2 (продовження)
« Ні, не йди, - скрикнула тихо і впала йому на груди. Відчула бажання схопити мене у великі теплі обійми, притулити міцно до себе. Не притулив, лише соромливо ховав у собі жагу... Не розуміла, що заважає переступити мій поріг?... Вирвати мене зі сну і залоскотати чутливою бородою, як робив це завжди, коли ховалися в бібліотеці, на Стефаника, на сходах горища і цілувались Нам не було де притулитись крім кіно і у темних тінях дерев нічного парку. Зимою купували квитки на останній ряд Віддавалися почуттям, тихо сміялися і раділи, що поряд з нами такі ж, соромливо хтиві, як ми. Вони і ми топилася в обіймах від щастя... Не могли пригадати про що фільм. Виходили з кінотеатру сп’янілі від кохання і Всесвіт колисав нас...
Дан успішно здавав іспити на геологічному, а я валила сесію на журналістиці. Талон, за талоном йшов за мною гусаком, а я ж була старостою групи і подавала поганий приклад однокурсникам....
Одного дня, куратор нашого курсу, Зубицький Всеволод Іванович, вихопив мене з черги в студентському буфеті й повів за собою. Дівчата, всі, як один, повернули за нами голови. Куратор - молодий викладач, після захисту аспірантури викладав на кафедрі журналістики стилістику. Красень на всі сто відсотків!!! Всі дівчата з нашого курсу і з паралельних, не те, що вмирали, гинули за ним і зубрили його лекції, ледь, не на пам'ять.
- Ви що собі думаєте, Софіє Вдовенко!.. Відмінниця! Староста групи! І. і ….- заїкнувся. Соромився назвати мене "двієчницею!...Шукав у голові антоніми як мене присоромити, але через хвилювання, певно, втратив мову і вдивлявся в мене великими очима, де плавала суворість безмежного океану. Потрусив за руку й спохватився, бо я ж не його дитя, а студентка третього курсу Руку не відпустив. Розвернувся і повів за собою на кафедру. Йшла слідом дурною козою. Червона від сорому, подібна на перестигле яблуко восени. Опустила голову, щоб не бачити витрішкуватих поглядів студентів, що купчилися в коридорах «універу» і спостерігали за нами з німим питання: " А чого це красунчик веде старосту курсу за собою на кафедру?
Йшла, як на страту....
- Я вірив у вас…, - почав з порогу, - я захоплювався вашою активністю… Ви на курсі були справжнім лідером, а що тепер з вами коїться?
...., - мовчала. Настирливо шукала в голові, що збрехати і як збрехати, аби виправдати себе? Шалено думала як наговорити йому бредні, щоб відчепився й відпустив?…
Та, мої мізки - спорожніли… Спорожніли вщент, ніби з них хтось вимів віником всю дурню, на яку була здатна. Всеволод Іванович примружився і ще гострішим поглядом зміряв мене з голови до ніг, а потім підвів до дверей, відкрив їх і саркастично промовив.
- Щоб до кінця сесії не було жодного хвоста!!! Ви мене зрозуміли? Інакше, інакше…Побачите, що я з вами зроблю… Здайте спочатку всі іспити на відмінно, а вже після них, виціловуйтеся в кінотеатрі з чорнобривим геологом!!! Ви мене зрозуміли???
- ??? … остовпіла. Не могла зрушити з місця. То це він хихикав зі своєю кралею над нами у кінотеатрі «Львів»?! А я думала, що це такі ж дурні й ласі до кохання, як ми…
До Дана долетіли всі плітки, які тільки могла зібрати Томка з язиків гуртожитку. Тільки те й робила, що торочила на мене, аби відкрито показати, що теж вмирає за ним. Та мені було байдуже, боялася лише одного – зустріти його...
Він чекав мене на алейці в парку біля університету, на визначеному місці. Здалеку побачила сувору позу з книжкою в руці, Закинув ногу на ногу, а та, що зверху, нервово підстрибувала… У руках не було обіцяних горішків, навіть маленької квіточки. А про шоколадку можна було й не думати… Мене чекала словесна прочуханка, і то добряча... Що потім? Страшно було уявити. Злякалася і дала ногам чоса. Бігла до трамвайної зупинки, наче хтось підпалив ззаду.
Якби наш фізрук, Васічкін, бачив як біжу, то поставив би мені «зарах» з першого, а не з п’ятого разу. Люди поступалися, давали дорогу наляканому дівчиську. Бігла і уявляла, яке в нього обличчя? Здивування? Сміх, чи регіт? Злість? А може, часом наздоганяє?....
Наздогнав… Притягнув до себе і видав.
- Поки не здаси, на відмінно, сесію, на очі не з'являйся, Вчитися йди в студентську, на Драгоманова….
Бібліотеку поміняла. Іспити здала, наповнена злістю, на відмінно І захандрила. Не бачитися з ним виявилося страшною мукою.. Почалася: апатія. Депресія. Що тільки не лягало на мою дурну голову.... Не їла. Не спала. Читала «запоєм» книжки. Довго сиділа біля вікна і думала про нього. Минув тиждень і Дан прийшов до мене дому. Мама була здивована. Запросила у вітальню і почала частувати чаєм, тістечками, без яких тато не міг жити і завжди казав: « У хаті має солодко пахнути…»
Мама скаржилась Дану на моє лінивство. Депресію вона не вважала хворобою. Бідкалася, що я стала, як тростинка. Дан сміявся, жартував і випросив мене в мами на вулицю. Вилікував... У той же вечір. Ми потягнулися один до одного, як струни скрипки. Цілунками вибудовували наснагу почуттів після довгої розлуки. Нам нічого не заважало відродити нову музику кохання з мелодією ніжності… Ми співали в парку « Ой, чий то кінь стоїть.. .», Виводили ще й ще рідних серцю пісень з народу. Мелодія неслась високо над садом Ветеринарного парку. Дует оксамитного баритону із дзвінким сопрано зливався воєдино і звучав оперним скерцо.. Наше двоголосся летіло до гуртожитку і студенти приєдналися нас... Так було колись, багато років тому...
Спогади неслися в голові стриженими хмарами, як перед дощем, а я у сні не відпускала його.
- Не йди! Почекай…- благала крізь сльози, - так стужилася за тобою…
- Відпусти Солю! – намагався відірвати від себе. Мені не можна тут довго бути. Я прийшов лише на хвилинку…
Враз відчула, що якась невидима темна маса намагається втиснутися між нами. Відтягує мене від нього силою.... Подумала, звідки взялось це невидиме зло і підстерегло нашу зустріч!?.. Боролася, тримала Дана ще міцніше. Це була не я, а якась велика сила з тендітними руками, які вміли не тільки голубити й горнутися до широких пліч, а й боротися з усіх сил, щоб не втратити найріднішого...Чорнота зникла, а за відчиненими дверима, крізь призму застиглих сліз, побачила білу тінь. Її виразний силует нагадував юнака з похиленими до низу крилами. Він стояв за ним і чемно чекав... Дан оглянувся, торкнув його за плече і вони зникли...
...Я прокинулась. Місяць зухвало переліз через вікно і сів на диван, наче я запросила його в гості. Намагалася сховатися від нього, але він вперто виринав і чигав на мене. Надіявся, що вирушу за ним, як у дитинстві.... Розсівав срібні промені й манив за собою...
« Я давно вже не місячна дитина,» - сказала йому з гіркотою. і пішла на кухню пити чай з мелісою і медом…
Була третя година ночі
