Знову вона більше слухала, ніж говорила. Точніше, вдавала, що слухала. Марта з Юрком гомоніли про щось своє, після вечері вже сидячи на дивані в кімнаті, а Дарка примостилась біля вікна і, підперши щоку, дивилась на дощ та чухала за вухом кицьку. Місто за склом теж дрімало. Дощ розтирав йому натруджені, засиджені плечі, мугикав щось під ніс і тихо всміхався. Час від часу позіхав, поглядаючи на годинника – треба було би вже йти, та от… не пускає. Хоче ще. Засумувало місто за ним. Хтозна, коли ще завітає.
Юрко час від часу кидав на Дарку погляди – де літає? Але та не помічала. Видивлялась щось своє за вікном. Тому знову повертався до розмови з Мартою, щоб за хвильку глипнути ще раз – а раптом… Самому із себе стало смішно – для чого йому враз стало так важливо – спіймати погляд цієї дикунки? Злила її байдужість тут. В його будинку дивиться на нього так, наче він от-от з’їсти її має, а в своїй оселі…ігнорує. Відколи прийшли – наче вимикач натиснули. Ні слова до нього не сказала. Хіба «угу», «так» і «здається». Але Марта не давала довго думати про Дарину – перехоплювала погляди, хмурилась, але тут же щось питала, щось розповідала, і не слухати її було неможливо – ще образиться. Зрештою, коли вже добряче потемніло, почав збиратись додому.
Підвівся з дивана, за ним слідом – Марта.
- Так швидко? – Повисла в нього на руці.
- Ну, сонце, мушу. Завтра зранку вставати. Я і так засидівся в тебе… - Глипнув на Дарку, що повернула голову і на секунду йому вдалось таки спіймати нарешті її погляд. – У вас… Треба йти. Я ще приїду, не парся.
Поцілував Марту в щоку, міцно обняв і пішов з кімнати, на ходу кинувши:
- Надобраніч, Дарино. До завтра.
- До завтра. – Почув у відповідь тиху відповідь. Але не пішла його проводжати. Дикунка.
Марта зачинила двері за Юрком, повернулась в кімнату і сіла біля Дарки.
- Ну, і що це було? – Запитала.
- В сенсі? - Дарина повернулась до неї.
Марта опустила очі, підтягнула Матильду до себе і почала її гладити. Кицька перевернулась на спинку, примруживши одне око – чухай, мовляв, живота, раз вже так сильно хочеш.
- В сенсі – чого Юрко тебе привіз, чого ти з ним так дивно поводишся? – Заговорила після паузи.
- Як – дивно, Март? - Дарка стенула плечима. – Нормально.
- Нормально?! – Раптом вибухнула Марта так, що аж Матильда підскочила. – Нормально?! Та ти взагалі Юрка ігноруєш! Я не знаю, що ти там вдома у нього робиш, але бляха… тут – повний ігнор! А він, до речі на тебе тільки і витріщається! Може…ви… ну… - Набрала повні легені повітря і випалила. – Може, ви той... щось мутите? – На очах заблистіли сльози.
Дарина вражено глянула на подругу – вона це серйозно?! Але вголос відрізала:
- Не мели дурниць. Просто я замучилась, тому і не говорила… День сьогодні такий.
- День в неї такий! - Перекривила Марта. – Та ти від початку… і він… щось точно є! Відколи познайомила я вас! Таке враження що ви або дурочку з мене робите, або…
Дарина почервоніла і відвернулась.
- Ще раз кажу – не мели дурниць. – Почала теребити край покривала. - Не розумію твої закидів, якщо чесно. Сама ж мені запропонувала цю роботу, а тепер… Ай. – Встала і, взявши рушника, гримнула дверима, залишивши Марту сам на сам із своїми домислами.
Стояла під гарячим душем. В голові - каша. Повна. Цей Юрко, Мартина раптова істерика… Невже…воно збоку саме так? Дурня. Не може бути. Це Марта просто перевтомилась. Їй, Дарці… вона не може більше бути ні з ким. Не сміє. Вона – вбивця. Притулилась чолом до холодної стіни і заплющила очі. Спогади насунули, як ото чорна хмара – раптово. Нізвідки. Те, про що забороняє собі думати, повернулось до неї своїм мерзенним обличчям. І шкіриться. І голосом – знайомим, страшенно, до болю в костях - знайомим, кличе. Кричить над вухом. Волає. Тим. Останнім. Криком. Розплющила очі, вимкнула воду і, нашвидкуруч загорнувшись в рушник, вискочила із ванни. Подалі від спогадів.
Марта сиділа в кімнаті на підлозі в темряві – Дарина мало не перечепилась через неї. Сіла поруч. Після гарячої води було неймовірно холодно, але перевдягатись не пішла. Не знати, від чого трусилась більше – чи від того, що замерзла, чи від…ТИХ спогадів. Стягнула з ліжка покривало і закуталась.
- Дар, між вами точно нічого нема? – Нарешті озвалась Марта.
- Ні. – Втомлено відповіла і відвела мокре волосся з чола. – Я ж тобі вже казала. Нічого навіть бути не може. Це смішно.
- Точно?
- Точно.
Марта схилила голову на Дарчине плече і схлипнула:
- Я просто боюсь тебе втратити. Вас.
Дарина обережно провела рукою по Мартиній голові і промовчала. Відповіді не знайшлось.
Після того вечора стала поводитись із Юрком ще обережніше. Старалась робити так, щоб взагалі не потрапляти йому на очі. Хоча… тікати то тікала, але страшенно хотілось його побачити. Просто здалеку. Бодай на мить. Щоб потім цілий день носити при собі його усмішку, кинуту мимохідь. Як оберіг. Його заклопотаний вираз обличчя, тон голосу і запах парфумів.
Гнала від себе ці згадки, ці дивні забаганки, злилась на себе – дурне!, але потім ловила себе на тому, що стоїть, замріявшись.
Дурня.
Вдома старалась Марту не провокувати – взагалі не згадувала за роботу і за Юрка. Мало що тій в голову знову збреде. Проте подруга більше не влаштовувала істерик. Але й стала якось…іншою. Щось наче перегоріло в ній.
- Втомилась. – Відповідала на Дарчині питання і замикалась.
Їх вечори тепер стали схожими на вечори старого подружжя – і діватись нема куди, і говорити нема про що. Мовчали, дивились телевізор… і все.
Юрко заходив ще раз, в неділю. Дарина зробила неймовірне зусилля над собою – намагалась говорити з ним, сміятись із жартів і поводитись якомога невимушеніше. Але ввечері знову була буря – Марта спочатку взагалі з нею не говорила, а тоді розридалась, дорікаючи тим, що Дарка таки кокетує з Юрком і що між ними точно щось є. Ніякі аргументи не діяли – Марта стояла на своєму.
Тому понеділок розпочався із головного болю в обох і гнітючого настрою. Кожна пішла в своєму напрямку, несучи важкий тягар: Марта – думок і підозр, що ніяк не давали спокою і виллялись назовні, а Дарка – відчуття того, що вона знову потрапила у пастку.
Юрка вже вдома не було. Зітхнула з полегшенням і взялась до роботи, хоч і охоти не було. Ніяк з голови не йшли Мартині докори. Відчувала провину перед цією жінкою, бо, хоч і страшно зізнатись самій собі, а Юрко… їй подобається. Трохи. Зовсім трохи. Певно, тому, що ставиться добре, не так, як більшість – вирішила. Просто подобається – і все. Це ж наче нормально.
Але все одно. Марта…Що собі понавигадувала Марта? Що собі понапридумувала? Невже...ревнує? Страшно було про таке думати, бо, хоч і знала про Мартину ненормальність… нетрадиційність, але ж…нічим не показала їй надмірної симпатії, чи прихильності…Просто сусідки по квартирі – не більш. Можливо, навіть трохи подруги.
Зітхала, думала, сама до себе сварилась, шепотіла – не спам’яталась, як вечір у вікно постукав. А за ним і Юрко приїхав. Чула, як заводить у гараж авто, відчиняє двері… Сховалась на кухні в надії, що не помітить, піде у спальню, а вона тим часом тихенько вислизне з будинку. Хай там як воно виглядатиме, а… не готова з ним зустрічатись віч на віч.
- Дарино, ви ще тут? – Озвався у коридорі.
Далі ховатись не було сенсу, тому відповіла:
- Так. – І відвернулась до плити, витираючи і так ідеально чисту поверхню. Хай лиш піде…наверх. Хай!
Але Юрко зайшов до кухні.
- Я вам тут… привіз. Ось.
Марта повернулась і витріщилась на чоловіка. В одній руці він тримав…вазон із кактусом.
Усміхнувся винувато:
- Їхав сьогодні…дивлюсь – кактуси продають. Згадав чогось про вас. Ви теж, як той кактус…колюча. От і вирішив…
- Я? – Тільки і спромоглась вичавити із себе, не відводячи погляду від мініатюрного їжачка в коричневому горшку.
- Ну… - Замнувся і поставив рослину на стіл. - Трохи є. Тому…візьміть, це вам.
- Не треба, Юрію, ви що! – Замахала руками і глянула на чоловіка. – Я не візьму!
Той нахмурився і зробив крок вперед.
- Дарино, не вигадуйте! Ви і так тут все робите настільки добре, що іноді видається, що я вам замало плачу. Тому…вважайте це бонусом до зарплати. Премією.
Але жінка позадкувала і, впершись об шафку, сховала руки за спину.
- Та я дякую, але… не варто було. Залиште його собі!
Юрко усміхнувся і зробив ще один крок до неї, підсунувши вазон ще ближче.
- Він в мене засохне, чесно! Я з вазонами не дружу. Це ви, жінки…
- Та я поливати буду…
- Коротше. - Раптом відійшов назад. – Робіть з ним, що хочете. Я подарував його вам. І назад не заберу.
З тими словами розвернувся і пішов нагору.
Дарина глянула знову на кактуса – і що з тим робити?! Марта точно вдома…рознесе все. Ні, нести туди не можна. Тому, подумавши, переставила рослину на підвіконня. Хай побуде поки що тут.
Сама ж сперлась на стійку усміхнулась. Дивний цей Юрко. Дуже...дивний. Але ніхто їй нічого купу років не дарував. А цей… Спіймала себе на тому, що продовжує по-ідіотськи усміхатись і дивитись на кактуса. Спохопилась – година ж вже пізня. Треба додому…бігти.
Наступного дня на кухонному столі побачила плитку шоколаду. Дивно. Можливо, Юрко забув. Хоча, солодкого не любить – наскільки знала його смаки, але хто там розгадає. Тому сховала в холодильник і забула.
Після обіду мала клопіт – знову насувалась чорна хмара, от-от – і ливане, а в саду яблук-груш нападало купа. Тому зібралась надвір. Але лише набрала пів кошика, як на носа впала перша важка капля. Тоді ще одна, і ще…а далі наче відро хто перевернув – як ллянуло! До будинку заскочила вже мокрісінька, мало не погубивши по дорозі яблука. Глянула на себе в дзеркало – чисто як кішка облізла. Все мокре, поприлипало і хлюпає. Перевдягнутись би, бо вже і холод пробирає. Розгубилась – а в що перевдягнутись? Мокрій так ходити? Але згадала, що нанизу у ванній є пара чистих халатів – от одного і надіне зараз, а одяг до вечора висохне – ніхто нічого і не помітить.
Гарно розвішавши джинси і кофтинку на сушарці і загорнувшись мало не до п’ят у білий махровий халат, Дарина повернулась до кухні, зробила собі трав’яний чай і, набравшись сміливості, пішла його пити у вітальню. Поклала чашку на столик біля вікна, повернулась у кухню за корзинкою із печивом і, розвернувши величезне м’яке крісло так, щоб було видно двір, зручно вмостилась. Зараз швидко вип’є чаю, зігріється і поставить все, як було. Юрко не здогадається навіть.
Так могла сидіти довго – дивитись на дощ. Слухати дощ. Відчувати. Чомусь любила його – отого злого, холодного, але…безпорадного. Заплющила очі. Сьогодні який? Сумний. Рівномірно січе шибку, шкребеться, як кіт. І сумує. Дощ колисав – заколисував.
Пахнув чай.
В халаті було м’яко і тепло.
Сон обережно сів на плече і легенько подув на повіки – спи, дитя…Люлі-люлі…
Снилось море. Залитий сонцем берег, білий пісок, що приємно лоскоче ступні, хвилі граються в піжмурки з вітром… А вона йде. Опустила погляд, розпустила волосся – цілуй, небо! Знає – точно хтось поруч є. Хтось... дужий. Мужній. Сильний. Хтось знайомий. Он і тінь його - знайома. Але голови підняти не може, щоб подивитись. Сил не має. Силкується – а ніяк. І чує, як тріщать від натуги кістки, бо ж конче треба глянути, хто поруч. От-от – і, здається голова відлетить. Болить. А не поверне.
Від болю і прокинулась. Шия боліла не лише у сні – залежала добряче. Сяк-так розім’яла і враз зірвалась на рівні ноги, згадавши, де вона. Глянула на себе – ще й в халаті.
Кімнату тонула в добрячих сутінках. На столику стояла чашка з холодним чаєм. Скільки ж вона проспала?! Зараз Юрко прийде, а в неї…вигляд…Увімкнула світло і побігла з кімнати геть, молячись лиш про те, щоб Юрко запізнився – бо ж і вдома нічого не зробила, і шляється тут…в його речах. Поночах. Але раптом в коридорі на щось налетіла і, боляче вдарившись головою, впала. Глянула, потираючи лоба, знизу вверх на несподівану перешкоду – і оторопіла. Перед нею, схилившись, стояв Юрко і теж тримався за чоло.
- Де ж ви летіли так, навіжена?! – Першим озвався і увімкнув світло і в коридорі. – Завтра гуля буде!
- Ви…ви вдома вже? – Пробелькотіла розгублено і машинально заправила поли халата.
- Вдома. – Буркнув, потираючи чоло. Допоміг їй підвестись.
Дарина горіла від сорому і не знала, як поводитись і що пояснювати. От ідіотка – заснути в Юрковому будинку. В Юрковому халаті. В Юрковому кріслі. Чим думала?! Але чоловік, здавалось, взагалі не помічав нічого. Все ще тримаючись за голову, пішов до кухні, а Дарка, як цуценя, попленталась слідом.
Юрко витягнув з морозилки два лотки, один притис до свого чола, інший подав Дарині:
- Прикладіть, а то дійсно до завтра рознесе.
Та слухняно виконала наказ і присіла на краєчок стільчика.
- Ви...давно вдома? – Задала запитання, яке муляло страшенно.
Юрко сів на сусідній і хмикнув:
- Та фіг його знає. Давненько.
- Я…ну просто…намокла, і… ну… - Почала оправдовуватись і червоніти, лаючи себе на чому світ стоїть. – Я все зараз приберу, халат виперу і…
Чоловік махнув вільною рукою:
- Дарино, розслабтесь. Все добре.
- Та ні, я просто…
- Ще раз кажу – все добре. Не мали ж ви в мокрому цілий день ходити? Он як періщить. – Кивнув у вікно.
Дарка теж туди глянула. Негода розбушувалась не на жарт. Дощ тепер не просто йшов – він стояв чорною стіною, що гойдалась на вітрі і лупила об все, що траплялось на шляху. Дерева у саду аж стогнали – от-от – і тріснуть, не витримають.
Жінка поцокала язиком і похитала головою –як їй в таку погоду додому дотеліпатись? Вдруге ж так не пощастить – Юрко не відвезе. Добрий господар пса з хати не випустить. Сповзла із крісла, поставила лоток, що встиг вже добряче нагрітись, назад в морозилку і пішла переодягатись, глянувши мимохідь на годинника. Половина дев’ятої?! Юрковий голос наздогнав у коридорі:
- Можете не міняти одяг. Все одно з хати не випущу.
Дарина завмерла, а тоді повернулась у кухню.
- В якому…сенсі? – Витріщилась на нього.
- В прямому. – Чоловік кивнув у вікно. – Бачите, що робиться? Як ви додому доберетесь? Я вас ще раз не повезу. Якщо чесно – не хочу виходити навіть з хати, бо вже сьогодні змок добряче. Та і пізно вже.
- Та скільки там того дощу? Я не… - і затнулась, позадкувавши, бо він встав, теж поклав в холодильник лоток і попрямував до неї. За пів кроку зупинився, глянув зверху вниз:
- Нікуди ви не поїдете. Крапка. Зараз подзвоню Марті, щоб не хвилювалась.
Дарку наче струмом вдарило – якщо він зараз зателефонує Марті…Ой, що буде… Та ж надумає собі що тільки можна і не можна. Сама вигадає, сама розізлиться і сама пробачить.
Але і з Юрком сперечатись нема сенсу. Відчувала – таки не випустить. Перспектива ночувати в одному домі з ним…не тішила. Лякала. Але… Оглянулась на двері, тоді на Юрка, що якраз дістав із кишені телефон і, опершись однією рукою об стіл, набирав номер.
- Юрію… Не треба, може? Я ж не маленька, я доберусь! – Склала руки, як в молитві. – Там Марта чекати буде, Матильда…
- Слухайте, ну що ви дійсно як маленька?! - Вибухнув, кинув телефон на стіл. – Ви погоду бачите?! Хочете застудитись і потім місяць у лікарні лежати, чи як? А працювати хто буде?! Дядя Фєдя? Чи я? Не пропаде ні ваша Марта, ні ваша кицька! Ніфіга їм не буде! - Гримнув долонею по стільниці і Дарка здригнулась. Цей звук…цей рух…
Але Юрко вже спокійніше додав,взявши телефон до рук.
- Коротше. Я дзвоню Марті і кажу, що ви не приїдете.
Дарка озвалась:
- Не треба, я сама подзвоню.
Мало не розплакалась від страху. Минуле наздогнало і вдарило в плечі.
- Я сама, чуєте? – Глянула на Юрка. – Сама.
Той здивовано звів брови, стенув плечима і забрав апарат назад у кишеню.
- Як хочете. Але ночуєте ви тут.
Зібрався виходити з кухні, але затримався та, глянувши на Дарку, що дістала із сумки телефон і тремтячими руками набирала Мартин номер, мовив тихо.
- Не бійтесь мене, Дарино. Я вам нічого поганого не зроблю, обіцяю. Не знаю, чого ви так боїтесь чоловіків, але… мене можете не боятися. Чесно. Ви ж…Мартина подруга.
Дарка почервоніла і від сорому ладна була провалитись під землю – ой-йой, що він меле, що він меле?!
Спромоглась хіба кивнути і відвернулась. Хто там його знає. Може, раптом вміє читати по очах. І прочитає в її, Дарчиних, що вгадав.
Тим часом Марта взяла слухавку.
- Алло. – Зазвучав втомлений голос. Дарка зрозуміла – та ще на роботі.
- Привіт, Март. Як ти там?
Намагалась говорити якомога природніше.
- Та ще роботи купа… та і думаю, як маю добратись. А ти? Вже лягаєш спати?
Дарина напружилась.
- А я…Март, я цей… Я…певно, не приїду. – Випалила.
Повисла тиша. Така важка, що розчавити може.
На тому кінці зітхнули.
- Залишаєшся в нього?
- Та нє, я просто… Ну… буря, і Юрій… каже, щоб я тут переночувала, в кімнаті для гостей, щоб не…ну… А в мене ще і одяг мокрий, бо я цей…ну… і я… трохи заснула, а тут…
Слова плутались, як клубки ниток в поганої рукодільниці. І сама в них плуталась – годі сказати щось путнє.
- Коротше, Дар… Ні – то й ні, лишайся… Завтра побачимось.
- А ти? Як ти… додому? – Дарина підійшла до столу і стала пальцем виводити по ньому уявні візерунки.
- Та якось доберусь. Не переживай.
Дарці здалось, що Марта навіть усміхнулась. Підійшла до барної стійки і глянула у вікно.
- Та як не переживай? Я переживаю за тебе. Захворієш – лікуй потім. – Спробувала пожартувати. Періщить страшенно.
- Ну і будеш.
- Ну і буду.
- Добре, Дар, давай тоді, до завтра. Зараз поскладаю всі документи – і йду таксі викликати.
- Все, не сумуй. Завтра побачимось.
- Добре. Надобраніч.
Дарина відповісти не встигла – та вибила.
Марта встала з крісла, на якому сиділа і відійшла до вікна. Вже всі кості болять і п’ята точка, здається, набула форми сидіння. Боялась і на мить встати – виглядала Дарку. Сиділа за їх кухонним столом, вертіла в руках телефон, борючись із бажанням набрати номер. Не вмикала світла. Дивилась на бурю. Чекала. Дзвінка, приїзду – звістки. І перебирала спогади. Ось вона приходить до тями – а поруч симпатична жінка. Сонячна. Її усмішка – і в сіра палата розквітає.
Двічі.
Двічі їй зобов’язана життям. Мільйони разів. Бо саме вона і повернула її, Марту, до цього триклятого життя. Не відштовхнула, не втекла – прийняла із всім тяжким багажем. Та що там – Марта сама стала багажем. Тягарем. Вирішила – Дарка її. І більше нічия. І…посягати на неї – зась. Навіть найкращому другові. Навіть, якщо Дарка ніколи не прийме її, Марту, повністю.
Складала, перескладувала думки – як одяг на поличках. Припасовувала одну до одної, міняла місцями, вертіла… Гладила Матильду, дивилась у вікно і вперше за багато часу говорила. Сама із собою. Відверто.
Тому, коли Дарина нарешті подзвонила, не кричала, не влаштовувала істерики. Збрехала, що на роботі і постаралась повірити – справді приїхати не може і справді – просто переночує.
- Хіба так не може бути? – Запитала пошепки у сонної Матильди. Та не відповіла. Взагалі ніяк не зреагувала.
Юрко ж…найкращий друг. Він…він не зробить їй, Марті, боляче. Він же… Він же бачить, знає – лише почала оживати. Знову.
Потім до пізньої ночі лежала у ванній, доливала гарячої води і вертіла у руках ножик. Навіть до тонких шрамів на зап’ястях приклала, приміряючись. Але похитала головою і кинула на підлогу. Не зможе. Ще раз так само – ні.
