Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2551
Творів: 46235
Рецензій: 90343

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Мініатюра

Знаєш - не знаєш

© Інра Урум, 26-08-2018
         Для щастя багато не треба – викликали з кількома іншими зі строю, видали автомати, й до подальших розпоряджень – на вулицю, курити. Краса! Відомо ж – в армії все, що поза планом, таїть в перспективі можливість зашаритись, а значить – легенько нагнути систему, бодай на дрібочку, але порушити обридлий хід речей. Сіли, позатискали автомати колінами, куди їх ще приткнеш, без поспіху, в своє задоволення закурили – хай за розкладом інші працюють, а в нас сьогодні свято  – попереду нове, невідоме і, може, навіть щось не надто важке.
    Згодом вийшов худорлявий лейтенантик – у нас як тиждень, і, виявилось, що з офіцером може бути навіть цікаво, коли воно не гримає й щохвилини тебе не шикує. Тут же, поруч, під деревами стали кому де зручно, і давай: за командою зриваєм автомати з плеча, лівою рукою хапаєм за гладенький лакований підцівник й , уперши приклад у плече, цілимось вгору – ніби все просто, але рухи мають бути синхронними, всі в єдиному ритмі. Лейтенант сам все показував, сміявся, нікого за недоліки не карали, й навчання швидко сунуло вперед. Тоді запропонував аби один одному самі по черзі віддавали накази. А чому ні? Готуйсь! Запобіжник вниз, одним відрухом смикаєм затвор на себе. Вогонь! Тиснем спусковий гачок, всередині легенько клацає – патронів-бо ніхто не давав, тоді ставим на запобіжник і ловким рухом, схопивши правою  рукою за ремінь, повертаєм зброю в положення «на плече».
    За годину вже зістрибували з вантажівки в м’який порох дороги й наваксовані наші чоботи вмить поставали сірими. З кабіни виліз сам ротний, мабуть мав свій резон їхати замість лейтенанта. Ротний подався до найближчого двору, а ми потроху роззирались на село й тримали себе з гідністю – як люди, що не бавитись приїхали, а віддати військові почесті, хай, навіть, щойно їм навчились. Пам’ятали, що на боці в підсумку у всіх по магазину до АК, а в тих магазинах в кожного по півдесятка патронів з білими, наче з пінопласту наконечниками. І знали вже, що військовому, навіть прапорщику, коли він втопився, на похоронах належить виконати почесний салют, а більше нам і знати було не треба.
    Стріляли гарно, навіть з азартом. Кожним залпом ніби вбивали цвях у невидиму точку на небі. Смикали затвор, гільзи летіли кудись вбік, і знову всі разом гатили угору. Тоді нас повели назад, частувати. І тут все було іншим. Подвір’ям на дбайливих руках одразу в усіх напрямках пропливала їжа. Власниці рук, заклопотані, розпашілі, порозстібувані виходили з одних дверей, сунули в інші, гукали одна одну й переносили, розставляли, викладали й перекладали пірамідки вареників і пиріжків, щедрі купи м’яса, рибу й ще щось таке, чому в нашій свідомості вже не знаходилося місця.
     За довгі, без кінця столи посідали вперемішку з родичами померлого та сусідами. Солдатикам не наливали, але від самого виду їжі щось в нас наче зламалось і покотилось, і підвести з-за столу своїх, вже почастованих підлеглих ротному з першого разу не вдалося. Витримавши павзу, він спробував ще раз – ні, тоді ще – але ми поглохли і нічого, окрім факту, що на столі ще досить наїдків, не тямили. Врешті, зриваючись на шипіння й відводячи очі, він таки повисмикував нас по одному й вивів із двору.
     Але двір, наїдки, мак, що ніжно темнів крізь тісто вареників й так само прозора шкіра жінок, що ті вареники на великих дошках навперемін нам підносили – все було потім. Перед тим, розтягшись довгим нерівним ланцюжком, йшли з людьми за край села на цвинтар. Одразу за дворами пагорби спадали в широкий луг і на весь овид виступало гаряче літнє небо. Кілька старих дерев стояли осібно, ніби вказуючи на стежку, і ми повз ті дерева, закинувши автомати за спину, вшістьох несли гроб. Перед нами на червоних оксамитових подушечках наші ж несли нагороди –це додавало урочистості. Ще далі, попереду йшли три жінки – їх я не бачив, проте чув. І ладен був так іти, нести той гроб хоч усе своє життя. Тому що кожні півхвилини й до того неспішна процесія геть спинялась, а жінки зачинали спів.
    Раз у раз один і той самий – дві затягували по висхідній нехитрий мотив – всього кілька нот, тоді остання раптом вплітала свій голос і троїстий, незбагненних інтервалів акорд враз уривався в чистій, нічим не заповненій тиші, а світ мені ставав прозорим і чорним. Бачив перед себе і дерева, й залиті сонцем пагорби, й розлогу над усім блакить, але довколишнє, разом зі співом, вже не ховало секрет своєї краси, секрет самого життя, що собою лише на мить заступає чорноту вічности. Знав, як ніколи – все, що люблю, все, що тримає в житті, усе найдорожче прийшло з темряви й у темряву піде. Знав виразно, поки не уривався акорд.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 5

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
© Максим Т, 10-09-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Неоніла ГУМЕНЮК, 06-09-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Уляна Янко, 02-09-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Avtor, 28-08-2018
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.494570016861 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Поезія, яка пробуджує до роздумів
Поезія завжди була тою силою, яка змушувала рухатись далі, коли не було сил. Змушувала любити, коли …
Поклик минулого, заради порятунку майбутнього
Не дивно, що коли на вулицю приходить весна, та ранкове небо починає освітлюватись новим життям, у більшості …
Топ-4 Великих книжок
Пропонуємо вашій увазі добірку з чотирьох великих романів Велич книги ніколи не вимірювалась кількістю …
Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка»
Ми знайомимося з 99-літнім чоловіком – містером Ніколасом Леонтовичем (Ніком Лео) – у домі для людей …