У моєму атебешному кульку — великий кавун, а надворі вже пахне осінню.
Кавун достобіса важкий. Я міняю руки, але підступний атебешний пакет з кожним кроком дедалі сильніше впивається в мою долоню. Я із заздрістю дивлюсь на різнорідний натовп біля Центрального Ринку, який гуляє з такими самими атебешними кульками, але майже порожніми. Люди усміхаються і клянуть хунту. Якийсь мужик хреститься на церкву і чеше на червоне світло. Огидні мамаші палять сигарети і катають коляски. Недалеко продають кавуни.
Фу.
Якимось дивом долажу до Полтавського шляху — тут промені ще нижчі. Розморені автівки чадять газами в заторі, великий і неповороткий трамвай з рекламою презервативів повзе з гори, неначе велетенська металева гусінь. Люди мчать, немов на пожежу, лише бомж із великим кудлатим собакою приймає сонячну ванну біля воєнкомату.
Я порівнююсь з ним і в цей момент пакет обривається.
Асфальт вкритий недопалками і пожовклим листям, а тепер ще й купою чогось червоного в атебешному пакеті. Я нервую, а от бомж на траві — ні. Він, побачивши мою аварію, підходить і мовчки згрібає те, що залишилось від кавуна. Я не протестую. Я радий, що решту шляху пройду комфортно, без порізаних рук. Листя приємно шурхотить під ногами. Віє прохолодний вітерець. Сонце ще тепле.
— Який чудовий вечір, — сказав великий кудлатий пес.
