Кілька днів я жив не сам. Зі мною жив Альберт. Альберт — харківський комар. Жив він у мене, звісно, злочинним чином — якось просочився у відчинені двері і сховався в кульок з кульками. Вночі вилітав вечеряти, звісно, на халяву. Тільки я вимикав ноут, Альберт починав кружляти над моєю головою, надокучаючи пратівним дзижчанням. Я відмахувався, плескав у долоні, пхукав і псіхував, але Альбік при найменшому поруху відлітав на безпечну відстань. Він жив у мене так довго, що мені довелось дати йому ім’я, щоби бодай якось виправдати свій поганий сон. Хоча, думаю, його насправді так звали.
Але ось, у понеділок, після майже годинного дистанційного герцю з Альбертом, я так розбуркався, що вирішив відвідати кімнату для хлопчиків. Повернувшись, побачив на подушці ту комарину скотиняку. Альбік сидів собі і не рухався. Я ефектним рухом вийняв з тумбочки згорток газет і різким рухом шмякнув ним подушці!
Операція була проведена блискавично, сили Об’єднаних Антикомариних Військ мною б гордились, а Аваков вручив би пістолета. Альберт став двухсотим, маленькою плямою на подушці… Задоволений, я вимкнув світло, пірнув під тоненьку літню ковдру. Я починав засинати, я вже бачив сон, приємний сон, там були я і гола Цибульська, ми бігли по зеленій травиці і реготали, але раптом крізь сон я почув добіса знайоме — «дзззз....». Розплющив очі. Що це? Слухові галюцинації? Я затамував подих і прислухався. Дзижчання тепер лунало з іншого боку. Сумнів щодо сну розвіявся. Тьху. Я накрився ковдрою з головою, і дзижчання, дещо роздратоване, почув чітко, над лівим вухом. Як потім виявилось, то був напарник Альберта Всеволод. Оскільки Альберт вчасно не вийшов на радіозв’язок, Всеволод стривожився і вирішив все перевірити... Тепер він злий і бажає помсти. Він досвідченіший і хитріший, ніж Альберт, але я теж не пальцем роблений. Бій виграно, але війна триває. Тримаймося, перемога зовсім близько.
