Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2536
Творів: 45796
Рецензій: 89601

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Соціальна драма

(не)нормальність.16

© Таня, 25-08-2018
З роботи повернулась Марта. Лише зайшла до кухні, де Дарка вкотре намагалась щось приготувати, але тут же помітила зміни і в обстановці, і в настрої подруги. Та була… дивною. Очі світились, легка усмішка грала на губах, але  відчула – не через неї то.
- Звідки квіти? – Навмисне байдуже кивнула на букет, що красувався на столі у банці з-під маринованих огірків.
- Купила.
Марта нахилилась, понюхала і скривилась – гидота. Помітила кактуса на вікні і спробувала пожартувати:
- Текілу зібралась робити?
- Га? – Дарка повернулась від плити, глянула на Марту, тоді перевела погляд на вазон.
Почервоніла і швидко відвернулась, бовкнувши:
- Юрко привіз.
- Юрко був тут?! – Марта аж скрикнула і закипіла від раптової люті. – Коли?
- Зранку.
Дарка тим часом поклала в центр стола велику тарілку з пахучим омлетом, дві менші по боках. Тоді ще примостила салат, хліб. Кивнула Марті:
- Ходи вечеряти.
Та не зрушила з місця – стояла біля холодильника. Лихі думки почали гризти знову. Юрко був тут. Зранку. Може, цілий день? Хто зна, чим голубки…тут займались. Теж називається – друг. Бігає до її….Дарини. Знає ж, падлюка, що Марта на роботі. Ну, вона йому покаже. Ну…
Із думок вирвав голос Дарки, що сіла за стіл, поклала собі пару шматочків омлету і трохи салату.
- Ти їсти йдеш?
- Апетиту нема. – Відрізала. – А ти його, бачу, нагуляла…з Юрком.
Дарина звела брови і відставила виделку:
- Не зрозуміла, ти це до чого зараз ляпнула?
- А до того, що, певно, мій дорогий друженько тут цілий день провів. Ні? Неправду кажу? – Марта розійшлась, стала розмахувати руками. Перейшла на крик. – Ви…тут… певно, цілий день собі порозважались, а ти сиди, дурна Марто, на роботі, пахай, як та конина! Дарка буде собі мужиків до хати водити! Що, подруженько, думаєш, підчепила багатенького? Думаєш, що вхопила Бога за бороду? Не соромно? Не соромно, питаю?! Пригріла змію, називається…А я... – Істерику перервав гучний ляпас. Тоді ще один, і ще.
Дарина стояла навпроти. Глянула на  долоні, наче не вірила, що то вона щойно вперіщила Марті по обличчю. Звела погляд на принишклу подругу. Та трималась за щоки.
Зітхнула і сіла назад.
Заговорила тихо рівним голосом.
- Марто, припиняй…оце. Я не розумію ні твоїх звинувачень, ні твоїх істерик. Я, здається, тобі вже одного разу говорила, кажу ще раз. Ми можемо бути лише сусідками. Це по-перше. По-друге, між мною і Юрою нічого нема і бути не може. По-третє, не ти мене пригріла, а я тебе.
- То ти мені зараз тицяєш в носа тим, що я тут живу? – Вхопилась за соломинку Марта. Витерла носа рукавом. Щоки пекли немилосердно. Але більше пекло несподіване приниження.
Дарка похитала головою.
- Ні.  Ти ж теж платиш за цю квартиру.
- Тоді що?!  - Підскочила до Дарини і глянула на неї зверху вниз. – Що?!
Та зітхнула, похитала головою.
- Марто, просто давай жити,як звичайні сусідки. Ти в мої справи не лізеш, я у твої.  – Дарина поставила лікті на стіл і підперла долонями  підборіддя.  – Ти собі працюєш, я – собі…
- Ага, хвойдою. – Буркнула.
- Марто! – Дарка зірвалась на рівні ноги і від обурення стиснула кулаки. – Ти…ти …
- Що – я?! – Та ступила вперед і стала майже впритул Дарини.  – Я правду кажу. – Прошипіла в обличчя тій, розвернулась і пішла в кімнату.
Дарка ж опустилась безсило на стілець і глянула у вікно. Господи, ну, що за напасть? Спочатку Микола вважав її власністю. Тепер Марта вирішила те саме.  Юрко теж хоче зробити її своєю … А вона, Дарка, сама має права на себе?  Щоб ні від кого не залежати? Не бути іграшкою у чужих руках?
Сльози закапали на церату. Не витирала. Біль, обурення, протест – все текло по щоках впереміж із соленою водою. Як же вона втомилась… Як же… Звернула погляд у небо – поможеш, Боже, виплутатись? А то самій несила.












VII
За вікном міняються картинки. Так швидко, що не можна на якійсь затримати погляду. Все зливається в одному суцільному жовто-червоно-синьо-зеленому калейдоскопі. Тихо гуде автівка, лунає неголосний спів якогось дядька з колонок. Треба буде запитати, хто це. Гарно співає.
Кілометри налипають до коліс. Як грязюка. Один за одним. Один за одним. Можна заплющити очі і уявити їх. Але це безглуздо.
Дарина все одно заплющує очі. Вдає, що засинає. Треба зібратись із думками. Але несила. Вони розлітаються, як пух із розірваної подушки. Єдине, що відчуває – страх і паніку. Вони хвилями накочуються аж під горло.

Вона повертається в село.
Звідки втекла. На.Зав.Жди.
А тепер добровільно їде. На.Зад.
Крадькома кидає погляд на водія – і паніка посилюється. Ох, що зараз буде....
Юрко погляд помічає. Усміхається, хоче щось сказати, але таки мовчить. Правильно робить. Дарина зараз не готова до розмов взагалі. Вона не готова ні до чого, проте відчуває – мусить. Мусить повернутись. Мусить...

Два дні тому, помежи пошуками нової роботи і Мартиними вечірніми істериками та шпильками, зрозуміла – вона забула, що вже давно минуло сорок днів, відколи...не стало Миколи. Просто забула. Як і його. Як і свій гріх. Ні, ні, гріх не забула – він нагадував про себе мало не щодня. Тягала його за собою скрізь. Як важку неприємну ношу, від якої і позбутись би рада, а не знати, як.
А згадала за сороковини – і гріх тяжчим враз став. Наче в рюкзак каміння напхали і на плечі їй зачепили – неси. А воно ж несила.
Пів ночі крутилась. Не спала. Спомини тягались по свідомості, як п’янички по селі –зиг-загами, чіпляючись за все, що трапляється на шляху, викрикуючи все, що тільки заманеться. Так голосно, що аж макітрилось. І притулити ті спомини не можна, і відігнати. Так і заснула – з ними в обнімку, раз по раз схлипуючи і прокидаючись.

Тому наступного дня прокинулась із важкою головою і препоганим настроєм.
Спровадила Марту на роботу, вибрала найкращий одяг з того, що був і пішла в Катедру. Там замовила Службу, поставила свічку за упокій. Але не пішла. Сиділа довго  на лаві, слухала тишу храму, молилась своїми словами і плакала. Сама не знала чого і кого жаліє – чи чоловіка свого непутящого, чи себе, чи долю. Сльози лились – а вона і не зупиняла. Якась жінка підсіла, стала розпитувати, але Дарка хіба головою замотала – не треба їй розради. Мусить виплакати і відболіти.

Потім блукала містом до сутінків. І не думалось, і не хотілось нічого. Вітер свистав на вулиці. І з голови видував поступово геть усе – і емоції, і думки. Залишав гулку пустку.
З тим і прийшла додому. Не  зауважила навіть Юркове авто біля під’їзду. Зрозуміла, що Марта вдома не сама тільки тоді, коли відчинила двері і почула, як та свариться.
- То ти такий хороший друг, Юрчику? – Знайомий голос долинав із кімнати. – Не можеш цього зробити?
- Мартинко, Тусько, сонце моє дороге. – Чоловік говорив втомлено. – Не можу. Я не можу.
- Ти – ідіот. Розумієш?! Ти засраний ідіот, козел, егоїст! Я люблю її! Люблю! Мені ніхто не потрібний крім неї! Віддай мені її! Віддай! – Мартин голос ставав то благальним, то крижаним і лютим.
Дарина зрозуміла, що розмова йде про неї. Але сил втручатись не було. Якомога тихіше зачинила вхідні двері і, не роззуваючись, прокралась у кухню.
Сіла, поклала руки на стіл і опустила на них голову. Заплющила очі. Підбігла Матильда, видряпалась на плече і замуркотіла на вухо.  Дарка почухала її за вухом, але знімати не стала.
В кімнаті далі продовжували сваритись. Точніше, кричала Марта. Юрко ж щось наполегливо їй доводив. Дарка не вслухалась. Не хотіла. Гидко було чути, як її ділять.  Як річ. Звичайну річ. А її питають? Чого хоче вона? А вона…втомилась. Не лише фізично. Відчула – душа втомилась. Хоче спокою і умиротворення. Натомість має постійні бурі.

Довго приховувати присутність не вдалось – увімкнулось світло і в кухню залетіла розтріпана Марта. Схопила з полички чашку, набрала води з-під крана і стала пити. Дарка підняла голову, примружилась.
- Привіт.
Марта здригнулась, випустила з рук посуд.
- Ой, а ти... тут? – Розгублено витріщилась.
- Тут.  – Байдуже відповіла і знову поклала голову на руки.
- А ми...я... – Кинула поглядом в бік дверей – з кімнати вийшов Юрко.
Теж помітив Дарку. Знітився, зупинився на порозі і скривився, не знаючи, що йому робити далі. Відчув себе останньою паскудою.
- Я не хотіла вам обом заважати ділити мене. – Сказала, не дивлячись ні на кого. Втомилась. Точно втомилась.
- Та ми... цей... – Марта підійшла ближче.  – Я не...
- Дарино, що сталось? – Озвався замість привітання Юрко і зайшов до кухні. – В тебе очі червоні.
Дарка відвернулась до вікна.
- Нічого. Маєте важливіші справи – ділити мене.
- Дарко! – Крикнула Марта і мигцем глянула на Юрка. Той вдав, що погляду не помітив. – Ми не це мали на увазі, і взагалі... дуже гарно ти зробила – стала підслуховувати! Я не... – Жінка увійшла в роль і насупилась, готуючись нападати.
- Заткнись. – Обірвав її чоловік. Підійшов до столу, сів навпроти Дарини. – Дарино... Я ж бачу - щось сталось. Що з тобою?
- А ви вже на «ти», Юрчику?  - Марта не могла заспокоїтись. Злість, ревнощі, роздратування змішались в одне і вихнюпувались назовні. – Це відколи? Відколи наша Даринка тебе лікувала? Маєш нову подруженьку?
Юрко зло блиснув очима, але промовчав. Тоді силоміць підняв Дарчину голову, обхопив долонями, не дозволяючи жінці знову заховатись.
- Дар, що сталось?
Вона зітхнула. Юркові руки пекли їй щоки. Але забирати....протестувати – не було ні сил, ні бажання. Чого причепились? Сварились би собі далі. Поділили б її – винесли б вердикт. А то вплутують. Що їм до того – чого плакала? Що їм до того – що болить? Обом все одно. Аби ковдру перетягнути. Аби останньому поставити крапку.
Але очі навпроти...дивились із співчуттям,  гіркотою. І ніжністю. І теплом. Від того погляду щемкого защипало в носі. Ні-ні, вона не плакатиме знову. Ні.

Сльози проклали собі дорогу по Юркових долонях.  Він усміхнувся невпевнено:
- Тихо, не плач... Образив хтось? Що сталось? Розкажи. – Нахилився ближче, майже торкаючись її чола.
- Ой, голубки почали воркувати. Сюсі-пусі, мі-мі-мі... Може, мені вийти? Не заважаю, га? – Марта психувала, але, не дочекавшись ніякої відповіді, замовкла і притулилась до кута холодильника, обхопивши себе руками. Їй теж хотілось плакати, але була впевненою – її отак не пожаліють. Нема кому. На мить замислилась – чому доля така? Когось люблять всі, а її – ніхто? Відповіді не знайшла.

Дарка беззвучно плакала. Юрко витирав сльози пальцями.
- Я сьогодні в церкві була. – Нарешті озвалась. Шморгнула носом.– Я забула... забула Миколині сороковини... Я мала пам’ятати...і забула... І...
Юрко вражено підняв брови.
- Дарко, ти за ним плачеш? – Запитав. – Ти...
Та похитала головою.
- Я  не знаю... Я...розумієш... Він був моїм чоловіком... Роки був... А я... я забула навіть... Я траур навіть не носила.
- А не забула, що він з тобою робив?  - Провів долонею по її волоссі.
- То ти теж знаєш?!  - Марта підскочила, як вжалена. Ця новина неприємно вразила. Вона ж думала, що Дарина лише їй, що... А тут і йому... Хотіла сказати, що так не роблять, що це – підло, наговорити ще купу слів, але лиш пирхнула і побігла в кімнату.

Дарина з Юрком і не помітили, як Марта втекла. Дарка кусала губи і намагалась відвести погляд від чоловіка, але не могла. Його очі... вони були зовсім близько. І він...теж. І говорив щось таке тихе-тихе. І під вухом муркотіла Матильда.
- Даринко, я тебе не розумію... Чого ти себе картаєш? За що?  - Відпустив обличчя, взяв за руки. Ніжно-ніжно.
- Юр, складно пояснити. – Зачаровано дивилась, як він виписує великими пальцями кола по її долонях. – Гризе воно. Не по-християнськи це. Ми ж шлюб у церкві брали, а тут...забула....
- А він же забував про шлюб, коли руку піднімав на тебе. – Заглянув в очі.
- Юро... – З докором. – Та ж я...теж не свята... Я ж...
- Ти не винна. – Похитав  головою.  – Ти ж не влила йому в горлянку? Сам. Сам, Даринко, сам!
- Але ж на душі в мене каменем. – Торкнулась рукою грудей.  – Тяжко мені з тим.
Юрко промовчав. Думав.
Зрештою, запитав.
- Чого ж ти хочеш? Сповіді? Може, до церкви? Може...
- Мені треба туди, в село. – Перебила. – Пробачення попросити.
- В кого?!  
- Та ж в Миколи. – Зітхнула і болісно скривилась. – Дуже хочу піти на цвинтар. Може, пробачить.
- Дар, він мертвий. Він не може пробачати. Пробачити маєш сама себе.  - Чоловік торкнувся її чола пальцем. – Поки тут не пробачиш – ніхто тобі не поможе.
Дарина заплющила очі і відкинулась на спинку. Матильда невдоволено мявкнула і перебралась на коліна.
- Відчуваю – мушу попросити пробачення в нього. Але...боюсь. Боюсь їхати туди.  – Виговорила на одному видиху.
- Чого?
Стенула плечима:
- Боюсь – і все.
Не сказала вголос, що боїться повернутись в минуле. Що раптом виявиться, що це все помилка і сон. Що Микола живий.
Не сказала, що від однієї згадки клубок паніки починає всередині вертітись.
Юрко встав, відсунув стіл і присів біля Дарки, обхопивши її ноги руками. Глянув знизу вгору.
- Якщо хочеш поїхати туди – завтра поїдеш. – Вимовив.
- Я? Ні, я не... – Розгублено озирнулась, не знаючи, як реагувати на його витівку.
- Я відвезу.
- Що?! – Округлила очі. – Оце вже точно ні. – Захитала головою.
- Я не питаю, а ставлю перед фактом. Якщо ти дуже хочеш поїхати туди, якщо точно знаєш, що тебе це вилікує – завтра зранку заїду. – Байдуже відповів.
- Юро, та ну, це незручно.  – Похитала знову головою. – Я не можу, ти що...
- Ти хочеш поїхати туди? – Зазирнув у вічі.
- Хочу. – Кивнула.
- Тоді все, можеш навіть не сперечатись.  – Відповів тоном, що не передбачав заперечень.
Дарина зрозуміла – таки приїде і відвезе її туди. Чи добровільно, чи силоміць. Зітхнула – сама напросилась.
Юрко ти часом поклав їй голову на коліна. Матильда косо глянула на порушника  її особистого спокою і зістрибнула на підлогу.

Дарка дивилась  зверху вниз на Юрка і губилась у здогадках. Що робити з цим дивним чоловіком? В тому, що він завтра заїде, навіть не сумнівалась. Але як з ним поїхати в село? Як показатись перед цікаві очі із чужим чоловіком? Проте ці переживання нахлинули – і відпустили. Якось буде.
Головним було інше – завтра вона поїде на зустріч із найбільшим своїм гріхом.
Не зауважила навіть, що замість кицьки замислено погладжує волосся Юрка. Відсмикнула руку. Він сидів у тій самій позі, тільки очі заплющив. Заснув? Обережно торкнулась плеча і злегка нахилилась до нього.
- Спиш?
- Дар, а ти помітила, що вже мені не «викаєш»? – Не відкриваючи очей, промуркотів.
Дарка знітилась.
- Вибач...те. Не помітила.
Юрко голосно втягнув носом повітря і підняв голову, зустрівшись із жінкою поглядом. Почервоніла і відвернулась.
- Навіть не думай це робити знову.  – Встав, взяв її за руку і потягнув до себе. Дарка вперлась, залишилась сидіти. Юрко нахилився, поцілував у щоку. – До завтра, Даринко. Зранку заїду.
- Може, не... – Спробувала заперечити.
- Заїду. – Поправив стіл, усміхнувся. – Піду ще з ображеними попрощаюсь.
З цими словами розвернувся і попрямував у кімнату. Дарка чула, як увімкнув світло, щось говорив Марті, та, схлипуючи, відповідала. Тоді відчинились двері, зачинились. Кроки залунали по сходах. Стихли. Через якийсь час вийшов надвір, підійшов до авто, сперся на капот і, задерши голову, помахав  рукою. Тоді заскочив всередину і поїхав.
Дарка спостерігала за ним через тюль. Спіймала себе на тому, що вкотре усміхається. Дивно. Цей чоловік викликає усмішку, відчуття спокою, легкості,  і...ще якесь. Яке – побоялась навіть думати.  

Знову майже не спала. І хоч вимучена свідомість благала відпочинку, однак спокійною ніч не була.
Снився то Юрко, то Микола. Вогонь,  плач, кров... Прокидалась, ходила по хаті, виглядала у темні вікна світанок. Як воно буде? Як вона поїде... з ним? Може, не їхати? Дійсно – ставити свічки, замовляти Служби тут? Але відкинула ту думку. Мусить поїхати. Мусить на могилі побувати. Мусить попросити пробачення. Сама собі постановила, що поїде, і… Що має бути після «і», не знала. Можливо, і нічого. Вже не була впевнена ні в чому.
Чи дасть Бог їй сили повернутись в село? Чи мама...як вона, що вона? Погана донька – навіть не загляне. Мама... зрозуміє.
Як в очі свекрусі подивиться? Може, пощастить – не зустріне. А потім...хай говорять що хочуть...
От лиш мама. Мама-мамочка. Золота, рідна.... Від згадки про неї горло стискав спазм. Хочеться до неї. Хочеться... Щоб обняла сонну, по голові погладила, перехрестила і сказала, що то все – нічний жах, що то примарилось, не насправді... І вона знову – маленька дівчинка, яка любить спозрання вставати, розганяти сни по кутках, а мама їй довго чесатиме волосся, викладатиме короною і примовлятиме: «Моя королева».
Падали одна за одною зірки в ніч, розбавляючи її світлом, як ото молоко розбавляє каву.
В кухню зайшла Марта, відігнавши марева.  Затрималась на порозі, хмикнула.
- Доброго ранку. – Буркнула і позіхнула.
Дарина відвернулась від вікна, глянула на подругу, що пішла варити собі каву. Наче нічого і не сталось. Наче не вона вчора закатала істерику. Хіба виглядає...не дуже добре.
- І тобі доброго.  – Відповіла. Хотіла було розказати, куди поїде, але стрималась.  
Для чого? Для нової порції плачу і докорів? Дарка ними сита по горло. Захоче Юрко розповісти – розповість. А вона... не буде. Поки що.
З роздумів вирвав Мартин голос.
  - Тобі каву робити?
- Роби.  – Кивнула.
Справді, кава зараз не завадить.

Поки готувався напій, Дарина зробила канапки і погодувала Матильду. Знову кицька цілий день сама буде.
Сіли снідати.
Марта відсьорбнула кави, нахилилась, спершись грудьми на стіл і запитала:
- Ну що, коли їдете?
- Юрко сказав? – Дарина намагалась видатись спокійною.
Марта скривилась:
- А це секрет?
- Та ні. – Стенула плечима. -  Мені все одно. Юрко казав, зранку заїде.
Відповіді не було. Натомість повисла мовчанка. Тяжка – тяжка. Як бабина перина – пір’я збивалось завжди в ноги, давило, приходилось вночі вставати, струшувати і розрівнювати.

Дарина пила каву і через силу їла шматок хліба. Часом кидала  погляди на Марту – та сиділа навпроти, сьорбала з чашки, дивилась кудись у вікно. Вгадати, про що думає, було тяжко – обличчя було байдужим. Допила, навіть не торкнувшись канапок, пішла з кухні в кімнату. Дарина побрела слідом - треба було переодягнутись, бо відчувала – Юрко дотримається слова і приїде зранку.

Так само мовчки вдягались. Марта ще сіла за стіл фарбуватись, Дарина ж зібрала волосся у хвіст, накинула светра і вийшла на балкон. Неспокій наростав з кожною хвилиною. Не знала – добре робить чи зле. Може, дійсно – то все... Подзвонити Юркові, сказати, що нікуди не їде, що передумала? Бо не витримає того. Страшно.
Витягнула з кишені телефон, хотіла набирати номер, але помітила, як в двір заїхала його автівка. Сплутати неможливо.
Дійсно, припаркувалась біля їх під’їзду. Вийшов Юрко і попрямував досередини.
- Дарино, от скажи, не соромно тобі?  - Пролунало ззаду.
Дарка здригнулась – не помітила, як за спиною стала Марта.
- Ти про що? – Запитала і протиснулась попри неї до кімнати.
- Як – про що? – Хмикнула, зайшла слідом. – Тобі не соромно відбирати в мене Юрка?
Дарина зітхнула. Сіла на диван. Потерла пальцями очі.
- Я нікого в тебе не відбираю. Я всоте тобі говорю! Не потрібний він мені.
- Ага, якраз – не потрібний. – Марта пройшла по кімнаті і зупинилась навпроти. – Саме тому ти з ним їдеш в село.
- Господи, Марто,  як же мені набридли твої оці звинувачення... – Дарка взялась за голову. – Ти мені нагадуєш дитину – не дають іграшки, от ти і капризуєш. Знаєш, що я подумала?  - Глянула на подругу. – Певно, треба нам буде потихеньку роз’їжджатись.  – Видихнула. ЦЯ думка щойно в голову прийшла. Ще трохи – і сама стане схожою істричкою.
- Ти мене виганяєш?! – Марта заклала руки в боки.
- Ні. – Похитала головою. – Ми кожна окремо собі знайде житло, роботу – і залишимось добрими знайомими. Думаю, так буде краще.
- О, так! – Марта театрально змахнула руками. – Звісно, як же я не подумала?! Ти ж до свого коханчика поскачеш! А я... мене виганяєш, як пса! Я... я не очікувала...такого.
Дарина хотіла було заперечити, але в двері подзвонили.
- От і твій красунчик. – Марта реготнула. – Приймай подаруночок.
Тоді схопила швидко із стола сумку, взяла пальто, взулась, відчинила двері і, щось сказавши Юркові, втекла. Той, оглянувшись, зайшов досередини.
Дарина тим часом одягнула куртку, кросівки і, почухавши наостанок Матильду, вийшла в коридор.
- Привіт. – Зупинилась навпроти нього.
- Привіт. – Відповів і кивнув у бік сходів. – А що це...було?
Стенула плечима і почервоніла.
- Сказала, що нам краще роз’їхатись.
- Вона сказала?! – Юрко вражено втупився у Дарку.
За розмовою вийшли з квартири.
- Ні, я... Я так не можу більше, Юр.  – Сказала, зачиняючи двері.
Юрко тим часом викликав ліфт.
-  Нам справді краще жити окремо. – Продовжила. - Вона собі щось понавигадувала, а мені то все розгрібати.
- І що будеш робити? – Юрко сперся на стіну, заклавши руки в кишені.
Похитала головою.
- Не знаю. Спочатку знайду роботу, а потім...
- Може повернешся до мене?
Глянула з докором.
- Перестань. Ні.
Тим часом приїхав ліфт. Спустились мовчки. Юрко помітив – Дарка вже не тікає в кут кабіни, а спокійно стоїть поруч. Усміхнувся про себе – добрий знак. Звикає.

Дарка нервувала щоразу більше.
Сиділа в теплому салоні авто, дивилась на краєвиди за вікном – а в пам’яті воскресали не дуже приємні спогади. Відігнати їх не можна було – липли, як комарі в спеку.
Юрко мовчав. Хіба час від часу повертав голову, підбадьорливо усміхався – і не задавав зайвих запитань, хіба уточнював шлях. Дарина була йому за це вдячною, бо говорити не хотілось.
Повернули на дорогу до села і жінкою почало трясти.Не через погану дорогу.  Паніка захльоснула.
Юрко кинув стурбованих поглядів, а тоді зупинив авто просто посеред дороги, вийшов, обійшов машину і відчинив пасажирські дверцята.
- Що з тобою? – Запитав, нахилившись і спершись рукою на двері.
Дарка підняла на нього погляд, сповнений відчаю, болю і страху.
- Я боюсь. – Відповіла.
- Чого?
Дарина опустила очі. Стала розглядати свої руки. Вони по-зрадницьки тряслись.
- Всього...боюсь. Боюсь повертатись туди. Мені страшно.
Юрко обхопив її обличчя долонями, нахилився і поцілував в губи. Дарка не пручалась. Навпаки – несподівано для себе відповіла. Несміливо і обережно. Чоловік відсторонився,   з шумом вдихнув повітря. Присів поруч, так само, як вчора, обняв руками її ноги і глянув знизу вверх.
- Не бійся, Даринко, я з тобою.
Дарка торкнулась своїх губ – це...вона щойно зробила?! Вона? Вона цілувалась із Юрком по дорозі на цвинтар до свого законного чоловіка...якого вбила?! Вона?! Не може бути... Було і приємно,  і лячно, і якось... дивно. Це неправильно – розум підказував, але серце... на серці стало легше.
- Ти сильна. – Продовжив, не міняючи пози. – Ти зможеш. Якщо хочеш – не їдьмо, маємо ще час повернутись.
- Ні, - захитала головою. – Мушу. Та і мама... вона, певно, чекає. Я сумую за нею.
- Їдемо? – Встав і взявся за двері.
Кивнула. Звідкись взялась впевненість – зможе. З ним зможе.
- Їдемо.
Юрко завів авто і воно м’яко покотилось далі по дорозі.
Заїхали в село. Раптом Дарина попросила зупинитись. Юрко оглянуся – і зрозумів. Авто стояло навпроти чорної, як сама смерть, хати.
Жінка вийшла, відчинила хвіртку і зупинилась посеред подвір’я. Він слідом не йшов, спостерігав за нею із салону. Відчував – має бути там сама. Сам на сам  зустрітись із примарами.

Дарина оглядала те, що залишилось від її дому. Копирсалась в собі, шукаючи жаль, скорботу, чи ще бодай щось, але усвідомила – відчуває хіба…пустку. Як от ці недогорілі стіни пусті та неживі, так і душа її… така сама. І сонце осіннє не рятує, хоч і світить щосили, намагаючись розмалювати чорноту згарища. Панувала вчора, по дорозі, боялась того, що буде тут робити, а воно якось…ніяк.
Яблука кимось визбирані в саду. І груші. Скошено. Сусіди, мабуть.
Добре.
Заплющила очі. Втягнула носом повітря. Ще пахне гірко.  
- Дарко, ти чи що? – Почула за спиною голос. Оглянулась – баба Надя стежкою назустріч дріботить, а за нею – розгублений Юрко маячить.
- Слава Йсу’Христу. – Привіталась із непрошеною гостею.
- Слава навіки. А я от дивлюсь – хтось шастає тут, та йду дивитись, а то ти!  - Схопила за лікоть так сильно, що Дарка аж скривилась. Глипнула на Юрка, тоді знову на Дарину. – Миколі вже сороковини віддали…
- Знаю, бабо. Я... – Розтулила рота, але перебив Юрко:
- То я не пустив її вчасно.
Дарина перелякано глипнула на нього – хіба не розуміє, що скандал зараз зробить? Грандіозну плітку?!
Баба повернулась і хитро примружила очі – назрівала сенсація! Мало того, що повіялась зразу після похорону чоловіка не знати куди, так ще й посміла коханця у село притягнути! Ич, яка! А така тиха була! Але вголос нічого з того не сказала, натомість усміхнулась до Юрка наймилішою із своїх усмішок.
Юрко продовжив:
- Я – Дарини директор. Вона працює в моїй фірмі… секретарем. Вона відпрошувалась, щоб поїхати сюди, але в нас були весь той час дуже важливі переговори, приїжджали закордонні партнери, і я просто не міг відпускати працівника, розумієте?
Баба закивала, а в Дарини відвисала щелепа – що він плете?! Але не посміла перебивати.
- От я і пообіцяв їй, - продовжив безбожно брехати. – Що як тільки все трохи заспокоїться, сам особисто відвезу на цвинтар до чоловіка, в село. Бо я ж хіба звір? Розумію, як то – втратити близьку людину. Вона ж, бідна, місця собі не знаходила, бо не могла бути тут вчасно.  От і дотримую даного слова. – Розвів руками і усміхнувся бабі так, що та аж плечі горбаті розправила. -  Правда, Дарина не хотіла, щоб я її віз, казала, що може і автобусом, але ні.  – Рубонув долонею повітря. -  Я вирішив – раз пообіцяв, значить, мушу відвезти. Хоча, - Глянув на годинника. – І часу дуже не маю.
Баба Надя, попри те, що була влещена його усмішкою, не дуже йняла віри  тому, що тепер почула. Тому глипала то на Дарку, то на Юрка, намагаючись вловити бодай щось, що би вказувало на те, що таки любовники. Але нічого такого не було. На жаль баби.
-   Дарино, - Звернувся до шокованої жінки, що стояла, склавши руки і розглядаючи пустку.. – Ви тут все оглянули? Може, поспішите? Бо мені сьогодні ще потрібно завершити деяку роботу. Я все розумію, що то – ваш дім, але все ж таки.  – Нахмурився. - Чи, може, ви хочете тут залишитись, у родичів?
- Ну…я не знаю, я… - Почала белькотіти і розгубилась. Що він затіяв знову?!
Але Юрко виручив.
- Дарино, ви як собі знаєте. Можете і залишатись, я свою місію виконав, вас сюди відвіз. Але майте на увазі – завтра о восьмій ранку я чекаю вас на робочому місці. Мені все одно, як ви будете добиратись. Прийдете бодай на п’ять хвилин пізніше – звільню. Ви мене знаєте. – Глянув суворо. Дарка ледь не розреготалась, але стрималась.
- Я знаю. – Відповіла, як школярка перед дошкою. – Добре…дякую.
- Чекаю вас в машині. – З цими словами покинув подвір’я.
Баба тільки цього і чекала, щоб засипати Дарину запитаннями:
- А де ти живеш?
- Живу…у Франківську, знімаю кімнатку у квартирі. – Натхненна Юрковою брехнею, заговорила впевненіше. – Там живе самотня бабця, чоловік помер, то вона, щоб було легше трохи, пускає квартирантів. Працюю он…у цього тирана. – Попередила новий шквал запитань. – Строгий – жах один! Я і так дивуюсь, що так швидко відпустив! Але бачите, дотримав слова, відвіз. Потім буде згадувати ще довго, який він добрий. Ви не дивіться, що молодий! Такий строгий! Чого я так файно потрапила на роботу – я якраз прийшла питати, а він вигнав попередню секретарку, бо запізнилась із обіду. На п’ять хвилин, уявляєте?
Баба закивала, а Дарка продовжила:
- А жінка яка ж у нього мегера! – Зітхнула. – Вона теж у фірмі працює. Дихнути не дасть вільніше. Ой, бабо, важко…
- То, може, ти назад? – Стара підступила ближче і кинула недобрий погляд на автівку.
- Не знаю, не знаю… - Похитала скрушно головою, взяла бабу під руку і повела до хвіртки. – Вони платять непогано, то тримаюся, поки зможу. Бо тут… Ой, бабо, як подивлюсь на то згарище – серце крається.  – Шморгнула носом. – То ж моя…наша робота, а тепер що… Не можу навіть дивитись на то… Згадую, а воно… - Зупинилась перед машиною, відчинила дверцята. Звідти війнуло теплом.
- Ой, дитинко, бач, як воно?  - Баба повитирала сухі очі. Дарина тим часом  сіла в авто. – Добре, щасливо тобі! Ти…тойво… приїжджай.
- Добре. – Закрила двері, усміхнулась через вікно і, як тільки Юрко від’їхав, видихнула. Глянула на нього – і усміхнулась.
- Секретарка? Закордонні гості?
Той навіть не глянув в її сторону, але не стримався і усміхнувся теж.
- А що ти хотіла? Щоб потім все село патякало про тебе як про хвойду?
- Але ж про тебе патякатиме. – Похитала головою.
- Даринко,  дорогенька. – На мить повернувся до неї. – Мені все одно, хто і що про мене говоритиме. В мене шкіра товста, образити дуже і дуже складно. Але мені абсолютно не хочеться, щоб обмивали кістки тобі.
Від таких слів розлилось тепло по тілі. З ніжністю глянула на нього:
- Дякую.
- Нема за що. До речі, про вдову-господиню, тирана і дружину-мегеру я чув.
Усмішка сповзла із Дарчиного обличчя. Почервоніла.
- Я не…
- Та ні, все нормально!  Так навіть краще. Кажи, куди далі, бо я зараз точно якусь курку задавлю. – Сказав, маневруючи поміж ям.
Дарина вказала на горбок, на якому виднілась церква.
- Туди.
- Ти ж на цвинтар їхала?  - Нахмурив брови.
- Він за церквою. – Пояснила.

Кладовище зустріло  рідкою, як юшка, тишею.
Юрко, попри Дарчину заборону, пішов за нею слідом. Зараз був і не радий, бо таких місць не любив, але залишити її саму, випустити з поля зору…боявся. Йшла до хай колишнього, хай мертвого – але  - чоловіка. І від того гризло щось. Всередині. Глибоко-глибоко.
Вони петляли поміж хрестів, плит, пам’ятників, і Юрко дивувався. Село. Бідне село. А надгробки розкішніші один за один. Так наче й тут люди змагались  кращості, бажаючи переплюнути сусіда.
Біля свіжого горбка землі  з декількома вінками на ньому  жінка зупинились. Оглянулась нерішуче на Юрка. Той зрозумів – хоче таки побути сама. Відійшов подалі, сів на лавку біля могили якогось дядька і підставив обличчя осінньому сонцю. Хай там як, а тут таки спокійно і …якось урочисто.

Дарина стояла перед могилою. З фотографії, прихиленої до простого хреста, дивився просто на неї Микола.
Відчула, як починають цокотіти зуби. Не від холоду. Від страху. Такого панічного страху, що хотілось єдиного – вибігти звідси  і більше ніколи не повертатись. Але мусила довести справу до кінця. З пакета, що його тримала в руці, дістала велику лампаду, сірники. Поставила на землю, запалила і накрила кришкою. Відступила крок.
- Привіт…Миколо. – Прошепотіла.  – Я...прийшла. Як ти тут?
Від пориву вітру, що вдарив в обличчя, здригнулась. Наче ляпаса хто дав.
Глибоко вдихнула, оглянулась, шукаючи підтримки. Юрко був недалеко, але її не бачив – заплющивши очі, сидів на лавці.
Сама мусить. Сама.
Знову повернулась до могили. Заговорила.
- Вибач…мене. Я не хотіла. Я… я… - Не знайшлось більше слів.
Дарина присіла, поклала на руку на холодну землю і заплакала. Щось шепотіла портретові, але вітер виривав слова з-під губ і розносив поміж дерев – щоб ніхто ніколи не позбирав. Потім стала навколішки, вперлась долонями в могилу і заридала сильніше.
Юрко з-під опущених повік спостерігав за нею. Хотів підійти, забрати, пригорнути, але стримував себе. Хай виплачеться. Виговориться. Відпустить. Може, колись забуде. Може, колись пробачить собі.
Дивні створіння, ці жінки – подумав. Терпіти роки знущань від чоловіка – і прийти на його могилу просити пробачення. Так можуть тільки вони. Він би прийшов хіба в одному випадку – щоб плюнути. А вона, бач…
Дарка тим часом заспокоїлась. Принаймні, так здавалось. Встала з колін, перехрестилась, склала руки і зашепотіла молитви. Тоді перехрестилась ще раз, підійшла до хреста, поцілувала розп’яття. Юрко підвівся, підійшов. Торкнувся руки.
- Все добре? – Зазирнув у заплакані припухлі очі. Їх би зацілувати – залюбити, щоб більше ні сльозинки не текло з них. Не можна. Тут – не можна.
Дарина замість відповіді кивнула і глянула в сторону церкви – там за воротами був припаркований автомобіль. Рушила першою, а за нею і Юрко.  

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© ВЛАДИСЛАВА, 26-08-2018
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.96829414367676 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка»
Ми знайомимося з 99-літнім чоловіком – містером Ніколасом Леонтовичем (Ніком Лео) – у домі для людей …
Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …