Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2536
Творів: 45780
Рецензій: 89568

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Соціальна драма

(не)нормальність.14.

© Таня, 22-08-2018
Надвечір подзвонила Марта – запитала, як доїхати до Юрка. Дарина пояснила і вже за пів години сиділа з подругою у вітальні. Стиха розмовляли. Пили чай і закушували цукерками, що принесла Марта. Виглядала напрочуд спокійною – так, наче то і не вона декілька годин тому психувала. Зрештою, глянула на годинник, подякувала за чай і зібралась йти.
- Може, залишишся? – Несміливо запропонувала Дарка. – Місця вистачить, і… думаю, Юрко буде радий побачити тебе.
Марта усміхнулась і взяла подругу за руку:
- Ні, сонце, не залишусь. Матильду годувати треба – раз. По-друге, перевдягнутись на роботу завтра…Так що ні, справляйся тут сама.
- Ти точно не ображаєшся що я залишаюсь? – Заглянула в очі.
- Точно. – Обняла Дарку і торкнулась губами її щоки. – Може, я часом і психую через дрібниці, і тебе дістаю, але голова на плечах в мене ще є.
- Дякую. – Щиро зраділа та і чмокнула Марту в щоку теж.
- До завтра! – Помахала на порозі рукою.
- До завтра!

Після розмови з подругою Дарці стало легше. Не така вже й істеричка…Марта. Не все так погано. Он прийшла, принесла цукерок, фруктів, поговорила…Спокійно, без дурних сліз і звинувачень. Ну і добре! З легким серцем увімкнула телевізор і стишила до мінімуму звук. Хоч так мізки заб’є.

Марта брела дорогою, опустивши голову. На автобус не сідала – треба було  провітрити голову. Дарчин дзвінок вибив із колії. Хотілось нахамити, сказати, що вона – грандіозна обманщиця і стерва, але стрималась. Хто їй Марта? Сусідка. Сусідка – не більше! Сусідка, якій дуже подобається. Ба, більше. Яка прив’язалась до неї настільки, що не бачити ввечері – значить позбавити себе дози наркотику. Не хотілось чогось більшого і грандіознішого. Хотілось просто, або Дарка була поруч. Торкатись до неї. Чути її голос. Сміх. Спостерігати за тим, як вона готує, миє, чистить, пере, розчісує своє довге розкішне волосся, перевдягається, замислюється, п’є чай… Тому і поїхала. Зрозуміла дивну і не дуже приємну річ. Не стільки переживала за Юрка – скільки хотілось побачити Дарку. Дивно. Вірний старий друг відійшов на другий план. На першому – жінка, що починає затуляти світ. З цим треба щось робити. Вона, Марта,  не може вскочити вдруге у халепу. Не може знову закохатись… не в ту. Звісно, ніхто її до напівсмерті не поб’є, але… але це буде гірше. Кохати – і знати, що тобі не відповідають взаємністю. Що тебе ігнорують. Що ти – тільки подруга. Сусідка. Не більше. Це в сотні, у мільйон разів болячіше, ніж удари.
Вдома її чекала голодна Матильда. Погодувала кицьку і, не роздягаючись, лягла на Дарчине ліжко, обняла Дарчину подушку і втягнула носом її запах. З тим і заснула.

Юрко прокинувся посеред ночі. Не зразу зрозумів, що з ним і як. Боліла голова, паморочилось, тіло аж тріщало від надміру лежання, в роті було сухо і гірко. Він хворий – згадав. А ще Дарину, лікаря і пігулки. І бульйон.
В коридорі почулись кроки. Заплющив очі, прикинувшись сплячим. «Ідіот.», - Подумав, але все одно вирішив не видавати себе. Тихо рипнули двері. Смужка світла з коридору впала на ліжко. Знову кроки. Холодна долоня на його чолі. Рівне дихання. Ледь примружив повіки – і побачив, що Дарина стоїть та його розглядає. Без страху, напруження і сором’язливості. Ледь схилила голову набік, з цікавістю вивчає обличчя. Світло падає на неї, і від того стала схожою на янгола. Ніжного і невагомого. От-от – і розтане. Або його хвора від ангіни уява розігралась. Раптом захотілось розплющити очі, схопити її за руку, сказати, що він все бачив, що… Але відкинув цю ідею. Зроби він так – і Дарка заховається, як равлик. Не витягнеш потім. Ні, ця жінка…особлива. З нею не можна так, як  з іншими. Втече. Усміхнувся своїм думкам: дожився - думає, як звабити домробітницю. Мабуть, він дійсно усміхнувся, бо раптом Дарина похопилась, поправила ковдру і швидко зникла. А він далі провалився у сон.
Снились янголи.

Дарина не спала – майже щогодини ходила в Юркову спальню, поправляла ковдру, міряла долонею температуру. Десь за північ почала хвилюватись – чоловік став знову горіти. Причому щораз сильніше. І марити почав. Щось бурмотів про янголів і усміхався.
Запанікувала: будити? Не будити? Давати ліки? Що? Як там казав…цей…Петро..тьху ти, Ігнат Петрович? В голові змішувались думки, а поради не було в кого питати. Треба вирішувати самій. Зрештою зготувала свіжий чай, остудила, приготувала ліки і понесла наверх.
У спальні лампу не вмикала – відчинила двері в коридор, і світла звідти було достатньо для того, щоб Юрка розбудити, напоїти ліками, а потім знову вкласти спати.
Сама ж примостилась у м’якому кріслі біля вікна – почекає, поки температура спаде -  і піде…спати. Дихав сад. Чула. Очі стали злипатись. Спочатку боролась, а далі – лише на мить! – заплющила.
Прокинулась зранку в тому ж кріслі, але, дбайливо вкритою одіялом. Під головою була подушка, а навпроти на ліжку, закутаний мало не по вуха у ковдру, лежав Юрко, і… дивився на неї. Дарка сонно усміхнулась:
- Доброго ранку.
Усміхнувся у відповідь:
- Доброго.
Раптом зірвалась на рівні ноги – ой, мамочко, так то ж вона…заснула! І… просто тут? Почервоніла, глянула на Юрка:
- Я…
- Ви доволі гарно спали. – Перебив і, крекчучи, піднявся з ліжка, виплутавшись із ковдри. – Ледве вас накрив. А подушку підсунути під голову – то щось нереальне. Ви так відбивались! – Хмикнув.
Дарка відступила крок і склала руки на грудях:
- Вибачте, я не хотіла! Сама не знаю, як заснула.
- Да-а-арко! – Зітхнув. – Та що ж ви як маленька? Це я маю вибачатись за те, що ви заснули тут. Це через мене.
- До речі, як ви? – Змінила тему розмови і підійшла ближче.
Сіпнула рукою, щоб торкнутись чола, але стрималась. Юрко рух помітив, але проігнорував.
- Та наче нормально! Ну, відносно нормально. – Скривився. - То мені снилось, чи ви дійсно вливали в мене щось посеред ночі?
Дарка повела плечем.
- Ну… у вас піднялась температура, треба було щось робити… А ви не пам’ятаєте? – Глипнула на нього.
Він заперечливо похитав головою, засичав і схопився за скроні.
- Болить, зараза. Не пам’ятаю чітко. Наче сон.
- Ви ще про янголів бурмотіли щось.
- Янголів?! – Витріщився на неї, але раптом згадав дещо і  почервонів вже він. Відвів очі. – Хто зна, що мені там марилось.
Відкинув ковдру і різко скочив на ноги. Проте тут же похитнувся і впав би, якби не Дарка – вчасно підтримала,  допомогла відновити рівновагу.
- Голова… Паморочиться, зараза. – Почав виправдовуватись і одночасно злитись – навіть до туалету дійти не може сам.
- І не дивно. Після такої температури… Давайте, допоможу. – Взяла його за лікоть. Юрко  не заперечував – її присутність, тим більше – так близько, стала йому подобатись. Хмикнув, згадавши янголів. Добре, що більше нічого не говорив уві сні. Бо те, що примарилось йому ще, не вписувалось в янгольські рамки…

Поки чоловік був у туалеті, Дарка поміняла вологу від поту постіль. Повернувся - змусила Юрка знову залізти в ліжко. Той протестував, переконував, що нормально себе почуває, але вона була невблаганною. Звідкись в цій закомплексованій нерішучій жінці взялось стільки впертості, що заперечити не посмів. Ліг, натягнув ковдру і за хвильку Дарина принесла невелику тацю з ліками та двома чашками: одну з чаєм, іншу – з бульйоном.
- Деякі таблетки треба після їжі вживати. – Пояснила на Юркові заперечення.
Сперечатись не було сенсу, тому виконував все, що наказувала Дарка.
Поки ковтав ліки, розповіла про Мартин візит. Поривалась принести фруктів, але Юрко зупинив. Він навіть бульйон не міг допити – нудило. Тому піддав недопитий. Дарка нахмурилась, але зрештою чашку забрала, пообіцяла прийти в обід і наказала спати.  Пішла, подарувавши несміливу усмішку.

Юрко вмостився якомога зручніше і заплющив очі. Сон не йшов, зате прийшли образи нічних марень. Дарина. Йому снилась Дарина. Але не така, як зазвичай – у сірому непоказному одязі, із сумирним виразом обличчя. То  було щось нове. Нове, і… несподіване. Таке, від чого дрижаки в колінах. Таке, до чого хочеться повертатись. Навіть якщо це лиш сон хворої уяви.
Розплющив очі, втупився в стелю. Ідіоте, для чого тобі ця миша? Для чого тобі це?  Щоб потім шукати собі нову домробітницю? Втратити Марту, що стала сестрою? Це ж так просто – звабити. Як хорошому спортсменові пробігти стометрівку – навіть не захекається. Сотні раз пробігав. Ні разу не зупинився. Для чого? Щоб навантажити себе непотрібним багажем? Легкі дівчата, легкий флірт, легкий секс, легкі розставання – без зобов’язань  і сліз. Сім’я, діти – це не для нього. Хоча… Хто його знає, не пробував. Хмикнув - старіє. Про дітей думає.  
Дарка. Повернувся думками до неї. Можливо, помиляється він. Може, не так просто і буде її… з нею. Хоч наче й проста, і тиха, і скромна – але з характером. Не одна із сотень безхребетних надутих ляльок, що цікавляться хіба грошима, статусом і косметикою. Ні, ця від того далека. Навіть дуже. На іншому полюсі. Цю не підкупиш. І їй буде начхати на те, що його банківський рахунок налічує не три-чотири нулі, а більше.
- Це все температура. – Прошепотів, засоромившись своїх думок.  – Температура. Пройде.
Але не пройшло. Він продовжував хворіти. Через постійний біль у горлі важко було не те що їсти – говорити. Температура скакала і від того почувався геть зле. Дарина з’їздила додому, взяла найнеобхідніше і тимчасово поселилась у кімнаті для гостей – сам попросив, бо відчував – не справитись самому. Хоч незручно просити допомоги в жінки, але виходу не було. Не міг навіть спуститись на перший поверх – в голові паморочилось і нудило.
Дарка не відходила ні на крок. Годувала, готувала чаї, слідкувала за прийомом ліків, міняла постіль, прала піжами. По ночах вставала, міряла температуру і підтикала ковдру… Була поруч. Він постійно відчував її присутність і це …було приємно.
Було приємно відчувати, що є людина, котра дбає про тебе. Годує з ложечки і питає, чи не холодно. Допомагає перейти в сусідню кімнату, щоб провітрити спальню. Викликає лікаря, розповідає про стан хворого і питає рекомендацій.
Марта приходила ще раз. Сиділа біля Юрка аж до вечора, розповідала про справи на роботі, щебетала і сміялась. Але відчував – щось не так. Її усмішка була… нещирою, погляд сумним. Наче в собаки побитої. Запитав – віджартувалась. Більше і не чіпав. Дарка теж поводилась дивно. Намагалась не заходити в спальню, поки там була Марта. Хіба раз зайшла, дала ліки і, ховаючи очі, втекла. Марта провела її довгим поглядом, тоді знову повернулась до Юрка:
- На чому я зупинилась? – І продовжила щебетати. Пішла пізно вночі.  Запропонував залишитись – відмовилась.
- Кицька вдома чекає. – Пояснила, поцілувала друга в щоку і втекла, причинивши за собою двері.

Дарина сиділа в кухні і дивилась у сад. Почула кроки – обернулась до дверей. На порозі стояла Марта і переминалась з ноги на ногу:
- Ну…Я пішла.
- Не залишишся? – Встала, підійшла до подруги.
Та криво усміхнулась:
- Ні, дякую. Не хочу вам заважати.
- Марто! – Зробила крок назустріч, але Марта відступила і підняла руки:
- Дарино, я… я все розумію. Чесно! Все! І… - Хотіла щось додати, але клубок став у горлі, а на очі набігли сльози. Тому розвернулась на п’ятах, пішла в коридор. Дарка – слідом.
Марта взулась, взялась за дверну ручку:
- Все…добраніч.
- Надобраніч, Марто. Щасливо добратись. – Дарина сперлась на стіну, обхопивши себе руками. Але в останній момент підійшла і обняла подругу. – Матильді привіт.
Марта  звільнилась з обіймів. Шморгнула носом.
- Добре. – Насилу усміхнулась. – Передам.
І пішла.
Дарина дверей не зачиняла. Стояла на порозі, дивилась на зсутулену жіночу фігуру. Розмова з Мартою напередодні не була веселою. Дарина якраз приїхала по речі. Марта була вдома. Почувши про мету приїзду, влаштувала справжню істерику, заявивши, що Дарина – підла сука, а Юрко – зрадник. І що… краще б взагалі Дарка її не рятувала,  ніж мала б отак зараз мучити.  Дарина тоді склала в пакет найнеобхідніше,  повернулась до ридаючої на дивані Марти і сказала, що втомилась від безпідставних звинувачень. І що вона, Дарка, Марті нічого не обіцяла. І що Юрко справді дуже хворий. Якщо не вірить – хай приїде і пересвідчиться.
Тоді гримнула дверима і пішла, не попрощавшись.
А тепер стояла, куталась у нічну прохолоду. Думала,  що вона знову у пастці.

З дня на день Юркові таки ставало краще. Після виснажливої температури схуд, зблід, але починав потихеньку вставати, ходити по будинку і іноді навіть надвір. Проте більшість часу проводив або у кабінеті, де намагався працювати, або  у вітальні – звідти зручно було спостерігати за Мартою. А до неї тягнуло…як магнітом. Намагався не думати, гортав документи, телефонував, але все одно крадькома зиркав у бік кухні, коли вона щось готувала. Або проводжав поглядом, коли йшла по коридору. Чи намагався торкнутись руки, коли подавала ліки.  Коли помічала – соромилась, червоніла і ховалась, як равлик.
От і зараз сидів у кухні над тарілкою з борщем, підперши кулаком підборіддя. Не помітив сам, як втупився поглядом у жінку.
- Юрію. – Покликала Дарка. Вона викладала на деку печиво. Погляд Юрка…нервував.
- Га? – Наче із сну прокинувся.
Кивнула на тарілку:
- Борщ стигне.
- А? – Подивився на стіл, тоді на Дарку і усміхнувся:
- Точно. Собі беріть.
- Беру зараз. Поставлю печиво в духовку – і наберу.
- Ви вперше тут щось печете. – Взявся за ложку.
Стенула плечима:
- Та от…Захотілось. Ви не проти? – Глянула на нього.
- Тільки за! – Усміхнувся.
Дарина поставила деко в духовку, набрала собі борщу і сіла навпроти.
Мовчанку порушувало хіба цокання ложок об тарілки. Юрко, доїв, відсунув.
- Ще? – Дарка встала, але той махнув рукою.
- Дякую, не хочу. На печенько місце залишаю. - Кивнув на духовку.
- Воно швидко печеться. – Відказала і повернулась на місце.
Юрко встав, поклав тарілку у мийку і став заварювати каву.
- Будете? – Не обертаючись, запитав.
- Можна.  
Дарка доїла,  встала і взялась мити посуд.
- Я сьогодні, мабуть, поїду додому. Вам вже краще. – Озвалась.
Юрко повернувся до неї.
- Для чого?
- Що-для чого? – Не зрозуміла.
- Для чого вам повертатись додому? Живіть тут.  – Відповів, зняв каву і розлив по пів чашки.
Тоді посунув ліктем Дарку, вимив джезву і став  знову готувати напій.
- Юро, це несерйозно і неможливо. – Відказала, спостерігаючи за його діями і тримаючи руки над мийкою, щоб не капало на підлогу. – Там Марта, там кицька… Зрештою, я господині он лише нещодавно заплатила. Ні.
- Дарино, а, як на мене, абсолютно серйозно. – Поставивши каву на вогонь, підійшов впритул і обережно торкнувся щоки.
Йому так давно хотілось це зробити, що не стримався. Але тут же пожалкував, бо жінка відскочила, як вжалена:
- Ви...ви що робите?!
Юрко запустив п’ятірнею у волосся і з шумом видихнув:
- Дар, я… Боже, як же пояснити…
Глянув на неї, але вона мовчала. Дивилась на нього переляканими очима, тримаючись за щоку, наче щойно отримала ляпаса. По руці стікали краплі води і падали на підлогу.  
Хотів сказати щось мудре. Та що там! Купу разів прокручував собі у голові, як буде говорити саме ці слова, як запропонує, як… Мріяв – можливо, кинеться на шию. Можливо – розплачеться. Застидається. Але… отого переляку в очах… не очікував. Він не входив у його плани. До цієї жінки ніякі стандартні добре відпрацьовані підходи не діяли. Та й хіба багатьом він пропонував лишитись?! Нікому.
- Дарино. – Зрештою висунув стілець із-за столу, сів і поклав руки на коліна. – Дарино, я… ти.. ну… Блін.
Скривився, як від удару, встав і, щосили гримнувши кулаком по столі. Підскочив до жінки і обняв. Зашепотів на вухо.
- Дарино, я прошу вас…тебе... не йди. Не залишай мене. Ти… ти стала мені… дуже потрібною. Дуже.
Дарка стояла, як громом вражена. Що він говорить?! Слова, що їх чула, стрибали в голові м’ячиком, перемішуючи вміст. Він…їй…що? Він…
Ні, це неможливо. Він їй…подобається. Трохи. Зовсім. Може. Але щоб вона йому…ні… Ні! Неможливо! Для чого вона, проста селючка, йому? Для… тіла? Не більше. Точно.
Обережно звільнилась із обіймів,відступила крок,  усміхнулась винувато:
- Юрію, я вас дуже прошу… Перестаньте.
Він став схожим на маленького хлопчика. Хлопчика, якому відмовили в іграшці.
Збігла кава. Юрко повернувся, вимкнув газ і знову заговорив.
- Дарино, я серйозно. Прошу тебе – не йди. Ти… Залишся. Ти потрібна мені.
Знову спробував обійняти, але Дарка випередила – відскочила раніше, ніж встиг спіймати її в обійми. Його руки…в них би танула і тонула. Але  де він, а де вона. Ще й до того, вона – вбивця. Чоловіка…вбила. Йому не захочеться такої  в домі.
Вголос сказала:
- Юрію, ви…нічого не знаєте про мене. Ще й до того…мене Марта чекає.
Той посерйознішав:
- Ви… таки більше, як подруги?
Похитала головою:
- Ні, що ви.  – Хотіла продовжити, але затнулась.
Для чого йому знати всю правду? Для чого руйнувати дружбу? Хоча…Дарка бачила – дружба тріщить по швах, які ні він, ні вона, не намагаються латати.
- Тоді що, Дарино? Я тобі не подобаюсь? – Заглянув у очі.
Усміхнулась і відвела погляд.
За вікном день. Сонячний. Яблука падають – ті, які не добила буря. Чиєсь авто шурхотить по дорозі.
- Дарино. – Покликав.
Дарка знову глянула на нього:
- Юрію, ви нічого не знаєте про мене. Так не можна.
- Ну то розкажи. – Підійшов і обережно взяв за руки. Не висмикувала. Опустила голову.
- Сумніваюсь, що  ви зрадієте, коли дізнаєтесь про мене більше. – Зітхнула.
- Розкажи – дізнаюсь. – Став наполягати.  – Розкажи.
- Ну, як хочете. – Глибоко вдихнула, глянула йому у вічі і почала розповідь. Можливо, її минуле його зупинить. Бо відчувала – ще трохи – і погодиться. Погодиться на все, що запропонує цей дивний чоловік, за яким доглядала, як за дитиною. І який, - будь відвертою бодай із собою, Дарко! – подобався їй сильно. Настільки сильно, що… плакати хотілось. І сміятись. І перебувати поруч постійно. І ловити ці погляди. І думати про те, що він робить, коли не поруч. Як усміхається і хмурить лоба. Як п’є каву і покусує щоку. Мріяти про нього – тільки й мріялось. Часом сама своїх мрій соромилась, але ради на те не мала – мріялось лише про нього. Часом і снилось – прокидалась посеред ночі від… таких снів, що і не розкажеш нікому.
Але те, що вона придумує собі…ніколи не стане реальністю. Ніколи. Для неї – ні. Для когось іншого. Для котроїсь іншої – рівної по статусу, із бездоганним минулим, безпечним майбутнім…

Дарина була відвертою. Розповіла про все. І про Миколу, і про те, чому потрапила в лікарню, і про отруту, яку підсипала, але не наважилась дати, і про те, як хата згоріла, і про те, що не допомогла.  Потім її прорвало. Сіла за стіл і почала говорити про Марту. Не хотіла спочатку, але говорилось само. Спинитись вже не могла. Комусь мусіла вихлюпнути ще й це.
Завершила оповідь, на мить замовкла, а тоді  з сумом додала:
- Вона любить вас, Юрію. Любить. Хай каже, що лише жінок, і що... ви – лише друг… Але то все брехня. – Зітхнула. -  Тому, вибачте. Я, мабуть, звільнюсь від вас.  – Встала, навіть трішки задоволена таким своїм несподіваним рішенням. Точно – знову почне все спочатку. І без Марти, і без Юрка.
- І, напевно, просто зараз. – Сказала.
Чоловік промовчав. Він  сидів, поклавши руки на стіл. Ошелешений почутим, не міг вимовити і слова.
Дарка намірилась йти, але Юрко схопив за руку. Тоді – за іншу, а потім взагалі обняв. Вона ж стояла, не в силах поворухнутись. Хай…востаннє. Торкнеться до нього. Вдихне запах і назавжди запам’ятає. Заплющила очі, бо от-от – і розплачеться. Дуринда, йди.
Вперлась руками йому в груди:
- Пустіть, Юрію. – Прошепотіла.
Але він хіба сильніше притиснув до себе. Так, що відчула, як б’ється його серце.
- Юрію. – Розпачливо глянула на нього. Не вистачало ще розплакатись тут. Вдарила кулачками:
- Пустіть мене! Я…я бачите, яка? Я грішниця. Злочинниця. Селючка! Для чого вам я? Для чого, Юро?! Не мучте мене, будь ласка! – З шепотіння її голос ставав все голоснішим і тепер, не стримуючись, плакала, била його щосили кулаками в груди та кричала.
- Не мучте, Юро!  Пустіть, хай піду! Шукайте собі іншу…домробітницю, я звільняюсь! Та пустіть же мене!

Юрко відвертався від ударів, тримав її в обіймах, слухав істерику, даючи можливість виговоритись, а коли нарешті  безсило обм’якла і стала схлипувати, щось бурмочучи під ніс, обережно взяв її на руки, відніс у вітальню. Поклав на диван, сам сів поруч. Пальцем відсунув з мокрого обличчя пасмо, що вибилось із коси, провів по щоці. Став мовчки долонею гладити по волоссі. Завагавшись, ліг поруч, просунувши одну руку їй під голову, а іншою продовжив пестити лице. Дарка спочатку дивилась напівбожевільним поглядом на нього, не маючи сил ні на опір, ні на протест. А хай робить, що хоче – подумала. Хай отримає – і відпустить. Але він нічого не хотів. Обняв, притулив до себе, і вона, як та кицька, сама для себе несподівано заснула.

Юрко слухав Дарину. Її дихання – рівне, спокійне, геть не те, що було лиш годину тому. Пульс – його відчував рукою, яку так і не наважився забрати. Милувався. Хіба може янгол…вбити? Оцей янгол, що зараз солодко спить на його грудях…вбити? Бажати смерті? Ненавидіти? Ні. Знав – ні, не може, але розповідь…сповідь… вони геть не в’язались із тихою, спокійною, сором’язливою Дариною.
Хіба можна на янгола…піднімати руку?! Стиснув кулаки від несподіваної люті. Виродок. Якби був живий – вбив би власноруч ще раз. Це ж наскільки треба бути твариною…щоб цей янгол захотів тебе вбити?
Дарину не засуджував. Навпаки, спіймав себе на думці, що захоплюється. Вона відважна. Тримати стільки болю в собі, терпіти Мартині істерики, вибрики… Треба мати силу волі. Він би не зміг. Збожеволів.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Avtor, 24-08-2018

[ Без назви ]

© Ніна, 24-08-2018

[ Без назви ]

© ВЛАДИСЛАВА, 23-08-2018
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.5641849040985 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка»
Ми знайомимося з 99-літнім чоловіком – містером Ніколасом Леонтовичем (Ніком Лео) – у домі для людей …
Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …