Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2540
Творів: 45913
Рецензій: 89810

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Соціальна драма

(не)нормальність.9

© Таня, 03-08-2018
Дарина спостерігала, як Юра вийшов із під’їзду, як шукав поглядом вікна і як пішов, тримаючи телефон біля вуха.  Ну і добре. Добре, що пішов. Остаточно заспокоївшись, пішла в кімнату, взяла рушник і почимчикувала у ванну. Швидко прийняла душ, перевдягнулась у домашній халат, зробила чай для себе і всілась за стіл. Тут найліпше думати. Дивитись на те, як засинає місто – і просто думати.
Марта була в кімнаті і дивилась щось по телевізору. На хвильку зайшла у кухню, глянула на Дарку і, не промовивши і слова, швидко повернулась назад.
Дарка ж думками була далеко.  Намагалась по поличках розкласти те, що минулої ночі почула. Правду. Страшну правду. Знову  дозволила собі подумати про те, що весь цей час гризло.  Марта. Її минуле. По ідеї, мала б відчувати до неї огиду. Або ненависть. Або ще щось. Навіть страх! Бо це – гріх. Гріх. Змалечку знала. Чоловік має бути з жінкою. Жінка – з чоловіком. А все інше – недопустимо. Але, Господи, де справедливість? Її, Дарку, чоловік ледь до смерті не забив.
Спіймала себе на думці, що вперше про Миколу згадала без отого гидкого страху всередині.  Якось воно…вляглось, чи що? Відійшло.
А Марта… Це не вкладалось у логіку. Навіть якщо допустити, що її любов до цієї, як там її…Олі…неправильна, грішна – то чи не більшим гріхом було оте…ота... отой злочин? І гріх мами… І той, коли безневинну жінку так по-звірячому…  Божевільня якась. Божевільня!
Дарина сьорбала чай і чим більше думала про Марту, тим більше додавалось впевненості, що вона ніяк не зможе зненавидіти, чи згидувати, чи образити цю жінку. Навпаки – її жаль. Дуже жаль. І вона, Дарка, зробить все, щоб Марта відчувала себе в безпеці. І щоб не боялась.
Потім залишила недопитий чай і зайшла до кімнати. На мить затрималась на порозі, усміхнувшись. Горіло світло, телевізор співав голосом якоїсь чергової зірки  талант-шоу. Марта спала просто на підлозі, скрутившись клубочком, та підклавши під щоку долоні, складені човником, а поряд дрімала Матильда. Дарина підійшла, провела спочатку долонею киці по спині, потім обережно торкнулась Мартиного плеча і тихенько покликала.
- Мартинко! Ходи на ліжко спати!
Та вмить зірвалась і потерла очі:
- Що? А?А це, ти… - Позіхнула. – А я тут…задрімала.
- Спати ходи. – Повторила Дарина, підвелась і розстелила спочатку Мартин диван, тоді своє ліжко. Лягла і ще раз глянула на подругу, що сиділа на підлозі.
- Йду. Йду я… – Зітхнула, встала та, прихопивши рушника, почалапала до ванни. На порозі обернулась. – Світло вимикати?
- Так.
Дарина крутилась в ліжку, вмощуючись якомога зручніше на старих пружинах,  та сон не йшов. Сидів, підперши підборіддя однією рукою, іншою розмащував тіні по стінах  і  муркав собі під ніс щось нудне. Жінка зачаровано дивилась, як швидко змінюється павутинка тіней. Навмисне так не зробиш. Краса. Погладила Матильду, що тут же вмостилась поруч і перевела погляд у вікно, крізь яке було видно клаптик неба – зоряного-зоряного – наче сіяч щойно полем пройшов, зерна доброго, родючого-плодючого пригоршнями порозкидав. І паляницю посеред поля того чорного поклав – на, тобі, матінко, щоби родила, щоб прийняла…
Тьху ти, ото ж думається на сон! Дарка прислухалась до звуків у ванній - чого так довго?  Раптом стало не до зір і не до сну. Тривога підступила до горла – а раптом…раптом… знову надумала? Раптом…
Але не встигла додумати – скрипнули спочатку двері, тоді – підлога. На порозі з’явилась Марта  з рушником на голові, вдягнена в нічну сорочку. Зняла рушника, нагнулась, потрусила головою, тоді розчесала волосся п’ятірнею. Підійшла до столу, поклала щось, тоді сіла на дивані по-турецьки. Дарці було видно її обличчя – якесь…замучене.
- Дарко… - Покликала тихо. – Не спиш?
- Ні. – Так само тихо відповіла.
Марта зітхнула, знову провела по волоссі рукою. Вдихнула, наче  хотіла сказати щось важливе, але тут же випустила повітря – не наважилась. Друга спроба вдалась.
- Я так не можу, Дарко. – Заговорила і замовкла. Дарка не озвалась – чекала продовження. Не хотіла підганяти. Хай сама скаже, що  гризе.
Тиша розтягнулась, як повітряна кулька, яку продовжують надувати – от-от – і трісне.
- Я не можу, так, Дарко. Ти мусиш сказати мені. Мусиш! Я не можу…Ти поводишся, ніби нічого і не сталося! – Марту прорвало. – Ти…ти смієшся, говориш, торкаєшся – як…як завжди. Мені треба знати, Дарко! Чого…ти так? Бо я не розумію… - Затулила руками обличчя. Кулька не тріснула. Кульку спустили.
Дарина припіднялась на лікті.
- Марто, перестань. Не мели дурниць. Я до тебе ставлюсь так само, як до того. Чесно! Мені все одно, кого ти любиш і любитимеш. Це – твоє життя.
- Фігня це все… Я тобі не вірю… - Прошепотіла. – Я…
- Знаєш, що? Не вір. Мені все одно. Але я знаю то, що знаю. Хочеш страждати – страждай на здоров’я і мучся. А я спати. Мені завтра на роботу. – З тим лягла, підтягнула вище Матильду, міцно заплющила очі.
Марта сиділа нерухомо деякий час. Тоді теж лягла. Дарка відчувала – не спить. І сама не спала. Так в тиші і пролежали майже до ранку, обнімаючи власні думки, як ведмедика  – ще одна безсонна ніч.





V
Вечір четверга був таким же, як всі попередні вечори – тихим. Дарина прийшла з роботи, повечеряли разом на балконі, поговорили про день. Раптом Марта замовкла і повернулась до Дарки.
- Хочу морозива.  – Повідомила голосним шепотом.  – Дуже.
- Тю, ти! – Дарина легенько штовхнула подругу під бік. – А я вже подумала! То які проблеми? Йди!
- Не хочеш зі мною? – Марта встала і зайшла в кімнату.
- О, ні, не хочу! – Дарина закинула ноги на перила – віднедавна стала сміливішою і дозволяла собі таке. – Я за сьогодні так набігалась на роботі, що вже нікуди не хочу йти.
- То я швиденько! Тобі яке брати? – Прокричала вже з коридору.
- Та яке візьмеш!
Гримнули двері і Дарина залишилась сама. Заплющила очі, підставила обличчя сонцю – добре. Спокійно і добре.  Можна ні про що не думати. Мало не задрімала, але з такого стану вивів її дзвінок у двері. «От коза! – подумала. – Гроші, певно, не взяла!» Підійшла і, навіть не дивлячись у вічко, відчинила. Але на порозі стояла не Марта.  На порозі стояв Юрко.
- Добрий вечір! – Усміхнувся. – А я тут до вас…
- Добрий… - Дарина напружилась, але пропустила неочікуваного гостя у квартиру. Зачинила двері і склала руки на грудях. – А Марти нема.
- Та ви що? – Юрко запитально глянув на господиню. – А куди вона вже повіялась?
- Та так… В магазин пішла. Зараз повернеться. Ну… поки що проходьте! – Вказала рукою  на кімнату, пропустила чоловіка вперед. – Вже вибачайте, у нас  тут не хороми, так що… - Знизала плечима, не договоривши.
Юрко зупинився на мить на порозі, окинув поглядом приміщення і попрямував до дивана.
- Будете чай, або каву?  - Запитала Дарка, проводжаючи очима.
- Ну...якщо вам не важко… - Усміхнувся.
Похитала головою і спробувала приклеїти посмішку на обличчя. Але вдалось погано. Хоча… Перебування в одній кімнаті сам на сам з чоловіком однозначно важче.
- Не важко. – Відповіла.
- Тоді каву, будь ласка! – І відкинувся на спинку дивана, ледь не придавивши Матильду. – О, маєте кицьку?
- Так. Матильда. – Сухо сказала і пішла в кухню. Кицька побігла слідом.

Дарина поставила на вогонь каву, висипала в корзинку печиво, кинула одне  Матильді і на мить замислилась – може, він голодний? Щось би більше, ніж просто кава. Але махнула рукою – зрештою, не їсти він сюди прийшов. Швидше б Марта повернулась.
- Можна до вас? – Юрко зайшов у кухню зненацька. Дарка саме слідкувала за кавою. – Там самому нудно, от я і подумав  - поговоримо з вами.
Глянула на гостя з-під лоба. Перебування з цим чоловіком на одній території дратувало.
- Сідайте он, - Кивнула на стільці біля вікна. – Говоріть.
- Що – говоріть?
Дарина спритно зняла каву і налила в горня. Підсунула Юркові.
- Ну, ви ж самі казали – поговорити хочете.  Ну так  говоріть!
Чоловік хмикнув і нічого не відповів. «Зараза така.» - Подумав. -  «Змія, а не жінка. Як Марта з нею…вживається?» Натомість кинув у каву цукор і став навмисне голосно колотити по чашці – щоб позлити господиню. Але їй, видно, було все одно.
Вона сполоснула банячок, що досі правив їм за турку і заново засипала кави – вже собі.  Не хотіла, але…треба  щось робити. Бо тиша починається грітись, як ото сковорідка на сильному вогні. От-от – диміти почне.
- Ну, -  знову порушив тишу Юра. – І як ви тут?
- В сенсі? – Дарина кинула на нього швидкий погляд і знову повернулась до плити.
- В сенсі – як живете? Що нового? Як Марта? - Почав дратуватись. Це не жінка, а… фіг знає хто!
Та знизала плечима.
- Живемо нормально, нічого нового… Я на роботу ходжу, Марта вдома…Дзвінка від вас чекає. – Випалила.
- Та… Швидше не міг.  
Відсьорбнув каву.
- Смачна. – Швидше констатував, ніж похвалив.
- Дякую. Марта навчила варити.
Дарина повторила операції з кавою, тоді на мить замислилась, чи ставити варити третю порцію. Марта от-от повернеться. І захоче, певно. Тому стала вдруге мити банячок.
Юрко спостерігав за нею – і дивувався. Жінка-колючка, коли говорить. Коли дивиться на нього. Коли він поруч. А тільки починає щось робити, перемикає увагу на щось -  зразу стає лагіднішою. Лід тане, і з-під нього визирає інша, набагато привабливіша, жінка.  Але ловить його погляд – і знову стає крижаною. Дивна. Дивна…злюка. Ні, змія.
Роздуми перервав дзвінок у двері. Дарина кинулась відчиняти із значним полегшенням. Юрко залишився сидіти в кухні. Але вже за мить увійшла Марта, а за нею – Дарина.
- Які ж в нас гості! – Марта усміхнулась, підійшла і поцілувала Юрка в щоку. – Привіт!
- Привіт, Мартинко! Ти де бродиш? – Обняв її теж і вона сіла на стілець поруч, поклавши на стіл прозорий пакетик із двома упаковками морозива всередині.
Дарина зняла з вогню каву, налила в чашку і поставила перед Мартою.
- Думала… ти захочеш.
- Ну…хіба глясе зроблю. Каву з морозивом. – Марта витягнула одне морозиво з пакета, відкрила і простягнула Юркові:
- Будеш?
Той заперечно похитав головою.
- Ні, дякую. Їж сама.
Марту двічі просити не треба було – викинула пів стаканчика морозива у чашку і взялась розмішувати. Тоді повернулась до Дарки, що взяла своє горня з кавою і сперлась на шафку.
- А ти не хочеш такого спробувати?
- Ну… не знаю. Не пробувала ще. – Завагалась та.
- Ну то спробуй! – Марта простягнула решту морозива. – Добре!
Тоді повернулась до Юрка.
- Ну, і з чим до нас завітав?
Той розсміявся:
- А просто так не можна? Оце ж подругу маю…
- Юр! – Глянула з докором. – Не починай! Ти знаєш, про що я. Документи зробив? Бо я вже не можу вдома сидіти. Я на роботу хочу! Мені просто мізки плавляться…
Юрко підвівся і з задньої кишені джинсів витягнув паспорт. Поклав його перед Мартою.
- На, маєш. Всередині новий код ще є.
Жінка схопила документ, розгорнула на першій сторінці.
- Фотку де взяв? – Підняла очі на Юрка.
- Ображаєш, подружка! – Скривився той. – Забула, як ми тебе на мій цифровик  фотографували для паспорта?
- Точно. – Усміхнулась і знову взялась розглядати. – Ага, то я тепер Котова… Юріївна?! – Брови поповзли вверх. -  Ну-ну.
Юрко намагався зберегти серйозний вираз обличчя, але не стримався і губи розтягнулись у посмішці.
- А це я навмисне попросив, щоб ти Юріїівною стала. Прикольно, правда? Можеш тепер мене татусем називати!
- Ага, ну, якраз дочекаєшся. – Пробурмотіла і пролистала до кінця. Але решту сторінок були пустими. Тоді знову звернула увагу на Юрка, що посьорбував каву і спостерігав.
- А робота? Що там? Є щось?
- Боже, яке воно нетерпляче і невдячне! – Чоловік театрально закотив очі і підняв руки вгору.
Марта відкинулась на спинку крісла, склала руки на грудях.
- Юр!
- Ну, шо?  - Той прийняв таку ж позу.
- Юр! – Настриливіше повторила. – Є щось?
- Юр, є щось? – Перекривив Марту  і нахилився вперед, склавши руки на столі. – Є щось. Але не знаю, чи тобі сподобається. Поки що, поки я тобі не зробив інших документів,  можу взяти тебе хіба до себе на фірму. Рядовим юристом у відділ. Зарплата, звісно, не дуже, але…
- Я згодна! – Випалила. – Мені пофігу, що робити – хоч прибиральницею працювати, лиш би робити бодай щось!
- А прибиральницю мені теж треба, до речі! Але додому.  Бо та ідіотка, що в мене була, виявляється, мужиків водила. То, може, ти до мене..?
Але Марта перебила.
- Ти краще скажи мені про юридичний. Що там, як, до чого?

Дарина слухала їх розмову, а далі набридло. Має Марта документи – от і добре. А оці їх терміни… Нецікаво. Тому помила чашку, взяла Матильду, що дряпалась по ногах,  пішла в кімнату.  Увімкнула телевізор, сіла на підлогу і стала бавитись із кицькою.
Десь за пів години заглянув Юрко, кивнув їй:
- До побачення… Дарино!
Вона піднялась на лікті, кивнула у відповідь.
- Щасливо!  
І, провагавшись, додала тихіше.
- Заходьте в гості.
Гримнули вхідні двері, і за мить у кімнату не увійшла, а влетіла Марта.
- Дарко! Юх-ху!  Я теж маю роботу! – Застрибала по кімнаті, як дівчисько. - І ще ось що маю! – Витягнула з кишені новенького телефона і помахала ним. – Юрчик подарував!
Дарка підібгала ноги, щоб, бува, не перечепилась.
- Я тебе вітаю! – Відповіла. – І коли виходиш?
Марта гепнулась поруч, віддихуючись. Телефон кинула на диван.
- Завтра… Завтра на стажування…  Ну, там оглянути все, познайомитись із відділом…. А з понеділка – на роботу. Блін, як це круто звучить! Я вже заскучила за роботою.
Обняла Дарку однією рукою і злегка притягнула до себе.
- Заживемо, подруго! Слухай, а давай…давай переїдемо з цієї комірчини? – Глянула на Дарку. -  Десь поближче до центру. Га?  Юрко поможе знайти щось путнє!
- Ну… - Знизала плечима та і обережно звільнилась із  обіймів. – Не знаю… Чи вистачить нам із тобою грошей…  Давай, спочатку ти там попрацюй з місяць – тоді і вирішимо. Добре?
Марта на мить замислилась, але кивнула на знак згоди, але не відсунулась.
- Добре кажеш. До речі, Юрко запропонував ще одну штуку.
Дарина напружилась.
- Яку?
- Ну… Він запропонував… Ну, там його домробітниця ж ...вигнав він її. – Почала мнутися Марта.
- Я чула.
Дарка відвернулась. Що їй до робітниці Юрка?!
- Так-от. – Продовжила Марта. - Він запитав, чи ти не хочеш..ну там… прибирати, готувати і так далі…   - Задумалась, та за мить підняла вказівний палець вгору і усміхнулась. - Але набагато менше роботи, ніж у твоєму супермаркеті і набагато більше платять.
Дарина витріщилась на Марту – вона це серйозно?! Щоб ходити до мужика додому, прибирати, порпатись у його брудній білизні?! Та нізащо! Так і сказала.
Марта відступати не збиралась.
- Ти лише подумай! Його цілими днями вдома нема! Все, що треба робити - це приїхати зранку, прибрати і так чисту хату, зготувати щось на вечір – і всьо, ти – вільна пташка! Ніхто над душею не стоїть, ніхто не контролює! Дарко, ти що?!
- А сама чого не йдеш? – Випалила розгублена Дарина. – Якщо все так легко.
Марта скривилась.
- Ти забула, як я готую?  І прибирати не люблю. А ти он цілими днями ту квартиру драїш. – Розвела руки в сторони.
Дарина усміхнулась – підгорілі несолені Мартині деруни вона пам’ятала. Ідеально хіба каву готувати вміє. І яєчню.
- Не знаю, - натомість сказала.  – Це все так… Не знаю. Просто я… ну…. – Почервоніла, знітилась, опустила голову і почала гладити кицьку, що вмостилась на колінах і дрімала.
- Що-ну? – Марта провела долонею по волоссі. – Що – ну?
Дарчині щоки покрились ще густішим рум’янцем.
- Я... просто я боюсь сам на сам залишатись із чоловіками. – Нарешті випалила і подивилась на Марту блискучими від сліз очима. Тепер прорвало її. Найбільші страхи повиповзали назовні і вишикувались у шеренгу – встигай лічити. Клубок підступив до горла і хоч як себе стримувала, але дві сльози таки сповзли вниз і впали простісінько на Матильдине вухо. Кицька невдоволено повела головою, а Дарина витерла долонею щоки і пересіла на ліжко – спиною до Марти. Не вистачало ще розревітись.
Але та сіла поруч і знову обняла за плечі, проте не сказала ні слова. Стала гладити по голові.
Дарина не стрималась – розридалася. Сльози горохами котились, стікали рівчаками і далі прокладали собі шлях по шиї до грудей. Закусила до крові губ. Відчула солоний присмак на язику.  Спогади, минуле раптом впали важкою ношею – дихнути не можна. Кров. Сльози. «Сучка…». Страх. Біль. Знайомі, знайомі відчуття! Шалено закалатало серце. Почала труситись.
- Ш-шо, сучко…. – Знайомий шелест просто над вухом.
Шморгнула носом і щосили заплющила очі – геть, геть мара! Неправда. Тебе нема. Ти… тебе нема.
- Є… - Шипіння.
- М-м-ми… - Спробувала заговорити, але спазм стиснув горло – вирвався хіба тваринний крик.
- Дарко… - Покликала Марта. Потрусила за плече. – Дарко!
Але та не чула. Підтягнула коліна до підборіддя, обхопила руками – і дивиться кудись в кут напівбожевільними очима. Плаче. І губами перебирає.
Марта злякалась не на жарт – спокійна, врівноважена Дарина раптом перетворилась на загнаного сполоханого звіра. Знову покликала подругу. Але намарно – та не чула.
Обережно простягнула долоню і торкнулась мокрої щоки. Дарку наче струмом вдарило. Відскочила, втупилась у Марту поглядом, в якому все змішалось докупи – і страх, і біль, і ще щось…настільки гірке, що…
- Дарино… - Прошепотіла якомога лагідніше. – Дарко, що сталось?
Та скривилась зболено і заховала обличчя у долонях.
- Дарко… - Підсунулась ближче, обняла обома руками і стала знову гладити по голові, гойдаючи, як дитину. Дарина не  опиралась. Навпаки – стала заспокоюватись.
Обоє не знали, кільки пройшло часу. Марта сиділа, обнявши подругу. Та хіба схлипувала тихенько  і раз за разом витирала носа. Зрештою Марта встала, пішла в туалет, принесла рулон паперу і простягнула Дарці, що лягла на самісінькому краєчку в позі ембріона.
- На, візьми.
Дарина знову сіла, взяла папір, висякала носа, і витерла обличчя. Але не сказала ні слова. Втупилась у підлогу, обома руками спершись об ліжко.  Марта вмостилась поруч. Якийсь час сиділи мовчки.  Дарина дивилась в пустий екран телевізора, Марта – на неї. Зрештою, озвалась:
- Що це було?
Дарина не відреагувала, а Марта не питала більше. Чекала.
Але за деякий час Дарка таки відповіла:
- Вибач, це… - Підняла погляд вгору, щоб попередити підступаючі сльози. Проте знову зашморгала носом. Висякалась ще раз і, глибоко вдихнувши, заговорила. Вивертала душу, як… як ото мішок з пилососа. Витрусити треба до пилиночки. Розказала все, як на сповіді. Марта не перебивала – слухала, роззявивши рота.  
Завершила розповідь, зітхнула.
- Отак-от, Марто… Живеш із вбивцею. Тому…може тобі дійсно переїхати треба від мене подалі.
- Не мели дурниць. – Озвалась та і  взяла її за руку. - Ми варті одна одної. Що ти, що я. – Повернула долонею вверх і провела пальцем по лініях. Дарка зачудовано слідкувала за рухами. – Ти не винна, я не винна…але в кожної свій рюкзак за плечима.  – Відірвала пальця від долоні і торкнулась Дарчиних губ. – То, може, почнемо все спочатку тепер? Остаточно?
Дарина опустила очі. Мартин палець м’який. Теплий.
- Може.
Марта раптом встала і попрямувала до шафи.
- Ходи спати. Пізно вже. Нам…вставати рано  треба.
Спантеличена різкою зміною настрою подруги Дарина хіба кивнула і ще раз витерла носа. Лінії, що їх накреслила Марта на долоні, ще відчували тепло її… пальця. А Дарка відчула полегшення.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Avtor, 06-08-2018

[ Без назви ]

© ВЛАДИСЛАВА, 04-08-2018
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.73744988441467 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка»
Ми знайомимося з 99-літнім чоловіком – містером Ніколасом Леонтовичем (Ніком Лео) – у домі для людей …
Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …