Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2536
Творів: 45780
Рецензій: 89566

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Соціальна драма

(не)нормальність.18

© Таня, 01-09-2018
Дарина лежала на ліжку.
Дивилась у вікно, але нічого там не бачила. Думки плутались, ковзали по мізках, намагались зачепитись за зболену свідомість, але не вдавалось – летіли собі далі. Як дітваки з гірки.
Ніч і день сплелись у єдиний клубок. Велетенський – не розмотаєш. І не хотілось.
Нічого не хотілось. Ні плакати, ні кричати. Дивна байдужість огортала тіло. І душу. Сповивала в кокон, як немовля.
Хтось зайшов. Юрко. Заплющила очі. Юрко, Юрко…Якби вони тоді не… Якби не… То, може б Марта була і жива.
- Їсти будеш, Даринко? – Лагідно запитав.
Похитала головою.
- Ти ж і вчора не їла нічого. Поїж, рідна.
Обійшов ліжко, присів поруч. На тумбочку поклав тарілку із супом.
- Дарусь, поговори зі мною. – Провів рукою по волоссі. – Поговори, будь ласка.
Жінка глянула на нього зболено, тоді заховала обличчя в подушку.
Юрко посидів біля неї, погладив по волоссі. Потім встав, поправив ковдру і вийшов, тихо прикривши за собою двері.
Спустився у вітальню, налив у склянку трохи коньяку, тарілку із неторканою стравою поставив на столик. Сів на дивані, втупившись у темний екран телевізора.
Ці кілька днів були, мабуть, найважчими в його житті.

Коли до Дарини подзвонила господиня квартири і повідомила страшну звістку, він не повірив. Його Марта… не могла так зробити. Не могла того вчинити. Помчали вдвох туди, але примарна надія на помилку розтанула, щойно заїхали у двір – купа поліції, швидка, люди… Тіло, накрите якоюсь шматою. З-під неї – добре знайома рука.
Даринчин крик. Істерика. Її ледве відтягнули від…трупа. Довелось вколоти заспокійливе, бо билась, кусалась, виривалась і кричала так, що волосся ставало дибки.
Тоді розмови з поліцією. «Самогубство». – вердикт. В кишені знайшли записку. Точніше, надряпані три слова: «Нікому не потрібна». На балконі пляшка. Є свідки. Все просто.

Раптом збайдужіла до всього Дарина, яку страшно стало залишити саму. Привіз її до свого дому, заплатив знайомій  медсестрі, щоб не відходила ні на крок. Залишився би з нею, але… мусів йти, мусів вирішувати купу справ, з якими не стикався до того – знайти Мартиних батьків, організувати перевезення тіла… ні, Марти до Львова, залагодити всі гості кути у слідстві…

Все закрутилось, як у скаженій каруселі. Не спав, не їв. Навіть не попрощався як слід із Мартою. Її скажена мамця не дала. Наступного дня вранці приїхала в чорному вся, влаштувала під моргом справжню театральну виставу. Кричала, що закопає заживо кожного, хто причетний до смерті її доньки. Хотілось їй в обличчя виплюнути, що то вона найперша винна, але стримався. Марти не повернеш. І це було дико. Це було гірко і незрозуміло. Одне запитання крутилось в голові: «Чому?!!!» Навіщо, навіщо позбавляти себе життя?! Юркові завжди здавалось, що Марта – адекватна жінка. Що вона ніколи не піде на такий крок. Що зрозуміє їх. Млоїла десь в глибині думка, що звела рахунки з життям через нього. Десь не зрозумів. Десь не вислухав. Не пояснив. Не поговорив. Стільки різних «не» крутилось в голові! Їх би зараз сказати, пояснити, розтовкмачити, але…запізно. Тепер Марті не потрібні жодні слова.

Після моргу заїхав на Дарчину квартиру, поскидав у пакети речі, забрав Матильду, кактуса і залишив ключі сусідам. Тоді подзвонив господині, сказав, що оплатить їй прибирання житла, відшкодує моральні збитки. Та радо погодилась.

Вдома на нього чекав неприємний сюрприз. Дарина перестала реагувати ні на що. Не їла, не говорила. Хіба вставала в туалет і поверталась в ліжко. Закутувалась в кокон із ковдри, втуплювалась у вікно. Мовчала. Медсестра розводила руками, казала, що то шок. Юрко подякував, доплатив за турботу і відпустив.
Далі мусів справлятись сам. Бо відчував таки за собою провину. Якби він не наполіг на поїздці, якби він не привіз Дарку сюди, якби більше уваги приділяв Марті… Але  було пізно міняти щось в минулому. Треба було робити щось для майбутнього.
Спробував заговорити до Дарини, але було марно. Вона взагалі ні на що не реагувала. Сидів біля неї довго – до пізньої ночі. Гладив по обличчі, волоссі, цілував. Пригортав до себе, просив пробачення. Та жінка мовчала. Іноді в погляді проскакувало щось, але миттю згасало.
Коли відчув, що засинає, змусив таки себе встати і піти в душ. Стояв під гарячими струменями довго. Не мав сили навіть підняти руку, щоб намилити губку і протерти змучене тіло. Дводенна втома впала на плечі важким тягарем. Тому, сяк-так помившись, закутався у халат і ліг в ньому біля Дарки. Так і заснув.

Цілий день після того  намагався достукатись  до Дарки. Надвечір не витримав – зателефонував до знайомого психіатра, попрохав поради.
- Спокій їй потрібний, хлопче. – Розважливо відповів на Юркову розповідь. – Спокій і турбота. В неї сильний стрес і шок. От уяви себе на її місці. А завваж ще й те, що це – жінка, а вона вразливіша. Тому, синку, як маєш терпіння і бажання, то пильнуй її.
Юрко записав ще назви вітамінів, які той приписав Дарині, подякував.  
І знову провів ніч біля Дарини, обнімаючи її, немов найбільшу у світі дорогоцінність.

На ранок зателефонував на роботу, попередив, що його довший час не буде – хай справляються самі. Зганяв в аптеку за вітамінами, по дорозі назад заскочив в супермаркет по продукти, а тоді вдома взявся за те, чого в житті найбільше не любив робити – готувати. Приніс в кухню ноутбук, знайшов рецепт найпростішого супу з детальною інструкцією приготування, і, щохвилі звіряючись із написаним, почав творити «шедевр».
Дав спробувати Матильді – з’їла все. Значить, їстівне. Але погодувати Дарину не вдалось – відвернулась. Проте помітив і позитивні зміни – жінка почала реагувати на нього, похитала головою і скривилась. Це добре. Бо вчора не було навіть того – просто кам’яна байдужість, що лякала.

Тепер сидів на дивані, сьорбав по черзі то суп, то коньяк. І гладив кицьку, що, змучившись досліджувати незвично великий простір, заснула.
Знову і знову повертався до Марти. Що, що він зробив не так? Усвідомлював – все. Треба було більше їй уваги приділяти. Вона ж за допомогою до нього прийшла, за порадою, рани зализати, а він Дарину в неї з-під носа вкрав. Хоча… хіба Дарина – річ? Вона ж теж жива людина, теж має свою думку, волю, погляди…
Не мав сили тримати то все в собі. Мусів поділитись бодай з кимось.
Залишивши недопитий коньяк на столику, піднявся наверх. Сів біля Дарини на підлозі. Хміль вдарив у голову, тому несподівано для себе заплакав.
- Знаєш, Дар…а я любив її… любив, як сестру. Так! – Підняв вказівного пальця. – Саме як сестру…Ти-и-и…Ти – то інше…. Тебе люблю теж…А її…. За що вона так, Даринко?! От за що?! Що я не так зробив? Скажи… Вибрики її терпів? Терпів. – Став загинати пальці. – Допомагав? Допомага-а-ав. Вислуховував? Роботу знайшов? Підтримував?! Не засуджував?! Ой, Да-ар, як же мені… - Затулив руками обличчя і заридав голосніше. – Вона ж мені як сестра…була… А я її зрадив…. Винен у тому…теж я-а-а….
Несподівано йому на голову лягла тепла рука. Підняв очі – і зустрівся поглядом з Дариною, що лежала на ліжку, але осмислено дивилась на нього, а, головне, теж плакала. По її щоках текли сльози і вона їх навіть не витирала.
- Ой, Юро… - Прошепотіла. – То я у всьому винна, я…
Юрко підхопився, став на коліна і схопив Дарчину долоню у свої. Гаряче зашепотів:
- Ти не винна, не винна! То я, ідіот, допустив, не бачив…
Дарина захитала головою.
- Я… Вона через мене… Я мала їй допомогти, але….
Не випускаючи Дарчиних рук, Юрко ліг поруч, притулив до себе ридаючу жінку. Тоді став гладити її по голові, примовляючи:
- Не ти, Даринко, не ти… Але поплач…Поплач, рідна…. Стане легше.
Вони ніч пролежали без сну. Дарина виговорювала свої жалі, Юрко – свої. Сповідались один одному. І давали розгрішення. Плакали. Витирали один одному сльози з облич. Цілували руки.

Ранок ходив кімнатою навшпиньки. Боявся розбудити сплячих, що заснули, закутавшись у спільне горе. Бродив-бродив, нудився, а тоді й затих в куті ображений.
Настав день.
Першою прокинулась Дарина. Обережно витягнула з-під Юркової долоні власну, поправила ковдру і пішла  в кухню.
Там поставила на вогонь каву, сама ж сіла за барну стійку, підперла кулаками голову і виглянула у вікно. Зітхнула. Перед очима з’явилась обличчя Марти. Ох, подруженько, що ж ти наробила? Чого? Нащо? Дарка відчувала – то її вина. Що б там не говорив Юрко – вона винна. Вона. І більше ніхто. Марта просила про допомогу. Звертала увагу на себе, намагалась достукатись… А Дарина не бачила і не чула. Ще  й в село поїхала. Ще й не повернулась вчасно. Тепер цей гріх на ній вічно.
Зашипіла кава на плиті. Дарка зіскочила із стільця, вимкнула газ, налила собі напою і повернулась на місце, поклавши горня на стійку.
На коліна вискочила Матильда. Дарка стала механічно гладити кицьку.
Як їй відмолити ті гріхи? Як спокутувати? Не гідна вона ні любові, ні прощення. Чого гідна? Нічого. Нікого. І Юрка… не гідна. Йому нормальна жінка потрібна – раптом вирішила. Така, що не має за душею гріхів важких.  Така, за яку не соромно буде.

Відчула себе мухою в павутині. Заплуталась – не видертись. І чим більше тріпочеться, тим стають тугішими окови. Залишається один вихід – завмерти. Заплющити очі. Чекати  смерті. Ні-ні, смерті досить! Досить!

Очі знову заслали сльози. Шморгнула носом. Відпила кави.  
За вікном сад обтрусив листя.
Їй би обтрусити…листя. Повністю. І заснути на зиму. А навесні прокинутись – і заново покритись зеленню. Забути. Забути все. Підняла погляд в помережане гіллям небо.
- Ой, Господи… - Прошепотіла. Зітхнула. – Як же мені спокою хочеться…  Як же забутись хочеться… Важко, Господи… Важко… Я заплуталась…

Юрко стояв на порозі кухні. Дивився на  жінку, що сиділа спиною до нього. Тішило те, що Дарина нарешті повернулась до життя. Змарніла, посіріла, наче аж ростом менша стала, але  встала, он кави зробила – значить, житиме. Як житиме – вже він про то потурбується. Щоб ні на мить не засумнівалась в двох речах – його любові і власній безбідності.
Дарина, наче відчувши його присутність, обернулась. На мить завмерла, а тоді несміливо усміхнулась:
- Доброго ранку.
Юрко підійшов, обняв і легенько поцілував у губи:
- Доброго.
Дарка відсторонилась, відвела погляд. Матильда зіскочила і стала тертись об чоловікові ноги.
- Юро…не треба.
Чоловік нахмурився:
- Що не треба?
Дарка встала, обминувши Юрка і понесла мити чашку.
- Не треба…цього. Будь ласка. Це, це…помилка. Одна величезна помилка. Якби я не…я не… - Глянула болісно на нього. – Якби я не була з тобою, то, може, Марта була би… жива. – Видихнула.
На останньому слові її голос затремтів.
Юрко підійшов, забрав горня з рук, і зазирнув їй у вічі:
- Даринко, не пори дурниць! Ти не винна в тому, що Марта вирішила покінчити із собою! Не винна, чуєш?! Ти не могла їй бути нянькою, іграшкою, коханкою – тільки тому, що вона так хотіла! Дар, послухай! – Стримав її, бо хотіла вивернутись і втекти. – Послухай мене! До тебе… До тебе в неї була Оля!
- Я знаю.  – Сльозинка прокотилась по щоці. Юрко взяв за руки.
- Я знаю, що ти знаєш! Але Дар, подумай сама! Вона лише втратила Олю – і миттю перемкнулась на тебе! Миттю! Ти, Оля – ви були іграшками! Іграшками! Маріонетками!  Хіба можна так швидко забути того, кого справді кохаєш?!
- Не говори так… Не говори!  - Закусила до крові губи, щоб не розридатись. Хоча відчувала – Юрко говорить правду.
- Дар, я говорю це все не тому, що хочу очорнити Марту. – Раптом відпустив її руки і сперся на стіл. Опустив голову, розглядаючи свої пальці. – Я любив її, як молодшу сестру. Вона дійсно для мене була сестрою, яка вічно влазить в якісь неприємності. Але я й не хочу, аби ти через неї картала себе. Вона зробила те, що вважала за потрібне. Не захотіла боротися, не захотіла виплутуватись із проблем. Може, в тому і наша з тобою вина є, але…  - Похитав головою. – Але Дар, вона – доросла людина. Доросла…була. Ми не могли її оберігати вічно. Не могли робити так, як хоче того вона…

Наступного дня Юрко вийшов на роботу. Дарині наказав відпочивати і пити вітаміни.  Довго сидіти, склавши руки, не могла. Тому взялась за домашні справи, але все валилось із рук. Перед очима стояв образ Марти. Перебирала спогади, як пацьорки. Мартині усмішки. Погляди. Жарти. Морозиво на балконі. Вино із чашок. Танці в кухні. Прогулянки парком. Розмови. Найбільше не давало спокою те, що поки вони з Юрком… були, Марта стрибнула. Вони могли її врятувати! Могли! Якби приїхали раніше. Якби Вона, Дарка, не піддалась спокусі. Якби… Сотні «якби» давили. Не давали спокою.
Через неї двоє людей загинули. Через неї. Більше ніхто не винен. То все через її егоїзм.
Все. Через. Неї.
І тільки їй гріх спокутувати треба. Важкий гріх.
Надвечір в голову прийшла думка. Прийшла – і не пішла. Засіла. Як снайпер на позиції.

Ш-шух – ш-шух.
Ш-шух – ш-шух.

Двірники змітають воду. Кленовий листочок прилип точнісінько по центрі вітрового скла. Він не хоче додолу. Там болото і, рано чи пізно – смерть. Тому щосили тримається за скло.

Ш-шух – ш-шух.
Ш-шух – ш-шух.
Двірники працюють швидко, але все одно не встигають – дощ перемагає і дражниться із технікою.

В салоні тиша. Кожен думає про своє і не наважується заговорити. Порушити оцю трикляту мовчанку. Тонку, як павутина. Подуй – зникне.

- Дар…може передумаєш? – Озвався нарешті Юрко. Він не зводить погляду із жінки, що сидить поруч. І не вірить до сих пір, що це все реальність. Здається – дурний сон. Не було вчорашньої розмови. Не було Дарчиних слів, аргументів і сліз. І його…сліз.  Не було безсонної ночі. Не було страху склепити повіки – щоб не зникла вже. Не було відчуття безпорадності і дитячої образи на весь світ.  Всього цього не було. Якби ж то!
Було. Було! Було!!! І від того, що вони ось зараз сидять поруч, а вже за декілька хвилин вона піде… хочеться плакати. Але стримується. Повторює запитання:
- Дар… Може, точно? Передумаєш? – Підсунувся ближче і взяв її за руку.
Жінка слідкує за двірниками. Похитала головою:
- Ні. Так треба. Я… відчуваю.
- Дар, я кохаю тебе. Я…я не знаю, як буду без тебе. – Розпачливо крикнув і підніс її пальці до губ. По черзі кожен обцілував.
Дарина усміхнулась ніжно і глянула на нього.
- Я теж тебе люблю. Всім серцем. Нема людини в світі, яку б кохала більше, ніж тебе. Але якщо ти дійсно мене любиш – зрозумій, будь ласка…Відпусти.  – Легенько зітхнула.
- Ти повернешся? Ти ж не назавжди?  - Зазирнув в очі з надією.
Дарина відвела погляд і глянула на браму перед автомобілем. Біля неї стояла постать під парасолею і терпляче чекала.
- Не знаю. Не хочу тобі…брехати.  – Зітхнула ще раз. Бо і справді не знала, чи повернеться. А брехати не хотілось.
- Я чекатиму тебе. – Нахилився, щоб поцілувати, але Дарка спинила, затуливши йому долонею рота.
- Не треба… Юро. Не чекай.  – Вголос вимовила те, що  було найболючішим. Кожне слово аж дряпало горлянку. Але сказати мусіла. Мусіла відпустити.  - Якщо ти зустрінеш жінку, з якою хочеш побудувати сім’ю, з якою будеш щасливий – я зрозумію тебе, я буду рада. Чесно! – Через силу усміхнулась і закліпала швидко, проганяючи непрошені сльози. -  Найбільше у світі я хочу тобі щастя… І… я молитимусь за тебе.
З цими словами , не давши йому відповісти, вийшла з автомобіля, взяла із заднього сидіння невеликий пакет і пішла до постаті. На мить зупинилась, обернулась і нерішуче помахала рукою. Тоді швидко рушила вперед.
За хвильку за Дариною  зачинилась брама монастиря.

Юрко довго не міг наважитись на те, щоб повернути ключ і завести авто. Це здавалось нереальністю. Маревом. Так не може, так не має  бути. От зараз він прокинеться біля Дарки, залоскоче її, розбудить і вони разом посміються над недолугим сном. Але ж ні.
Це не сон.
Вона пішла.
Сказала – мусить випросити, відмолити прощення. Мусить побути сам на сам з Богом.
Намагався відговорити – марно. Зрозумів – все одно піде. Попри його протести піде. І попри вмовляння теж.
Тому зараз залишилось одне – чекати.
Її чекати.
Він чекатиме.
Навіть якщо всю вічність.

КІНЕЦЬ







Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Олена , 06-09-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Avtor, 05-09-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 03-09-2018
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.86220002174377 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка»
Ми знайомимося з 99-літнім чоловіком – містером Ніколасом Леонтовичем (Ніком Лео) – у домі для людей …
Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …