В автівці чоловік дістав із бардачка пачку сухих серветок, подав Дарині.
Та витерла очі, носа. Тоді глянула на Юрка.
- Як ти? – Запитав.
- Нормально. Я так боялася… А воно… - Глянула крізь вікно на кладовище. Зітхнула. Відчувала неймовірне спустошення. Так, наче хтось душу вийняв, переполоскав, перебрав, а назад поклав набагато меншу. От і бовталась тепер та душа неприкаяна по тілі.
Юрко вирішив більше не розпитувати. Натомість завів мотор.
- Далі куди? – Глянув запитально.
Дарина стенула плечима, не відриваючи погляду від хрестів за церквою.
- Якщо маєш час, то… до мами. – Зітхнула знову. - На хвильку хоча забіжу, бо я так за нею скучила.
- До мами – то до мами. Покажи, куди їхати.
Юрко вивів авто знову на дорогу. Дарка вказувала напрямок і за декілька хвилин зупинились біля невеликої, але акуратної хатинки.
Дарчин погляд потеплів.
- Тут моя мамуся живе… - Взялась за ручку і глянула на Юрка. – Підеш зі мною?
Він усміхнувся:
- Звісно, піду. З майбутньою тещею познайомлюсь.
Дарина витріщилась на нього:
- Юр, ти…
- Та жартую я! Ти забула – я злий шеф, а ти – моя секретарка. Чи мамі можна казки не розповідати?
Вона завагалась.
- Ой, не знаю… Не хочу мамі брехати, але…
- Давай, ходи вже. По ходу розберемось. – Першим вийшов з машини.
Дарина зайшла в подвір’я і сльози знову навернулись на очі. Боже-Боже, як же тут все знайомо, як же рідно…
Прочинила двері до хати, зайшла в сіни і покликала:
- Ма-ам, Ви дома?
Юрко зайшов слідом, оглянувся. Вперше бував у такому домі. Він, дитя міста, звик до лакованого паркету, шліфованих дверей і житла, обклеєного обоями. Тут же все було по-іншому. Фарбована на червоне підлога, на біло – двері та вікна, стіни побілені.
Назустріч їм вийшла невисока жінка у фартуху, вдягненого поверх довгого халата, запнута у темну хустину. Сплеснула руками:
- Ой, донечко! Приїхала, моя хороша!
Кинулись обнімати одна одну, Дарина знову розплакалась, мама й собі. Юрко переминався з ноги на ногу і розглядав свої руки – він знову відчував себе зайвим. Але недовго – трохи заспокоївшись, увагу звернули і на нього. Дарина звільнилась із маминих обійм, кинула швидкий погляд.
- Мам, а це…
Юрко перебив її, ступивши крок вперед і простягаючи руку:
- Я – директор вашої дочки, Юрій. – І далі почав розповідати тут саму казку, що і бабі Насті.
Дарина стояла позаду мами і слухала із легкою усмішкою, раз по раз шморгаючи носом та витираючи червоні очі. Хоче бути строгим та злим – хай йому. Вона не перечитиме.
Ганна раптом сплеснула руками:
- Що ж ви тут… Ходіть, ходіть до хати! Зараз вас погодую, бо, певно, голодні…
Хотіла провести гостей в кімнату, але Дарина запротестувала.
- Я до Вас приїхала, мам! Ви зараз бігати почнете, а я ж набутись хочу з Вами…
Та на мить завмерла:
- А ти… - Глипнула на Юрка. – Ви ночувати не будете хіба?
Дарина похитала головою.
- Іншим разом я обов’язково приїду. А зараз…ні.
Жінка зітхнула, але перечити не стала – робота. Добре і те, що приїхала. Що недарма вона, Ганна, цілими вечорами під образами простоювала, просячи у Бога захисту для дитини єдиної.
Юрко сидів у надзвичайно гарній, затишній кухні – наче з картинки, сьорбав трав’яний чай і розглядав жінок, що вели неспішну розмову – Дарина розповідала про життя у Франківську, упустивши знайомство з Мартою і притримуючись вигаданої ними казки, але вже змальовуючи його, Юрка, не так страшно, як бабі Наді. Ганна переповідала сільські новини, не обминула Дарчиної свекрухи (екс – подумав Юрко і усміхнувся про себе), навіть проговорилась про те, як засуджували її, що не з’явилась на сороковинах.
Які ж вони схожі. Забери в Ганни зморшки – і викапана тобі Дарина. Ті ж лагідні очі, чітко окреслена форма губ, акуратний носик. Так само усміхаються, заправляють за вухо волосся і підпирають голову кулаком.
Його Дарина. Так, його Дарина схожа на маму. На його майбутню тещу. Хай думає собі, що хоче. Хай брикається, хай злиться, але буде його. Відчув раптом – ось біля нього сидить жінка, яку шукав все життя. Саме її хоче бачити у домі господинею, з нею хоче мати дітей. Більше ні з ким. Зрадів тій думці, як мала дитина, що знайшла під подушкою бажаний, випрошений, вимріяний подарунок від Миколая.
Сиділи до пізнього вечора. Сутінки переповзли в ніч, і лиш тоді гості стали збиратись. Дарина ніяк не могла наговоритись із матір’ю. Юрко і сам радий був залишитись – в цьому домі було добре і затишно. Тут пахло спокоєм, любов’ю та м’ятою. Проте повертатись до міста треба було. Зрештою, запакувавши цілий багажник гостинцями і наостанок пообнімавшись перед дорогою, жінки таки попрощались.
Рушили, і Дарина махала рукою в заднє скло доти, доки не повернули і маленька постать посеред вулиці не зникла за будинками.
Якийсь час їхали мовчки. Дарка обхопила себе руками і дивилась у вікно, проводжаючи поглядом село.
- Замерзла? – Юрко торкнувся її плеча.
- Трохи. – Повела плечима.
Увімкнув обігрів і салон автівки заповнив тихий гул.
- Юро, дякую тобі. – Дарина повернулась корпусом, поклала голову на підголівник і підтягнула ноги на сидіння.
- За що? – Запитав, не відриваючи очей від дороги. Поки не виїхали на трасу, доводилось мало не повзти, обминаючи невидимі в темряві першкоди.
- За все. Чесно, я не знаю, як би сама справилась. – Обережно торкнулась його руки. – Ти мені дуже допоміг.
- Ай, пусте. Ти забула, що я – злий начальник, який завтра тебе звільнить?
Усміхнулась і прибрала руку.
- Ой, так. Все одно будуть говорити.
Юрко нарешті виїхав на асфальтовану дорогу і зміг подивитись на неї:
- А тобі не все одно?
- Думала, що буду переживати. А виявилось – ні. Та й мама образити не дасть.
Зітхнула при згадці про маму. Ще б в неї побути. Ще б накупатись в любові її безмежній.
Чоловік увімкнув приймач, налаштував на спокійну музику. Кашлянув.
- А те…за чим їхала? Ти…знайшла?
Дарина промовчала. Вже хотів повторити запитання, але Дарина заговорила.
- Надіюсь, що так. Принаймні, мені легше. Я… я щиро каюсь, я попросила пробачення… Надіюсь, він колись… теж пробачить. – Глянула вперед, на дорогу.
- Даринко… - Притримуючи руль однією рукою, іншою намацав її пальці і легенько стиснув.
- Юр, нічого не кажи, будь ласка. – Похитала головою.
- Як скажеш. – Погодився.
Але руки не прибрав.
Дарка заплющила очі. Після насиченого подіями дня відчула, що засинає. Машина тихо гула, музика грала, Юркові пальці переплелись з її. Усміхнулась. Не стала противитись дрімоті.
Прокинулась від тиші. Розплющила очі – і не зразу зрозуміла, де вона. Сіла, оглянулась – і згадала. Село. Авто. Юрко. Він сидів за кермом, повернувшись корпусом до неї.
- Ми приїхали? – Спробувала щось розгледіти за вікном, але крім нечітких контурів, нічого так і не побачила.
- Приїхали. До мене.
- Так? – Здивовано подивилась на нього. – А чого?
- Бо година вже пізня, не хотів будити Марту. З твого телефону надіслав їй есемеску, що ти будеш в селі до завтра – щоб не хвилювалась.
- Ти копирсався в моєму телефоні?! – Почала шукати по кишенях, але Юрко подав їй гаджет.
- Він випав із твоєї сумки. – Кивнув на Дарчину торбу, що стояла на задньому сидінні. – Я не копирсався, лише відправив повідомлення. Та і сама подумай, що би було, якби така есемеска прийшла з мого номера. Марта би здуріла від злості.
- І то правда. – Погодилась.
- Ходи. – Покликав і відчинив двері. Звідти потягнуло холодом. – Не будемо ж ми ночувати в машині.
Дарина теж вийшла і щільніше загорнулась в тоненьку курточку – надворі справді було дуже холодно. Юрко обняв її за плечі і разом швидко пішли до будинку. Поки відчиняв двері, Дарка задерла голову. Небо було всіяне зірками. Вони міріадами миготіли, пульсували і дражнились примарним теплом. Юрко підійшов ззаду тихо, обняв за талію.
- НЛО виглядаєш?
Дарка не пручалась. Навпаки – Юркові здалось, що навіть притислась сильніше.
- Глянь, як гарно. – Кивнула у небо.
- Гарно. – Погодився. – Але холодно.
З цими словами раптом підняв жінку на руки – не встигла навіть крикнути чи заперечити, як вже стояла за зачиненими дверима його дому.
Чоловік увімкнув світло. За звичкою Дарина пішла на кухню, але швидко звідти повернулась і запитала:
- Ти їсти щось будеш?
Юрко засміявся:
- От це вже ні. Твоя мама мене так нагодувала, що вистачить запасу ще і на завтра. До речі, - Згадавши, відчинив двері знову. – Там же цілий багажник їжі. Давай, я хоча б молоко принесу сюди, бо ж скисне.
І, не дочекавшись відповіді, зник за порогом.
Дарина пройшла у вітальню, сіла на диван. Що вона тут робить? Знала би мама… Але уколу совісті не відчула. З Юрком добре і спокійно. Усміхнулась тим думкам. З цим чоловіком затишно. Тут затишно. До сліз. Але не тих, гірких. Солодких. Від щастя. Від щастя просто бути поруч.
Повернувся Юрко з пакетами, поставив пляшки з молоком у холодильник, решту залишив посеред кухні. Тоді зайшов у вітальню і сів біля неї, по-турецьки склавши ноги.
- Про що думаєш?
Знизала плечима:
- Ні про що. Так, медитую. Згадую день.
- Хочеш спати?
- Хочу помитись. – Раптом бовкнула.
Справді – хотіла помитись. Змити бруд дороги і … спогадів. Змити, здерти зі шкіри, із душі – і ніколи, ніколи не повертатись до нього.
- В чому проблема? - Встав, подавши руку. – Нагадати, де у нас гостьова спальня?
- Я пам’ятаю, де в тебе гостьова спальня. – Поправила, встала і, проігнорувавши подану долоню, пішла наверх. Юрко піднявся слідом, але зайшов у сусідню кімнату.
Дарина сиділа викупана на ліжку. Спати не хотілось. Незвично знову було опинитись в цьому домі. Поруч із цим чоловіком. Хай він вже спить за стінкою, але… Тішилась тому, що нічого в неї не хотів і не вимагав. Не чіплявся, не пробував… хоча міг. Його територія – його правила. Тим більше – вони тут самі.
Встала, підійшла до дверей, прислухалась – спить. Тихенько відчинила і навшпиньках спустилась наниз – захотілось гарячого чаю. Увімкнула підсвітку над плитою, поставила на вогонь воду, як почула ще один скрип. Прислухалась – так і є. Юрко теж спускався. Серце стиснулось. Запанахала сильніше халат і повернулась обличчям до дверей.
- Чого не спиш? – Запитала, як тільки від з’явився на порозі.
Почухав потилицю, підійшов до неї і зазирнув у чайник.
- Теж чаю захотів.
Запала напружена пауза – от-от – і трісне, як занадто надута кулька.
Дарина, щоб чимось зйняти руки, дістала заварник, засипала чай. Глянула на Юрка, що, обпершись на стіл, спостерігав за її діями.
- Що? – Запитала, знітившись під пильним поглядом.
Похитав головою.
- Нічого. Ти дуже гарна.
Спіймав її пальці і підніс до губ.
Дарка висмикнула руку, відвернулась до плити, щоб приховати розгубленість.
Юрко мовчав за спиною. Впевнена – дивився на неї.
Тим часом закипів чайник. Зрадівши можливості розрядити обстановку, Дарина залила заварку, підготувала чашки. Витягнула із полички печиво, але завмерла з ним над столом. Глянула на Юрка:
- То нічого, що я тут…ґаздую?
Той усміхнувся:
- Я навіть радий цьому. Ти забула про мою пропозицію оселитись тут назавжди?
Дарина знову знітилась і, не знайшовши відповіді, зайнялась чаєм.
Пили його в вітальні. Не вмикали ламп, однак темно не було – крізь нещільний тюль проникало розсіяне світло місяця.
Дарина думками була далеко. Ще раз прокручувала в голові сьогоднішній день. Вона…змогла. Змогла. Прислухалась до власної душі – легше? Мабуть, таки легше. Змогла відпустити. І якщо не пробачити собі гріх, то бодай попросити, щоб пробачили їй.
Юрко не заважав. Просто дивився на неї, милувався її природною красою, вбирав поглядом риси, бо був певний – завтра втече. І, можливо, побачить нескоро. А тут, в цьому домі – і взагалі не знати, коли з’явиться ще. З іншою не церемонився б – вклав у ліжко, домігся свого і був би певен, що жінка теж була не проти. Бо для чого тоді їхати до чоловіка додому? Але Дарина… З нею геть все по-іншому. З нею поводився, як несміливий вісімнадцятирічний юнак. Нервував, пробував навмання… Боявся зробити щось не так. Почув, що вона спускається наниз – полетів за нею, думав…Що думав, йолопе?! Що вона тобі в обійми кинеться?! Ага, розмріявся. Замість бажання, яке звик бачити в чужих очах, в її помітив хіба переляк та розгубленість. Тепер, як ідіот, хлебтав чай. І милувався нею.
Дарка поклала чашку з недопитим напоєм на столик, підібгала ноги під себе і сперлась на спинку дивана, заплющивши очі.
- Спати хочеш? – Запитав, теж відставивши чай.
Похитала головою, не розплющуючи очей.
- Замерзла.
Юрко приніс тепле одіяло, накрив жінку, сів навпроти.
- Дякую.
- Та нема за що. Може, ходи спати?
- Ти йди. Я ще тут посиджу. Можна?
- Звісно, можна. Але тебе саму не залишу. Заважати не буду?
Дарина глянула на нього і усміхнулась:
- Ні, звісно. Це ж твій дім.
Чоловік пересів біля неї, обняв рукою і схилив її голову собі на плече.
Не противилась. Навпаки, вмостилась зручніше і накрила його теж.
Юрко боявся навіть дихати – щоб не злякати необережним рухом. Сидів, обнявши її, слухав дихання, втягував носом запах – аромат, який не сплутати ні з яким іншим. За деякий час засопіла носом – зрозумів, що заснула. Усміхнувся – це та жінка, що не хотіла спати. Почекав ще трохи, а тоді взяв на руки і відніс разом з одіялом у спальню. Поклав на ліжко, вкрив. Сам приліг поруч і обережно обняв. Так би засинати кожної ночі.
Дарка прокинулась від незвичного відчуття. Щось притискало її до ліжка. Розплющила очі, згадала, де вона. Тоді роззирнулась – і серце впало в п’ятки. Поруч лежав Юрко, обнявши її однією рукою. Мимоволі усміхнулась. Він виглядав милим та… беззахисним. Поправила йому ковдру, а сама тихо сіла на ліжку. Розпустила косу і розчесала волосся пальцями. Крізь незашторене вікно пробивався сірий ранок. Котра зараз година? Хто його знає. Та й хіба це важливо?
- Доброго ранку. – Почула за спиною. Оглянулась. Юрко потягнувся і перевернувся на спину, заклавши руки за голову. Розглядав її.
- Я розбудила тебе?
- Ні, я сам… - Різко смикнувся, схопив Дарку за талію і повалив на ліжко. Навіть скрикнути не встигла. Сам навис над нею.
- А ти чого так рано встала?
Дарина спробувала звільнитись, але було марно – Юрко не пускав. Нахилився, обережно торкнувся її губ:
- Не бійся. – Прошепотів. – Дар, не бійся мене.
- Я не боюсь. – Теж чомусь пошепки відповіла. – Чесно.
- Я бачу. – Усміхнувся, ще раз поцілував її і провів рукою по розпущеному волоссі. – Бачу.
- Я не боюсь! – Повторила і нахмурилась.
Юрко засміявся, завалився на бік і повернув жінку обличчям до себе. Провів пальцями по ніжній шкірі. Дарила лежала, не дихаючи. Брехала, що не страшно. Паніка, страх тримали її міцно в лещатах. Так, що не могла навіть поворухнутись. Але Юркові пальці... доторки були приємними. Теплими. Ніжними. Хотілось…ще. Від непристойних думок раптом почервоніла.
- Щось не так? – Юрко припіднявся на лікті і заглянув у очі.
- Ні, все добре.
Він нахилився, поцілував ще раз. Тоді знову і знову.
- Як би я хотів щоранку з тобою прокидатись. – Прошепотів у вухо.
Дарина не відповіла. Несміливо, долаючи страх, обняла за шию і зазирнула йому в очі.
Юрко став покривати поцілунками все її тіло.
Марта стояла на балконі. Ранкове повітря кололо в мокрі щоки. Алкоголь ще шумів у голові.
Проплакала всю ніч. Тоді глушила біль коньяком.
З Дарчиного номера прийшла есемеска, що буде в селі, але звідкись знала – неправда. Неправда, неправда!!! Її знову кидають. Обманюють. Лукавлять. Ну скільки можна?! Невже не знайдеться у світі людини, яка б любила її?! Просто любила! Згадала Олю. Олю – Олю, де ж ти зараз? Чого не шукаєш, чого не переживаєш?! Непотрібна.
Перехилила пляшку, що тримала в руці і залишки вчорашнього коньяку перекочували до горлянки, пропекли всередині. Але стало легше.
Взяла до рук телефон, стала гортати контакти. Страшенно хотілось з кимось поговорити. Але нікого. Купа номерів – нема до кого зателефонувати.
А ті, до кого можна було б… Згадала їх і сльози проклали нові доріжки по спухлому обличчі. Невже вона, Марта, так багато хоче?! Просто щоб її любили. Щоб людина, яку вона зараз покохала була поруч. Щоб була з нею, а не … з Юрком. Не з ним! І він щоб… залишався другом. Невже так багато?! Невже вони двоє не бачать цього?! Не хочуть піти на поступки?! Егоїсти. Двоє егоїстів. Допила коньяк, кинула пляшку на підлогу. Та вдарилась з дзенькотом, але не розбилась.
Шморгнула носом і запустила телефоном вниз. Дивилась, як паде, з гучним тріском бабахкається об асфальт. Може і собі…туди? Вниз. Р-раз – і проблеми нема. Ні для кого нема. Варіант. Настільки простий. Настільки ідеальний. Як нема їй місця в цьому світі – то і не треба.
Стиснула від люті кулаки. Прошепотіла сама до себе:
- І будете мати, любовнички. Повну свободу! Повну!
Шмигнула в кімнату, вирвала з блокнота аркуш, надряпала пару слів, витираючи носа рукавом. Запхала в кишеню.
- Вам на пам’ять… - Прошепотіла. Так! Будуть її довго пам’ятати!
Хай потім мучаться. Хай. Буде їм і любов, і щастя. Ага, буде. Зараз…зараз влаштує…їм.
Вийшла на балкон, перелізла через поруччя.
Холодно. Нічо, зараз стане…
Алкоголь вкупі з адреналіном змішались і замакітрили мізки ще сильніше.
Глянула в небо, зареготала дико.
- Юх-ху! – Закричала і відпустила руки.
Дарка лежала під одіялом. Те, що відчувала…було складно пояснити. Їй було добре. Настільки добре, що…хотілось літати. Навіть не уявляла, наскільки може бути добре…після цього. За роки, проведені у шлюбі, жодного разу їй не було так. Юрко любив. Не поспішаючи, любив. Відкривав її, як відкриває сонце заспані квіти – обережно, по пелюстці. Почервоніла, згадавши і глипнула на нього. Він лежав поруч, притискаючи її до свого гарячого тіла.
- Люблю тебе. – Сказав і поцілував за вухом. – Люблю.
Дарина притулилась до його грудей. Так добре і неймовірно…
Десь нанизу задзвонив Дарчин телефон. Жінка підняла голову, але Юрко скривився:
- Хай дзвонять.
Проте той, хто телефонував, був впертим – апарат верещав, як навіжений. Зрештою, Дарина зітхнула і встала:
- Піду таки подивлюсь. Може, щось термінове.
Закуталась в халат і пішла на перший поверх. Юрко підтягнув до себе її подушку і усміхнувся, як дурненький. Вона була поруч. І це головне. Тепер він її нізащо не відпустить.
Знизу долинув Дарчин голос.
- Алло. Так, я. Що?! Як?! – Жінка перейшла на крик і Юрко сів на ліжку. Щось сталось.
- Боже, ні… А вона…жива?
Після цих слів чоловік миттю збіг наниз в чому мати народила. Дарка сиділа під стіною в коридорі і в тремтячій руці тримала телефон. Сльози текли по її обличчі.
- Що сталось?! – Підбіг до неї, вихопив апарат з рук і притулив до вуха, але там вже була тиша. Потрусив жінку за плече. – Дарино, що сталось?! Що?!
Підняла на нього напівбожевільні очі:
- Марта викинулась із вікна. – І зайшлась в голосному плачі.
