Літо одна тисяча дев’ятсот вісімдесят першого року видалося страшним; ні, мабуть і напевно, найстрашнішим літом у цілому житті Андрія. Дарма, що повний рахунок того життя ледве досяг позначки «7» – і не десятиліть, а років, дарма! – Тому що такий щирий, всеосяжний і непоборний страх через таку незначну, навіть дріб’язкову, або й зовсім нікчемну підставу може відчувати тільки людина молода, навіть юна, а ще краще – мала, з незначним життєвим досвідом, вразливою душею та уявою, що не цурається будь-чого – хоч неможливого, а хоч і потойбічного. І Андрієва уява тим літом нічого такого не цуралася аж так, що душа його жахалася витворів його уяви, а смагла шкіра слухняно вкривалася дрібними білявими пухирцями, через які на хлопчачій голові наїжачувалося вигоріле на сонці волосся.
Саме тоді Андріїв життєвий досвід уперше збагатився відчуттям влади, яку над людиною має страшне, а надто – мистецтво. Адже те літо – звичайне українське південне дитяче літо, спекотне, безбентежне, нескінченне, сільське, прилиманне – перетворилося на суцільне жахіття, коли одного червневого дня Андрій, відряджений бабусею по яйця, замість збирати їх по кублах, заходився ритися в купі мотлоху в дальньому кутку курника та видобув звідти книжку. Старезна, подзьобана курями книжка не мала палітурки, початку та кінця, тому автор її довго по тій знахідці лишався невідомим – спершу через відсутність будь-якої згадки про нього на сторінках, а потому – через півсвідоме, півнесвідоме намагання Андрія триматися якнайдалі від усього, з тією книжкою й тим літом пов’язаного. Кінець кінцем, до автора книжки його привела шкільна програма, привела й тицьнула носом в рядочки, які тримали його колись у полоні – ані відірватися, ані забути, ані відкараскатися від усього, ними навіяного. А як від тієї книжки тхнуло порохом! – так міцно тхнуло, що Андрій, повернутий шкільною програмою до свого дитячого жаху, знову відчув той гострий, пронизливий запах, йому закрутило в носі, і він чхнув на весь клас, а тоді згадав усе, миттю змалився на кілька років і безпорадно вкрився тим, чим раз у раз вкривався тим нескінченним і нескінченно страшним літом – гусячою шкірою вищого ґатунку, як щойно з’ясувалося, самим Едгаром Аланом По визначеним і досягнутим.
Коли й ким та книжка була кинута на купу мотлоху в курнику в заблукалому між степом і Лиманом селі, Андрій не знав і дізнатися не намагався, натомість добре розумів, що спонукало власника позбутися книжки у такий спосіб. Пожадливий читач, закинутий школярською долею на канікули до села, Андрій через свою та дорослих забудькуватість літував без книжок, через що розважався читанням перекидного календаря – чтива довідкового та сухого, навіть скам’янілого, як пряники в сільській крамниці. Здобувши ту книжку, він вже не випускав її з рук, а вона його – з невидимих, проте на диво міцних тенет; невідомий автор невимушено просторікував про такі жахіття, що відтоді село, степ, Лиман, рідна хата й взагалі все довкола набуло зловісного, навіть моторошного сенсу. Андрій не те щоб розумів, а якось відчував, що світ навколо зовсім не змінився, все в ньому лишилося таким, яким і було, а як щось і змінилося, то це його власний погляд на той світ. А вже той погляд був цілком на совісті таємничого автора! – це ж він напучував хлопчину; через нього літні присмерки сповнювалися сірих півпрозорих істот, що чатували на Андрія, під купою старих, вкритих мохом колод за курником ворушилося дещо, з чим живим краще не стикатися навіть подумки, а вночі в шибки постукували та шкрябалися істоти, що тільки прикидалися віттям акацій. Проте одного дня вся ця страхітлива маячня раптом перетворилася на дещо цілком реальне – отоді-то Андрій, якому від моторошної, запаморочливої огиди аж ноги відібрало, збагнув, що книжку не кинули, не загубили і не сховали в курнику; її позбулися при першій нагоді, аби чудовиська та жахіття з її сторінок не пролізали до нашого світу через розбурхану уяву читача або як там вони це роблять...
…День був чудовий, за всіма можливими мірками чудовий. Андрій прокинувся вдосвіта та одразу рушив до Лиману рибалити; прямуючи городом, а потім солонцем, він вдивлявся в сірувато-зеленкувату неосяжну тінь попереду – там дрімав сонний, ще ніким не розбурканий Лиман; Андрієву спину пригрівало сонечко, яке щойно визирнуло понад стріхами, а ноги холодила рясна роса, що вкрила кожну рослину навколо, і живу, і мертву, добірними, найчистішої води діамантами. Андрій вийшов на піщаний берег і помітив, що сірий, крупного зерна пісок також отримав свою частку досвітніх прикрас: його гладенька, запрасована вечірнім бризом поверхня була поплямована маленькими акуратними кратерами – їх залишили краплі роси, які пісок пожадливо випив; а може, вночі Лиманом ходив сонний дощ, ходив – і загубив над берегом трохи з дірявих кишень? – все може буть, а головне – ось що: ніхто сьогодні ще на берег не виходів, Андрій тут – перший гість, і Лиман, за всіма законами гостинності, а ще – за якимось загадковим «на почин», яким бабуся збивала ціну в сонних торговок на ранковому базарі в місті, – так, Лиман щось таки йому винен. І Лиман тих законів не зрадив, а малого рибалку – не розчарував: Андрієва саморобна вудка, крива, з величезними, на сомину пащу гачками щоразу витягала бичків, яких би й дорослий рибалка не соромився: добірні, один в один, з тугими перламутровими черевцями та півпрозорими товстенькими хвостами. Тож коли волосінь обірвалася – а мало не кожна Андрієва риболовля закінчувалася саме так, адже користувався він благенькою ниткою, знайденою в сараї на полиці, – коли та нитка обірвалася, Андрій навіть не засмутився: бідончик вже був по вінця повний рибою; він виловив з води уривок свого знаряддя, підхопив улов і рушив додому, мружачись на сонце та приминаючи босими ногами вже геть суху, але все ще прохолодну траву…
На сніданок бабуся спекла цілий стос коржів – проста їжа, борошно, кисляк і сіль, у два пальці завтовшки, засмажені так, що їхні лискучі від жиру боки нагадували черепашачий панцир; коржі були улюбленим Андрієвим сніданком, яким він ласував би й на обід, й на вечерю, а ще – просто так, пробігаючи повз тиньковану літню кухню під очеретяною стріхою та вхопивши шмат коржа – ні, цілий корж зі стосу! Одразу по сніданку Андрія залучили до роботи на городі: ось тобі три рядочки, рви бур’яни, вправишся – і вільний, роби що хоч; Андрій був зрадів, але швидко засмутився: ті три рядочки, як і сам город, здається, сягали аж Лиману. Та незабаром гаряче степове сонце та одноманітна безкінечна праця, яких обох ніяк було спекатися, довели малого до півсонного, байдужого стану, майже трансу, в якому він цілком непомітно для себе виконав, а потім і на один рядок перевиконав свою денну норму. Збагнув це Андрій тільки по обіді – останні ранкові коржі та юшка з ранкових бичків – миттю скинув з себе городнє заціпеніння та заходився шукати розваг на пообідній час; а часу того було досхочу, аж до перших зірок, які м’яко спалахували невисоко над Лиманом і були яскравішими за єдиний на їхній вулиці ліхтар, який освітлював, здається, лише власний жерстяний шолом.
Тільки по обіді Андрій вперше за той день згадав про книжку та приховані в ній страхи; попри спеку, що вже сягнула денного апогею, він вкрився гусячою шкірою, а на голові йому заворушилося волосся. Малий раптом відчув вологий, пліснявий холод, що зненацька огорнув його та краєчком торкнувся хлопчачого серця, а ще – нестримний потяг вхопити книжку, забитися з нею в якийсь усамітнений куток і поринути кудись, куди завгодно – у полон Мальстрему, під уламки будинку Ашерів або в незбагненну та невимовно спокусливу таємницю золотого жука. А тоді він згадав, що далі настануть сутінки, а з них просто йому в голову лізтимуть такі потвори, від яких існує лише один мученицький порятунок: вкритися з головою найтовстішою, найтеплішою ватяною ковдрою та не заснути, а від спеки та задухи зомліти – і лежати без свідомості та сновидінь аж до ранку, доки сонячне світло не порозгонить тих потвор по належних їм удень місцях…
І Андрій несподівано для себе переміг: вирвався з тенет, якими вже з місяць тримала його книжка, скинув із себе досі ще нову для нього владу страшного над людською уявою та бадьоро почимчикував через город. Давно він не бував на скелях, що височіли ліворуч від села, а там завжди чекало на нього щось цікаве, нове, незнане, та ніколи – лячне, нині саме те, що треба. Андрій перетинав величезний город по діагоналі, мимохідь визначав стиглість культур і плодів, що його цікавили найбільше, а тоді дещо відхилився від наміченого курсу, аби глянути на баштан, який лежав край городу, під самісінькими солонцем. А на баштані з-під різьбленого, візерунчастого листя вже випиналися круті боки молодих кавунчиків – смугастих, через мініатюрність схожих на іграшки, та чорних, вкритих сивим туманцем, які нагадували чавунні ядра древніх гармат, які Андрій бачив у краєзнавчому музеї, а ще – на барельєфі в середмісті, на своїй улюбленій пішохідній вулиці, яка за місяць на селі разом із рідним містом перетворилася чи то на спогад, чи то на сон… Призупинений цим видінням, Андрій зупинився край баштану та присів на чорну гарячу землю, понад якою плавилося, переливалося та майоріло розігріте повітря; погляд його стрибав від кавунчика до кавунчика, а в голові ворушилася якась невиразна, але спокуслива думка: мабуть, у таких малих плодах не буває кісточок, а бабуся і дідусь напевно не помітять зникнення одного або двох або трьох кавунців…
А вже наступної миті Андріїв погляд був прикутий до чогось, що спершу здалося йому уламком сіруватої товстої гілки; придивився – і голову його полишили всі думки про кавуни, кісточки, барельєфи та скелі, взагалі будь-які думки. Сонце, ладне за хвилину розтопити найтовстішу кригу, виявилося безсилим: Андрія огорнула знайома прохолода – затхла, цвіла, трохи болотяна, наче повітря з погрібника, вона накрила малого з головою; шкірою від голови до п’ят майнув мороз, і вона вкрилася такими пухирцями, які ще ніколи не бігали нею: Андрієві через те аж боляче зробилося. Все, про що безіменний автор книжки встиг розповісти, а також все, що малеча уява до того доточила, – все те стовбичило тепер просто за спиною в хлопця, будь-якої миті готове вхопити його та тицьнути носом у його страхи. А страхи були ось: цілком реальні, просто неба, просто Андрієвих очей, в які тепер пильно вдивлялися своїми – чорними, лискучими, незворушними, по два ока обабіч гострого рогу посеред лоба істоти, і ще одне – над тим рогом, що стирчав у бік Андрія. Тіло істоти – рябе, сіро-чорне, з десятка округлих товстеньких частин складене – було доволі коротким і позбавленим будь-яких кінцівок; істота не мала ніг або лап, та Андрій був абсолютно певен, що такі дрібниці їй взагалі непотрібні: її погляд, смертельно байдужий, мав гіпнотичну силу; він звав, манив до себе, підкорював, тому жертва сама підходила, аби наштрикнутися на той гострезний довжелезний ріг і бути повільно, дуже-дуже повільно спожитою цією гидотою, шматок за шматком зникнути у бридкому роті, що вів до ще бридкішого черева. Жертва її – приречена; а нині це він, Андрій, є жертвою, хіба ж ні?...
Сполохана або налякана людина, навіть якщо вона сидить на землі, по-турецькому або якось інакше, здатна миттю скочити на прямі ноги та гайнути подалі з пристойною швидкістю; бігти, а особливо тікати можна й навколішки. Але людина, паралізована жахом, бігти не може; така людина безпорадно спостерігає за тим, що її нажахало, і край. Отак тепер і Андрій: він стояв перед невідомою істотою на колінах, спершись руками на чорний гарячий ґрунт, і кусючі чорні мурахи метушилися його пальцями; він дивився в лискучі байдужі очі та повною мірою відчував своє становище безпорадної, вже впольованої жертви безжального мисливця. Невідворотність кінця була незаперечною – такою незаперечною, що чекати на кінець було несила; затьмарений розум якщо й пропонував щось Андрієві, то якісь нісенітниці. Збрехав клятий оповідач запорохнявілої книжки, видобутої зі сміття та сміттям набитої, збрехав: чудовиську не має жодної потреби виростати з сім… десяти.. чотирьох… гарматний корабель та відрощувати багатофутові – а що той фут? – ікла та хоботи … ні, розмір монстра не має значення, коли подоба його така – щира відраза, моторошна огида, тотальна чужинність людині та цілковита байдужість і до власної жахливості, і паралічу, наведеного нею на випадкову жертву, яка за всіма своїми рисами є куди як симпатичнішою за хижака та й загалом – понад усе тепер хоче до мами…
– Андрію, ану геть від тих кавунів, от я тобі зараз дубця! – прогримів понад баштаном бабусин голос, і ним зробилося диво: Андріїв параліч минув, хлопець сіпнувся, зіпнувся на затерплі неслухняні ноги, зробив кілька непевних кроків, а тоді чимдуж побіг – до Лиману, до скель, де ніколи не траплялося нічого подібного щойно баченому та пережитому на городі…
Аж до осені Андрій оминав баштан, а ще довше та ретельніше – будь-яку згадку про невідому істоту. Лише викриття шкільною програмою особи автора знайденої в курнику книжки збудило в ньому такі живі спогади, наче та пригода сталася не кілька років тому, а щойно. В носі йому закрутило від пороху, він голосно чхнув на весь клас, вкрився гусячою шкірою найкращої вичинки та мимоволі повернувся у те страшне літо одна тисяча дев’ятсот вісімдесят першого року, найстрашніше літо за ціле його життя.
Безпорадний, як тоді на баштані, Андрій все ж таки був тепер трохи старшим; мліючи від морозу, що гуляв його шкірою, він міркував про те, як вплинув текст на його дитячу уяву, та чи не була та потвора її породженням. Очі його між тим неуважно бігали рядочками оповідання, запропонованого вчителем; раптом якесь слово струсило та розбудило його точнісінько так, як колись – бабусина погроза дубцем, яка вивільнила його з обіймів паралізуючого жаху та врятувала від бридкої потвори, реальна вона чи уявна. «Сімдесятичотирьохгарматнийкорабель» – одним духом прочитав Андрій і погнав сторінками – далі, далі, далі! – адже таємниця прикрашеного людським черепом монстра лишилася на відсутніх у книжці сторінках.
…Розчаруванню не було меж; невимовний жах, відчуття біди, що невідворотно насувається, череп на тулубі монстра – все те була ілюзія навколо крихітного метелика. Не може, ніяк не може бути, щоб малий Андрій, який і досі подумки дякував бабусі за те, що не став жертвою чудовиська, насправді весь цей час таки був жертвою – й чого? Жалюгідної дурниці, мари, химери, бридні! Та водночас Андрій відчував необорне зачарування тим, як автор перетворив свою ілюзію, своє просте «здалося» на текст, а той текст нагнав на малого читача нечуваного страху, який переслідував його ціле літо, ба більше – ціле життя. Мистецтво таки має над людиною владу! – а надто страшне, мистецтвом народжене…
Лише через багато років Андрій цілком випадково збагнув, що саме могло трапитися йому на городі тим страшним літом. Він гортав сторінки багато ілюстрованої енциклопедії, всі томи якої останні двадцять років спочивали в його бібліотеці недоторканими через появу Інтернету, аж раптом його очі зачепилися за слово, а потім за наступне, а тоді вже не зупинялися, доки не дочитали науковий, сухий, навіть скам’янілий, наче пряники в сільській крамниці, але на диво влучний опис свого дитячого жахіття – такий влучний, що йому по спині та потилиці війнуло холодом. Примітка до опису відсилала до кольорової вкладки номер такий-то; якщо Андрій не помилився, зараз він удруге зустрінеться з тим чудовиськом, своїм наймоторошнішим дитячим страхіттям.
Він не помилився; на фотографіях та малюнках були такі та дуже подібні монстри – вгодовані, з товстеньких відділів зліплені тіла, байдужі очі, зловісний вигляд, гострі роги, але загалом – ніщо, гусінь, в певному сенсі, метелик; наступив – і гаплик чудовиську. А роги, от лихо, захищали задній кінець тіла «монстра», отже, і очі були не очі, а просто – маскування від хижаків, камуфляж...
Андрій дивився на малюнки та прислухався до себе: ні, зараз він не відчував нічого, ані страху, ані огиди; але десь глибоко, на найглибшому, найпотаємнішому споді його пам’яті й досі жило все: і шестирічний хлопчик, який видобув з купи сміття невідому книжку; і навіяні тією книжкою жахіття; і чудовисько на баштані; і його власне переживання, нетривале буття в ролі безпорадної приреченої жертви незбагненного монстра. Ні, ніщо пережите нами нікуди не зникає; все лишається з нами, а надто – наші дитячі страхи: як не стане сили або бажання ув’язнити їх там, де належить, на споді пам’яті, ніщо їх не втримає, ніщо їм не завадить, ніщо від них не захистить. Увірвуться з далекого одна тисяча дев’ятсот вісімдесят першого, просто в тут-і-зараз увірвуться, де б ти не був, знайдуть і: Агов, малий, ми тут!.. – і хтозна, що із дорослим життям можуть утнути наші дитячі страхи, від яких малеча ховалася під ватяну ковдру та в сон-запаморочення, а от куди від них ховатиметься дорослий?..
Андрій закрив книжку, відніс її на місце та заходився у справах; день непомітно добіг кінця, засутеніло, звідкись навалився сон, Андрій і незчувся, як той підхопив його на м’які широченні крила та поніс уздовж Лиману, понад яким вже мерехтіли зорі – яскравіші за єдиний ліхтар на їхній вулиці, який нині, от лихо, зовсім не горів. А тоді хтось прошепотів: Нічого, малий, ти зможеш, – і Андрій поринув у міцний сон без сновидінь.
