«Сяду на пеньок, наїбну пиріжок», полюбляв повторювати дядя Серьога, коли випадав час перекурити в перерві між роботою. Він відставляв ще гарячу бензопилку, дістав свій «Космос» і дивився на зроблене: обчухраний хмиз лежить у великій купі, яка височіла над сусідським парканом, кілька колод, що були гілками і стовбуром, розкидані на пухкій, білій тирсі. Смачно пахне бензином і весною, замість великої груші — невисокий пеньок, який за рік струхне і зникне зовсім, і ніхто не знатиме, що тут росло дерево і загинув Час.
Цю грушу посадили перші комунарі, які приїхали на територію колишнього панського хутора задля побудови своєї комуни. Тоді тут була дика і малозалюднена територія: непролазні кущі, кілька старих яблунь-дичок, дві-три хати і вже пограбований панський маєток, десь там, на горі. Кожному комунареві виділили великі території, з єхидною примовкою: «Якщо переможеш хащі, якщо не позадкуєш під натиском Природи, якщо зумієш убити Час, який тут отаборився разом з першими поселенцями Дикого Поля, — будеш мати свій двір і свій Час».
Комунар Сергій за місяць розчистив територію — для двору і випасу худоби. Чагарі відступили, Час, убитий, переродився: тепер тут були нові будівлі, інші дерева. Сергій розбив сад з десятьма деревами, особливо йому подобалась груша.
Дерево росло швидко. У врожайний рік устилало пухку землю сотнями плодів. Старіючий Сергій не знав, де знайти у своєму сараю місце для чергового ящика з пахучими грушами. «Ох», — говорив Сергій, тягнучи черговий ящик.
Один рік був надзвичайно врожайним — бракувало місця не лише в сараї, а й у панському маєтку, де отаборились німецькі війська. Німці любили груші, говорили, що недаремно пройшли майже всю Європу. Щоправда, Сергій вже цього не знав…
Внук Сергія, теж Сергій, якось прилаштував до однієї із гілок, яка вже не родила, гойдалку. Страшно було сідати, але груша була міцною, лише поскрипувала. Сергій розгойдувався мало чи не до неба і уявляв, що він Гагарін, а груша — його космічна ракета.
Груша собі стояла і далі. Скидала одна по одній гілці, навколо неї вмирав час. Змінювались покоління. Двір, село і навіть панський маєток — порожніли. Колись гамірний від дітвори сад мертвонно стих пусткою. Груша вмирала, щоб на її місці виросло щось нове. Дядя Серьога поки не знав, що посадити, а от груша ще знадобиться, бо горить дуже добре. Він взяв пилку і почав її заводити, поглядаючи на мене, тобто яблуню. Мене теж скоро спиляють.
