Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2536
Творів: 45773
Рецензій: 89562

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Мініатюра

Знаєш - не знаєш

© Інра Урум, 26-08-2018
    Для щастя багато не треба – викликали з кількома іншими зі строю, видали автомати, й до подальших розпоряджень – на вулицю, курити. Краса! Відомо ж – в армії все, що поза планом, таїть в перспективі можливість зашаритись, а значить – легенько нагнути систему, бодай на дрібочку, але порушити обридлий хід речей. Сіли, позатискали автомати колінами, куди їх ще приткнеш, без поспіху, в своє задоволення закурили – хай за розкладом інші працюють, а в нас сьогодні свято  – попереду нове, невідоме і, може, навіть щось не надто важке. Згодом вийшов худорлявий лейтенантик – у нас як тиждень, і, виявилось, що з офіцером може бути навіть цікаво, коли воно не гримає й щохвилини тебе не шикує. Тут же, поруч, під деревами стали кому де зручно, і давай: за командою зриваєм автомати з плеча, лівою рукою хапаєм за гладенький лакований підцівник й , уперши приклад у плече, цілимось вгору – ніби все просто, але рухи мають бути синхронними, всі в єдиному ритмі. Лейтенант сам все показував, сміявся, нікого за недоліки не карали, й навчання швидко сунуло вперед. Тоді запропонував аби один одному самі по черзі віддавали накази. А чому ні? Готуйсь! Запобіжник вниз, одним відрухом смикаєм затвор на себе. Вогонь! Тиснем спусковий гачок, всередині тихо клацає – патронів-бо ніхто не давав, тоді ставим на запобіжник і ловким рухом, схопивши правою  рукою за ремінь, повертаєм зброю в положення «на плече».
За годину вже зістрибували з вантажівки в м’який порох дороги й наваксовані наші чоботи вмить поставали сірими. З кабіни виліз сам ротний, мабуть мав свій резон їхати замість лейтенанта. Ротний подався до найближчого двору, а ми потроху роззирались на село й тримали себе з гідністю – як люди, що не бавитись приїхали, а віддати військові почесті, хай, навіть, щойно їм навчились. Пам’ятали, що на боці в підсумку у всіх по магазину до АК, а в тих магазинах в кожного по півдесятка патронів з білими, наче з пінопласту наконечниками. І знали вже, що військовому, навіть прапорщику, коли він втопився, на похоронах належить виконати почесний салют, а більше нам і знати було не треба.
Стріляли гарно, навіть з азартом. Кожним залпом ніби вбивали цвях у невидиму точку на небі. Смикали затвор, гільзи летіли кудись вбік, і знову всі разом гатили угору.
Тоді нас повели назад, частувати. І тут все було іншим. Подвір’ям на дбайливих руках одразу в усіх напрямках пропливала їжа. Власниці рук, заклопотані, розпашілі, порозстібувані виходили з одних дверей, сунули в інші, гукали одна одну й переносили, розставляли, викладали й перекладали пірамідки вареників і пиріжків, щедрі купи м’яса, рибу й ще щось таке, чому в нашій свідомості вже не знаходилося місця. За довгі, без кінця столи посідали вперемішку з родичами померлого та сусідами. Солдатикам не наливали, але від самого виду їжі щось в нас наче зламалось і покотилось, і підвести з-за столу своїх, вже почастованих підлеглих ротному з першого разу не вдалося. Витримавши павзу, він спробував ще раз – ні, тоді ще – але ми поглохли і нічого, окрім факту, що на столі ще досить наїдків, не тямили. Врешті, зриваючись на шипіння й відводячи очі, він таки повисмикував нас по одному й вивів із двору.
Але двір, наїдки, мак, що ніжно темнів крізь тісто вареників й так само прозора шкіра жінок, що ті вареники навперемін нам підносили – то все було потім. Перед тим, розтягшись довгим нерівним ланцюжком, йшли з людьми за край села на цвинтар. Одразу за селом невисокі пагорби розступились й наперед у весь обшир стало небо. Віддаль кілька одиноких дерев спинались разом, ніби на познак стежки, й ми повз ті дерева, закинувши автомати за спину, вшістьох несли гроб. Перед нами на червоних оксамитових подушечках несли нагороди – це додавало урочистості. Ще далі, попереду йшли три жінки – їх я не бачив, проте чув. І ладен був іти так, нести той гроб хоч усе своє життя. Тому що кожні півхвилини і так неспішна процесія геть спинялась, а жінки зачинали спів. Раз у раз один і той самий –  дві починали нескладний протяжний мотив – всього кілька нот, тоді остання вплітала свій голос, і троїстий, незбагненних інтервалів акорд зависав у раптовій тиші, а світ мені ставав чорним. Бачив перед себе і дерева, й пагорби, й розлогу над усім блакить, але довколишнє, разом зі співом, вже не ховало секрет своєї краси, секрет самого життя, що собою лише на мить затупає чорноту вічности. Знав, як ніколи – все, що люблю, все, що тримає у житті, прийшло з темряви і в темряву піде. Знав виразно, поки не уривався акорд.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 5

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
© Максим Т, 10-09-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Неоніла ГУМЕНЮК, 06-09-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Яна Устимко, 02-09-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Avtor, 28-08-2018
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.7220401763916 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка»
Ми знайомимося з 99-літнім чоловіком – містером Ніколасом Леонтовичем (Ніком Лео) – у домі для людей …
Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …