Вдома на Дарину чекав сюрприз. Зайшла у квартиру – і зразу помітила, що щось не так. Двері у кухню були зачиненими, а…в центрі їх кімнати стояв покритий білосніжною скатертиною стіл, з новими, такими ж білими тарілками, блискучими фужерами та… свічкою у неймовірно гарному свічнику. Зупинилась на порозі, милуючись картинкою.
- Дар, ти? – Почула з кухні.
- Я! – Відповіла і вже хотіла простувати туди, але зупинилась, бо Марта прокричала у відповідь:
- Ну то йди мий руки і сідай до столу! Я зараз!
Дарка слухняно пішла виконувати наказ, бо раптом відчула – втомилась добряче.
Помивши руки, перевдягнулась у домашній одяг і сіла в крісло. Гарно як. Не стрималась – запалила свічку, хоч надворі ще було доволі світло і сутінки хіба почати плести павутину. Як у фільмі якомусь – теплий вечір за вікном, фіранки гойдаються на вікнах, свічка палахкотить… Ще би принца якогось – для повної картини. Але замість принца з’явилась Марта, урочисто тримаючи у руках дві велетенські тарілки із спагеті.
- Сьогодні у нас вечір італійської кухні! Паста!
Зловивши здивований Дарчин погляд, стенула плечима і кинула безтурботно:
- Замовила в ресторані.
- З якої радості? – Звела брови Дарка, спостерігаючи за подругою.
Та поклала ношу на стіл і повернулась.
- Як це - з якої? З такої, що у нас життя налагоджується! - Підняла палець вгору. - Я зараз!
І знову побігла до кухні, повернувшись із повними руками: в одній тримала пляшку вина і штопор, а в іншій – три білі мисочки із різними соусами.
Дарка допомогла все розставити по місцях, а тоді звернулась до неї:
- Слухай, це все…воно ж купу грошей коштує!
Марта знизала плечима, наливаючи вино:
- Ну і що? Так не твої ж. – Глянула на подругу і, тут же пожалкувавши про таку різку відповідь, додала. – Юрко ж підкинув трохи грошей. Так що не парся.
- А це…зручно? – При згадці про цього чоловіка Дарка почервоніла.
- Звісно, зручно.
Жінка сіла навпроти, підняла свій фужер і простягнула до Дарки.
- Ну, за те, щоб від цього дня у нас справи йшли лише вгору! – І пригубивши вина, накинулась на їжу.
Дарина їла через силу, бо ж повечеряла у Юрка, але чогось Марті про це сказати посоромилась. Тому, коли та запитала про роботу, з радістю відклала виделку і почала розповідати, час від часу ковтаючи вина. Зрештою Марта відсунула від себе пусту тарілку, глянула на Дарчину і сплеснула руками:
- От я ж мантилепа! Ти ж через мене не їла! Воно ж холодне вже все, певно! - Підхопилась і взяла майже повний посуд у руки. – Я зараз тобі підігрію.
Але Дарина потягнула назад:
- Та сядь ти! Не треба! Не дуже я і голодна!
Марта посуд залишила, але не сіла.
- А чай будеш?
Дарина усміхнулась:
- Буду. Давай, допоможу прибрати.
Поки прибирали зі столу, мили посуд і заварювали чай, на місто опустилась ніч.
Принесли чашки у кімнату, знову запалили свічку –вітер задув. Не вмикаючи світла, всілись на дивані.
Марта запропонувала випити ще вина. Дарина завагалась на мить, але погодилась.
Гарячий чай і вже тепле вино зробили свою справу – за деякий час жінки добряче сп’яніли. Напівлежали на подушках, торкаючись одна одної і мовчали.
Дарина вже майже заснула, як Марта раптом повернулась і, підперши однією рукою голову, пальцем іншої торкнулась Дарчиної долоні. Тоді повела по лініях – точнісінько так, як минулого разу. Дарина розплющила очі і зачудовано стала спостерігати за діями подруги. А та, не поспішаючи, повела пальцям далі вгору по руці, залишаючи мурашок на шкірі, обвела плече, пройшлась по шиї і зупинилась біля губ. Дарина широко відкрила очі, не знаючи, як реагувати. Марта дивилась зверху вниз і злегка усміхалась. Проігнорувавши Дарчине здивування, відвела погляд, провела пальцем по її губах і прошепотіла:
- Дар, а ти така гарна!
- Що… ти робиш? – Алкоголь шумів у голові і заважав нормально говорити. І думати. Вдарити б Марту по руці. Ухилитись. Відсунутись. Але Дарка не рухалась. Ці легкі, обережні доторки… приємні. Геть не такі, як знала дотепер.
Марта не відповіла. Натомість проклала шлях від губ до скронь і почала розплітати косу. Завершивши, підсунулась вище, поклала Дарчину голову собі на коліна і взялась розчісувати пальцями густе волосся. Дарка заплющила очі.
- Яка ж ти гарна…
- Неправда. Я ніяка.
- Гарна…
- Я? Ні…
- Так. Дуже. Не сперечайся…
- Я…
Шепотіли одна одній.
І тіні, - темно-сірі метелики по стінах тріпотіли крильми.
Загасла свічка.
Заснула Дарина.
Тьмяне світло сіялось крізь вікно. Марта дивилась на неї. Милувалась кожною рисочкою ідеального, не зіпсутого косметикою обличчя. Щось глибоко всередині, в найтемнішому закапелку, почало тліти. Щось таке, що щойно лиш відболіло. Похитала головою. Божевілля якесь. Не так давно в неї забрали Олю, а вона вже…Тяжко зітхнула, згадавши ще свіжі рани. Ні. Це не Оля. Оля… Олю забрали. І не повернуть. І треба з цим миритись. З цим жити. Оля… Що відчувала до неї – не розібратись і не поскладати по поличках. Любила? Боготворила? Ні... Було геть інше, щось таке, що… Але думати про то несила. Треба не думати. Забувати. Бо інакше – божевілля. І це – божевілля. Ось це миле чудо, що спить, ледь відкривши вуста – божевілля.
- Спи, божевілля… - Прошепотіла. Обережно підняла Дарчину голову, встала, натомість поклала подушку. Вкрила жінку, що тут же звернулась калачиком і, не стримавшись, обережно поцілувала у скроню.
VI
Дні плелись, як спориші по подвір’ї – одне за одне, квіточка за квіточку, травиночка за травиночку – та й по вінця, аж витікають, вихлюпуються на дорогу. Літо рвало їх, сідало на осонні і, мугикаючи, вплітало у коси дівочі тугі, товстезні і лискучі. Вплітало і журилося – недовго, недовго дівкою босоногою по лугах зелених вигицкувати, сонце в щоки цілувати, роси збивати і до хлопців надвечір жартувати. Замолодичать літечко, коси хусткою покриють – осінню стане. Матір’ю. Розродиться урожаями багатими, щедрими, в люлю світ сповитий, як дитя улюблене покладе – та й заколисувати стане – спи…
А поки ще годне, молоде і дуже – то і гуляло на повну. Спекою морило, людей до води, як телят із паші гнало – а йдіть, немудрі, поки ще річки-озера теплі, як немовлячі купелі. А люди і йшли. Тікали з-поміж бездушних, безликих бетонних коробок туди, де і асфальтом не пахне, де сонце полоще проміння у воді і розвішує на вербах сушити, на камені хмари вибілює і само сидить, як ото старий дідо під хатою і глядить, аби діти в шкоду не лізли.
Дарині було не до річок-озер. Хоча і кортіло – страх. Бодай ноги намочити. Але приходила додому – бралась до хатньої роботи, годувала Марту, що часто приходила пізно зла і роздратована, вислуховувала її жалі і біди, кивала, розраджувала і йшла спати.
Більше Марта не повторювала те, що робила тоді, коли… вони були не дуже тверезі. Тому Дарина заспокоїлась – хтозна, що тоді в голові подруги було, а питати воно якось…Не чіпає – і добре. І так день за днем. Намотувались один на один, як нитки у клубок. Зранку бігла на роботу, там крутилась цілий день – бо совість не дозволяла виконати роботу абияк. Хоч Юрко ніяких претензій і не виставляв – хіба часом записки, в яких зазначав, що треба зробити і купити, Іноді взагалі сумнівалась про те, що він знає, коли вона приходить і коли йде геть, адже рідко заставала його… Та все ж таки сумлінно приходила о десятій ранку і йшла о вісімнадцятій. Ні хвилиною швидше. Хоча іноді роботи і не було тому, щоб зайняти себе, йшла на дві акуратні грядочки, або в сад. Розпушувала, прополювала, підправляла і без того ідеальні квітники – лиш щоб не сидіти на місці.
Добре було, коли приходила – а його вже не було. Тоді відчувала себе мало не господинею дому. Проте бували дні, коли Юрко чомусь затримувався. Хоч він і мало уваги звертав на Дарку – вона чула хіба його кроки наверху,але… часом він заскакував на кухню, давав якісь вказівки. Тоді щось всередині стискалось у тугу-тугу пружинку. Старалась не дивитись на цього чоловіка, в якого все-все було ідеальним. Він був ідеальним. І, ідеально усміхнувшись, говорив їй якісь слова. Які - розуміла погано. Потупляла очі, шепотіла: «Добре…» і червоніла. Губилась, коли він щось питав іще. Лише коли йшов – пружинка вистрілювала і Дарка з шумом видихала. Але все одно – дивне відчуття переслідувало довго. Як і його образ. Трусила головою, навіть вмикала на повний голос радіо, що стояло на кухні – не помагало. Він був поруч. Як запах його парфумів – Юрко йшов, а аромат залишався.
Останній день літа видався зранку ясним. Наче велика крапка наприкінці твору – щоб гідно завершити, з високо піднятою головою піти геть і поступитись осені.
Дарка порядкувала у Юрковому будинку – вирішила затіяти генеральне прибирання. Тому методично, в кожній кімнаті відсовувала ті меблі, як могла відсунути, все мила, чистила і терла. Втомилась добряче ще на другому поверсі. Була спокуса перший вимити наступного дня, але пересилила себе – треба. Не знати навіщо, але треба. Тому рішуче перенесла весь реманент наниз і почала свою катавасію ще й там.
Обминула хіба Юрковий кабінет, пам’ятаючи його заборону. Вітальню прибрала швидко, і нарешті добралась до кухні. Тут роботи буде достатньо.
Увімкнула майже на повну гучність радіо, налаштувала хвилю і взялась до роботи. Якраз залізла на стіл, щоб протерти світильник, як раптом музика стихла. Обернулась – і заклякла на місці. Спершись об одвірок і сплівши руки на грудях, на порозі стояв Юрко. І усміхався.
Дарка пополотніна – скільки він тут…стоїть? І що бачив? Може…ой, Господечку, вона ж щойно витанцьовувала, як навіжена… Оглянула кухню. Половина розгромлена, просто на підлозі – пакет для сміття, в куті вже он повний стоїть…
- Д-добрий …день… - Пробелькотіла, кинувши винуватий погляд. – Я тут… ну…
І присіла, щоб злізти зі столу.
- Добрий і вам! – Юрко усміхнувся ширше, підійшов і подав руку. – Обережно, не впадіть тут.
Повагалась, але допомогу прийняла і, зістрибнувши зі столу, швидко забрала свою долоню із його. Провела нею по нозі. Пече. Проте Юрко цього не помітив – повернувся до холодильника:
- В нас щось їсти є? Помираю з голоду.
Дарина кинулась слідом, гарячково згадуючи, що такого можна зараз розігріти і чим нагодувати Юрка. Але той випередив – витягнув лоток із вчорашньою рибою, простягнув їй:
- Загрієте?
Дарка кивнула і пішла виконувати прохання, а він тим часом піднявся наверх – перевдягатись. За хвилину повернувся, вдягнений у звичний спортивний костюм і, всівшись за стійкою, став спостерігати за жінкою.
Дарина відчувала його погляд на собі і нервувала – ну чого, чого витріщився?! Краще б пішов у вітальню, зачекав там… Або дивився собі у вікно. Чого на неї?! Що такого особливого?! Від хвилювання мало не обпекла руку. Зрештою, взяла тарілку з їжею і, завагавшись, глянула на Юрка – куди йому?
Той кивнув на стійку перед собою. Дарина скривилась.
- Може, ви у вітальні поїсте? - Запитала. – Просто я тут…трохи прибираю, тому…щоб вам не заважати, то я…
Юрко встав, взяв тарілку з рук, дістав із шухляди виделку.
- Без проблем.
Пішов у вітальню, і щойно Дарка зітхнула з полегшенням, як він тут же повернувся.
- Слухайте, а ви сьогодні взагалі їли бодай щось? – Знову зупинився на порозі. – Бо я був наверху, ви там всі кімнати віддраяли так, що до них заходиш, наче в музей, тут вже встигли… Ви щось їли, питаю?
Впер руки в боки і схилив голову набік.
Дарина глянула з-під лоба і почала мнути в руках ганчірку – ну от чого він причепився? Йому яка різниця – їла вона, чи ні?
- Та щось там трохи… - Збрехала. Насправді так захопилась роботою, що дійсно забула поїсти. Буває. Не смертельно.
Але Юрко не повірив. Кивнув на плиту, де стояла сковорідка із рибою.
- Накидайте і собі.
- Та я не… - Спробувала заперечити, але затнулась. Юрко глянув так, що зрозуміла – не допоможе.
Тому поклала собі пару шматків риби, всілась за стійку і відчула – таки голодна. Лиш піднесла виделку до рота, але почула за спиною кроки і оглянулась. Юрко зайшов, побажав смачного, поклав тарілку в мийку, тоді знайшов турку і поставив варити каву. Подумав, почухав живота і взявся мити брудний посуд.
Дарина спостерігала за ним крадькома через плече. Хотіла вигукнути, щоб не чіпав, вона сама, але… продовжила милуватись. Гарний. Що не кажи - гарний. Чого ж та Марта носом крутить? От він – ідеал чоловіка. Красивий, багатий, розумний…її любить. А вона… шукає собі пригод… на голову. Точніше – жінок на голову. Так же… не можна. Хоч і не засуджувала, але все одно – неправильно. Ненормально.
Юрко ж тим часом витер руки, зняв каву, налив у чашку і попрямував до Дарини, що, почервонівши, відвернулась до вікна в надії, що він не помітив її поглядів. Сів поруч, глянув у вікно, відсьорбнув кави і поморщився:
- Гаряча, зараза.
Дарина глянула на нього, ледве змусивши себе усміхнутись – його аж настільки близька присутність спаралізувала і вдіяти бодай щось із собою не могла. Тому втупилась у тарілку, швидко доїла, стараючись не звертати уваги на те, що праву сторону наче окропом облили, помила посуд і знову взялась до роботи. Юрко чи не Юрко, а доробити те, що розпочала, треба. Тим більше, що це – можливість відійти від нього подалі і зайняти думки чимось іншим…. аніж цим…чоловіком.
А той не поспішав із кухні. Обнявши чашку руками, дивився у сад, але сам був десь далеко. Так, як любить вранці робити сама Дарка – стояти біля вікна і ні про що не думати. Просто спостерігати за світом і… Важко було пояснити той стан. Наче тут – і не тут. Десь далеко – і ніде. Впиватись синім небом, як вином, всотувати кольори, звуки, запахи…Наповнюватись ними, як ото кулька гелієм. Що під вечір впасти. А зранку – наповнюватись знову.
Повернув до реальності Юрко. З гуркотом відсунув крісло, встав, допив каву і показав у вікно:
- Дощ починається. Парасольку маєте?
Дарина заперечливо похитала головою. Яка парасолька?! В неї взагалі…її нема. Підійшла до вікна, зазирнула – точно. Літо плаче. Стікають сльози по склі.
Юрко сполоснув чашку, поставив на місце і став поруч.
- То надовго.
Дарина кивнула і обняла себе руками, щоб не затремтіти всім тілом. Не від холоду. Від того, що він знову стоїть поруч. Майже торкається її шкіри. Але гаряче все одно. От-от – опік. Попече. Пропече. Тому відійшла і стала складати вміст шафок, які вже витерла, назад.
- Як завершите, свиснете. – Почула позаду. – Я буду в кабінеті.
- Добре. – Спромоглась відповісти.
Раз, два, три… десять. Десять його кроків. Майже нечутних – як кіт.
Видихнула і провела долонею по чолі – пішов. Ну і добре.
Відчинила вікно, щоб було чути шурхіт дощу – цей звук любила з дитинства, і постаралась пошвидше закінчити роботу. Ще вечерю готувати.
Біля шостої постукала у двері кабінету:
- Можна?
- Так, заходьте. – Почула зсередини.
Зайшла, усміхнулась винувато до чоловіка, що сидів на шкіряному дивані, підібгавши під себе ноги і вивчав щось на екрані ноутбука.
- Пане Юрію, я вже…все. Додому.
Той відклав комп’ютер вбік:
- Дарино, я вже вам казав. Я не пан. Просто Юрій. Краще – Юра. Зрозуміло?
- Зрозуміло. – Почервоніла знову. – Ви просили, щоб я…зайшла.
На мить примружив очі, згадуючи, тоді ляснув себе по колінах.
- Точно. Поїхали. – Встав, наблизився до Дарини, що так і стояла в дверях.
- К-куди? – Відступила пару кроків, щоб пропустити його.
- Як – куди? – Юрко пройшов мимо неї і попрямував до дверей. – Відвезу вас додому.
- Та ви що?! – Запротестувала, підійшла ближче. - Я і сама можу, тут недалеко, так що…
- По такому дощі?! – Відчинив настіж двері, демонструючи погоду. – Там же ллє, як з відра!
- Та ж не з цукру… не розтану, не біда.
- Слухайте, Дарино. Не дратуйте мене, будь ласка. Я вас відвезу – крапка. – Юрко взувся, взяв величезну парасолю і запитально глянув на Дарку. Відчула – не поступиться.
- Ну? Ви ідете? – Притупнув ногою.
На мить Дарка запанікувала так, що ладна була втекти – лиш би не підходити ближче. Але глянула на Юра – і, зачинивши двері в кабінет, підійшла, намагаючись не зачепити його навіть пальцем.
Надворі справді періщило. Літо тепер не плакало – ридало, як ото дитя на колінах у мами – сльози горохами, по брудних щоках розмащені. Схлипує,силкується щось сказати, а не може – і від того ридає ще гіркіше. І рученятами шию обнімає – тулиться.
Заскочили в гараж добряче мокрими – парасоля не допомогла. Юрко обтрусився, як пес із води і пішов заводити авто. Дарина завагалась – їй куди? Чекати? Йти за ним? Роздуми завершились відкритими майже перед носом раптово дверцятами спереду – Юрко вже чекав всередині.
В салоні було тихо і пахло м’ятою. Такою справжньою. Не хімічними замінниками, а саме тією свіжозірваною, між пальцями розтертою. Втягнула повітря носом і оглянулась – звідки запах?
Юрко тим часом вивів машину на дорогу і глянув на Дарину, що все ще намагалась визначити джерело аромату.
- Щось не так?
- Ні, - Тут же знітилась. – Просто…у вас м’ятою пахне.
- Не подобається? – Підняв брови і усміхнувся.
- Ні-ні, все добре! – Замахала руками. – Подобається.
І, замовкнувши, додала.
- Запах…справжній. Наче щойно м’яти нарвали десь.
- А-а, ви про це. – Юрко потягнувся рукою на заднє сидіння і дістав звідти невеликий букетик ледь прив’ялої зеленої трави. Простягнув Дарці.
- Це?
Вона обережно взяла м’яту і піднесла до обличчя. Заплющила очі, вдихнула – і наче на мить…до мами, в село…Туди, де м’яти повний двір.
- В бабульки якоїсь купив біля ратуші. – Пояснив Юрко, відволікши її від мимовільного спогаду. – Не знаю, нащо. – Стенув плечима. – Тому якщо подобається запах – забирайте.
- Можна?!
- Та звісно. Мені вона тут до чого? Зів’яне.
- Дякую. – Прошепотіла і усміхнулась, відвернувшись.
Дарка дивилась, як змійками сповзають каплі по боковому вікні, розтираючи світ довкола. Як на тих картинах, що їх бачила у якійсь із книжок в шкільній бібліотеці – геть нічого незрозуміло. Просто – розмита пляма. Але там, в ній, ховається щось. І це «щось» треба розгледіти.
На одній із вулиць Юрко припаркував автомобіль, вимкнув мотор, дістав із заднього сидіння парасолю.
- Я на хвильку вийду. Добре? Я швидко.
Не встигла відповісти – двері зачинились. Хіба провела поглядом чоловіка – той зник у супермаркеті.
Надворі виспівував своєї дощ. Просився до середини, гримав по даху, облизував вітрове скло, що без двірників миттю теж стало тією абстрактною картиною. Мимоволі обняла себе руками – тиша в салоні різко контрастувала із гамором зовні. Наче…інший світ. Цей – одного відтінку. Той – геть іншого. А як змішати?
Перед капотом блимнула фігура під знайомою парасолькою і за мить два світи змішались – Юрко відчинив спочатку задні двері, поклав на сидіння пакет та парасолю, тоді передні. Заскочив досередини, фиркнув, як кіт:
- От погодка!
За декілька хвилин приїхали. Дарина підхопила букетик, взялась за ручку. Повернулась до Юрка.
- Дякую, що…підвезли.
Але той зупинив її.
- Не виходьте.
Вийшов, взяв парасолю, пакет, обійшов авто і відчинив двері з її сторони.
Дарина вийшла і витріщилась на нього – що збирається робити? Той подиву не помітив. Підхопив її під руку і повів до під’їзду.
Біля дверей знову спробувала попрощатись:
- Дякую, далі…я сама.
Але Юрко підняв пакет, струсонув ним:
- А я до вас в гості вирішив заскочити. Марту давно не бачив. – Пояснив і зайшов за ошелешеною Дариною в під’їзд.
В ліфті їхали мовчки. Дарка намагалась не панікувати, але виходило погано. Тісний простір, чужий чоловік, що часом відверто насміхається з неї і який змушує ніяковіти. Повітря, що загусає, як кисіль. Не рятує навіть запах м’яти, яку мне в руках.
Нарешті їх поверх. Дарина кинулась до дверей, відчинила і пропустила гостя досередини:
- Заходьте.
Назустріч їм з кухні вийшла Марта, за нею – Матильда. Жінка глянула спочатку на нього. Тоді – на Дарку, що так і залишилась стояти біля входу.
Юрко заговорив першим:
- Привіт, красуне! - Потягнувся до Марти, поцілував у щоку. – Я от в гості. Можна?
Та обняла його і забрала пакет:
- Звісно, можна! Я хоч в тебе і працюю, але не бачила купу часу. Давай, ходи, розказуй! – Взяла гостя під руку і повела на кухню. Дарина пішла слідом. Кицька поплелась теж.
