки відразу склалася і вже готова була вирватися римована відповідь «у Карагандє», з додаванням «пізно ви вкакалися», але її випередила Карина,  лайливо видавши довгу тираду в стилі робітниць паспортного столу, потривожених в обідній час:
- Мужчіна, что вам нада? Ми что, далжни слєдіть за всємі на виставкє? Спросітє у адміністратора і нє мєшайтє нам работать!
  Слизький молодий тип, засунувши руки в кишені вузьких штанів, погойдуючись на носках, вдивлявся в сиротливий пластиковий манекен, наче намагався встановити з ним ментальний контакт.
  Лисий кавказець, люто блиснув скляними очима, спробував розговорити Карину по-іншому:
- Ей, слушай красавица, давай скажі гідє етот бурдюк, нада де живьот, телефон, гідє найти...
Але крижана Карина рішуче відрізала, неочікувано запозичивши барв зі сленгу гопників:
  - Отвалі, да? Счас охрану позову.
  Молодий бевзик у вузьких штанях, відірвавшись від споглядання манекена, повернувся до їх стійки, потицяв щось у себе в телефоні та повернув екран до дівчат, так, щоб вони бачили.
  - Ти знімала? Де він зараз? – звернувся тип до Ганки.
  На моніторі айфона китаєць розмовляв з Семеном - демонструвалося те саме відео, яке Ганка виклала в мережу «як за хвилину вивчити китайську мову».
  - Ріжая, гіде твой сасед? - кавказець, в свою чергу, вчепився поглядом в обличчя дівчини. - А? Зачєм малчиш?
  Ганка заледеніла всередині, відчуваючи себе так, ніби перед нею  вишкірила ікла ціла зграя вовкодавів.
  Ні сміливої «Караганди», і нічого іншого сказати вже не виходило.
  Подивившись на вкрай розгублену молоду менеджерку ще якийсь час, не дочекавшись ніякої відповіді, пробурмотівши про себе ще щось матюкливо-загрозливе, кавказець, а за ним і слизький з групою підтримки потягнулися до виходу, вдивляючись в усі зустрічні обличчя,  ніби підозрюючи, що саме ця людина - замаскований Семен Богданович Кривда.
  - Я же гаваріла - украл, - зробила висновок Карина. – Ілі дєнєг занял. Сто працентов.
   Ганці чомусь здалося, що головна менеджерка ось-ось сплюне від розчарування; отак смачно цикне,  візьме руки в боки й  видасть, з досадою: «от козел!». Звичайно, такого бути не могло; але очі у Карини були розгублені, ніби їй, цілком дозрілій тридцятишестирічній дівчині хтось пообіцяв одружитися... І не одружився.

Чим ближче добігало до призначеної зустрічі, тим більше Ганка турбувалася, передчуваючи небезпеку. Вона завжди передчувала важливі події. Зазвичай перед чимось значним і негативним десь всередині під шлунком з'являлася точка, починав ворушитися маленький холодний черв'ячок. Потім черв'ячок ріс, перетворюючись на змію; змія підповзала до горла, ставала гарячою, і поширювала отруту по всьому тілу, від чого починали горіти вуха і обличчя, тремтіли руки і коліна. З'являлося відчуття, що ти стоїш під величезною нахиленою стіною,  чи скелею, готовою в будь-який момент впасти... Так було, коли померла бабуся Юстя. Так було перед нічними подіями з 29 на 30 грудня 2013-го. І було ще кілька разів, наприклад, коли хлопець з їх компанії, Пашка на прізвисько «Натаран» загинув, увігнавшись під вантажівку на байку.
  «Якщо прилад може зв'язати мозок і навколишній світ, то напевно, можна розпізнати безліч сигналів, які ми розпізнавати не могли» - думала Ганка. - «Можна навчитися аналізувати... і точно визначати ймовірність. Тобто передбачати і запобігати».
  «Добре б було так навчитися».
  Ганка уявила, як вона зустрічає на вулиці, підходить до якої-небудь сім'ї, яка вже зібралася сісти в автомобіль, і каже:
  - Через сорок хвилин на Житомирській трасі ваш автомобіль потрапить в аварію. Залиште вашу машину, їдьте на електричці.
  Люди залишилися живі, щасливі батьки обіймають красивих діток...
  А ще Ганка представила, що у неї у свідомості, десь біля бічного зору горить панель, подібна до тієї, яка була у Термінатора. «Об'єкт знищений. Світ врятований ».
  «Фігня це все, - подумки перекреслила власні фантазії  Ганка, - дурниці. Я начебто розумна, але така дурна...»
  «Завтра подивимося, чого коштує ця штука».
  Ганка перекинулася на інший бік... І, нарешті, заснула.

   Всі, кого Доля мобілізувала на зустріч з «магом-винахідником», зтелефонувавшись, домовилися зустрітися на ґанку колишнього ДК, щоб потім усім разом увійти до зали. Крім Ганки, з'явилася Любонька, її друг Денис, однокурсниця Ганки Лера з незнайомою Ганці подругою, яка представилася Лідою. Неочікувано заявився ще один Ганчин знайомий, Віталій, відомий як Метис, з тусовки екстремалів. Вп'ятьох довго чекали Макаровського, який, зателефонувавши, повідомив що не встигає через термінову роботу. Поки чекали, підтягнулися ще двоє - Віка, ще одна Ганчина однокурсниця, та її хлопець, який представився як Сева. Їх стало семеро, як козенят у відомій казці. Не дочекавшись Макара, відірвавшись від смартів, вирішили заходити.
  Захід, як виявилося, відбувався у маленькому бічному залі, де половина меблів були поламаними, а з вікон тягнуло протягами. Бородатий маг і чарівник у своїй незмінній джинсовій куртці був уже тут, щось пояснюючи негустій купці людей, які сиділи у передніх рядах. На голові Семена Богдановича був надітий грезвісний шестикінцівний прилад; поруч, на парі столів, встановлених один на одного висіла йола. Другий «спрут» гуляв по руках; його почергово надягали бажаючі долучитися до таїнства.
  Всього на заході, на перший погляд, було присутніми зо три десятки людей; однак до зали заходили ще.
  - ... шарлатанство і нісенітниці! - гарячкував Семен Богданович. - Паралельні світи... Давайте дивитися на речі реально. Ніяких паралельних світів немає! Вигадки фантастів і церковників! А ось Бог - існує! Просто потрібно вміти з ним спілкуватися.
  Ганчина компанія розсілася позаду всіх на збиті дерев'яними плашками роздовбані відкидні сидіння.
  Винахідник з прибором на голові  продовжував говорити,  крокуючи вздовж першого ряду, заклавши руки назад, дуже нагадуючи Ганці вчену сову з мультфільму або одного викладача електростатики з ДУТу.
  - Розповім притчу. Вирішив художник намалювати лик Бога. Взяв полотно, фарби... І намалював грізного чоловіка з бородою. Адже сказано - за образом і подобою своєю. Потім подумав - чому Бог обов'язково має європейські риси? Адже люди бувають і негроїдної і монголоїдної раси... І взявся виправляти, надаючи портрету якийсь універсальний образ. Але потім художник подумав - а чому Бог - обов'язково чоловік? Пам'ятайте - «за образом і подобою»? Адже Бог, коли створював жінку з ребра Адама, теж, певне, мав якийсь зразок? І знову довелося виправляти роботу. Більш того, народилася думка - а хіба тварини, птахи, і всі істоти на нашій Землі створені не Богом? Значить, вони теж несуть риси Творця... Так само, як і суша-твердь, і моря, річки... Подивився художник у вікно, і зрозумів, що все це - і є лик Бога. І всі люди – і кожен окремо, і все живе, і ці гори, і море, і павучок на підвіконні, і птах, який ширяє у небі, і жінка, і дитина - це все - Бог. Світ - це і є портрет і живий лик Бога. І він нескінченно багатоликий.
  Світ схожий на нас, а ми схожі на світ. Ось же, ось - наш Творець!
Семен зупинився і уважно подивився на публіку - чи розуміють? Чи немає таких, які протестують? І продовжив:
   - Бог – це ідея, а ідея – це інформація. Зрозумійте, що Бог, за суттю своєю - це інформаційний простір навколо нас, і всередині нас. Неймовірно величезний, ще не пізнаний і не усвідомлений нами і в мільярдній своїй частці. Кожен з нас - частина Бога, частина цілого; частинка, яка на короткий час приймає відносну автономію, а потім повертається і зливається з глобальним масивом. Виділення конкретної автономної системи ми називаємо народженням, проміжок часу, коли частина діє автономно - життям, а повернення і злиття з Богом, загальної системою - смертю.
   Бог існує, так само як існує інформація. Чому всі екстрасенси, пророки, шамани, чаклуни та інші - хто там ще? - ну, загалом, чарівники, - бачать тільки енергетичну складову? Говорити про енергію, бачити енергетичні потоки, вловлювати тільки їх спрямованість - це все одно що чути розмову на незрозумілій мові; це так само безглуздо, як називати інтернетом дроти, по яких всього лише проходить електромагнітна хвиля. Енергія – лише носій інформації.
  - Ось це, - Семен вказав на прилад у себе на голові, - засіб комунікації зі світом, який нас створив, а значить - з Богом.
  Публіка сиділа принишкла і спантеличена. Ганка чомусь подумала, що дарма Семен почав роз’яснювати настільки складні речі – напевне багато хто його не розуміє. Серед тих, хто сидів попереду Ганка упізнала деяких відвідувачів Експоцентру. У неї завжди була хороша пам'ять на обличчя. Придивившись, Ганка зрозуміла, що майже всі люди у залі - з виставки, ті, хто одягав прилад. Он, навіть малолітні тінейджери, що обговорювали переваги мемвока перед візіосферою у Ігроленді з'явилися на лекцію, і до того ж привели ще купку однолітків.
  - Мемвок дозволяє пізнати світ, і пізнати себе в цьому світі, як частину цього світу. Пізнаючи світ, ми пізнаємо Бога...
  Ганку збоку хтось штовхнув у плече.
  - Що за фігня? - прошипіла Віка. - Долинська, ти куди нас привела? Нафіга воно мені потрібне? Єресь якась. Скоро закінчаться ці монологи божевільного? В кінці подібні «пастори» зазвичай починають збирати гроші з прихожан, або пропонують переписати квартиру. Врахуй, я – «іногородня», у мене ні квартири, ні грошей немає… І в секту ніяку я вступати не збираюся.
   Від Вікиного шепотіння у Ганки стало гаряче у обличчі,  ніби їй тільки що відважив хтось повноцінний ляпас. Вона насилу знову переключилася на те, що розповідав винахідник приладу.
  - Що таке мемвок? Це всього лише прилад, пристосування, що дозволяє зчитувати сигнали зовнішньої системи і передавати їх до автономної, тобто до нашої свідомості. Другий напрямок - передавати сигнали мозку у зовнішню систему. Це комунікатор, підсилювач і перетворювач сигналу. Принцип дії гранично простий. Тут секрету нема ніякого - все засновано на властивостях води міняти структуру під впливом випромінювання мозку. Ось тут, в резервуарах, - Семен показав на прокладку під навушниками, - звичайна вода.
  - Краще б - спирт, - пожартував з заднього ряду Віталій Метис. - Або бензин. Для моторчика в голові. А куди виходять вихлопні гази?
   Серед молоді на задніх рядах почувся здавлений смішок.
  - У кого мізків немає, тому ніякий прилад не допоможе, - не вгамовувалася Віка. - Особливо у рудих бестолковках, - з натяком на руду Ганку. – Гей, Сусанін, я не зрозуміла, а коли будемо вивчати китайську? Або її тут теж заливають через «пробочку»?
  Незважаючи на злісне бурчання Віки, і на звичну уїдливість Метиса, Ганці поки вдавалося подумки відгородитися, і не звертати увагу на сторонні шуми; у неї ще не пропадало бажання дізнатися, що відчуває людина, коли одіне прилад. Чекала, виглядаючи, витягаючи шию, вдивляючись в передні ряди. Нарешті, хтось повернувся, передав. Прилад виявився у руках у Лери.
Не довго думаючи, сміливиця натягнула шестилапі навушники. Вся компанія повернулася до неї, з цікавістю спостерігаючи, що станеться далі.
- Ні хао ма? - відразу з підколкою запитала Віка. Мабуть, це все, що вона знала китайською.
«Так ось, сучка, навіщо ти приперлася, - зараз здогадалася Ганка. - Китайську вчиш? Бракує мозку, вирішила на шару, ось так, відразу...  Отож, точно, хвалилася ж, що влаштувалася підробляти в китайську фірму...»
    Лера деякий час сиділа нерухомо. Її очі були закриті, а обличчя виглядало умиротвореним. Вона навіть посміхалася, ніби бачила щось дуже приємне. Її хтось ляснув по плечу, Валерія стрепенулася, і скинула мемвок.
  - Я з мамою розмовляла, - не чекаючи розпитувань повідомила випробовувачка. - Вона сказала, що їй добре... і що ми скоро побачимося.
  - Вона ж померла? - обережно уточнила подруга Лери, Ліда, приймаючи прилад.
  - Ну і що? - відповіла Валерія. - Все одно добре. Спокійно так, тепло стало... Мабуть, я теж скоро помру.
  Ліда лише на секунду глипнула на подругу… і рішуче наділа мемвок. Її фізія відразу витягнулася, неначе від сильного подиву, очі розширилися... Потім обличчя стало зосередженим, біля рота залягла жорстка складка.
  Знявши прилад через деякий час, Ліда, ні про що нікому не розповідаючи, мовчки простягнула навушники Денису, який сидів поруч.
Денис незграбно мало не впустив прилад, приміряючись, як краще його надіти.
  - Малуватий розмірчик, - як завжди, відзначився гостротою Метис. - На біг вазончик може не налізти.
  Над Денисом завжди потішалися через те, що він був буцманчиком; великим, заплилим дитячим жирком, обріслим чорною борідкою зацентнерним немовлям. Денис сердито засопів і поспішив натягнути навушники, доводячи, що нічого він не великий, такий як всі, і ніякий у нього не бігвазончик, просто голова велика, а волосся пишне, густе і в'ється.
   Коли прилад виявився на голові Дениса він раптом різко, схоже, мимоволі став на весь свій майже двометровий зріст, з грюкотом подавши назад цілу секцію сидінь разом з сидячими, схопився руками за голову... Потім сів, похмуро дивлячись у підлогу... І сидів так, поки Метис не ляснув його по плечу.
  - Все, давай, знімай. Наступний. – Віталій, а з ним і інші,  намагалися заглянути у обличчя Денису. Але той тільки сопів і продовжував дивитися в підлогу, як дитина, яку тільки що справедливо насварили.
  - Ой... - Любонька глибоко зітхнула, розглядаючи шестилапі навушники з усіх боків. - А як це робиться... Я не знаю...
- Так одягай вже, - нетерпляче гримнула на подругу Ганка. - Вовтузишся, квочка.
  Манюня, ще пару хвилин повозившись, все-таки наділа прилад... Кілька секунд залишалася спокійною... А потім раптом скрикнула. Її обличчя спотворилося, ніби вона побачила щось жахливе.
Здавалося, що мемвок раптово розжарився і немилосердно пече Любину голову.
- Не треба! - жалібно скрикнула Люба і зірвала прилад. - Не треба…
- Що, що трапилося? - стривожено підхопилися Ганка, Лера і інші. Люба закрила обличчя долонями, зігнулася. Потім випросталася, похитала головою.
- Я побачила, як Марисю, ну, знаєте ж - мою Марисю, я викладала фото...
- Ну, так, бачили все твою кішку, - роздратовано випалила Ганка. - Далі що?
   Зі спутаної і зплутаної розповіді Любоньки випливало, що одягнувши мемвок, вона виявилася у якомусь приміщенні, де було металеве сітчасте ліжко без матраца, а якісь невідомі жахливі чоловіки прив'язали до цього ліжка скотчем її Марисю та намагалися її зґвалтувати і вбити.
- Кров, всюди кров, - продовжувала переживати побачене Люба. - Марися вся в крові ...
- Маячня екзальтованої курки, - обрізав Любчине квоктання Віталій Метис, перебираючи мемвок до себе. - Зараз подивимося, хто кого зґвалтував. Попкорн, кола, окуляри. Коламбія Пікчерс представляє... Джейсон Стетхем в ролі зґвалтованої кішечки...
  І надів навушники.
  Вся компанія, навіть  Любонька, яка продовжувала хлюпати носом обернулися до Віталія, спостерігаючи, що ж станеться з хоробрим пересмішником. А він сидів мовчки, дивлячись поверх голів кудись на Семена, ніби справді бачив фільм. І цей фільм був явно малосентиментальним - по обличчю Віталія пробігали жорсткі тіні. На губах застигла хижа посмішка.
  Минуло кілька хвилин. Віталій все ще не знімав мемвок.
  - Що, не терпиться? - раптом запитав Метис, не знімаючи приладу. - Зараз, останній вирішальний раунд...
  Метис отримав своє прізвисько, прохопившись десь у компаніях, що захоплюється витримкою і стійкістю мексиканських боксерів. Та й схожий Віталій на латиноамериканця:  смаглявий, невисокий, швидкий і різкий; отакий хижий птах з перебитим носом. Ганка зрозуміла, що зараз бачить Віталій: скоріше за все, поєдинок в його легкій вазі.
  - На, приміряй, - нарешті зняв прилад Метис, простягаючи його Вікі. – Реально просунута річ. Шпилить неподитячому, апгрейд колосальний…
  Віка подивилася на шестилапі навушники, як на дохлу мишу.
  - Та пішли ви всі…
  І відвернулася.
  - Що ви на мене витріщилися? - знову обернулася Віка до компанії. - Секта якась, або наркоманія, загалом геморой головного мозку. Ідіть ви всі... Не хочу. Ми йдемо.
  Встала зі свого місця і штовхнула коліном Севу, який сидів ближче до виходу.
  - Ми йдемо.
  Сева дисципліновано піднявся. Парочка повернулася спинами і дійсно почала пробиратися між сидінь до виходу. Віка навіть не озирнулася.
  - Кому що, а козі - смерть, - чомусь саме так вирішив підвести підсумок Метис.
  Спостерігаючи, як виходять із залу Віка з Севою, Ганка помітила, що назустріч їм йде Ярослав Макаровський. Ярик! Прийшов все-таки. Ось він порівнявся з парочкою, яка втікала, щось запитав, оглянув зал... Ганка помахала рукою - ми тут!
  Ярослав пробрався по міжряддю і всівся на сидіння позаду Ганки.
  - Привітик. Вітаю всіх. Я щось пропустив?
  - Здарова, Макарич. Ти пропустив півжиття. Приймай! - Віталій вирішив, що черга надіти навушники перейшла до Ганки, і простягнув їй мемвок.
  Ганка машинально взяла... І відразу простягнула прилад Ярославу.
  - Спробуй. Кажуть, починаєш бачити світ по-іншому.
Макаровський покрутив незвичний предмет в руках, розглядаючи з усіх боків.
  - Цікава штука. Ну, а ви як, всі вже китайською розмовляєте?
  - Через одного, - видав Метис. - Одягай, кіно подивишся. Блокбастер про зґвалтованих кішок.
   Ярослав, розмірковуючи, подивився на Метиса... І надів навушники.
   Ганка жадібно вп'ялася поглядом в обличчя другові. Його реакція була чимось схожою на реакцію на прибор Метиса - так само щільно стиснуті губи, зосереджений погляд, жорстка складка біля рота...
  Семен Богданович ще знаходився біля сцени, розповідаючи, як користуватися йолою.
  Голосно грюкнули вхідні двері, навіть не грюкнули, а ніби по ним хтось вдарив ногою.
  - Ай-вай, какая встрєча! - з ходу закричав джигіт, той самий, який шукав Семена в Експоцентрі.
  Ганка його одразу впізнала, як і бевзика, який тепер поспішав до Семену по проходу слідом за кавказцем. За ними крокували троє з бетонно-кам'яними обличчями. Ще двоє залишилися біля входу.
  - Це мій прилад! - заверещав молодик. - Є постанова суду!
  Група захоплення кинулася по проходу до центру залу. Семена закрили пошановувачі, які підхопилися зі своїх місць. Загуркотіли сидіння, сколихнулося, закрутилося, заговорили всі разом, спалахнуло жіночим вереском.
- Бандити! Рейдери!
Люди обурювалися, хтось зчепився, з гуркотом впав стіл, на якому висіла йола. Оглушливо, дико гримнув постріл; посипалася штукатурка, відразу запахло їдким порохом.
- Біжимо!
Ярослав зірвав з голови і кинув прилад Ганці.
- Ховай в рюкзак! За мною!
  Ганка тремтячими руками впихнула навушники всередину, затягла шнурок, квапливо закинула рюкзак за спину, і слідом за Макаром, стрибаючи по спинках лавок, рвонула до виходу. За нею хтось теж побіг, тріщали і падали сидіння. Нестійка лавка поїхала під Ганчиною ногою; вона, не втримавшись, полетіла вниз, боляче вдарившись коліном... Але її хтось підхопив під лікоть, утримав. Ось вона вже в проході. Біля входу крутилася заварушка, хтось не пускав людей, які намагалися прорватися й вибігти. Піднатиснули, ще раз… Ганку стиснули… І винесли надвір.
В обличчя били фари авто, десь тривожно завивали сирени. Ярослав вхопив за лікоть.
- Біжимо!
- Стояти! - закричав хтось на ґанку. - Всіх перестріляю!
Але декілька тіней вже пірнули повз світло фар у темряву і сліпучий блиск нічної вулиці.

***
- Що далі творимо? - запитав Ярослав, коли вони, вже віддихавшись після забігу по скверу, висіли на поручнях у салоні забитої маршрутки. - Екстрим рулить?
- Вони, напевно, ще не знають... - заїкнулася Ганка. Вона весь час переживала, що в тісноті і штовханині хтось може пошкодити прилад у неї в рюкзаку.
- Чи не знають про що? - підозріло запитала Ліда, не відриваючись від смарта, намагаючись до когось додзвонитися. З усієї компанії, хто втік з так раптово закінченої зустрічі у цій маршрутці вони неочікувано опинилися втрьох: Макаровський, Ганка і оця малознайома атлетично складена висока і красива Лерина подруга – Ліда.
- Мемвок у нас, - вирішила не критися Ганка, теж муцкуючи смарт, намагаючись зв’язатися з Любонькою, Денисом, Віталієм... Макаровський на неї глянув осудливо. Дійсно, ця Ліда - хто? Їй можна отак з ходу довіряти?
- Прилад у нас, - ще раз вперто заявила Ганка. - А що, треба було залишати цим параноїкам?
І, глянувши  у красиве підсвічене знизу світлом смартового екрану обличчя Ліди, прямо запитала:
- Тобі можна довіряти? Ти з нами?
Ліда опустила смарт і якось ніби ображено відвернулася.
- Та пішли ви...
Помовчали. Автобус, колихаючи густу юрбу пасажирів і вискаючи гальмами, підкотив до чергової зупинки, відчинилися двері; багато вийшло, в салон втиснулися ще люди, стало ще тісніше.
  Ганці чомусь подумалось, що стільки раз, як в цей день, її ще ніколи не посилали. Ось до чого призводить бажання вивчити китайську мову.
- Страшно це. За цей прилад можуть голову відірвати. - Ліда тепер уважно і оцінююче подивилася прямо в очі Ганці.
Макаровський намагався видивитися щось у вікнах, пригинаючись і крутячи головою.
- Вони навряд чи могли засікти, до якої маршрутки ми сіли. Там кожну хвилину підходять, і натовп, година пік... До речі, яка це? Дівчино, будь-ласка, це яка маршрутка? Сто дев'ята? Вона на Осокорки йде? Ага, дякую…
- Треба пересісти. На Осокорки їдемо. Потім звідти будемо вибиратися до півночі.
  У цей момент у Ганки задзвонив телефон. Ганка радо вхопила – може, Любонька теж врятувалася? Але дзвонила Віка.
- Дякую, тобі, подруго, за цікаву зустріч. - Було чутно, наскільки голос Віки наповнений злістю й отрутою. - Сева образився, не можу додзвонитися, - зривалася Віка. - Тварино руда, сектанти грьобані...
- Наші вибралися? - закричала Ганка. - Ти щось знаєш?
- Нічого я не знаю! - відрізала Віка. - І ніколи не дзвони мені більше!
«Віка втекла раніше, і могла бути не в курсі останніх подій в клубі» - запізніло прояснилося у голові у Ганки.
   Вони вийшли на найближчій зупинці, перебігли проїжджу частину і встигли на тролейбус, який йшов назад, до центру.
   В цей час Макаровському зателефонував Віталій Метис. Повідомив, що разом з ним з клубу вибралися Лера і Денис.
   - Ден Бігвазончик - це типа танк, – захоплено волав Віталій. -  Тепер завжди буду ходити до клубняків тільки з ним. Якщо натовп якась - пускаєш Дениску вперед, а потім спокійно йдеш слідом як по просіці.
  З'ясувалося, що Валерія в натовпі втратила телефон, тому їй не могла додзвонитися Ліда. Залишилося дізнатися, що трапилося з Любою. Її доля поки залишалася невідомою.
  Манюня зателефонувала сама, коли вони вже вийшли з тролейбуса. Тільки вийшли, стали на зупинці, пролунав дзвінок Ганчиного смарта.
  - Вони яаак вистрілять... А потім скрутили цього бородатого, відібрали навушники, а самого кудись повели, - злякано торохтіла Манюня. - Ми сиділи всередині, перелякалися... А потім вони повернулися, почали питати де другий прилад. Нас там чоловік десять залишилося. А потім якась жінка сказала, що останніми прилад тримали студенти... А цей, який грузин або чеченець, запитує: руда така, маленька, зі шрамом? А жінка злякалася і каже - не знаю, не бачила. Каже, двоє виходило, хлопець з дівчиною, коли ще не почалося... Це коли Віка з Севою пішли. Потім вони всіх обшукали, записали телефони, адреси... А потім всіх відпустили.
  - І ти сказала свій реальний адресу? - обурилася Ганка.
  - Ти ж знаєш, я не вмію брехати... - розгублено проскавчала Манюня. - Доля, ти сама на моєму місці б виявилася...
  «От дурепа» - крутилося на язику у Ганки.
  - Хреново, - сказав Макаровський Ганці. - Цей гидак тебе запам'ятав.
  Ганка і сама розуміла, що справи кепські. Вони знають, де її шукати, напевно дізнаються у Експоцентрі яка фірма орендувала стійку, а потім за потреби прийдуть до «Мереж»… Злегка заспокоювало те, що ніхто із її нинішніх співробітників не знає її адреси. Хоча у відділі кадрів є копія паспорта з пропискою. Загалом, на роботі, напевне, можна поставити жирний хрест.
- Що з приладом будемо робити? - в черговий раз запитав Ярослав. І відразу видав пропозицію: - Я знаю одне місце...
- Поїхали, - відразу погодилася Ганка. - Додому мем тягти не можна. Раптом ці заявляться?
- Я з вами, - заявила Ліда. - Я тепер з вами.
Ярослав оцінюючи оглянув Ліду, ніби вперше побачив.
- А ти зумієш? Доведеться спускатися під землю, а там холодно, страшно і ніяких зручностей.
- У мене третє місце по області з прикладного багатоборства.  І КМС по дзюдо.
- Ого! - надихнувся Макаровський. - Наша людина. А яким саме багатоборством захоплюємося?
- Класичний пентатлон. Клуб «Шервуд», на Костилевській.
- Робін Гудою мрієш стати?
- Ні, Робін Домогосподаркою, - згуморила Ліда. - Іноді з виховною метою корисно володіти кидками і підсічками. А також метанням пательнями і стріляниною вермішеллю.
  Ганці все менше подобалася весела балаканина Ярослава і Ліди. Не те, щоб вона зараз зревнувала... Але все-таки… Макаровський – саме її приятель… поки що просто приятель. Таки зревнувала.
  - Гей, піпл аморос, у мене у рюкзаку - тридцять мільярдів доларів, - спробувала розбити народжувану ідилію Ганка. - Це половина всього бюджету України. У когось є конкретні плани на рахунок цього?
- А що, беремо таксі, заскакуємо до мене на Ігоревську за спорядженням, викочую мотик, і - на Калантаївку... Я вже набираю... - Макар ляснув пальцем по дисплею. - Алло, машину, будь ласка, на Повітряфлотський.


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 12-09-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Богдан Горгота, 11-09-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Avtor, 10-09-2018
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.1258599758148 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка»
Ми знайомимося з 99-літнім чоловіком – містером Ніколасом Леонтовичем (Ніком Лео) – у домі для людей …
Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …