Алєксанд Друзь дуже хотів знати відповіді на всі запитання, які присилали телеглядачі на "Що? Де? Коли?". Для цього він читав енциклопедії і носив окуляри, але в кожній грі обов'язково були запитання, на які він не знав відповіді, і його команда програвала або попадала на бліц, тобто теж програвала. Щоб виправити цю ситуацію, Алєксандр Друзь на останні гроші купував нову енциклопедію і носив окуляри. Якось отак перед фіналом 94-го року, він холодного жовтневого вечора плівся в енциклопедішну, ішов противний дощ, який збивав з дороги і заляпував окуляри, і тому Алєксандр Друзь замість енциклопедішної потрапив у викривлення просторово-часового континууму. Після нього Алєксандр Друзь почав щоразу проживати один і той самий день - фінал "Що? Де? Коли?" 1994-го року, саме до якого знавець хотів підготуватись в останню ніч.
Спочатку Алєксандр Друзь не зрозумів, що потрапив у часовий зашморг, бо він відіграв з командою фінал і засипався на останньому питанні про Канта і очкі. Після гри Друзь прийшов додому і, не роздягаючись, упав на диванчик депресивно спати, а на ранок прокинувся в один плавках з метеликами і жінка йому сказала, що сьогодні фінал гри... Тут Алєксандр Друзь усе зрозумів і радісно потер руки: сьогодні він та його команда обов'язково виграють, бо він знає, тобто пам'ятає всі правильні відповіді.
І так і сталось. Пенсіонерка з Вологди разом зі своїм Кантом залишилась без бабок, а Друзь і команда виграли 3 мільйони рублєй (тоді такий курс був) і пейджери. Увечері Алєксандр Друзь прийшов додому і замість депресивного спання в одязі сказав дружині, що він виграв. Він був радий. І від того, що виграв, і від того, що завтра це все повториться. Він так довго чекав на це. Наступного дня, тобто наступного повтору дня, Алєксандр Друзь сидів у своєму кріслі та з усмішкою спостерігав, як учасники його команди хвилюються, кусають метелики, а Козлов лупашить себе по морді. А Друзь сидів спокійно і в голові проговорював відповідь на перше питання: "Кришталевий сервіз. Кришталевий сервіз. Кришталевий...".
Команда знову виграла. Знову 3 лями і пейджери. Радісна дружина і успіх. І так - кожен день. Алєксандр Друзь був задоволений - це було те, що він хотів...
Але... Ось день повторився вп'яте, вшосте. Наближаючись до успіху і знаючи все, нехай і в межах кількох годин гри, Алєксандр Друзь помітив, що те відчуття ейфорії і задоволення кудись зникли, натомість з'явились отупіння і нудьга. Знавець знав усе - але це не приносило йому задоволення. Він знав відповіді на всі запитання, міг брати дотермінову відповідь. Він знав, який сектор випаде і хто ставитиме запитання. Через ще пару повторів дня з'явились апатія, потім паніка. І Друзь почав чудити. Залазив на стіл, кусав знавців за руки, танцював іспанський танець на музичній паузі (хоча виступав хор міліції). Приставав до жінок. Вломився у кімнату до ведучого і набив йому єбальник. З'їв всі банани з чорного ящика...
І от, коли Друзь збився з ліку днів, які повторюються, він зрозумів, яким дурнем він був раніше. Отак - знавець, а дурень! Ну просто кончений придурок! Бо смисл в житті не в успіхові, абсолютному знанні всього, кришталевій сові та пейджерах. Смисл життя - у його різноманітності. У чорному і білому. У тому, що навколо тебе постійно щось змінюється. Нехай це не завжди і приємно. Найгірше - знати все. Просто паскудно постійно вигравати. І мати пейджера, на який ніхто ніколи не надішле звісточку.
Ти, читачу цієї довгої історії, мабуть, чекаєш на якесь завершення цієї історії, краще у щасливому ключі. Але... Алєксандр Друзь досі сидить у тому залі і кожен день зі слізьми (не від щастя) бере свій фінал 94-го року. Це триватиме вічно і не завершиться ніколи. Жаль Друзя, але він сам всього цього хотів і усвідомив хибність бажань, коли стало занадто пізно.
