Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2587
Творів: 47038
Рецензій: 91444

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Присвячується рецензенту М. Гоголю

Незайманих дівчат не буває

© Олександра Малаш (Пилипенко), 02-05-2007


Звичайно, раніше дівчатам, які до одруження втратили цноту, було важко вийти заміж. Сьогодні - це проблема хіба у селах. Так що я не зрозумів проблеми.
Рецензія ГАКу на новелу О. Пилипенко «Хорал Антихриста»

Прочитав я новелу Олександри Пилипенко «Хорал Антихриста». А після того зазирнув на сторінку рецензій. І там під заголовком «Ніхто заміж не бере» я побачив промовисті рядки про те, що дівоча цнота – це пережиток нашого варварського минулого, і що зараз «невинність» до шлюбу бережуть лише малоосвічені дівчата у глухих селах. Принаймні так розшифрував я це послання невідомого мені критика.
Українську мову я знаю непогано, вивчав її чотири з половиною роки, а для чеського єврея цього цілком достатньо. Повірте мені.
Трохи про себе. Народився я в місті Оломоуц, мати назвала Давідом, сподіваючись, мабуть, що  з таким ім’ям  я переможу Голіафа. Батька я ніколи не бачив. Мабуть, у його – не знаю, як по-українськи, скажу давньогрецькою – гонадах накопичилося забагато – знов не знаю українського слова, знов напишу грецькою – сперми, і для того, щоб її всю витратити, однієї моєї матері було мало. Він не винен, як не винен хворий на діарею. Крім того, він мене зачав.
«Хорал Антихриста» був написаний про мене. Більше того – він був написаний для мене.

Незайманих дівчат не буває.
Бувають сором’язливі дівчата, яких доля зводить із сором’язливими хлопцями. І він, і вона аж мліють від бажання, проте не наважуються одне одному зізнатися. Так і ходять за руку, аж поки не набридне, потім розходяться, і кожен з них зустрічає активного партнера, успішно плодиться й розмножується.
Незайманих дівчат не буває.
Бувають дівчата, які чекають на свого принца. Така романтична особа не переспить із своїм теперішнім хлопцем, бо їй весь час здається, що він – не той, кого призначила їй доля. Закінчується її казка, як правило, щасливо, вона зустрічає свого принца та йде з ним під вінець. Але у поодиноких випадках цих «правильних» дівчат позбавляють цноти силоміць десь у ліфті чи затягають у машину та везуть до лісу, і там уже роблять із ними що хочуть. Може й так статися, що принц виявляється паскудою і дружина мучиться з ним усе життя. Зате, бач, заміж вийшла вона «невинною».
Є дівчата, які маніпулюють своєю «цнотою», змушуючи партнера виконувати всі її бажання. Он отримують задоволення від того, що за одну ніч чоловік ладен продати душу дияволові. Така дівчина теж ризикує бути зґвалтованою, але радше своїм же хлопцем, ніж п’яним чи наколотим незнайомцем. Врешті-решт, за все треба платити.
Я зустрічав різних. І на підставі свого колосального життєвого досвіду зробив висновок:
Незайманих дівчат не буває.

Ми одружилися, бо я кохав її. В мене була кімната у гуртожитку і тридцять доларів місячної стипендії, в неї – дитина, яка восени мала йти до школи. Мінус на мінус дав плюс, і ми стали жити разом. Після довгих тортур у паспортному відділі їй  таки змінили прізвище на Гавранек (чес. «вороненя»), у жіночому варіанті Гавранкова, але син залишався на прізвище Громотлук (чес. «здоровань»), хоча був низенький і кволий. Я хотів, щоб вона народила дитину і від мене, але вона сердилася:
- Тобі легко: засунув – висунув, і дитина вже готова. А мені це чудо носити дев’ять  місяців, потім до року молоком годувати. А як підросте, то ще й до школи водити за руку. А де ми візьмемо гроші, щоб прогодувати й зодягти двох дітей?  
- Ти так кажеш, ніби ти сама. А чоловік навіщо?
- Не знаю, - відповідала пані Гавранкова, але спіралі не виймала.
Вона опинилася колись у тому самому становищі, що й моя мати. Я не повинен був засуджувати її.
Моя дружина так боялася, що її син буде чогось позбавлений, що кожного разу, як я починав розмову про другу дитину, вона нагадувала:
- У Їржі вже на штанях нитки прогнили. Треба купити нові штани.
Або:
- У школі знову гроші на ремонт збирають.
Або:
- Їржі давно не ходив на ковзанку.
І що ти їй скажеш? Спробуй-но відповісти «ні» - і тебе одразу ж звинуватять у  тому, що ти ненавидиш Їржі. Більше того – ти не любиш дітей. Як ти збираєшся виховувати дитину змалку, коли ти з «готовою» впоратися не можеш?
Але пройшло вже шість років, я влаштувався на стабільну роботу, матеріальне становище дозволяло нам мати ще одну дитину. Однієї чудової весняної ночі, коли ми були самі у пахучому дерев’яному будиночку (Їржі лишився з бабусею),  я сказав своїй коханій, що саме зараз і саме тут я хотів би зачати нове життя, змішати свою кров з її кров’ю, а свої гени – з її генами, і щоб ця суміш втілилася у маленьке усміхнене чудо. Ні, я не так заплутано сказав їй, а просто притиснув її сильніше до тієї частини тіла, з якої готовий був вирватися окріп моєї чоловічої енергії, і прошепотів:
- Хочу тебе.
Пані Гавранкова стиснула губи й відіпхнула мене:
- Не мене ти хочеш.
- Не зрозумів…
- Ти хочеш побачити мене з величезним животом. Тобі кортить підкорити мене собі, як рабиню. Щоб я кинула роботу і панькалися з малими.
- Чому ти так не любиш дітей?
- Я люблю дітей, але я вже знаю, що це таке. А ти не знаєш, і все бачиш крізь рожеві окуляри… До того ж я боюся, що Їржі почне страждати від того, що мама тепер не буде належати лише йому.
Моя дружина була старшою сестрою. Мабуть, вона пережила цей дитячий біль, коли вся увага батьків переключається на меншу дитину.
- Я обіцяю тобі, люба – якщо в тебе не вистачатиме часу на Їржі, я візьму його на себе.
- А… Дурниці, - кинула дружина.
Я відчув, що моя чоловіча енергія вертається назад. Настрій псувався, і з кожною секундою все більше.
- Скажи, може, ти антисемітка? Може, ти не хочеш мати дітей від єврея? – вигукнув я.
Пані Гавранкова довго думала над цією версією. Потім настрій почав псуватися і в неї.
- Послухай, - неголосно почала вона, але в її голосі наростало роздратування, - якщо тебе нетерплячка бере, то заведи дитину на стороні та не мороч мені одне місце!
- Дуже смішно, - сказав я. – Чому ти так ніколи з анекдотів не смієшся?
Моя дружина, яка весь час дивилася кудись убік, раптом глянула на мене, але так, як дивиться вчитель на двієчника, який ніяк не може розв’язати елементарну задачку.
- А я серйозно.
Я оторопів. Чесно кажучи, такого повороту подій я не очікував.
- Ти хоча б сама зрозуміла, що ти сказала?
- Цілком. Дай мені спокій. – І пані Гавранкова вийшла з дерев’яного будиночка геть. Я зрозумів, що доганяти її буде просто безглуздо… Вона ніколи не любила мене.
Ми прожили разом ще рік розійшлися. Давньогрецькі закони дозволяли подружжю розлучатися, якщо не було дітей. Законодавство Чеської Республіки не заперечувало й проти розлучень за «невідповідністю характерів».
Після того я вирішив:
Ніяких жінок з дітьми. Якщо мати вирішила ростити дитину без батька, то чоловік у її домі буде зайвим. Вона довести свою місію до кінця.

Довго після того я жив як монах, мої очі оминали жінок, я не чув ніжних дівочих голосів, не вдихав їх парфумів. Мені вже було двадцять шість, а я не поспішав прощатися зі свободою.
Але іноді ця свобода починала мене гнітити.
І тоді я фантазував: я піду з нею, прекрасною й лагідною, до вівтаря. А потім підхоплю на руки й нестиму туди, куди вона мені накаже…
Лише одна умова:
ВОНА ПОВИННА БУТИ НЕЗАЙМАНОЮ.
Тоді менше ризику, що дитина, зачата задовго до нашого одруження, народиться не від мене.
Бо якщо вона спала зі мною – де гарантія, що вона спала лише зі мною?

Але незайманих дівчат не буває.


Олександра Пилипенко, авторка «Хоралу Антихриста», якого ми всі читали, приїхала до Праги на екскурсію.
Цю екскурсію проводив я.
Так почалася наша дружба – міцна, як цегла, склеєна яєчним жовтком.
Так почалася наша дружба – хто хоч раз бачив нас разом, той плакав.
Сашка ладна була вбити всіх, аби ніхто не претендував на мене.
Я потурав їй, і цим я зламав її, зіпсував їй життя.
Вона написала «Хорал Антихриста» - він був про мене.

Я спитав її:
- Скільки тобі років?
Вона відповіла:
- Я стара, як світ, і молода, як завтрашній день.
Після того, як я зламав її, виявилося, що їй всього-на-всього вісімнадцять.

- Ти ніколи зі мною не розплатишся за це! – кричала вона рік потому, як «це» відбулося. – Усе життя розплачуватимешся! Ти не звик нести відповідальність за свої вчинки!
І на думку спадала моя пані Гавранкова: «Тобі легко: засунув – висунув…» Може, я й справді чогось не розумів у Великій таємниці чоловіка й жінки? Невже я знову наступав на ті самі граблі?

Мене й досі не полишає відчуття, що я таки зламав її, обірвав якусь важливу нитку, яка прив’язувала її до реальності. Вона тільки починала жити, а я завів її в глухий кут. Чи не мстився я підсвідомо за те, що те саме колись зі мною зробила моя законна дружина?
- І якого біса ти себе мучиш? – сміявся з мене мій друг, якому я розповів про Сашку. – Ну, не потрібна вона тобі – то й чорт з нею! Розрюмсався тут, мов дівка!
А вона була такою дівкою, які просто так не рюмсають.

У моєї Олександри колись була своя казка, і був свій принц.
Я нічого не знаю про її принца, про її ідеал, але вона мріяла незайманою піти до вінця.
Вона раз у раз виймала з шафи біле весільне плаття, подароване батьками, розглядала його, і це додавало їй сили.
Це додавало їй витримки.
- Я можу бути щасливою лише якщо досягну своєї мети.
Білий колір нагадував її про чистоту, яка мала дістатися невідомому принцу. Найдорожчий весільний дар.
Я взяв і все закреслив. Одним порухом своєї… своєї ручки.
Моя «ручка» написала у її житті: «Казка лишилася позаду».
- А попереду, попереду що? – питала Олександра по мобільному телефону. Вона могла не пообідати, але в обідню перерву обов’язково дзвонила мені.  Я не знав, що їй відповісти на це питання. Я все закреслив. І не знав, чим я можу їй допомогти.

Я намагався хоча б розслабити її у ліжку, але вона або сердилася, або їй ставало страшно. І коли на простирадлі зачервоніла маленька тепла калюжка, я зрозумів, що помилився.
Помилився, коли вирішив шукати незайману дівчину.
А ще усвідомив, як мені хочеться повернутися в сім’ю.
Усвідомив, що моя дружина і мій нерідний син – найдорожчі істоти на землі.
А Сашка для ролі дружини не годиться. Замала. Хай підросте, і тоді побачимо…
Може, якби їй теж було двадцять шість, тоді б… ні, вона ще мала. Хай вертається в Київ.
Я люблю мою пані Гавранкову,  чий син носить прізвище невідомого батька Громотлука.

  
Моя дружина не дуже зраділа, коли я подзвонив у двері. А точніше, вона зовсім не зраділа. Відчинила мені – і з крижаною посмішкою запитала:
- Ну й де твоє чадо?
Я спочатку не зрозумів, про що вона. Думав, про Сашку. Ну, з Сашкою все скінчено, люба моя, я кохаю тільки тебе. Ні, хитає головою пані Гавранкова, не придурюйся.
І тут я зрозумів, яке чадо вона має на увазі. Захотілося вдарити її. Вдарити так, щоб мозок перетворився на порошок.
Хіба можна любити жінку, якщо є бажання її вдарити?
А може, є за що вдарити її?
Я стояв на порозі й не знав, що відповісти. Нарешті вирвалося.
- У мене, - сказав я, - немає інших дітей… крім Їржі… і крім тебе.
- Чому – крім мене? – поцікавилася дружина.
- Бо ти зараз поводишся зі мною як першокласниця.
- А в тебе, я бачу, великий досвід із першокласницями.
- Якби навіть я зібрав їй повну школу, похвальну грамоту я дав би лише тобі.
- Годі, - обрубала пані Гавранкова й простягла руку вперед, щоб зачинити двері.
- Стривай!
- Ну що?
- Я хочу почати все спочатку.
- Якщо хочеш почати все спочатку, роздай своє майно бідним і поселися в гуртожитку. А якщо від самого початку все хочеш – тоді народися на світ знову.
Із цими словами моя колишня дружина зачинила двері.

Нарешті це сталося!
Я знайшов Її.
В неї не було дітей.
Вона не була незайманою.
Вона жила на українсько-польському кордоні. Вона переїхала до мене, щоб позбавити мене цього нудотного почуття самотності.
Вона…
Це була моя друга половинка. Ми злилися в одне ціле і пустили на світ Божий Ірочку, а ще через  дванадцять місяців – Мікулаша. Донька, так само цікава, як і  незграбна,  сиділа в Марії на колінах і з задоволенням вигукувала щось своєю дитячою мовою, коли менший братик штовхався у материному животику.
Це було справжнє життя. Більше того – це було справжнє сімейне життя.
З Нею. З Ними. Зі своєю мрією, яка так довго не могла здійснитися.
Може, Бог просто готував і гартував мене до цього?...

Як пояснити Марії, чому я не можу віддати Іру в цей дитсадок?
- Ну чого тобі ще треба? – дивувалася моя дружина. – Садок – два кроки ступити. Годують як на курорті, одна нянька на п’ятеро дітей… очей з них не спускають! Басейн, музика, екскурсії по Празі – хіба цього мало? Та й ціни помірні…
Як пояснити матері двох своїх дітей, що мене цей дитсадок цілком влаштовує? Не влаштовує лише одне – у молодшій групі вихователькою працює…
…Сашка.
Марія все-таки оформила Ірину до цього дитсадка, де Сашка просто-таки трусилася над дітьми. Я ночами не спав: впізнає – чи не впізнає? А якщо впізнає – то що буде?
Сашка нітрохи не здивувалася, коли побачила мене у роздягальні. Вона привела Ірочку за руку і «вручила» її мені, батькові, посміхаючись:
- У Вас чудова донька. І дуже на Вас схожа.
Допомогла мені одягти її, після чого сказала:
- Ви, мабуть, боїтеся, що я знову буду Вас переслідувати? Цього не буде. Я не зроблю дитині боляче.
Вона відпустила руку Ірочки, але дівчинка знову кинулася до виховательки: не піду додому!
Сашка дивилася на мене, як мені здалося, з жалем. А може, чекала, що я щось відповім їй. Так і не дочекавшись відповіді, вона прошепотіла:
- Нам платять гроші за те, щоб ми робили їх щасливими, а не калічили. – Раптом її вираз обличчя змінився, і вона додала вже голосно: - Завтра ми збираємося на каруселі. Якщо хочете, приєднуйтеся. – І, злякавшись, що бовкнула щось не те, Сашка виправилася: - Приходьте з мамою.

Її любов минула, як гроза, і розкинула через усе небо Чехії веселку.
Іра й Мікулаш підросли й пішли до школи, і Сашку я бачив раз на півроку – з чиїмись дітьми на каруселях, у церкві або на Карловім мості, де вона стояла довго-довго і дивилася вниз, у темну нічну Влтаву. Вона віталася зі мною кивком голови, і лише якщо пильно придивитися, можна було помітити, що в неї тремтять пальці.
Моя перша дружина була настільки загнана в куток своїм Їржі, що (це вона мені сама розповідала при зустрічі) іноді бракувало терпіння, і вона кричала: «От якби тебе батько разочок стьобнув паском, як ти був малим!» А Їржі на це відповідав: «Ти сама йому не дозволяла».
Хепі енд?
Не знаю. Це залежить від того, з якого боку подивитися.
Незайманих дівчат не буває. Це проблема?
Не знаю, треба в самих дівчат спитати…


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Таки не буває

© Золота Жінка, 03-05-2007

Цікава думка

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Третє Я (колишній ТШЗ), 03-05-2007
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 14.947262048721 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …
КОНСТИТУЦІЯ У КОМІКСАХ
Конституція у коміксах_medium_size у форматі PDF Конституція у коміксах_medium_size у форматі EPUB Брати …
Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …