- Ти плачеш.
- Що?
- Ти плакала в сні. Знов кашмаріки?
- Не знаю… Не пам’ятаю. Напевно щось погане, бо якось недобре мені всередині… Каву будеш?
- Роби, я ще полежу.
Денис повернувся на бік і накрився майже з головою. Аліна сиділа в ліжку і ніяк не могла зрозуміти, що не так. Вона плакала у сні? Але хвилину тому, прокинувшись у обіймах чоловіка, вона почувалась у безпеці, захищено, комфортно, так, наче її обіймає… Хто?
І все зникло. Денис повернувся на бік, як завжди, а у неї наростало відчуття, що у всьому винен сон. Аліна була впевнена, що у сні вона знала щось дуже – мега – надзвичайно – життєво важливе. Так, наче вона щось тримала і втратила. І це відчуття накочує на неї хвилями і навертає сльози на очі навіть тепер. Якби ж вона могла згадати той сон…
- Ну, ти йдеш робити ту каву?
- Вже.
Ранок на диво теплий і сонячний, як на вересень, але вставати все одно не хочеться. Вихідний. Полежати б ще трохи, помріяти, розслабитись.
Денис невдоволено ворухнувся під ковдрою і Аліна нарешті встала з ліжка. Кава – то святе. Зараз ще Злата прокинеться і почне волати: «ма, а що є їсти?».
Як не дивно, але Аліна любила ранки, коли вона на кухні сама. Закутавшись у теплий халат, часом навіть посеред літа, вона чекала поки закипить вода і розглядала початок дня за вікном. Їй подобалось спостерігати щоденні зміни у природі, особливо після того, як років із два тому, заклопотана роботою, Аліна проґавила всі міжсезонні переходи.
Одного дня вона завмерла перед вікном і зрозуміла, що бачить ту ж саму картину, що і… минулого року?! Як можна було проіснувати цілий рік?
Звичайно ж – вона змінювала одяг, нарікала на сніг, мороз, болото, дощ і спеку, але все це проходило наче десь збоку, паралельно. Аліна бігала замкнутим колом, завалювала себе роботою і обов’язками, лиш би не…
Свищик на чайнику пронизливо запищав і Аліна кинулась засипати каву у горнятка, паралельно вкотре нагадуючи собі, що треба купити електричний чайник.
Треба… Так багато всього треба купити, зробити, встигнути. А за чим, власне, вона женеться? Піднятись на роботі вище, аніж тепер – нема куди. В домі прибрано, наварено і все на своїх місцях. Чоловік і донька доглянуті, задбані, часом обділені її увагою, але ж Аліна завжди старається відробити: приготувати щось смачне на замовлення, купити щось дуже бажане і навіть зробити зранку каву для двох, як от зараз, хоч їй дико хочеться лежати у ліжку і щоб каву зробив їй Денис. Хоча б тому, що сьогодні у неї вихідний, їй наснився поганий сон і просто тому, що часом хочеться уявити себе героїнею якоїсь мелодрами: «кохана, принести тобі каву в ліжко?»
- Та ні, краще в чашку. Хватає розслаблятись.
Аліна вдихнула густий аромат і задоволено примружилась. Як би там не було – почався новий день, а щоб він минув добре треба позбутись неприємного осаду від нічних видінь. Вона знов повернулась до вікна, подивилась на небо і подумала:
- Куди ніч – туди й сон…
- Зай, ну де ти там з тою кавою?
Роздратування тонкою голкою кольнуло всередині і Аліна зробила те, що майже завжди допомагає заспокоїтись: закрила очі, глибоко вдихнула і на видиху почала рахувати: десять, дев’ять, вісім…
…клубочок світла на рівні грудей… на рівні серця… він пульсує з кожною секундою швидше, розливає тепло тілом… тонкі нитки світла тягнуться до іншого, такого ж самого… у того, хто йде до неї, хто належить їй…
…уривок сну блискавкою розсік свідомість, аж Аліна похитнулась, розхлюпуючи гарячу каву на пальці. Біль наче повернув її із іншої реальності і Аліна здивовано подивилась на те місце, де шалено калатало її серце. Так, наче все це не наснилось, а було насправді. Тепло, чекання, радість, всеохоплююче щастя… І все це зникло, залишивши пульсуюче болем відчуття втрати…
На очі знов навернулись сльози і Аліна почала злитись: це все та вчорашня мелодрама, через неї щось наснилось і, не досить того, що плакала у сні – збирається знов розревітись. А якщо зараз зайде Денис – як вона йому пояснить, чого очі червоні?
- Ма, а шо є їїїстиии!
Аліна мимоволі усміхнулась: ранок ще як слід не почався, а Злата вже не дасть спокійно попити кави. Вона взяла Денисове горнятко, забігла на мить у спальню, щоб поставити на столик біля комп’ютера і пішла до доньки.
Мала якраз потягувалась, відкопавши ковдру і виставивши голий живіт.
- Ма?
- А чого ти хочеш?
- Зупу.
Прогрес – вчора Злата навіть дивитись на неї не хотіла, а сьогодні сама просить.
Аліна відчула укол совісті – вона занадто заглибилась у себе останнім часом і це починає впливати на сім’ю. Вона стала неуважною, часто їй навіть здавалось, що вона просто випадає з реальності. Якби ж вона могла зрозуміти, що з нею відбувається? Чому глибокий внутрішній неспокій змушує її постійно перебувати у русі? Так, наче вона прагне забути те, чого не може згадати…
- Ма, а ми підем в парк?
- Обов’язково.
Чомусь вихідний день є таким лише умовно. Коли найбільше хочеться відпочити, завжди знайдеться купа роботи і невирішених справ.
Аліна завмерла із мопом у руці і калатаючим серцем: от чого вона не може просто піти із Златою у парк, де сьогодні буде давно анонсований і обіцяний дитині атракціон? Якого милого вона, як скажена, бігає і прибирає квартиру? Чи не можна це зробити потім, коли мала наказиться на всіх цих величезних надувних гірках, батутах і чемно всядеться повторити уроки? І вона сама не буде перевтомленою та дратівливою вже зранку, не буде зриватись ввечері на крик і шукати виправдання тому, що ображається навіть на погляд. Чому вона сама заганяє себе у свої ж вигадані рамки? Щоб не думати?..
- Стоп! Мені треба тайм-аут. Златка, збирайся!
Вже на підході до парку Аліна почула дитячі верески і рівномірний, низький гул помпи. А тоді поміж дерев побачила величезну надувну гірку у вигляді піратського острова. Вона сповільнила крок і із здивуванням зрозуміла, що все це їй нагадує скоріше декорацію до фільму жахів, аніж дитячий атракціон.
Аліна знала, розуміла і усвідомлювала, що Златі вже майже вісім, але все одно заледве стримувала бажання не пустити її на гірку. Величезна, надута – здавалось, вона хитається навіть від вітру, а табунець дітей розхитує її ще більше. Збоку Злата аж тремтіла від нетерплячки та збудження і Аліна покірно оплатила десять хвилин хаосу.
Коли хлопці у костюмах козаків запустили наступну групу дітей на гірку, Аліна всілась на лавку і з усмішкою спостерігала за донькою. Вона раптом зрозуміла, що вже давно не бачила свою дитину такою щасливою: блискучі, широко відкриті очі, рум’янець і азарт, із яким Злата, тримаючись за товсті канати, видирається на гірку; і нетерпіння з острахом перед тим, як вперше зісковзнути вниз із такої висоти; і дикий, щасливий вереск; і ще більше азарту при повторному підйомі…
Очі почало щипати і Аліна перевела погляд на наступний атракціон – величезний батут. От там Злата відірветься по повній. На якусь мить Аліні захотілось самій залізти всередину і пострибати, зняти незрозуміле напруження, покричати і насміятись вдосталь. Або навіть краще – зробити це, тримаючись із Златою за руки…
Ні, це буде недоречно і смішно, вона ж не дитина. Та й одяг непідходящий – в сарафані на батуті не пострибаєш.
Так дивно, коли Злата тільки народилась, Аліні здавалось, що вона буде робити із нею все: сміятись, вчитись бігати, стрибати, бавитись хованки, лови і ще безліч речей робити, наче вперше. І от зараз їй соромно…
Коли вона змінилась, втратила безпосередність і вміння не приховувати радість, навіть якщо це недоречно?
- Ма, ма, а можна мені на батут?
- Можна.
Батут, дартс, цукрова вата, магнітна риболовля з призом у вигляді ще однієї вати – і можна йти додому. Аліна чудово провела час, але всередині все одно було відчуття, схоже на легку ностальгію. Так, наче вона безповоротно втратила ще одну маленьку частинку себе.
