Для щастя багато не треба – викликали з кількома іншими зі строю, видали автомати, й до подальших розпоряджень – на вулицю, курити. Краса! Відомо ж – в армії все, що поза планом, таїть в перспективі можливість зашаритись, а значить – легенько нагнути систему, бодай на дрібку, але порушити обридлий хід речей. Сіли, позатискали автомати колінами, куди їх приткнеш, без поспіху, в своє задоволення закурили – за розкладом сьогодні хай інші працюють: у нас маленьке свято – попереду нове, невідоме і, може, навіть щось не надто важке.
Згодом вийшов худорлявий лейтенантик – в нашій роті як тиждень, і, виявилось, що з офіцером може бути навіть цікаво, коли воно не гримає й щохвилини тебе не шикує. Тут же, поруч, під деревами стали кому де зручно, і давай: за командою зриваєм автомати з плеча, лівою рукою хапаєм за гладенький лакований підцівник й, уперши приклад у плече, цілимось вгору – ніби все просто, але рухи мають бути синхронними, всі в єдиному ритмі. Лейтенант сам все показував, сміявся, нікого за недоліки не карали, й навчання швидко сунуло вперед. Тоді запропонував аби один одному самі по черзі віддавали накази. А чому ні? Готуйсь! Запобіжник вниз, одним відрухом смикаєм затвор на себе. Вогонь! Тиснем спусковий гачок, всередині легенько клацає – патронів-бо ніхто не давав, тоді ставим на запобіжник і ловким рухом, схопивши правицею за ремінь, вертаєм зброю в положення «на плече».
За годину вже зістрибували з вантажівки в м’який порох дороги й наваксовані наші чоботи вмить поставали сірими. З кабіни виліз сам ротний, мабуть мав свій резон їхати замість лейтенанта. Ротний подався до найближчого двору, а ми потроху роззирались на село й тримали себе з гідністю – як люди, що не бавитись приїхали, а віддати військові почесті, хай, навіть, щойно їм навчились. Пам’ятали, що на боці в підсумку у всіх по магазину до АК, а в тих магазинах в кожного по півдесятка патронів з білими, наче з пінопласту наконечниками. І знали вже, що військовому, навіть прапорщику, коли він втопився, на похоронах належить виконати почесний салют, а більше нам і знати було не треба.
Стріляли гарно, з азартом. Кожним залпом ніби вбивали цвях десь у небі. Смикали затвор, гільзи летіли вбік, зводили стволи і знову разом гатили угору. Тоді нас повели частувати – назад, але геть в іншу реальність. Подвір’ям на дбайливих руках одразу в усіх напрямках пропливала їжа. Власниці рук, заклопотані, розпашілі, порозстібувані виходили з одних дверей, сунули в інші, гукали одна одну й переносили, розставляли, викладали й перекладали піраміди вареників і пиріжків, щедрі купи м’яса, рибу й ще щось таке, чому в нашій свідомості вже не знаходилося місця.
За довгі, без кінця столи посідали вперемішку з родичами загиблого, сусідами. Солдатикам не наливали, але від самого виду їжі щось в нас зламалося, зсунулось і покотилось, і підвести з-за столу своїх, вже почастованих підлеглих ротному з першого разу не вдалося. Витримавши павзу, він спробував ще раз – ні, тоді ще – але ми поглохли і нічого, крім приголомшливого факту, що на столі ще лишається їжа, не тямили. Врешті, зриваючись на шипіння й відводячи очі, він таки повисмикував нас по одному й вивів із двору.
Але двір, наїдки, мак, що ніжно темнів крізь тісто вареників й так само прозора шкіра жінок, що ті вареники на великих дошках навперемін нам підносили – все було потім. Перед тим, розтягшись довгим нерівним ланцюжком, йшли з людьми за край села на цвинтар. Одразу за селом городи плавно сходили до лугу, а далі, підносячи трав'яні запахи, на весь обшир пражило небо. Кілька старих дерев спиналися лугом, наче вказували стежку, і ми повз ті дерева, закинувши автомати за спину, вшістьох несли труну. Перед нами на червоних оксамитових подушечках наші ж несли нагороди – це додавало урочистості. Ще далі, попереду йшли три жінки – їх я зовсім не бачив, проте чув. І ладен був іти так, нести той гроб хоч усе своє життя. Тому що кожний десяток кроків і так неспішна процесія геть спинялась, і жінки робили короткий спів.
Раз у раз один і той самий – дві зачинали просту мелодію – кілька протяжних нот, тоді свій голос долучала ще одна і троїстий дивних тонів акорд раптом обривався у чисту до безмежності тишу, а світ мені ставав прозорим, аж чорним. Бачив перед себе і дерева, й залитий сонцем луг, і розлогу над усім блакить, але довколишнє, разом зі співом, більше не ховало секрет своєї краси, секрет самого життя, що собою лише на мить заступає темряву вічности. Знав, як ніколи – все, що люблю, все, що тримає в житті, усе найдорожче прийшло із темряви й у темряву піде. Знав виразно, поки не уривався акорд.
