«...слід побачити за спонтанністю цілей
логіку історичного процесу.»
Кант
Передивляючись сторінки древньої історії України, історії, яка відображає процеси, що відбувалися задовго до часів Київської Русі, впадає в око побіжність, поверховість викладеного матеріалу для широкої аудиторії в усіх без винятку українських науковців, навіть у таких авторитетних істориків, як Михайло Грушевський та Орест Субтельний. Винятком можуть бути нариси з історії трипільської культури Михайла Відейка та ще кілько сучасних авторів, і обережні фахові розробки кількох молодих науковців, які практично не потрапляють на очі широкого загалу. І все. І це в той час, коли імперські історики, починаючи від Ключевського та Грекова, активно використовували і використовують практично всі доступні їм матеріали та засоби для відтворення історії та культури земель, на яких і повстала легендарна Київська Русь. І вони, імперські історики, таки побудували власну картину історії українських земель. Щоправда, при цьому обійшли кілька наочних проблем, які ніяк не вписуються в побудовану ними картину. В політично заангажовану картину древньої історії України. Але, відкладемо в сторону політику і власні уподобання, і спробуємо викласти всі (всі!) доступні нам опрацьовані матеріали в чітку і зрозумілу древню історію нашої Батьківщини.
Почнемо з найпростішого, почнемо з пошуку відповіді на просте питання: чому чітко виписаний візантійським істориком Левом Диаконом портрет великого київського князя Святослава на всі сто відсотків співпадає із зображеннями відомих нам особистостей часів запорозького козацтва? Чому? Адже Святослава і його воїнів відділяє від козацтва прірва часу, шириною і глибиною щонайменше у п’ять століть!
Далі нас очікує ще одне надзвичайно цікаве питання, яке активно розробляли Ключевський і Греков, і яке не менш активно уникав батько гіпотези «колиски трьох братніх народів» Рибаков: Артанія – це легенда, чи історична земля на території України?
Пошук відповіді на ці питання зніме величезну кількість білих плям з древньої історії нашої Батьківщини, відкриє несподівані, трагічні і водночас яскраві її сторінки!
І головне те, що у своїх дослідженнях будемо використовувати переважно ті матеріали, які були детально опрацьовані науковцями часів Російської імперії та сумновідомої СССР. Там є дуже багато несподіванок.
Отже, про Святослава.
«После утверждения мирного договора Сфендослав попросил у императора позволения встретиться с ним для беседы. Государь не уклонился и, покрытый вызолоченными доспехами, подъехал верхом к берегу Истра, ведя за собою многочисленный отряд сверкавших золотом вооруженных всадников. Показался и Сфендослав, приплывший по реке на скифской ладье; он сидел на веслах и греб вместе с его приближенными, ничем не отличаясь от них. Вот какова была его наружность: умеренного роста, не слишком высокого и не очень низкого, с мохнатыми бровями и светло-синими глазами, курносый, безбородый, с густыми, чрезмерно длинными волосами над верхней губой. Голова у него была совершенно голая, но с одной стороны ее свисал клок волос – признак знатности рода; крепкий затылок, широкая грудь и все другие части тела вполне соразмерные, но выглядел он угрюмым и диким. В одно ухо у него была вдета золотая серьга; она была украшена карбункулом, обрамленным двумя жемчужинами. Одеяние его было белым и отличалось от одежды его приближенных только чистотой…». (Лев Диакон «История», АН СССР «Наука», Москва, 1988)
Описуючи зустріч Іоана Цимісхія і Святослава під Доростолом, візантійський історик звернув увагу на зовнішній вигляд київського князя, наголошуючи на простоті його одягу, з прикрас відзначив тільки золоту сережку в усі. Добре вибрите підборіддя і пишні вуса. Добре вибрита голова і «оселедець». На цих ознаках князя-воїна ми акцентуємо особливу увагу, бо впродовж тисячоліть практично у всіх народів наявність розкішної бороди була ознакою чоловічої сили і мужності, а її відсутність трактувалася однозначно. І тільки представники однієї цивілізації ніколи (підкреслюю – ніколи впродовж всієї своєї історії) не носили бороди – представники цивілізації Incognita.
.
Д.І.Яворницький, досліджуючи походження степових лицарів-низовиків, зафіксував, що історично відомими в Україні козаки стали з 1471 року, коли Київське князівство було перетворене у воєводство Великого Князівства Литовського. Під терміном «козак» однозначно розуміється «професійний воїн». Зовнішній вид низовика в точності відповідав портретові великого князя Святослава, поданого візантійським істориком. Але встановити зв'язок між козаками і воїнами князя Святослава заважав Час, об'ємом у п'ять століть!
І тут допомогло повідомлення археологів, які прослідкували швидке відновлення культури доскіфського періоду з ІІ ст. н.е., одразу ж після того, як сармати вибили скіфів з Причорноморських степів і відтіснили їх у Крим. А якою була культура в доскіфський період – відомо. Отже, п'ять століть не згладжує історичну пам'ять! І все стало на свої місця: Козацька доба – Київська Русь – кіммерійці. Саме кіммерійська культура була останньою перед навалою рудобородих скіфів.
Але! Кіммерійська культура є продовженням чи спадкоємницею більш древніх культур, одна з яких – трипільська. Ось звідси і розгортається перед нами грандіозна панорама древнього світу, древніх культур, які творили історію України.
І кілька цитат, з яких і розгортатиметься сюжет про легендарну Артанію.
«Весьма добросовестный и компетентный арабский историк-географ в своих «Золотых Лугах» рассказывает о том, что одно из славянских племен некогда господствовало над другими славянами. У этого племени был верховный царь Маджак, которому повиновались все прочие цари. Потом это политическое образование распалось вследствие внутренних раздоров, и каждое племя выбрало себе отдельного царя. Господствовавшее некогда славянское племя Масуди называет волынянами…» [стр.442]
«Следующее известие падает на более позднее время. Оно принадлежит арабскому географу Джайхани… Он сообщает, что в восточноевропейской равнине существовали три славянских союза, у каждого из коих был свой царь. Один из этих союзов – Куявия с городом Куява. Союз этот вел торговлю с соседними народами и допускал на свою территорию иноземных купцов; другой – Славия, а третий – Артания, лежавшая поблизости к «Хозару»; эта последняя – воинственная страна, не допускавшая к себе иноземцев, сумевшая наложить дань на пограничные области Рума (Византии)…» [стр.443]
«Русь, которую летописец иногда неправильно (в летописи этот вопрос чрезвычайно запутан) отождествляет с варягами, до сих пор является предметом исканий историков.
О каком-то «русском» центре, как мы уже видели, говорит араб Джайхани. Его цитируют более поздние арабские писатели, у одного из которых, Ибн-Русте, мы имеем очень интересное указание: "Что касается до Русии, то находится она на острове, окруженном озером. Остров этот, на котором живут они (русь), занимает пространство трех дней пути; покрыт он лесами и болотами, нездоров он и сыр до того, что стоит ступить ногою на землю, и она уже трясется по причине обилия в ней воды. Они имеют царя, который зовется хакан-Рус. Они производят набеги на славян, подъезжают к ним на кораблях, высаживаются, забирают их в плен, отвозят в Хазран и Булгар и продают там". Этот древнейший арабский источник, знающий русь, отличает русь от славян…» [стр.446]
«Памятники поднепровского художественного ремесла VІ – VІІ веков многочисленны и интересны. Материалами для изделий служили преимущественно бронза и серебро.
В художественном отношении особенно интересны и показательны литые изделия с изображением человека… Бросается в глаза костюм: рубаха с длинными рукавами, штаны до щиколоток. На груди рубаха имеет широкую вышивку, доходящую до пояса. Вышивка имеется и на рукавах. Такая одежда характерна для всего населения Поднепровья на протяжении многих столетий…» [стр.380]
(Б.Д.Греков «Киевская Русь», Госиздатполит, 1953)
