Марта. Від згадки про подругу замлоїло. Що вона собі понапридумувала? Що вигадала? От дівчисько. Хоче – мусить мати. Егоїстка. Хоче спіймати Дарину в клітку – і не відпускати. Треба…поговорити з нею. Хай або шукає таких, як вона, або… Що ще «або» - не знав. Але злий був на неї добряче. А колись любив…чи намагався любити. І вона теж. Нічого з того не вийшло путнього, хіба ота дивна дружба, коли він старався не засуджувати її орієнтації, правил життя, вчинків, а вона могла хоч з кимось ділитись всім тим, чим не ділилась більше ні з ким. Навіть коли розкидало по різних містах, могла подзвонити, сказати… От і тепер прийшла. Увірвалась в його життя. Як вихор. І привела із собою Дарину.
Наче відчувши, що він про неї думає, жінка розплющила очі. Закліпала пухнастими віями, проганяючи дрімоту, тоді різко сіла і відіпхнула Юрка. Той мало не впав на підлогу, але втримався. Проте теж сів поруч.
- Ви…ви що собі…? – Кров хлинула їй до лиця, коли зрозуміла, що вона з ним… на одному дивані.
Як могла заснути?! Як могла взагалі таке допустити?! Останні події промайнули у пам’яті. Згадала, як він запропонував залишитись. Його доторки… Ні, це гнати треба. Що ще пам’ятає? Як розповіла про себе. Як плакала. А далі – суміш із спогадів. Наче хтось перешматував кіноплівку, повирізавши з неї деякі кадри. Додумати не дав Юрко. Підняв руки і усміхнувся:
- Дарино, нічого поганого не думай…те! Просто ти заснула, а я… не наважувався тривожити.
- Заснула у ваших…кхм... біля вас? – Недовірливо скосила погляд на чоловіка. Той щиро усміхався і, слава Богу, не намагався торкнутись до неї.
- Ну…десь так.
Дарина глянула за вікно. Сутеніло. Тоді подивилась на годинник, що висів на стіні. Той показував за декілька хвилин шосту. Ого, так багато проспала? Зірвалась на рівні ноги, Юрко теж піднявся. Дарина відступила крок назад:
- Юрію, мені…потрібно збиратись додому.
- Йдеш? – Засунувши руки в кишені, він став розхитуватись із пальців на п’ятки.
- Йду….додому. Мене там чекають. – Сховавши очі, прошмигнула повз нього наверх, не чекаючи відповіді.
Юрко ж залишився нанизу.
Дарині знадобилось декілька хвилин, щоб спакувати свої речі у пакет і спуститись на перший поверх. Зазирнула спочатку у кухню. Прицмокнула язиком, побачивши, що залишає безпорядок, але прибирати не стала. Хай… Хай господар прибере – подумала. Це ж його вина, що не встигла.
Від згадки про його доторки мурашки пішли по шкірі. Здригнулась, проганяючи думки, і попростувала у вітальню.
Юрко сидів на дивані, склавши руки на колінах і дивився у пустий екран телевізора. Помітив Дарку, що переминалась на порозі з пакетом, встав і наблизився до неї.
- Я тебе відвезу. – Спробував забрати ношу, але не дала.
- Я сама. Я…просто хотіла сказати, що йду… Назовсім. Шукайте собі іншу домробітницю. – Не сказала, а видихнула.
- Дарино… - Спробував зазирнути їй у очі, але марно – повернулась спиною, взуваючись.
- Слухай, я ідіот, я тебе налякав, я не мав розпускати руки, не мав тобі пропонувати дурниць! Вибач! – Вигукнув на одному подиху.
Розчесав пальцями відрослу за час хвороби чуприну. Переступив з ноги на ногу.
Дарка взулась, обернулась. На мить їй стало шкода цього безпорадного хлопчика, що дивився з-під оболонки дорослого чоловка. Але опанувала себе і сухо сказала:
- Юрію, все нормально, чесно. Не переживайте, я собі знайду інше місце, ви – кращу працівницю…
- Та не треба мені кращих! – Розпачливо перебив. – Мені ти потрібна.
Усміхнулась сумно:
- Незамінних людей нема.
З цими словами підхопила пакет, швидко відчинила двері і пішла. Біля хвіртки обернулась, помахала рукою і зникла за заростями живоплоту.
Юрко зачинив двері, пішов у кабінет. Дістав із бару пляшку, налив собі вина. Тоді попрямував наверх. Сів у ліжко, взяв в одну руку телефон, в іншу – бокал. Знайшов номер Дарини. Подзвонити? Хочеться почути її голос. Хоча пішла декілька хвилин назад. Відкинув гаджет подалі, сам сперся на подушку. Ні, це дурна ідея. Вона ясно сказала – аріведерчі. Вона тебе відшила, ідіоте! То чого ти маєш тепер бігати за якоюсь… селючкою? Маєш купу гарнезних дівчат, що самі проситимуться до тебе в ліжко. І…і не треба цієї…кози. Не треба! Вирішив! Завтра – нова домробітниця і нова коханка. Допив вино, поставив бокал на підлогу і ліг, закутавшись по вуха. Зітхнув.
- Кого ти обманюєш? – Сам себе запитав. – Думаєш лише про неї.
Заплющив очі, спробував заснути, але… натомість згадував Дарину.
Дарка обережно прочинила двері квартири. Тихо.
Поставила пакет, увімкнула світло. Присіла, щоб взяти на руки ошалілу від щастя кицьку.
- Привіт, моя хороша. Заскучила? Я теж! – Притиснула до себе звірятко однією рукою.
Заглянула в кімнату. Там панував безлад. Зашторені вікна, неприбране ліжко, всюди одяг впереміш із косметикою. На столі тарілка з недоїденим бутербродом, поруч чашка з недопитою кавою. Складалось враження, що квартиру хтось перевернув догори дригом. Дарка зітхнула і пішла в кухню. Та була в трохи кращому стані, але все одно в мийці – гора посуду, стіл брудний. Заглянула в холодильник – охнула. Здається, відколи Дарини не було, Марта навіть не спромоглась повикидати звідти зіпсуті продукти. Те саме було і в шафках – безлад та пусті пакети з-під круп. У смітнику повний смердючий пакет.
- Вона що, тебе теж не годувала? – Запитала в Матильди.
Та лише нявкнула.
- Ходи, дам тобі…чогось.
Дарка дістала розпочатий пакет молока, понюхала – наче нормальне. Налляла киці в мисочку, а сама пішла збиратись в магазин. Бо схоже, що навіть не буде з чого приготувати вечерю.
Марта прийшла пізно. Дарина чула, як повертається ключ в замку – саме сиділа на улюбленому місці біля вікна і дивилась на засинаюче місто. Але не стала зустрічати – почекала, доки та сама не зайшла.
- О, привіт. – Подруга зупинилась на порозі і оглянула кухню. – Ти прибрала, я бачу?
Дарина не відповіла. Вона взагалі ніяк не зреагувала на появу Марти, хоча найбільше, чого зараз хотілось – це зіскочити з місця, накричати на безголову жінку і піти геть, гримнувши дверима. Бо перед тим пару годин все мила, складала і чистила. Натомість зараз спокійно сьорбала чай і дивилась у вікно, погладжуючи час від часу Матильду, що згорнулась на колінах.
- Ей! – Покликала знову Марта. – Я кажу – привіт!
Але реакції знову не було.
Постоявши ще якийсь час, пішла в кімнату. Звідти – у ванну. Дарина за той час допила чай, помила чашку і лягла в ліжко. Кицька примостилась поруч.
Чула, як Марта зайшла після ванни в кухню, тоді в кімнату, як довго розстеляла ліжко, вдягала нічну сорочку. Ще довше вертілась, але не наважувалась більше заговорити. Дарка ж лежала, обнімаючи Матильду і провалювалась у сон. Снився Юрко.
Ранок залоскотав носа. Жінка підхопилась, але, згадавши, що сьогодні нікуди вже не йде, повернулась у ліжко. Глянула на Марту – спала міцно. «Ну і спи собі. Не буду будити!», - Подумала, все ще зла на подругу за безлад, який та влаштувала у квартирі. Сама теж спробувала заснути, але безрезультатно – думками поверталась у вчорашній день.
Цікаво, як там Юрко? Сама на себе цитьнула – тобі яке діло? Це вже не твій...начальник. Він тобі ніхто.
Але згадки все одно лізли в голову – як таргани у неметену домівку. Чи не піднялась температура? Ночував сам? Сумував? Плюнув? Горло полоскав? Має що їсти? Руки такі м’які і теплі… Ліжко застелив? Прокинувся чи ні?
Зрештою, коли остаточно заплуталась, таки встала, накинула на плечі халат і пішла в кухню. Там завагалась: що робити – чай чи каву? Вже встигла полюбити і той, і інший напій. Але, згадавши Юрка, усміхнулась і потягнулась до банки з кавою. Певно, теж собі заварює зараз. Кинула погляд на годинника – майже восьма. Запалила вогонь під туркою, пішла в кімнату і таки потрусила Марту за плече:
- Вставай. На роботу запізнишся.
Шкода, якщо і вона втратить.
Сама ж повернулась до кухні, намастила пару шматочків хліба маслом, поклала сир. Тоді зачекала, доки підніметься кава, налила собі горня і поставила варити Марті.
За хвильку з’явилась у кухні і вона.
- Доброго ранку. – Буркнула невпевнено, кинула оком на стіл, за яким вмощувалась Дарка.
- Доброго. – Відповіла в тон Марті.
- Дар, чуєш… - Підійшла і сіла навпроти. – Я цей… вибач, будь ласка. В мене часу не було.
Дарина кинула злий погляд на подругу.
- Не було?! Марто, ну… Чомусь в мене був і час, і можливість, прибирати за нами обома. Мене не було декілька днів – і ти примудрилась перетворити дім на свинарник. Вибач, - Похитала головою. – Так не робиться.
На плиті зашипіло. Марта встала, вимкнула газ, завагалась на мить. Але таки налила перевареного напою собі. Тоді повернулась на місце з горням.
- Я…Дарино, просто я..мені було так…сумно тут без тебе, що… я фактично ночувала на роботі. Сюди приходила, дрімала, брала свіжий одяг і йшла.
- Коротше, проїхали. – Дарка спробувала усміхнутись. – Добре? Надіюсь, такого більше не буде.
- А ти знову збираєшся кудись?! – Скрикнула Марта вражено.
Дарина знітилась, але погляд відвела.
- Ні. Нікуди. Я вже… не буду працювати у Юрка.
- Чого так? – Відсьорбнула кави, щоб приховати раптову радість. Скривилась – обпекла язика.
Дарка похитала головою.
- Не хочу я.
- Він тебе образив?
Жінка замахала руками:
- Ні, ти що! Навпаки… - Скривилась, наче лимона вкусила. – Марто, я просто не хочу там працювати. Все. Від завтра шукаю собі щось нове.
- Ну, як хочеш. – Стенула плечима.
Глянула на годинника, двома ковтками допила каву і вкусила бутерброда. – От я ж мантилепа! Запізнююсь!
Решту дня Дарина присвятила ліні. Гралась із кицькою, сиділа, закутавшись, на балконі, дивилась телевізор, слухала радіо і не перевдягалась – ходила в халаті поверх нічної сорочки.
Завтра почне шукати роботу, як і обіцяла Марті, а сьогодні…може дозволити собі нічого не робити. Біля п’ятої повернулась з роботи Марта, вони вдвох приготували нескладну вечерю і всілись за стіл. Здавалось, час повернувся – та ж нехитра розмова, невимушена атмосфера, і Матильда, що треться по черзі до ніг.
Вже добряче потемніло надворі, але світла не вмикали. Марта принесла з кімнати свічки, розставила їх на столі, запалила. Тоді увімкнула радіо, знайшла спокійну музику і повернулась до Дарини, що мовчки спостерігала.
- Танцювати не хочеш?
- Ні, я не танцюю. – Похитала головою.
- Та перестань! – Марта підійшла ближче і потягнула її за рукав. – Тут всі свої.
- Не вмію я. – Не піддалась Дарка. Їй не хотілось танцювати, а найбільше – торкатись Марти.
- Ну то я навчу! - Не здавалась та.
Від Марти відчепитись було складно, томуДарка встала, глянула на подругу – далі що? Та обняла її однією рукою за талію, іншою взяла її руку і притягнула до себе.
- Не бійся, не вкушу! – Засміялась, відчувши, що Дарина напружилась. – Ми просто потанцюємо.
Тупцювання посеред тісної кухоньки складно було назвати танцем. Дарка відчувала себе незручно – чи то від того, що не вміла танцювати і час від часу ставала на ногу Марті, чи то від того, що… така близькість подруги була їй не дуже приємною. Не відразливою, не гидкою, а… Складно було це пояснити. Тому, як тільки мелодія завершилась, відскочила і увімкнула світло:
- Я, певно, спати.
Марта замружилась, пчихнула і зітхнула. Глянула на Дарку так болісно, що в тієї защеміло серце. Але не стала сперечатись, задула свічки і теж поплелась в кімнату.
Потім пів ночі вертілась у ліжку, картаючи сама себе – з чого взяла, що Дарина зрадіє такому вияву почуттів? Те, що вона повернулась від Юрка, ще нічого не означає. Хоча Марта була певною – залишиться назавжди в нього. Бо те, як друг дивився на Дарину, не могло пройти непоміченим. Як проводжав поглядом. Як зітхав, як говорив про неї – ніжно… Закохався, дурник! Закохався. Сам того не помічає. Як хлопчисько – по вуха. Марта раптом зрозуміла, що її так непокоїло. Вона ревнує. Страшенно. І Юрка ревнує, і Дарину. Обох. Одне до одного. І якщо Юрка готова відпустити до будь-якої шльондри, не роздумуючи, то Дарка… Зітхнула. Дарину втратити боїться. Не зможе її відпустити. Бо… теж її любить. Так, як колись кохала Олю. (та яке там «колись»?!! Декілька місяців тому! А здається – вічність.) Навіть більшість. І це почуття гризе. Мало б на крилах носити, натомість прибиває до землі. Не дає дихати. Їй би… щоб просто Дарка бодай була поруч. Мало, мало оте – просто поруч! Хочеться взаємності. Хочеться… але не буде. Ніколи не буде. Треба дати Дарині спокій. Хай обирає сама. Хай робить що хоче. Вночі думала те, а зранку вирішила – таки не відступить. Або Дарина буде її, або… Про інше «або» воліла не думати.
Дарина відправила Марту на роботу, подивувавшись тому, наскільки та сьогодні була лагідною і поступливою – сама зготувала сніданок, принесла мало не в ліжко. Цілий ранок туркотіла, усміхалась і старалась вгодити. Дарка списала всі ці випади на почуття провини – хто його зна, що в тій гарній голові твориться?
Застеливши ліжка і перевдягнувшись, жінка пішла в газетний кіоск, купила газети з оголошеннями, по дорозі назад не стрималась, взяла ще в якоїсь бабці, що торгувала просто на тротуарі, букет чорнобривців і пакет домашніх яблук. В іншої – по трохи домашньої городини, а в кіоску неподалік – свіжого, ще теплого хліба.
Дійшла до під’їзду з пакетами в обох руках. Помітила знайому машину, що стояла просто навпроти дверей. Юрко. Тут. Є. Юрко. Що йому треба?! Зраділа і одночасно запанікувала. Першою думкою було втекти і повернутись за пів дня, але тут же відкинула – вона що, злодюжка, чи що? Раптом розминеться з ним? Тому рішуче підійшла до дверей, проігнорувавши автівку, ввела код і щосили шарпнула двері до себе. Зайшла всередину і ніс до носа стикнулась із Юрком, влетівши просто в його обійми.
- Доброго…ранку. – Промимрила, відступаючи назад. – Ви…що тут робите?
- Доброго і тобі…вам. Та от приніс дещо. Зрозумів, що виходити на роботу ти... ви таки не бажаєте. – Відповів, вивчаючи її обличчя.
Дарина лише тепер помітила невеликий прозорий пакет в його руках. А в ньому кактус. Той самий кактус, що…
Юрко простягнув:
- Це ваше.
- Дякую.
Спробувала обережно взяти, щоб не торкнутись до нього, але не вийшло, і по пальцях пробіг заряд.
- Давайте, я вам допоможу. – Юрко раптом забрав назад вазон, тоді ще й її ношу.
- Та не треба, я сама! - Запротестувала. Ще не вистачало його в оселі.
- Дарино, я просто допоможу винести вам це наверх! - Заглянув їй в очі. – І піду геть.
Дарка знітилась і поступилась.
- Як хочете.
В ліфті відсунулась від нього в протилежний кут. Щойно вийшла, як тут же простягнула руку, вимагаючи:
- Давайте.
Але Юрко кивнув на двері:
- Відчиняйте, занесу.
- Та дякую… - Вперла кулаки в боки і нахмурилась.
- Та відчиняйте вже! - Перебив.
Дарка зітхнула, мовчки витягнула із задньої кишені джинсів ключа, відчинила двері і глянула на чоловіка – віддасть? Але той, не питаючи дозволу, запхався у квартиру, поперся на кухню і звідти запитав:
- На стіл?
- Так. – Відповіла з коридору Дарка, в нерішучості поглядаючи то на двері, то на кухню – забереться він сьогодні, чи ні? Бо його присутність хоч і тішила серце, але було якось не по собі. Не знала, як з ним поводитись.
Юрко, мабуть, вирішив таки забратись, бо вже за хвильку знову повернувся, став навпроти неї.
- Там все на столі… і кактус.
- Дякую. – Промимрила і зиркнула на двері.
- Ой, ледь не забув! – Чоловік ляснув себе по лобі. Дістав із куртки конверт і простягнув жінці.
- Це ваша зарплатня.
Дарина взяла і подякувала. Відкривати при ньому посоромилась.
Запала незручна пауза.
- Ну, - Розвів руками. – Я пішов?
- Йдіть. – Відступила крок вбік, пропускаючи його геть.
Але він йти не поспішав. Натомість підійшов до неї близько-близько, так, що аж подих перехопило і, заправивши обережно пасмо волосся, що вибилось із коси, тихо проказав:
- Дар, я… мені без тебе ніяк.
Відсахнулась, але стримав її за лікоть.
- Я не знаю, що зі мною робиться. Я як дурень останній. Розумієш?
Дарина замотала головою, не в силі вимовити і слова. Його близькість п’янила, гіпнотизувала і збурювала стільки емоцій, що… здавалось от-от – і розірветься на шматочки від їх надміру. Але не знала, як поводитись і що казати. Обняти? Щоб завважав легкодоступною шльодрою? Відштовхнути? Щоб плюнув на неї – і забув? Що?!! Не в силі самостійно справитись із тим, що коїлось в душі, заглянула йому в очі.
- Юрію, ви…я… Краще вам піти. – Нарешті вичавила з себе. Але її слова на нього не подіяли. Навпаки – нахилився і обережно торкнувся губами її губ.
Вона завмерла. Його губи Вони були настільки… Додумати не встигла, бо Юрко тут же притягнув її до себе, обняв і прошепотів на вухо:
- Дарино, знала би ти, як…мені дорога… Ти…
Квіти, що їх Дарка досі тримала в руках, впали на підлогу. Дарина, зібравши силу волі докупи, відштовхнула Юрка:
- Тобі… Вам краще…піти.
Нахилилась, обережно підняла розкуйовджений букет.
- Мабуть…краще. – Почула відповідь. Але коли випросталась, Юрко вже зачинив двері.
Дарка пішла в кухню, пальцями торкаючись губ. Поставила квіти на стіл, сама ж чолом сперлась об холодне вікно. Дочекалась, поки Юрко не вийде з під’їзду, а тоді заховалась за фіранку і вже звідти спостерігала за чоловіком.
Він не поспішав сідати у машину – розглядав вікна, а потім, невпевнено піднявши руку, помахав. Дарка не насмілилась помахати у відповідь. Хоч він і не бачитиме.
Юрко сів у авто. Усміхнувся. Взявся за кермо. Пальці пахли чорнобривцями. Пальці пахли Дариною.
Чоловік поїхав, а Дарка ходила, як неприкаяна, із кута в кут, зазирала по вікнах, навіть на балконі простовбичила доти, доки не замерзла в трісочку – день видався холодним.
Він не йшов їй з голови. Це було лячно – думати про нього, як про…чоловіка. Але інакше і не думалось. І не згадувалось. Гнала від себе – а воно далі в голові вертілось. І червоніла, і плакала, і усміхалась дурненькою усмішкою. Тричі обколола пальці об кактуса. Мало не розбила горня. Пригорів плов. І навіть не розгорнула газети.
