Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2522
Творів: 45492
Рецензій: 89043

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза осіння замальовка

Шарік

© Арсеній, 07-08-2018

Суїцидальний вечір листопада, район Південного вокзалу (район у Харкові - прим. авт.). Шарік ступав обпольованими східцями метро, оминаючи сірий, задавлений осінню люд, і м’яв у кишені старої куртки останні гроші. То була третя робота за цей рік, з якої ледве вдалось отримати триста гривень. Роботодавець, пузатий бізнесмен Артурчик, чесно зізнався, що платити не буде, бо йому не потрібні алкаші і лузери, Шарік на це лише очі вирячив, навіть, о диво, хотів щось сказати, наприклад, про борг, про затримки, про фарбу, від якої його постійно нудило, про те, що йому доводилось переодягатись надворі, навіть зараз, коли ранком вдаряв морозець, але гроші, яких він так жадав, затулили писок смердючим кляпом. «А мать його… З паршивої вівці…».
Жмуток купюр приємно пік пальці. Як і вранці, знову кольнуло в серці, але Шарік, виходячи з метро, планував підлікуватись, тим більше, що гроші були. Перед ним розстилалась звичайна картина привокзальної осені — велика площа була всіяна людом, немов гайворонням на смітнику, який бовтав ногами численні калюжі, минали чоловіки у формі, залишаючи по собі ледь відчутний дух немитого тіла і близької смерті. Десь там, у сірому куполі неба пливли сірі хмари, вагітні листопадовим дощем. Жовтаве світло ліхтарів вихоплювало криве січення дощу, який поливав бруківку. Паркінг порожнів, лиховісно темніючи ямками в асфальті. Шарік ступив крок і мало не перечепився. Поглянув униз — прямо на вході в метро, на брудних східцях лежав безногий чоловік, від котрого тягнувся кривий струмок сечі, який зникав десь у гранітному череві підземки.
Те, що його цікавило, виднілось неподалік. Помпезна неонова вивіска прикрашала звичайний привокзальний ганделик, і банальна назва, «У Діани», лише підсилювала смак дешевизни, який аж скрипів на зубах. Проте Шарік настовбурчив комір куртки і посунув на ті вогні, немов мандрівник, який заблукав у лісі, суне на вогні, що потім виявляться вогнями шинку на перехресті, пересік площу, не звертаючи жодної уваги на холодний дощ і гидливі погляди потенційних пасажирів. Біля входу, під гучні крики дешевої музики, штовхалась якась компанія молодиків в однакових куртках, і коли Шарік взявся за клямку дверей, то почув позад себе півняче матюкливе кукурікання, а затим кілька глухих ударів. Заходячи, у напівоберта побачив, що один із молодиків лежав у неприродній позі в компанії зіжмаканих пластикових «бокалів» та іншого сміття, яке дбайливо приніс сюди листопадовий вітер, а його товариші збились у темну галасливу масу і покотились в напрямку гулкої автостради.
Усередині було душно і гамірно: стояв сигаретний дим та гучно дискутували відвідувачі напідпитку. У кутку в старому телевізорі нудно совались герої російського серіалу. Шарік підійшов до шинквасу і відчув, що нарешті, за весь день, тіло почало поволі пробирати тепло. Перед ним, на фоні еклектичної вітрини з цінниками від руки, стояла огрядна жіночка, яка злими поросячими очима свердлила Шаріка. Це, мабуть, і була та сама «Діана». Таких чоловічків напівбомжуватого вигляду, у неї за день і за ніч (особливо за ніч) було десятки або сотні, і вона давно припинила бачити в них людей.
— Можна сто водки? — вимовив Шарік, шмигаючи носом.
— Гроші показуй! — безцеремонно рубонула «Діана».
— Шо?
— Гроші показуй, алкаш! — гримнула власниця того елітного закладу, так гучно, що навіть лисуваті джентльмени за столиками неподалік притихли і повернули свої цікаві мармизи, в очікуванні продовження шоу.
Однак Шарік лише плечима повів і вийняв руку, яку постійно тримав у кишені, з затиснутими брудними купюрами. «Діана» глипнула на гроші і мовчки налила в пластиковий стаканчик з великої пляшки, яку відразу сховала під шинквас. Шарік проковтнув слину, ледь тремтячою рукою схопив стаканчик і жадібно вилив його вміст у свою горлянку. Горілка обпекла горло і важко впала на дно шлунку. Шарік гикнув і видихнув. Перший ефект був не з приємних, але за мить венами покотився такий жаданий спокій. Пійло, без сумніву, було паленим, видно, бодяжили десь поряд, можливо, в підвальчику цього елітного закладу, але Шарік пив і не таку гидоту, тому кинув на шинквас купюру і попросив ще.
Один стаканчик, другий, третій… Шарік уже відчув, що наближається до норми, але зупинитись не міг. Тобто не хотів. Він окинув мутним поглядом заклад і бачив людей ніби як у тумані. І лише телевізор виразно чітко вирізнявся в ньому. Шарік звів до нього очі і побачив, що замість серіалу показували великий годинник, який відцокував секунди, а потім наче прямо у вухах заграла врочиста музика. Годинник зник, замість нього з’явився чоловічок у діловому костюмі і сказав приємним голосом: «Здравствуйте, дорогие товарищи! В эфире программа «Время»»….
Шарік завмер на місці і заплющив очі, щоб відігнати можливий сон, а коли знову глянув, то з подивом помітив, що сидів не в дешевому генделику, а у звичайній сільській хаті, прямо на підлозі. Шарік роззирнувся і в його грудях перехопило, бо інтер’єр, хоча і приглушений у пам’яті роками, був до болю знайомим. Он шафа з кришталем, який діставали лише на Новий Рік. Диван з пірамідою подушок. Старий стіл, вкритий клейонкою. І біля вікна, поряд з масивною радіолою чорно-білий телевізор. «А теперь переходим к другим новостям…», — сказав чоловічок в телевізорі, беручи інший папірець.
Невже… Невже він вдома? Шарік не міг повірити власним очам. Вщипнув себе за руку, помотав головою. Нічого не зникло. Шарік видихнув і попрямував до виходу і прямо з головою пірнув у теплий літній вечір. Двір, порослий споришем, затягував м’який туман, хвиляста доріжка, витоптана між травою, губилась у ньому. Пахло свіжістю і прохолодою — річка була зовсім поряд, а за нею виднівся величезний безмовний завод, крізь труби якого пробивалось останнє світло згасаючого дня.
«Саааша!...», — попливло враз з туману. Шарік завмер. То був голос його матері. Намагаючись вловити, звідки ішов звук, він покрутив головою, і помітив, що тепер він був весь окутаний туманом, і попереду ледь виднілась доріжка. «Сааашаа…», — знову почулось. Цього разу вловив — голос лунав десь попереду. Шарік ступив кілька кроків, його ім’я пролунало знову, втретє, і він побіг з усіх ніг, ледь розрізняючи в тумані доріжку, а туман з теплого ставав дедалі холоднішим. Враз зупинився. Туман розсіявся, і Шарік побачив перед собою старого чорного пса. «Ну що ж ти так довго, Саша?», — запитав його пес.
«І давно він тут лежить?», — почув Шарік через хвильку. Над ним схилились якісь насторожено-глузливі люди, серед яких ледь міг вирізнити власницю «Діани». «Та нє, — сказав хтось інший. — Пару минут. Впав і не встає». «Нажрався», — знову почув. «Нє, похоже, — сказала «Діана». — Вадюш, принеси мій телефон».
Шарік відчув, що йому холодно. Так буває, коли стоїш взимку в хурделицю, і якби ти не кутався, холод пробирає до самих кісток. Намагаючись підвестись, він обіперся на лікоть і закашлявся, і від кашлю груди прорізало стрілою болю. Почув, як хтось викликав «Швидку». Потім перед очима знову промайнуло кілька облич, які цього разу були серйозними і занепокоєними. Шарік відчув, як  паморочиться голові, заплющив очі, а коли відкрив їх, то побачив перед собою неприродно порожній шматок міста, саме той, по якому він пересувався, маючи на меті зігрітись алкоголем на останні гроші: ось вихід з метро, ось масивні колони вокзалу, паркінг. Замість важкого дощу тепер падав лапатий сніг. Було так тихо, що Шаріку здалось, що в його вухах дзвенить від тієї тиші. Він стояв посеред великою площі, і сніг лягав на повіки, руки, босі ноги. Усе навколо випромінювало затишок і гармонію — біля ковдра вкривала старий асфальт, бруківку, бруд і калюжі. Шарік видихнув хмарку пару і на мить подумав, а чому це йому не холодно, адже він стояв в одній футболці і старих штанях, але думка швидко зникла, натомість все єство залило тепло. Воно не було схоже на те тепло, яке буває від дешевого алкоголю чи чадючої пічки-буржуйки, це було справжнє тепло, що заливає від голови до кінчиків пальців ніг, наповнює силою та радістю.
Саме тоді він і побачив знову. Чорний пес сидів посеред площі і дивився на нього. Шарік втупив погляд, пес якусь мить сидів нерухомо, вдивляючись своїми чорними очима, а потім повернувся і неспішно побіг, Шарік пішов за ним, через пару хвилин розчинившись у м’якій сніговій пелені.
Його ім’я було Саша, Сашик, але всі називали його Шаріком. Здається, він був не проти.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Шарік, 07-08-2018

[ Без назви ]

© Автор (справжній), 07-08-2018
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.44033598899841 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …
«Сліпі убивці» вигаданих і справжніх світів
«Сліпий убивця» Марґарет Етвуд — приклад «шизофренічного» наративу, у якому один герой розпадається …