То був тихий ранок у Лівих Задрипанцях. Сонце повільно підіймалось із-за гір, освітлюючи темні землянки селян. Літали байкери, з дерев падали сови, а люди масово йшли рити нори, побоюючись наступу Пиндри Коландри, яка, за словами місцевих кричала доволі дивний і неможливий звук - «ььь!». Ця істота давно тероризувала село. За легендою, раз в 66 років вона виходить з гір і руйнує все навколо, аби гніздитися. Але ніхто не мав уявлення, як вона виглядає.
В цих самих Лівих Задрипанцях жив Один Хлопець (його так реально звуть). Звичайний відсталий і обмежений селянин. Знак зодіаку – пилосос Самсунг. Він почув крики Пиндри Коландри, доїдаючи коня в майонезі. Його землянка, як і у всіх селян, крім голови села, обставлена бідно: здоровецьке покривало, стіл, лавка, скриня, піч, вікно, дивом роздобутий телефон і портрет голови села. Друзів, крім сусіда Сигізмунда, він не мав. З батьками рідко спілкувався: вони риють нори.
Та й взагалі, в селі все було погано. Ні доріг, ні інфраструктури, нічого. Люди панічно рили нори. Голова села, Володимир Олександрович Варениця, з усіх сил хотів побудувати демократію, а вийшло як завжди. Навіть гірше. Школи не було, бо вчителі теж рили нори. Та й навіщо вона, якщо в цьому селі важливі лише риття нір, полювання і користування єнотами.
Єноти, до речі, були і їжею, і одягом, і платіжним засобом. За одну єнотову шкуру можна було купити кілька кілограм картоплі або чверть коня.
До сусіднього села, Правих Задрипанців,не ходили. Між цими селами був хутір Чебурашківка. Там люди ще більші дикуни: барикад набудують,сов їдять, в байкерів стріляють. Ходили війною – і нічого. Тепер викручуються, як можуть. І тому весь світ для лівозадрипанчанина обмежувався їхнім селом та горами, де жила Пиндра Коландра.
Не міг Один терпіти криків цієї істоти. Та й ніхто не знав, хто вона. Відповідь на це Один і хотів дізнатись. Але сам він не впорався би, тому пішов по допомогу до свого вірного друга Сигізмунда.
- Агов, Сигізмунде! Пішли зі мною Пиндру Коландру шукати.
- Не кажи про неї, мені страшно.
- Та не кіпішуй ти так! Поглянь який наш народ забобонний. Як не нори риють, то полотна стелять. Як не полотна стелять, то Місяця на небі бояться, бо впаде на нас і зжере всіх.
- Мовчи, мені страшно! Хоча, нам потрібна допомога сільради.
Сигізмунд, хутко одягнувши своє улюблене чорне пальто, взявши все необхідне, вирушив з Одином в дорогу.
Дорога наших героїв лежала до сільради. Це була трикутна будівля з каменю. На вході, як завжди, висів величезний портрет голови села. Там сьогодні проводилось засідання. І голова, і секретар, і бухгалтер, і землевпорядник, і депутати, і комітети – всі, на їхню думку, займались важливими справами, які вирішували долю всього села: третю годину водили подоляночку під крики Пиндри Коландри. Раптом в залу засідань ввірвались Один і Сигізмунд.
- Хто посмів перервати засідання сільради?! – несамовито гаркнув Володимир Олександрович Варениця, голова села, Верховний лідер Лівих Задрипанців, кавалер ордену Чудотворного спінера І-го ступеня, пастор Церкви Святого Винника і просто красунчик (насправді жирний, вусатий і тупий мужлан, який без допомоги заступників не ввімкне навіть світла).- Ми тут вирішуємо важливі питання. Чого вам треба?!
Один і Сигізмунд, захекані, ледве змогли вимовити хоч якісь слова:
- Там…Пиндра Коландра… Ми хочемо дізнатись… Хто вона… Допоможете?
Голова села і мандрівники дивились один на одного з хвилину. Потім Володимир Олександрович рішуче сказав:
- Та капець якийсь!
І знову продовжилась затяжна і, напевне, нескінченна пісня:
Десь тут була подоляночка,
Десь тут була молодесенька…
Очевидно, місцевій владі було начхати на проблеми Одина і Сигізмунда. Їм цікавіше будувати гаражі та маєтки,чим допомогти своїм односельчанам,які до сих пір живуть в землянках і їдять єнотів та коней з мухоморами, запиваючи ціанідом і ракетним паливом.
Розчарувавшись у владі, Один і Сигізмунд попрямували самі. Тоді в Лівих Задрипанцях була весна. Розквітали чагарники, землянки обростали травою і мохом. Люди раділи весні, бо копати розмерзлу землю стало ще легше. Насолоджуючись ароматом пролісків, лежали купами п’яні чоловіки на узбіччі. Малі діти били старих дідів палицями та кидали в них камінням. Байкери прилітали з вирію і, сівши на деревах, чистили своє шкіряне вбрання. Загіпнотизовані жінки 40-річного віку, ледь не спотикаючись, бігли в бік Церкви Святого Винника на чергове богослужіння. Прекрасна весняна картина на фоні криків і агресії Пиндри Коландри.
Але шлях для мандрівників був непростий. Першим пунктом в їх мандрівці було село Чебурашківка.
- Сигізмунде, мені страшно! Там люди дикі, вони нас уб’ють. – з незадоволенням і острахом сказав Один, знаючи, що на них чекає.
Сигізмунд заспокоїв його, переконавши в тому, що має гарний план. Він зробив аркан, націлився на байкера, що пролітав неподалік, крикнув «Хапай» і обоє піднялись в повітря. Сидячи верхи, вони споглядали жахливі краєвиди Чебурашківців, які описати страшно. У дикунів закінчилися набої і каміння, тому їм нічого не залишалось, як кричати вслід «зивпдаосмаар!».
І ось перед Одином і Сигізмундом виднілись краєвиди Правих Задрипанців. Це село кардинально відрізнялось від своїх відсталих сусідів. Гарні будинки, асфальт, чистота і культура, ніякого культу голови села і Церкви Святого Винника. Вони знайшли рай на землі. В очах щастя і надія, в руках нема мотузки, вони не на байкері.
- Чуєш, цей-во, якщо ми не на байкері, як ми літаємо? – спитав раптом Один.
Далі як в кіно: синхронне « ААААААА!!!», подорожні падають на землю і бачать робота.
- Ти хто? – з подивом спитав Сигізмунд.
- Вихід з гіберінації …Завантаження системи… Аналіз співрозмовників …Я – біоробот ПВО-26012002
- Біо…хто?
- Жалюгідні людиська! Такі тупі і відсталі! Я всемогутній! Я можу навіть вбити Олю Полякову!
- Кого?
- Дегенерати! Кого ви зараз слухаєте зі співаків?
- Е…Іво Бобул…EL Кравчук…Лері Він…Аква Віта…Фантом 2…Юрко Юрченко… А, Олег Винник – то ж святе!
Такий діалог між біороботом і Сигізмундом міг тривати вічно, якби в розмову не втрутився Один:
- А я можу білці в око влучити з п’яти метрів!
- А я – з 2000 кілометрів! – відповів біоробот. І пустив лазерний промінь.
З його черева, неначе з принтера, Сигізмунд дістав свіжий випуск газети «Daily Zadrypanets» (Задрипанець сьогодні) і почав читати:
- «В Парижі лазерний промінь невідомого походження вилікував білці катаракту…» Цікаво. Чуєш, а де на тебе сільрада гроші взяла?
- Децентралізація! – гаркнув біоробот.
- Да… Видно, що у вас сільрада не водить подоляночку. – із заздрістю сказав Один. – А ти часом не бачив Пиндри Коландри?
Раптом біоробот завис. Через деякий час він всього лиш промовив:
- Біп!
І видрукував аркуш з системним повідомленням на програмній мові. І тільки Один і Сигізмунд розчарувались у біороботі, вони почули дзвони, що лунали з боку села. В Правих Задрипанцях четверта тридцять по обіді. Час бити кацапів.
- Кацапи!...Залиште їх мені, залиште їх мені!...Ходи-но сюди, кацапура!... – несамовито кричали місцеві жителі.
- Я згадав! – вигукнув Сигізмунд. – Я знаю людину, яка знає людину, яка бачила Пиндру Коландру!
Один сприйняв ідею продовжити мандри на ура, адже ця особа і її свідчення є важливим аргументом в справі.
Подорожні вирушили у славне селище Пучки, яке було неподалік моря. Це було тихе містечко, яке мало своїх диваків і улюбленців. Там, як і у всіх інших містечках, процвітало таке прекрасні явища, як занепад, деградація, депресія та депопуляція. На краю цього селища був будинок з соломи. І він згорів. Трохи далі був будинок з дерева, який теж згорів. Палія затримала поліція, автора звинуватили в тому, що цей уривок він украв з «Трьох поросят». Але Одину і Сигізмунду було не до того.
- Я згадав! – сказав Сигізмунд. – Він тут не живе.
- Так чого ми тут? – запитав Один.
- Ти не хочеш в туалет?- Ні.
- А я хочу. Зажди мене тут.
І Сигізмунд пішов. А Один сів на березі і став чекати. Довго чекати. Раптом йому захотілось зателефонувати додому. Дивом проштовхнувши в щілину для монет єнотову шкуру, він розрахувався за телефонну розмову. Піднявши слухавку, Один почув голос автовідповідача:
- Драсті, то є родина Хлопців. Зара ми риєм нори, чи шось таке і зара ми не можем підійти…
- Галя, де мої носки?!
- Микола, ти задовбав уже зі своїми носками! Стіки раз їх купляла, а ти їх десь постоянно діваєш. Ти б замість того, шоб шкури на ракетне топліво дівав, лучше носів купляв!
- Ля, я шо тобі якись багач, чи шо?
- Нє, ти алкаш!
Далі пролунав звук, що віддалено нагадував ляпас, після якого запанувала майже півгодини тиші. Потім пролунав чийсь чоловічий голос:
- Їтішкін бурундук! Галя, ти шо, діхтофон забула виключити? Ой, Боже, це ж скіки за світло намотає!
Потім пролунав звуковий сигнал, після якого Один, посмішка якого весь цей час не згасала, з таким же виразом обличчя сказав:
- Ма’, я сьодні на вечеру не прийду!
Поклавши слухавку, він знову чекав. Чекав і чекав… Доки не прийшла якаль стара, потріпана, згорблена бабця. То була Параскевія Уласівна Тетерваковська (місцеві звали її Трендичихою) мала славу божевільної продавщиці квашеної капусти. Вона була схиблена на ній і тому, напевне, стала божевільною. Вона нічого не робила, окрім того, що квасила капусту. Коли ходила в школу – квасила капусту. Коли треба було виходити заміж – квасила капусту. Майже все життя вона квасила капусту. Коли Пучки окупували нацисти, Трендичиха вразила серця німців тим, що вони найбільше любили – капустою. Для німців секретним інгредієнтом була любов до фюрера, а насправді – ціанід, який знищив не одного німця. Кажуть, що Гітлер перед самогубством (якщо воно дійсно було) їв на обід макарони з капустою. Ну, не знаю… Але баба Трендичиха мала славу авторитета і вона кришувала весь бізнес в Пучках, хоч місцеві і не знали. Її всі боялись і не хотіли зв’язуватись з нею. Тут же почався дивний діалог:
- Доброго здоровля! – хрипким і гидким голосом крикнула бабця. – Тобі квасяної капусти не тре?
- Ні, дякую. – відповів Один.
- Купи, падлюка, а то пристрелю!
- Добре, добре! Скільки коштує?
- 30 карбованців! –з блискавичною реакцією відповіла бабця. – а по тобі видно, що ти з Задрипанців. То на ваші буде 80 єнотових шкур.
- Скільки? Та за цю суму я цілу гору такої капусти куплю! Хоча… по руках.
За цю космічну суму Один отримав жалюгідну маленьку каструльку капусти. Спробувавши трошки, він ледь не знепритомнів, бо відчув, скільки пропало грошей.
Раптом прибігає Сигізмунд:
- У тебе є єнотові шкури, бо треба за туалет заплатити?
- Які єнотові шкури? Ти де був два з половиною місяці?
- Як де? В туалет за море ходив. Правда, я з турками сперечався, що я звусь Сигізмунд,а не Мойсей. Зате на дурняк поїв. От тільки заплатити треба. Де єнотові шкури?
- Я на всі капусти квашеної купив.
- Нічого собі! А даси трохи?
- Тебе довго не було. Як я міг залишити тобі?
Забувши про капусту, Один і Сигізмунд вирушили далі. По дорозі вони заглянули до баби Трендичихи і повернули свої гроші. Також вони вкра… повернули мопед «Рига».
Один і Сигізмунд дійшли до хутору Абонавіліабонадзеабонанянівка, де повинна жити людина, яка знає людину, яка бачила Пиндру Коландру. Цю людину звали Модест. У цьому хуторі він був за головного, а отже, він керував місцевою Церквою Святого Винника. Він мав бороду і штучне коліно. У цей час, коли до нього прийшли Один і Сигізмунд, Модест дивився по телебаченню «Соляра шоу». Це там, де люди в усіляких костюмах жарти втирають. Неподалік грався маленький син Модеста, якого назвали на честь батька – Алкаш. На кухні поралась дружина Матильда, яка щось помішувала. Раптом вона підійшла до телевізора і стала незадоволено казати:
- Нє панімаю, какой смисл втупліваца в етат паралєлєпіпєдообразний апарат пад названіям тєлєвізар? Ат нєво толька портятца мазгі.
- Матильдо, люба! Те, що ти вчилась на фізматі а потім пішла торгувати на трасу плавленими цвяхами ще не робить тебе розумною. І взагалі, суп мішають ложкою,а не брудними руками!
Матильда не зважала на те, що її брудна рука була у супі. Це ж кацапи – безсовісні, неохайні, дурні, ще хочуть бути розумними, але це в них не дуже виходить. До того ж, ще й алкоголіки.
У двері гупають. Входять Один і Сигізмунд та починають вітатися з господарями.
- Сигізмунде, мій друже! Як я давно тебе не бачив! – радісно говорив Модест.
- Так, так! – відповів Сигізмунд. – Ти знаєш людину, яка знає Пиндру Коландру?
- Ja… Я проведу вас туди!
- Мальчікі, нє ухадітє! Я вам пакушать в дарогу дам! – крикнула вслід Матильда, намагаючись упакувати суп лише в газету.
- Попереджаю: не їжте цей суп – вона його немитими руками мила. – пошепки сказав Модест.
Один, Сигізмунд та Модест через деякий час опинились у будівлі, яка нагадувала шатро. В середині шатра були лавки, звукова апаратура та величезний портрет Олега Винника – ось так виглядала Церква Святого Винника. Як гриби після дощу, тут з’явилась маса жінок за 40. Модест дав їм знак, що починається богослужіння. І з колонки пролунали пісні Винника:
Ты летала в чьих-то сладких снах.
Твое имя на чужих губах.
А твоя краса, обжигала всем глаза
Розою колючей оставаясь…
Шаленству і божевіллю не було меж. Один і Сигізмунд здивовано дивились на цей пост апокаліптичний карнавал під пісні Винника. Сам дивуєшся, як такі старі жінки з чоловіками ще вмудряються так стрибати. Якось і сам підкоряєшся Виннику. Один раптом згадав, за чим прийшов і підійшов до Модеста:
- Агов, то ти нас не проведеш до того мужика, який бачив Пиндру Коландри?
- Секунду! – відповів Модест, монтуючи мобільну установку для продовження служби навіть на ходу. Загіпнотизована колона рушила в бік високого пагорба.
На високому пагорбі стояла хатина, яка просіла від часу. Неподалік неї сидів єврей – Аарон Мойсейовч Шнеєрсон. Він гладив свого кота – Габріеля бен Мухаммеда Абу Нассіра аль Нахмана. Загіпнотизована юрба на чолі з Одином, Сигізмундом, Модестом та піснями Олега Винника прийшла до пагорба. Аарон Мойсейович підвів голову і, побачивши юрбу людей, раптово підвівся і кинув свого кота в бік. Той у польоті увімкнув магнітофон і Аарон Мойсеєвич почав танцювати під пісні Монатіка.
- А ваші люди теж шукають Пиндру Коландру? – з цікавістю спитав Один Модеста.
- Ні. Той єврей – єретик. Ми прийшли його бити.
Із загіпнотизованої юрби почали доноситись прокльони:
- Єресь! Бий жида!
- Це посланець Володимира Бебешко!
- Посібник Потапа! Щоб ти здох!
Аарон Мойсейович продовжував танцювати, незважаючи на крики юрби. Раптом Один дістав з газети смаженого єнота і кинув в пику єврею. Габріель бен Мухаммед Абу Нассір аль Нахман, кіт його, почув запах єнота і кинувся на голову єврею. Він несамовито кричав і не міг промовити і слова, бо він був німий. Сигізмунд видер з його голови шапку, яка кишіла блохами. Аарон Мойсейович припинив дикі танці.
- Де Пиндра Коландра?! – несамовито питав Сигізмунд.
Єврей, мугикаючи, вказував на гору, де була Пиндра Коландра. На тому і розійшлись. Аарон Мойсейович лежав побитий, Один і Сигізмунд пішли до гір, Модест і загіпнотизована юрба йшла додому, наспівуючи:
Нино, мне не все ровно,
С кем ты пьешь вино
И о чем твое кино.
Уже довгий час Один і Сигізмунд підіймались крутими гірськими схилами. А бажана ціль не наближалась ні на сантиметр.
- От би зараз байкера, чи хоча б пепелац… - мрійливо сказав Один.
- Знаєш, Ілон Маск казав так: «Пепелац без гравіцаппи – гроші на вітер» - відповів Сигізмунд, якого в цей час розуміли лише цвіркуни. І от в далині виднілось щось яскраве і неонове. Вияснилось, що це надпис «Пиндра Коландра». І двері. І сторож. І сходи.
- Це, може, вона? – спитав Один.
- Так. Ми це зробили! Розумієш, ми це зробили! Є-є-є, ПЕРЕМОГА! – радів Сигізмунд. – Ну, Винник поможи!
З певним острахом і цікавістю водночас вони відкрили двері. Це виявилась задрипана кав’ярня з алкоголіками, барменом, дівчиною – продавщицею парфумів і пронизливою піснею з колонок:
Вип’ю вина, вип’ю до дна.
Знову один, знову одна.
Очі хмільні, думи дурні
І гріє ніж руку мені.
Доля, моя доля, за часом спішить.
Доля, моя доля,стрілою летить.
Моя доля даремно горить.
Один і Сигізмунд підійшли до барної стійки і спитали бармена:
- Перепрошуєм, чи тут є Пиндра Коландра?
Бармен був здивований і ледь знайшов собі сили відповісти:
- Е, розумієте, голова села вами давно маніпулює за допомогою істоти, якої ніколи не було. Пиндру Коландру вигадав голова села ще дуже давно. А «ь» не вимовляється.
- Звідки ти це знаєш? – скептично спитав Один.
- Я – його син. – відповів бармен.
Тут запанувала тиша під акомпанемент пісень EL Кравчука і матюки алкоголіка. То був начальник закладу, який виходив з запою лише на 5 хвилин в рік аби поїсти мох. Тишу перервав Сигізмунд:
- Тобто, все, що ми маємо – вигадка? Пиндра Коландра – вигадка? Біоробот, який насправді є жерстянкою, в якій сидить карлик, що говорить в півлітрову банку – вигадка? Людина і її життя – це теж чиясь вигадка? Навіщо тоді ми існуємо у цій вигадці? Хто мені дасть відповідь? А? Ех, я так не можу. Треба випити. Бармен, чотириста грамів ціаніду і два бокали ракетного палива!
- Молоді люди, ви надто малі, аби таке пити. Максимум, який я можу дати, то це сироп від кашлю. Вам який – «Евкабал» чи «Доктор Мом»?
Один, оглянувшись, пошепки спитав?
- А у вас є «Тантум Верде»?
- О, та ви таки гурмани! – сказав бармен. – Я, напевне, піду з вами.
Всі троє вирушили в бік Лівих Задрипанців. Чутка про те, що Пиндри Коландри не існує, поширилась по всьому селі. Тут усі збагнули, через кого вони живуть гірше, чим у середньовіччі. Вперше народ збунтувався. Він припинив рити нори, через які можна метро пускати, а на териконах і селитись не проблема. Ця маса, яку не спинити, була контрольована гнівом і ненавистю. Вони вимагали кращого життя і щоб їх більше не обманювали, як наївних школярів. Щаслива подоляночка Володимира Олександровича Варениці скінчилась. Його всі зреклись. Закінчилась епоха геніального будівничого і великого правителя, який об’єднував риси Іді Аміна, Енвера Ходжи, Мао Цзедуна, Кім Ір Сена та інших великих правителів, що вели своїх громадян до занепаду. В останню годину свого правління він нікого не слухав і намагався сам скласти геніальну промову. Але…
- Цей…Во…Як його…Кароче…Ви нічого не докажете! Це все фальсифікація! Я піддам вас анафемі! Будете до кінця життя «Время и Стекло» слухати! – остовпіло говорив голова села на трибуні.
- Шо ти нам втираєш, собацюра паршива?! – несамовито кричали селяни.
- Ви не маєте права так говорити до мене! – говорив голова села. - Мені 81 рік, я герой соціалі…
- Так це ж старий дід! Бий його! – перебив Один! І на його заклик зійшлись всі селяни і, взявши палиці та каміння, добряче віддухопелили голову села.
Ось така історія. Згодом всі забули про Пиндру Коландру, як про страшний сон. Люди почали рухатись в бік світлого майбутнього.
А Віталік Козловський написав пісню про Пиндру Коландру. Але вийшла якась «Пина колада». Таке щось…
