Качани кидав просто з балкона, брат теж. На восьмому поверсі так зручніше – читаєш книжку, гризеш яблука, а як набереться ціла обойма, вистрілюєш недогризки, один за одним галасвіта, прямо в небо – й знову до книги. Висота дозволяла їм перелітати усі клумби і плюхатись аж у городах приватного сектора. Згодом виник спортивний інтерес – пожбурнути їх у ті городи якомога далі. І як не було недогризків, то й інше, дрібне й непотрібне, зазвичай щось з іграшок, їх у нас ще чимало лишалось. Тепер вже достеменно невідомо чи ми те слабо жбурляли, чи хтось із двору почав знаходити іграшки на самих городах. Тільки на чергову серію пострілів біля клумб окреслилось двійко хлоп’ят, що всіляко схвалювали наші з братом вправи. І то навіть не словами. І може навіть не двійко, а один. Та коли хтось знизу починає ловити все, що ти кидаєш, певний демон тягне віддавати ще і ще. І так само стрімко росте кількість бажаючих прилучитись до твоїх щедрот.
В кімнаті постійно був протяг, що напинав легкий, до самої підлоги тюль, і разом з ним підіймалось і нечутно спадало шовкове серце зовнішнього світу. Того світу, що я волів радше бачити згори, аніж бруднити ним руки. Балкон плив понад містом і з ним звикав плисти, ковзаючи по всьому самим поглядом, я. Цілий світ входив до мене через балкон. Небо на горизонті нерівно лягало на позублену корону багатоповерхівок, й ті стікали меншими будинками вниз аж до лугу з тонюсінькою річкою. Тим лугом, серед берез, білими цятками нечутно бекали кози й підіймалися стежками вгору, вже до нашої поверхівки дрібки людей. В нас під самим домом клумби рясніли фруктовими деревцями, і зараз з-під тих крон, у джунглях абрикосів та слив вихоплювались то зігнуті до землі спини, а то задрані вгору обличчя охочих до дарів дітей.
Ми прожогом носились із кімнати до балкона й назад. Поки один кидав униз одну по одній іграшкову негідь, другий гарячково вишукував в коробках з-під ліжка чергову порцію мотлоху. Відламані крила й лапки, пожолоблені деталі з конструктора , якісь забуті рештки доісторичного дитинства, й просто червоні прямокутники. Часом з роззявленими ротами ми завмирали один проти одного, і тоді тільки тюль лагідно рухався взад-вперед. Поки з-за нього не доносились вимогливі крики дітей
