Дарка тим часом лежала у ліжку і слухала бурю за вікном. Та стогнала, вила і не втомлювалась.
Пахло свіжою постіллю і…чужим домом. Вдень так не пахне. Принаймні, не звертала уваги. А вночі…Коли із-за нещільних штор просочується тьмяне світло місяця в кімнату, чужі запахи стають гострими. Дряпають шкіру і проникають всередину. І не дають заснути. Повернулась на інший бік і за звичкою згорнулась клубочком.
Звечора Юрко сказав їй облаштовуватись у гостьовій спальні наверху, приніс їй звідкись жіночу піжаму. Стенув плечима, пробурмотівши щось про сестру і швидко зник, щільно зачинивши двері.
Дарина довго на наважувалась не те що перевдягнутись – навіть сісти на велике ліжко. Одна справа - коли ти тут просто прибираєш. Інша – коли маєш спати, а за стінкою… чоловік. Чужий. Увімкнув телевізор, ходить, одного разу навіть спустився на кухню… І ти прислухаєшся до кроків – чи не йде сюди? Чи не… Бо ж самі в будинку і… Вирішила – нічого не буде робити, поки…Юрко спати не піде. Як не піде?! Тоді до ранку отак…? Але десь за пів години затих. Дарина почекала ще трохи, тоді, плутаючись у халаті і піжамі, перевдягнулась і лягла із самого краєчку.
Слухала – слухала, прислухалась…і незчулась, як заснула.
Ранок прослизнув різь штори, сів біля сплячої. Розглядав, головою вертів, милувався… а тоді захихотів і залоскотав за носа – прокидайся, сонько!
Дарина прокинулась, вдягнула халат, застелила ліжко, сяк-так вмилась і обережно, щоб не розбудити Юрка, пішла донизу. Було ще дуже рано. І тихо. Всюди тихо. Прослизнула в кухню, не вмикаючи світла, поставила на вогонь каву, сама сіла за стійку. Підперла кулаком щоку.
Напівтемрява снувала за вікном. Дощ змучився періщити, але ще тупцяв десь недалечко. Вітер стих і задоволено ходив тепер садом, оглядаючи результати своєї роботи – килим із кольорових плодів та поламаного віття. Дарина зітхнула – прибирати прийдеться багато. Але хай вже. То її робота.
Підійшла до плити якраз вчасно – кава от-от хотіла втекти. Налила собі у велике горня, зробила канапку і повернулась на місце. Так звикла снідати – в тиші. Не вистачає хіба Матильди. Думками повернулась до вчорашньої розмови із Мартою. Дивно все це. Дивна Марта. То вона одне говорить, то інше. Сама влаштувала її, Дарку, сюди. Сама тепер нервується. Чого, питається? Дарка нічого їй не обіцяла. І взагалі… вона…нормальна. Нормальна! Всіляко намагається зрозуміти Мартину…Мартині вподобання, або бодай не засуджувати, але…
Роздуми перервав Юрко. Спочатку почула важкі кроки по сходах, і повернулась якраз тоді, як він зайшов на кухню, одягнений у піжаму. В такому…виді Дарка його ще не бачила, тому, кинувши:
- Доброго ранку. – Відвернулась до вікна.
- Доброго і вам. Як спалось? – Потягннувся, через її плече виглянув у вікно.
- Дякую, добре. – Відсьорбнула кави, щоб приховати розгубленість.
Чоловік пішов до плити, теж поставив варити каву.
Дарина свою вже допила. Тому, щоб чимось зайняти руки і розрядити незручну тишу, зіскочила із стільчика і запропонувала:
- Зробити вам канапок?
Юрко заперечливо похитав головою і пчихнув:
- Дякую, не хочу. Слухайте, а ви не знаєте, чи є в нас…якісь ліки в хаті?
Дарка зашарілась від «у нас», але виду не подала. Хто зна, що він мав на увазі. Підійшла до однієї із шафок і витягнула звідки невелику коробку:
- Ось. А що у вас болить?
Юрко скривився і потер лоба:
- Таке враження, що мене трактором переїхали. – Пожалівся. – Застудився, чи що?
Дарка передивилась вміст коробки, витягнула звідти таблетки і пачечку порошку від застуди. Простягнула йому:
- Якщо є температура, що ось, можете таблетки випити. Або розвести цей порошок. Воно, звісно, симптоми вам зніме, але вилікувати не вилікує.
- А в мене є температура? – Взяв з її рук ліки і витріщився на них безпорадно. Кинув на стіл.
- А то я маю знати?! –Дарка мимоволі усміхнулась – чисто як дитя.
Простягнула руку і обережно торкнулась Юркового чола.
- Вам би до лікаря. Ви ж горите. – Сказала стурбовано.
Юрко знову взяв ліки до рук.
- Нема коли йти до лікаря. Та і то не страшно! – Махнув рукою і пчихнув ще раз. – До вечора буду здоровий! А як оцю фігню готувати? – Повертів у руці пакетик.
- Зараз зроблю. – Забрала.
Набрала води в чайник, увімкнула, тоді зняла з вогню Юркову каву. Подумавши, таки налила у горня і поставила на стіл.
Чоловік примостився за столом і спостерігав за нею. В його оселі жінки рідко коли ночували. Дуже рідко. Те, що вчора бовкнув, наказавши залишитись – радше виняток. Унікальний. Але ще рідше, точніше, майже ніколи, в його домі жінки ходили у довжелезному, мало не до п’ят халаті і готували йому засіб від застуди. Він не любив когось приводити сюди. Це-його фортеця. Його захист. Його територія. З жінками зустрічався або в них, або в готелях. Сюди…Для чого? Щоб потім не надто задоволені його поведінкою панянки скиглили під дверима і жалілись сусідам? О, ні.
Тим часом Дарина остудила воду, залила порошок і простягнула йому.
- Дякую. – Сказав щиро.
- Пийте на здоров’я. – І повернулась до Юрка спиною.
В її рухах було стільки граційності і невимушеності, що мимоволі замилувався. Щось в ній є. Можна щось і спробувати…Але. Є «але». Вона – подруга Мартинки. А, значить – «з цих». Тобто йому нічого і не світить. Але мучило одне запитання. Вже давно. Відколи познайомився із Даркою. Задавати його не наважувався. Та і нагоди не було. І не дуже зручно. Але ж цікаво! Тому не стримався, запитав:
- Дарино, скажіть…
Дарка повернулась до нього і глянула ясними очима. Прокашлявся.
- Скажіть, а ви як… ну… Чого ви стали такою, як…Марта? Чи ви…вам завжди…ну…подобались жінки?
Та почервоніла і відвернулась. Стала витирати і без того ідеально чисту поверхню стола.
- Юрію, ви…
- Ні, ну ви не хочете – не відповідайте! – Перебив її. Ідіот. Воно тобі треба?!
Дарина опустила голову, завмерла. Тоді з ганчіркою в руках різко розвернулась. Юркові здалось – зараз ляпаса дасть. Але вона заговорила.
- Юрію, не знаю, чого ви вирішили, що я… ну… з цих… Але ви помиляєтесь. – Не дивлячись на нього, сіла навпроти, поклавши перед собою ганчірку. – Я… я заміжня… була.
- Чого була? – Відсьорбнув рідини із чашки і скривився – гидота.
Дарина сумно глянула на нього.
- Чоловік помер.
- Співчуваю. – Відсьорбнув ще раз і пожалів, що затіяв цю дурнувату розмову.
- Не треба. Ви…ви не розумієте.
- Ну то поясніть. – Спробував зазирнути їй у вічі.
- А воно вам треба? – На мить підняла погляд і зразу заховала під пухнастими віями.
- Ну, не знаю. – Розвів руками. Розмова затягувалась, але чи то ліки так діяли, чи то присутність цієї жінки в будинку, та ще й у домашньому халаті, але йому страшенно захотілось дізнатись про неї бодай на краплиночку більше. Скільки вона вже тут працює? Пару тижнів? А він про неї нічого і не знає. Навіть прізвища. І звідки.
Дарина зітхнула і знову взяла до рук ганчірку. Стала її мнути.
- Юрію, мій чоловік… - Затнулась. – Він… був не дуже хорошою людиною. Він… словом, я навіть рада, що його нема. – Останні слова майже прошепотіла.
Запала тиша. Дарина водила по столі ганчіркою, Юрко сьорбав ліки, картаючи себе, що зачепив болючу тему. Між ними холонула нікому не потрібна кава.
- Вибачте…Я, певно, не мав зачіпати… - Нарешті озвався Юрко. Йому справді було ніяково – витягнути із Дарини таке болюче зізнання. Але і хотілось дізнатись більше. Що повинен зробити чоловік, щоб вона раділа його смерті?! Глянув на неї - янгольський вигляд ніяк не в’язався із зізнанням.
- Нічого страшного. Все добре. – Дарина встала і попрямувала до дверей. – Піду я… В сад. Там роботи купа. І дощ зупинився.
- Так там же роботи купа! – Повторив за нею.
- От і впораюсь за сьогодні. – І з цими словами поспішила зникнути.
Юрко ж глянув на годинника і теж зірвався – через розмову із Дариною запізнювався на роботу.
Дарина весь день працювала надворі. Збирала, сортувала, викидала… Був час для того, щоб подумати. Повернулась до вранішньої розмови. Сама собі здивувалась – настільки спокійно згадала про Миколу… Наче його вже роки нема…А насправді – кілька тижнів. Але відійшов, відболів…Стерся. Навіть не ввижається вже. І не згадується. Хіба ось так. Може, то вона така – товстошкіра егоїстка? Мала б тужити, плакати, згадувати… А вона життям живе. Новим. Наче й ніколи в селі не жила. І навіть переконала себе, що не вбила… Він же сам. Сам… А те, що хотіла…вбити… Глянула на сіре небо – колись же пробачить воно… і цей гріх… Хіба маму згадала – щось кольнуло в серці – як вона там? Треба з’їздити. Якось. Колись.
Коли сад став виглядати більш-менш нормально, повернулась до будинку, зготувала вечерю і пішла додому.
У квартирі її зустріла Матильда. Дарка взяла її на руки і, не роззуваючсь, пройшлась по оселі. Порожньо і тихо. Заглянула навіть у ванну. Вже хотіла зачиняти двері, як щось блиснуло на підлозі. Увімкнула світло – і оторопіла. Ніж. Виблискував. На. Підлозі. Ніж. Обережно взяла його, повертіла в руках, навіть понюхала. І зітхнула з полегшенням. Мабуть, Марта…щось робила тут…і забула. Що саме могла тут робити подруга ножем – воліла не думати. Тому пішла, перевдягнулась, погодувала Матильду і стала готувати ще одну вечерю.
Не пройшло пів години, як у дверях зашарудів ключ. За хвильку на порозі кухні стояла Марта з тортом в одній руці, а іншою обнімала Дарку за шию:
- Приві-іт! Як же я скучила!!!
Поставила ношу на стіл і обняла ще раз:
- Без тебе було тут дуже сумно! Як ти?
Дарина, що спочатку вражено завмела, усміхнулась подрузі:
- Та нормально! Он, щойно теж прийшла. – Оглянулась на плиту. – Навіть нічого не встигла приготувати.
Марта зняла курточку і пішла в кімнату:
- Я зараз тобі допоможу!
Дарка стенула плечима – дивина, та й годі. І повернулась до роботи.
Далі справді готували разом і перекидались фразами, як м’ячиком:
- А що в тебе на роботі нового?
- Та що там? Папери, папери…Іноді думаю – все, не вигребу… Але вигрібаю. Як Юра?
- Та нормально. Захворів.
- Та ти що? А я вчора ввечері у ванній відігрівалась. Думала, теж застуджусь.
- Ніж ти там залишила?
- Та я з кухні занесла і забула. А Юра на що захворів?
- Та хто його знає. Застуда наче. Я сьогодні цілий день в саду…
Продовжили за вечерею – наче й говорили, а все ні про що. Чай вийшли пити на балкон. Витягнули три табуретки, на одну поставили чашки і тарілку з тортом, на інші сіли самі.
Тихий вечір цілував натомлене місто. Ходив навколо нього, як кавалер навколо панянки – і в плече поцілує, і до руки торкнеться – облещує.
- Брр…Холодно. – Марта відсьорбнула чаю і повела плечима.
- І не кажи. – Погодилась Дарка. Вона тішилась. Все було так, як в той час,коли…Марта не закатувала істерик. Коли все було зрозумілим – ось вона, Дарка, ось Марта. Подруги, сусідки – не більш. Без претензій, домислів, сварок… Насолоджувалась спокоєм, добрим чаєм і не менш добрим тортом. Матильда прийшла, вискочила до Марти на коліна, стала тертись об руки – а гладьте, добрі ґаздині! А то не дочекаєшся вас…
Наступний день приніс неприємний сюрприз. Дарина прийшла на роботу – і застала у вітальні на дивані закутаного у одіяло Юрка. Чоловік напівлежав, відкинувши на бильце голову. Перед ним на столику стояло велике горня з водою.
- Юрію! – Скрикнула і підбігла, не роззуваючись. – Все добре?!
Той кволо підняв голову і сфокусував мутний погляд на Дарині.
- А, це ви… А я тут… - Закашлявся і потягнувся до води.
Дарка допомогла напитись, торкнулась Юркового чола – гаряче! Оглянулась.
- Та ви ж горите! Ви пили якісь таблетки? Що-небудь?! Лікаря викликали?! – Засипала запитаннями.
Але той хіба помотав головою:
- Мені вже вдома вчора фігово стало. Я випив ще один порошок – той, що ви мені давали… Заснув.. а тепер знову фігово…Мені на роботу треба… А я… не можу…
- Гори ви моє! - Сплеснула руками. – Яка робота, ви що? Забудьте!
Пішла в кухню, по дорозі роззулась і пожбурила кросівками в кут коридору. Ніколи б такого собі не дозволила, але зараз… нема часу. Знайшла в аптечці термометр, принесла хворому:
- Нате! Міряйте!
Той слухняно взяв, а Дарка повернулась в кухню готувати чай. Було би добре з трав – малини, калини…Але де ж їх візьмеш у Франківську?! От у баби Марії в селі були – які хочеш. Сама стара трави збирала, сама ними і лікувала. А тут… Заварила звичайний, чорний. З холодильника дістала лимон, нарізала, дістала парацетамол, підхопила горня з чаєм і понесла у вітальню.
Юрко лежав, заплющивши очі. Але зачув її кроки – підняв голову.
- Давайте. – Простягнула руку, поклавши на столик чай і тарілку.
Той слухняно дістав термометра, подав Дарині. Вона глянула - і округлила очі:
- Божечку, Юро… Та в вас майже 41… Слухайте, давайте, я швидку викличу, га?
- Не треба, я якось…сам… - Прохрипів. – Я в лікарню не поїду…
- Ну що – сам?! З такою температурою?! Та як не швидку, то, може, лікаря маєте якогось? Та кого-небудь! Не можна отак сидіти… і горіти! – Запанікувала.
Юрко застогнав і спробував лягти. Дарина кинулась допомагати. Підставила під голову подушку, вкрила. Сіла скраєчку і склала руки на колінах.
- Юро… - Покликала, торкнувшись плеча.
- Ммм…?
- Давайте, я таки швидку викличу. Це ж не жарти.
- Дар, я в лікарню не поїду. – Підтягнув ковдру ще вище.
- Та чого зразу – в лікарню?! Приїдуть, подивляться, може, укол зроблять!
- Як же ви мене дістали… - Почула з-під одіяла. – Візьміть на столі гаманець.
- Що? – Не зрозуміла.
Юрко хмикнув, висунув руку, намацав гаманець, порився в ньому під ковдрою і простягнув Дарині візитку:
- Ось, подзвоніть за цим номером і попросіть приїхати. Скажете, що від мене.
Дарка слухняно виконала наказ і вже за пів години в двері подзвонили. На порозі стояв невисокий чоловік із рюкзаком через плече.
- Ну, і де наш хворий? – Привітно всміхнувся Дарці і зайшов досередини. Та махнула рукою в бік вітальні.
- Там.
Чоловік роззувся і зайшов до кімнати. Дарка слідом.
- Ну-с, хворіємо? – Присів на край дивана і потягнув за одіяло.
- Добрий день, Ігнате Петровичу. – Юрко підтягнувся на ліктях і подав гостеві руку. – Та щось ось… трохи.
- Трохи? – Той звів брови. – Температура яка?
Юрко глипнув на Дарку, що завмерла в дверях:
- Яка?
- Сорок і вісім. – Випалила.
Лікар присвиснув:
- Оце ж розгребло тебе! Ладно, давай, оглянемо.
Дарина спостерігала за діями Петра…Чи то Ігната Петровича. Той оглянув Юрка, послухав, витягнув із рюкзака ампули, шприци, зробив укол. Тоді розказав, що і як робити, написав рецепт на ліки і встав:
- Всьо, козаче, пішов я. Але якщо що – дзвони.
Дарка взялась проводити до дверей.
- І цей, - Вже на порозі оглянувся. Зміряв Даркуу поглядом з ніг до голови. – Хай хтось сьогодні біля нього побуде вночі. Як до завтра від оцього, - Кивнув на папірчик в Дарчиних руках, - йому не стане краще – тоді або тягніть його за вуха у лікарню, або дзвоніть до мене. Краще – до мене, бо в лікарню добровільно він не ляже.
Усміхнувся переляканій жінці:
- Та не переживайте, вичухається він. Де дінеться? – Зиркнув на хворого.
- Дякую вам. – Дарина склала руки, як в молитві.
- Всього доброго! – Легенько вклонився. – До побачення!
Дарина зачинила двері і повернулась у вітальню. Чоловік знову лежав, повністю загорнувшись у одіяло.
- Юрію… - Тихенько покликала. – Я в аптеку зараз. Побудете без мене?
Той висунув голову і кивнув на гаманець, що валявся на столі знову:
- Візьміть гроші.
Дарка завагалась:
- Я до вашого гаманця сама не полізу.
Юрко застогнав, потягнувся за гаманцем, витягнув навмання гроші:
- Ось.
- Та то дуже багато.
- Беріть – беріть. Хай краще залишиться, ніж має не вистачити.
Дарина взяла, тоді швиденько взулась і мало не побігла. Добре, що аптека недалеко. По дорозі назад ще заскочила в супермаркет, купила курятину на бульйон, лимонів, знайшла сушений липовий цвіт і з тим всім поспішила до Юркового дому.
Зайшла в будинок, покликала – тиша. Поклала пакет в коридорі, роззулась, навшпиньки пішла у вітальню. Чи то ліки так подіяли, чи втома від хвороби, але хворий спав. Дарина взяла ще одне одіяло, обережно накрила, щоб не розбудити, і пішла, причинивши двері.
Юрко проспав майже до обіду. Дарка встигла і бульйон зварити, і зробити ще купу домашніх справ – але той спав. Час від часу заглядала до нього, торкалась лоба – той був мокрим від поту і, на щастя, трохи холоднішим. Прокинувся десь біля третьої. Дарина якраз обідала, коли почула шум. Кинулась до кімнати, і аж зойкнула. Юрко стояв на колінах біля дивана, заплутавшись в одіялі.
Забачивши Дарку, винувато стенув плечима:
- Впав.
Та кинулась розплутувати і піднімати. Підставила руку, допомогла сісти:
- Як ви?
- Як з великого перепою… - Спробував усміхнутись. – В голові крутиться, нудить, але…трохи краще.
- То добре. – Дарина пішла в кухню, повернулась із горням з свіжим чаєм і величеньким пакетом ліків:
- А тепер пішли лікуватись.
Юрко застогнав, але дав запхати в себе всі таблетки, мікстури і навіть сам збризнув спреєм горло. Дарина звірялась із рецептом і чітко виконувала всі приписи лікаря. Тут господар – не господар, а прийшлось Юркові виконувати накази.
- Я вам там ще бульйон зварила. – Заговорила після всіх екзекуцій, коли Юрко відкинувся на спинку дивана і заплющив очі. – Будете?
Хворий розплющив одне око і глянув на Дарку:
- Після всього, що ви тепер зі мною зробили? Ні.
- Та я… - Знітилась і мало не заплакала від образи. – Я ж те, що лікар…Я…
- Та я жартую. – Перебив значно м’якшим голосом і усміхнувся. – Жартую. Дякую вам. Але бульйону не буду. Чесно. Нічого не хочу.
Дарка глянула на нього очима, ще повними сліз:
- А пару ложок?
Юрко хмикнув:
- Ви ж не відчепитесь, я так підозрюю. Давайте.
Жінка зірвалась із місця і побігла на кухню, а вже за мить повернулась, несучи здоровенну чашку:
- Ось. Я набрала в горня, щоб вам було зручніше…пити.
Він взяв, відсьорбнув.
- М-м-м, смачно!
Дарка зашарілась:
- Дякую. Ви…їжте.
Чоловік насилу допив, простягнув пустий посуд Дарині:
- Дякую. – І спробував встати.
- На здоров’я. Ви це куди зібрались? – Заклала руки в боки.
Юрко сперся на бильце дивана. В голові ще більше запаморочилось.
- В туалет я. Можна? – Глянув на неї хитрим поглядом.
Дарка знітилась, але тут же підхопила його під лікоть:
- Ходіть, проведу.
- Та я сам! – Спробував відбитись, але марно. Вона міцно схопила його за лікоть і довела аж до самих дверей.
- Далі не поведете? – Усміхнувся, хоч в голові паморочилось і трохи нудило.
- Бачу, вам вже краще, якщо жартуєте. – Буркнула і відвернулась.
Потім відвела його нагору в спальню, розстелила ліжко і допомогла вкритись. Ще раз торкнулась його лоба долонею:
- Температура наче спала, але… Ви спіть.
Юрко вдячно усміхнувся і спіймав її пальці.
- Добре, Дарино.
Вона обережно звільнила руку і втекла з кімнати. А Юрко тут же провалився у неспокійний сон.
Дарка не знала, що робити. Ходила по вітальні, визирала навіщось у вікна. Лікар казав – комусь треба залишитись поруч. Кому? Не знала, чи є тут бодай хтось із Юркових рідних тут. А запитати якось не додумалась.
За весь час, що вона працювала у нього, ніхто не приходив. Принаймні, не помічала слідів чужої присутності. Але ж мусить буди бодай десь бодай хтось у нього? Людина не може бути повністю самотньою! Має знати Марта. Точно. Вони ж… друзі.
Набрала номер подруги. Після декількох гудків та зняла слухавку:
- Що, Даринко? – Відповіла м’яко.
- Чуєш, Март… - Дарка затнулась, а далі рубонула з плеча. - Ти не знаєш – є у Юрка тут родичі?
Лінивий голос став стривоженим:
- А що сталось? Що з Юрком? Живий?
Дарка заспокоїла:
- Та живий він! Просто захворів. Ангіна. – Пояснила.
Відповіді не було, тому продовжила.
- Я сьогодні зранку прийшла – а він весь горить. Він же змок вчора. Був лікар, приписав лікування, але сказав, щоб хтось із ним побув вночі. Ти нікого тут не знаєш?
- Ну, не знаю, Дар... – Озвалась Марта. - Всі його родичі у Львові, та і він в не конче добрих із ними стосунках. А тут… нікого. Принаймні, я про таких не знаю. Його дівки не в рахунок.
Запала тиша. Дарина чула, як у слухавці сопе Марта.
- Март… Може, той…я залишусь? Бо щось страшно його самого залишати. – Несміливо запропонувала і напружилась, очікуючи істерики.
- Як хочеш. – Мартин голос перетворився на крижинку.
- Ну…просто страшно ж… Раптом щось. – Почала виправдовуватись.
- Ще раз кажу – як хочеш. Тобі, я бачу, сподобалось ночувати у мого друга. – З притиском відповіла.
- Ну, Марто! – Дарка закотила очі. – Я просто буду у будинку - і все. Хочеш – приїжджай! Думаю, Юрко буде радий бачити тебе!
- Не знаю. Подивлюсь. – Холодно відповіла. Після короткої паузи додала. – Добре, Дар, в мене купа роботи. Нема часу на розмови.
- Тоді па-па.
- Юркові привіт. – Кинула і від’єдналась.
Дарка стояла посеред вітальні розгублена – і що це було? Новий напад ревнощів, чи як? Чого? Для чого? Навіщо? Похитала головою – Марта настільки непередбачувана…
До кінця дня Дарка снувала по будинку. Роботи не було, і час тягнувся дуже повільно. Іноді підходила до дверей спальні, обережно прочиняла і заглядала всередину. Накривала хворого, торкалась чола, крадькома милувалась красою чоловічого лиця – такого беззахисного і навіть трохи смішного, досконалими рисами і лініями. Тоді червоніла і йшла геть, обіцяючи сама собі – наступного разу просто накриє – і піде. І навіть дивитись не буде.
