4.(продовження)
Повернувшись з Карпат почала писати поезію і новели. Вчилася і працювала вечорами, підробляла друкуванням. Моя проза звучала сильніше за лірику. Під приціл «органів кдб» потрапила, коли виступила з творчим дебютом у спілці письменників. Після обговорення, за мою творчість взявся Остап Ф, математик, університетська вискочка, не маючи жодного поняття про критику, «препарував» мої твори в грубій формі, викликав на сварку і відкрито провокував. Всі чекали на мою реакцію, а я голосно засміялась. Сказала, що він невдала шістка органів безпеки і я не вперше бачу такого невігласа, його критика не професійна, тому мене не зачепила. Вступилася Ірина Вільде і гнівно попередила, що на виступи з критикою мають право спілчанці, а не студенти університету. З цього часу вона стала моєю творчою хрещеною мамою, яку всі називали – Нанашка, я теж, але якось по-особливому - Нана. Ми заприятелювали, не дивлячись на велику різницю в віці і це були святі роки в моєму житті.
Мене турбували стосунки з Даном. Листи від нього приходили не часто і текст постійно мінявся. То був довгий на дві сторінки, люблячий, ніжний, а часто коротенький, як інформація, з поясненням: «У полі багато роботи», з постійною пересторогою: «Будь обережною». Дан не вітав те, що я вирішила перевестися з журналістики в літературний інститут імені Максима Горького в Москву, куди рушила молода творча еліта Західної України шукати порятунку від переслідування. Треба було лише пройти літературний конкурс і після нього зараховували на третій курс. Мене потягнули за собою такі, як я, бо вже були під прицілом, а, щоб закінчити освіту і отримати диплом, треба було рятувати ситуацію, яка щоразу гострішала.
«Це єдиний вихід», - підтримала мене Дарина Дмитрівна і зразу ж визначила, що маю написати 45-50 сторінок новел на російській мові (такі вимоги конкурсу), а для цього треба мати спокій, їжу і купу вражень для творчої роботи. Швидко спакувала німецьку друкарську машинку «MERCEDES» у чорну скриньку, яка нагадувала маленьку валізу, зателефонувала Віруньці, - подрузі дитинства в Дору і попросила, щоб повезла мене в глухе село на Буковину і там залишила, забезпечили харчуванням, а через місяць повернула у Львів з папкою друкованих рукописів. Жартувала: «Коли папки з рукописами не буде, залишай в селі, най дітей вчить…!» Глухе село називалося Фальків. Навколо гори з густими лісами, хатинки, як на божій долоні, щасливі від цивілізації люди, діти і гасові лампи вночі й романтика… Єдиною ниточкою до цивілізації була сільська пошта з глухим телефонним зв’язком, довжиною з кілометр. Пішки довго, на коні борзо. І я поїхала…
Дорогою думала, чому Дан не розуміє мене? Не дає згоди на творчість. Примушує завершувати журналістику. Не хоче розуміти, що літературний інститут один з найкращих варіантів. Йому не подобаються мої статті й новели, які друкую в «Самвидаві». Не хотів чути про знайомства з талановитими поетами, прозаїками і мистцями. Гнівався на мене за те, що ввійшла у львівську «Богему» і ходжу на зустрічі з ними. Лякав, що мене, що це може погано закінчитись… У кінці листа завжди стояли три крапки, як натяк – задумайся, будь обережна, бо за все треба буде платити. Мене гнітили його погляди на сьогодення і я, як могла переконувала його, але все було намарно. Приїзд в село і зустріч з людьми розігнав гірський вітер і чистий дух Карпат. З першого дня пірнула в роботу, а, коли втомлювалась, йшла до людей, до дітей, яких в хаті жило семеро і я жила їхнім життям. У мене була окрема маленька хатинка на горбі, де було видно все навкруги. Танули сніги. Весна приходила в гори, а маленьке джерельце, що музикою дзюрчало поруч, дарувало життєдайну наснагу, силу духу гартувало життя поруч з добрими людьми, які ладні були серце прихилити. А ще вірні чотирилапі друзі – кінь Гат і карпатський вільчур Добуш. Йти з ними в гори було цілком безпечно. Була впевнена в них. Ці земні ангели завжди оберігали мене, дарували вірність і радість душі.
Написала і перевела сорок п’ять сторінок новел на російську мову. Приїхала до Львова. Дарина Дмитрівна прочитала і «охрестила» їх. Схопилася й поїхала в Москву. Був останній день прийому. Встигла. Великою радістю були зустрічі з творчими друзями зі Львова, з Києва, Тернополя, з Франківська. Вони, як і я торували свій творчий шлях за шістдесятниками.
Конкурс пройшла. Забрала документи з журналістики і баста. Літературний інститут на чолі з прекрасним демократичним ректор Володимир Федорович Пименов - відкрив переді мною двері на стаціонар, але, щоб не втратити Дана, я перейшла на заочний. Відкрилося друге дихання. Це була моя маленька перемога і надія – отримати вищу освіту. Дуже хотіла її мати, бо завжди думала, що скажу дітям, коли запитають, чому не закінчила її.
Дан сердився на мене і мовчав. Не виходив на зв'язок в Карпатах. Ні листів, ні дзвінків. Для мене це був справжній шок. І, якби хтось мені про це сказав п’ять років тому, то я б ніколи не повірила в те, що з нами може таке статися, ніколи б не наблизила своє серце до такої високої межі болю, але все відбувалося поза нею і моє серце не хотіло в це вірити. Думала, що ним просто керує страх втратити кар’єру начальника експедиції.
Поїхала до Дана, щоб розділити з ним радість, повернути теплі стосунки, які танули, як весняний сніг. Добиралася автобусами, аби швидше доїхати і побачити його, моє Величне кохання!! Моя мрія! Моє натхнення, адже дякуючи йому, я підкорила літературний подіум, до якого йшла із шкільної парти. Я вірила, що колись буду писати книги, які читала на одному диханні. І мріяла збулась. Що таке щастя – це наповнена сонячним теплом радість від досягненої мети, яку ти відчуваєш всім єство, бо вона піднімає тебе, дарує тобі крила і кличе до звершень. Їхала автобусом в Карпати, щоб дорогою остудити себе від емоцій, які морем хлинули на мене, а щоб рятуватися від них, хотіла поєднати все з природою і коханим чоловіком. Дорогою уявляла нашу зустріч, думала про те, яким приємним і несподіваним буде для нього мій сюрприз. Як буду переконувати його поцілунками і топити кригу гніву, щоб скресла. Усміхнена і щаслива, з подарунками солодощів у руках прибула до геологічної партії.
5(далі буде)
