Вночі Дарина не спала. Крутилась, а потім, щоб не розбудити Марту, навшпиньки прослизнула до кухні, зробила собі чай і підійшла до вікна. Місто за ним дихало. Як дитя в люлі – тихо-тихо, ледь чутно. Здіймало груденята, сопіло носиком і щось муркало. Ледь усміхалось. Мабуть, сняться янголи.
Звела погляд в небо – зірками засіяне рясно-рясно. Аж вгинається під ними. Руку простягни і зривай, як переспілі яблука. Десь там, певно, і душа Миколи.
Якщо заслужила неба.
Зітхнула тяжко:
- Господи-Господи, чи пробачиш мене колись? За те, що хотіла заподіяти, за те, що заподіяла?
Небо промовчало.
Засигналила десь автівка.
Сьогоднішня розмова знову відкрила рану. Ось-ось лише заживати почало, а тут по-новому розрізала. Сама, сама! Сама винна. У всьому – сама. Самій і ту рану зализувати.
Дарка притулилась чолом до скла і поставила чашку із неторканим чаєм на підвіконня. Втупилась у ліхтар під будинком, що зверху здавався недогорілим сірником.
Мартина пропозиція…Якби не треба було йти працювати до чоловіка – погодилась би. Навіть не думала б. А це… З іншої сторони – грубі гроші. Бо ті, що вторгувала за корову, закінчуються. Ті, що зараз заробляє – мізер. Його хіба на квартиру вистачить.
А він…цей Юрко… Вдруге ж не запропонує.
Заплющила очі і спробувала уявити себе в чужій оселі. З чужим чоловіком. Віч на віч. Брр… Ні, це не можливо! Хоча… Казала ж Марта – він на роботі. Може… Може? Ох…
Зрештою, полишила ці думки по колу, щоб остаточно не заплутатись. Ранок мудріший за глупу ніч. Зранку щось вирішиться. З тим і пішла спати.
Зранку все вирішилось спонтанно.
Снідали.
В кімнаті задзвонив Мартин новий телефон. Кинулась із кухні туди, і до Дарки долетіли хіба уривки розмови.
- Привіт….
- Та все ок’ей…
- Хм…ну не знаю, вона так все сприйняла… Та добре, запитаю.
Зайшла в кухню, тримаючи біля вуха телефон. Нерішуче глянула на Дарину:
- Чуєш, Дар… Тут Юрко питає за то, що я тобі вчора говорила. Ну, за роботу. То як, ти відмовляєшся…чи як? - І скривилась, наче лимона вкусила.
Дарина піджала губи, видихнула і рішуче відповіла:
- Я тут подумала… Певно, я таки погоджусь.
Марта звела брови і здивовано глипнула на подругу:
- Ти впевнена?
- Угу... – Пробурмотіла і, забравши чашку, попрямувала до мийки, щоб не дивитись на Марту і не передумати часом.
Та ще мить мовчала, а тоді озвалась:
- Юр… А Марта погоджується. Ти ж точно…?
Питання було адресованим Дарині. Вона поставила горня на місце, витерла руки.
- Я ж сказала – точно. Попитай його…про умови. – І швидко пішла в кімнату.
Марта зайшла слідом і простягнула Дарині, що якраз відкрила шафу, телефон:
- На. Це тебе. – І сама запхала носа між полиць – стала вибирати одяг для першого робочого дня, час від часу кидаючи погляди на Дарку.
Та взяла апарат тремтячими руками.
- Алло?
В горлі від хвилювання пересохло, тому слово видалось обскубаним і обдертим.
- Доброго ранку, Дарино. – Відповів знайомий голос. – Марта казала, що ви погоджуєтесь допомогти мені…вести господарство?
- Ну…так. – Ледве вичавила із себе. Сіла на диван, бо от-от – і впаде. – Так, погоджуюсь.
- Тоді… коли зможете приступити?
- Що?
Відчула, що на тому кінці усміхнулись – голос потеплішав.
- Питаю, коли зможете приступити до роботи?
- Ну…не знаю… - Розпачливо глянула на Марту – що казати?! Але та була зайнята одягом і не звертала ані найменшої уваги на Дарку.
Почервоніла.
- З понеділка зможете? – Знову почав допитуватись Юрко.
- Ну… - Далі промимрила. – Не знаю, чи мене так швидко звільнять…
- Я домовлюсь. – Тепер голос став суворішим – наче покрився інеєм. – То як, тоді до понеділка? Я Марті скину есемескою адресу. Буду вас чекати о восьмій ранку.
- Ну…добре. Дякую.
Запала тиша, тоді озвався Юрко:
- Дайте, будь ласка, Марту.
Дарина простягнула телефон подрузі:
- На, це тебе.
Сама ж вийшла на балкон і втягнула носом повітря. Ця штука далась їй нелегко. Але вона змогла. Погодилась. «Все буде добре. Все. Буде. Добре. Він тебе не з’їсть. Він…»
Думки перервала вже повністю вдягнена Марта:
- Ей, красуне, ти що, вже сьогодні не йдеш? Бо я запізнююсь!
Дарка зайшла в кімнату, швидко перевдягнулась, зачинила двері на балкон і почухала Матильду за вухом:
- Не сумуй!
На роботі все пройшло настільки швидко, що Дарка задумалась, ввечері йдучи додому: хто такий цей Юрко, що директорка із самого ранку покликала її до себе, сказала, що відробляти нічого не треба і що…все добре? Але відігнала ці думки від себе – це не її справи. Головне – зароблятиме більше. Набагато більше.
Вдома, готуючи вечерю, вислуховувала емоційні розповіді Марти про роботу.
- Ти розумієш, Дарко… - Сиділа за столом, підібгавши під себе ноги і розмахуючи руками. - Всього у відділі дві мегери і один начальник. Ну, коротше. Начальник мужик нормальний. Ну, я так думаю. А ці ідіотки пів дня носа дерли – мовляв, що ти там розумієш, тупа стажерко, ми тут найкрутіші юристки на фірмі з отакенними цицьками і отакенними ногами! - Почала кривлятись. – Але коли в кабінет зайшов Юрка, обняв мене і поцьомав… - Марта зайшлась реготом. – Ти би бачила їх мордочки… - Знову почала хихотіти. - Ой, Дар, які ж вони потім шовкові були! Такі хороші, солодкі – ну просто облизуй, як морозиво. Тьху, ти! Певно думають, що я Юркова коханка. Боже, які дурепи! Дай хоч цибулю почищу! – Встала, підійшла до Дарки і забрала овочі. – А що ти готуєш? – Зазирнула в каструлю на плиті і потягнула носом. – Бо пахне ду-у-уже смачно.
- Та рагу звичайне! – Стенула плечима. – Ти йди краще перевдягнись, бо зараз заляпаєшся.
Понеділок настав настільки швидко, що Дарка і не спам’яталась. Наче от лише субота була – а вже новий тиждень починається.
Прокинулась вранці, згадала, куди має йти – і похололо в животі. Так було хіба перед екзаменами. І ще… коли шлюб брала. І… Струсила із себе неприємну суміш страху із спогадами, встала та потягнулась. «Все буде добре».
Потрусила за плече Марту і почалапала у ванну вмиватись, переступаючи через Матильду, що плуталась під ногами.
Ранок пройшов у напруженні. Кожна думала про майбутній день. Але якщо Марта знала, що буде робити, то Дарина губилась у здогадках. Хоч вчора Юрко передзвонив уже до неї – Марта дала номер. Розказав трохи більше, пояснив, як їхати, але…лякало не те, що мала робити. Лякав сам Юрко. І нічого не могла з цим вдіяти.
Поки їхала у маршрутці, до крові роздерла нігтями собі долоні від хвилювання. На ватяних ногах йшла по встеленій рівнесеньким асфальтом дорозі, а, опинившись перед невеликим білим двоповерховим будинком, який потопав у зелені, мало не передумала. Але відступати було пізно.
Двері відчинив сам Юрко, не встигла вона і кнопку дзвінка натиснути. В домашньому халаті, босий і з вологим волоссям. Дарка глянула на нього – і відчула, що червоніє.
- О, ви так швидко, Дарино? – Усміхнувся господар і відступив вглиб, пропускаючи її досередини.
- Добр… - Перечепилась через поріг та мало не впала. Від того почервоніла ще дужче. – Доброго ранку.
Юрко вдав, що не помітив її ніяковості.
- І вам доброго. Кави хочете? – Запитав і легенько взяв під руку, повівши по світлому, з фотографіями на стінах, коридору. Дарку наче струмом вдарило, але постаралась тримати себе в руках – ну,справді – не кусається ж він? А те, що напівголий…так це його ж дім.
- Ні, дякую. - Насилу видавила із себе. – Може…покажете, що, де і як я маю робити?
Вони зайшли до такої ж світлої кухні і Дарина, обережно звільнивши руку, глянула на Юрка – що далі? Той усміхнувся, поглядом вказав на барну стійку біля широкого вікна, на якій стояла чашка, тарілка з недоїденим бутербродом та газета.
- Може, зі мною…?
- Ні, Юрію… - І зиркнула невпевнено, чекаючи підказки.
Але він похитав головою.
- Просто Юра.
Дарина кивнула і відвела погляд.
Підійшов до стійки, залпом допив каву, взяв бутерброд і повернувся до Дарки.
- Раз ви така нетерпляча, прийдеться мені снідати на ходу. – Відкусив шматок і кивнув їй, запрошуючи за собою. – Ходіть, покажу володіння. – Прошамкав із повним ротом.
Перебувати у чужому домі було незвично. Але не звичніше – щось у ньому робити. Точніше, робити все. Юрко, побачивши, що Дарка розгубилась від кількості інформації, залишив її у вітальні, а сам пішов у кабінет – невелику кімнату поруч, в якій, як він сам сказав, максимум, що можна робити – так це витирати пилюку, пилососити і ставити речі точнісінько на те місце, звідки взяла. А ще краще – взагалі нічого не чіпати.
За декілька хвилин вийшов, тримаючи у руках пару аркушів паперу з надрукованим текстом.
- Ось! – Урочисто подав їх Дарці. – На одному – Ваші безпосередні обов’язки, на іншому – речі, як робити не можна. Думаю, все буде зрозумілим. Якщо виникнуть питання – телефонуйте, не соромтесь. Зможу – відповім. А зараз мушу йти! – І з цими словами повернувся у коридор. Дарка почула, як він піднімається на другий поверх. Наскільки запам’ятала, там - його спальня, дві гостьові і ще якась кімната. За хвильку звідти вийшов вже одягнений. Кивнув Дарині, що так і стояла посеред вітальні, пішов. Далі гримнули вхідні двері – і тиша. Глянула на аркуші в руках – прочитати би. Тому повернулась на кухню – звичніше для неї місце, ніж розкішна вітальня, обережно сіла на краєчок високого стільця біля стійки, і взялась вивчати свої обов’язки.
Виявилось, нічого складного. Все те, що робити звикла – поприбирати, помити посуд, при потребі (так і написав!) прополоти квітник і грядки позаду будинку. Зготувати на вечір щось (сьогодні має бути борщ!) При потребі замовити необхідні продукти (що?!), чеки покласти на мікрохвильову піч у скриньку. Звідти ж взяти необхідну суму. Глянула – точно, стоїть скринька. Переглянула список далі – нічого складного. Дай Бог – виконає. Напруга потихеньку відпускала.
На іншому аркуші були хіба два пункти – «Не водити сюди по сторонніх» і «Нічого не красти. Краще попросіть». Почервоніла – за кого він її має?! Проститутку і злодійку? Але, згадавши розповідь Марти про попередню робітницю, заспокоїлась. Його будинок – його правила. Хоча, неприємне відчуття все ж таки залишилось.
Ще хвильку посиділа, помилувалась неймовірно гарним садом, який було видно з вікна, і взялась до роботи. Спочатку ходила мало не навшпиньки – боялась зайвий крок зробити. Але потім трохи розслабилась, і до вечора вже навіть щось мугикала собі під ніс.
Якраз доварювала борщ, як гримнули вхідні двері. Стрепенулась– хто? Може, в когось ключі є ще? Але знайомий голос покликав:
- Дарино, Ви ще тут?
- Тут. – Несміливо озвалась і оглянула кухню – чи все в порядку.
Юрко зайшов, стягнувши по дорозі галстука і розщепивши верхній ґудзик сорочки. Зупинився на порозі кухні, роззирнувся:
- Ну, як ви? Впорались?
Знизала плечима і відвернулась до плити:
- Та наче… Я не знаю… Тут… я зараз… Вже майже готовий…борщ, як ви просили.
Потягнув носом повітря:
- Пахне смачно! Добре, - повернувся, щоб йти. – Я тоді в душ і зараз прийду. А ви накидайте.
Вже був у коридорі, але раптом повернувся.
- А ви взагалі щось їли? – Став, вперши руки в боки і втупився поглядом у принишклу Дарину.
- Ні… - Відповіла ледь чутно і почервоніла. Дійсно – не наважилась за день нічого перехопити, не знаючи, можна чи ні.
Похитав головою.
- Я, телепень, не здогадався сказати вам, що можете готувати для себе все, що забажаєте. Ви теж хороша – цілий день голодною просидіти! - Поцокав язиком. - Накидайте на двох!
- Я не буду… Я не… - Замахала руками.
Але Юрко перебив її белькотіння:
- Будете, звісно. Голодною я вас не відпущу.
Нічого не залишалось, як змиритись. Тому за декілька хвилин сиділа навпроти Юрка, що діловий костюм змінив на спортивні штани та футболку, і насилу їла. Шматок в горло не ліз – вранішнє хвилювання повернулось, але до нього додалось ще й інше – чи впоралась із обов’язками? Чи не напартачила? А найбільше боялась, щоб Юрко не здогадався про найбільший її сьогоднішній сором – невміння користуватись технікою. Пів години танцювала ритуальні танці біля пральної машини, але агрегат ніяк не бажав вмикатись. Мало не плачучи, подзвонила до Марти і та розтовкмачила, що і як натискати, куди сипати та лити. І пообіцяла нічого не казати Юркові.
Проте він не питав – мовчки сьорбав і читав якісь документи. Зрештою, вона таки подужала свою порцію, помила тарілку нерішуче глянула на Юрка – з ним як? Той, наче відчувши погляд, відірвався від документів і глянув на годинник, тоді – на Дарку.
- Дарино, Ви на сьогодні вільні. І надалі майте на увазі – Ваш робочий час – з десятої до вісімнадцятої. Сьогодні я попросив прийти раніше, щоб Ви могли ознайомитись із роботою. Надалі – з десятої, зятямили?
Та несміливо кивнула.
- І ще. – Продовжив. - Я не завжди так рано приходжу. Коли мене не буде, сміливо зачиняйте будинок і йдіть додому. Ось Ваші ключі. – І, вставши, витягнув із кишені в’язку. Простягнув їх. – Там розібратись просто – три різні замки, три різні ключі. Замикаєте кожен, тоді ще хвіртку – і все.
Дарина обережно взяла, - так, щоб не торкатись його пальців і завмерла.
- Ви вільні на сьогодні. – Юрко повторив, тоді підійшов і взяв жінку під руку. – Давайте, я вас проведу.
Відсахнулась – ще цього бракувало.
- Дякую, я сама, ви…їжте он. - Кивнула на стіл. – Я…сама.
Але він все одно провів її до дверей. Зачекав, доки взується.
Наостанок вона вичавила із себе:
- До…побачення.
- До завтра. – Відповів і, засунувши руки в кишені та спершись на одвірок, провів поглядом цю дивну жінку, що майже бігла дорогою і яка сьогодні відскакувала від нього, як від вогню. Дикунка. Але гарна…дикунка.
Стенув плечима і повернувся в будинок. Дикунка вміє готувати найсмачніший борщ із тих, які доводилось куштувати.
