3(продовження)
«Не спалося…, а ніч, як море,» - згадала Шевченкові слова. Думки не зникали, а зумисно плелися в голові серед ночі, нанизувались, як вовняна нитка на гачок і творили петлю болю. Вночі, разом з місячним сяйвом, вона зібралися вив’язати спогади в теплий светрик печалі, щоб одягнулася в нього й ходила в ньому ціле життя, але я цього не хотіла. Не кликала спогадів. Жила «раківкою» в мушлі, прагнула забути все про Дана. Та, забути і не згадувати, - було не можливо…
Він закінчив університет і за направленням поїхав в геологічну партію, в Карпати. Там велися пошуки золота. Мені треба було ще вчитися два роки. Обставини і сотні кілометрів - відірвали нас один від одного. Ми листувалися, дзвонили, але біль розлуки загострювався з кожним днем, зводив з розуму. Зникло бажання вчитися на журналістиці після практики в багатотиражці. Редактор списувала з «Української правди» передові статті, переробляла на свій манер і ставила в день випуску на першу сторінку. За нею примітивні статті про досягнення виробництва, списані з багатотиражок минулих літ, а я мала вичитувати цю всю нісенітницю і звикати до повного апломбу редактора, з якою в мене не склались стосунки. Вона постійно нищила мою ініціативу. Все їй не підходило, все було не так… Запротестувала, казала, що все одно буду писати те, що бачу на заводі, особливо про злочини з порушенням техніки безпеки, адже гинули люди, а керівництво списувало їх , як брухт…
– Це не твого ума діло! - цикнула крізь зуби, - візьму й не зарахую тобі практику і ще напишу, куди надо… Ясно тобі?
- Зрозуміла, - відповіла скрегочучи зубами і перестала з нею розмовляти. Три дні не розмовляла і сиділа без роботи. На четвертий вона зрозуміла, що зі мною треба щось робити, але не знала що і направила мене на практику в «Залізничник». Там мене посадили на статті, інформації, замальовки та репортажі. Здавалось, що потрапила у свою стихію. Почала писати з натхненням фейлетони, але в редакції, певно, злякалися. Їх викликали на «килим» , а мені доручили інформацію і репортажі. Багато їздила у відрядження, контактувала з залізничниками, з людьми дорогою в поїзді. Кожного разу переконувалась у тому, що влада країни рад живе постійною брехнею, підлістю і окозамилюванням. А найгірше, що вона живе заокеанським життям, насиченим, заможнім і розбещеним. Народом переймалася лише на газетному папері. Мене почало розривати розчарування. Говорила з батьками на ці теми, а вони переконували, що на все треба закрити очі, змиритися, бо один в полі не воїн. Казала, що поїду до «у світ за очі», якщо не вийду заміж, бо жити тут вже не можу... Брат покрутив пальцем біля скроні. А старша сестра сказала, що мене треба везти лікуватися в «психушку», на Кульпаркові є ще одне місце для мене… Поговорили, зацитькали і на цьому закрили питання. Та одного дня, коли нікого не було вдома, тета Пелагея розповіла мені, під великим секретом, страшну правду про голодомор, про колгоспи і розкуркулення, про жорстокість «визволителів» , які вивезли всю її родину в Сибір. Врятував дід Микола, бо мама встигла передати через пліт, а він заховав її у великій собачій буді Сірка, тому й живе….
Практика закінчувалась. Редактор уважно читав мою статтю про каліцтво провідника через несправність у вагоні та нові інформації, які зібрала протягом дня. Стояла перед ним, як на цвяхах, відчувала, що вибухне конфлікт. Статті з інформацією залишив, а статтю порвав на очах і викинув у смітник.
-Дякуй мені, що я не маю цензора, але пам’ятай, - «вуха» є всюди. Як не будеш думати і десь проколишся, дурепо, то «загримиш» по повній «програмі»! Бери папери про практику і йди на канікули.
Я поїхала до Дана, в його карпатську романтику з вагончиком на колесах. З вогнищем під відкритим небом і з друзями-геологами. Найбільше мене потішив вагончик. Це був будиночок на колесах у вигляді вагону, міг переміщатися. У ньому вмістилося все: кухня з плитою, їдальня і кімната з двоповерховими ліжками, стіл, крісло, торшер старої моделі. Душ і туалет мали свою територію. Було все зроблено в комплекті. Захоплював красивими засушеними квітами, скульптурами з дерева, а кухня і їдальня були обклеєні відкритками. Романтика і воля гуляли тут з вітром, з піснею під гітару, з чарівним заходом сонця, яке вміло бавитись променями крізь віти дерев. Я була щаслива від кохання і подарунків Дана, серед яких була перша збірочка Василя Симоненка, Ліни Костенко, а головне літературний журнал «Самвидав»
(ДАЛІ БУДЕ)
