Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2522
Творів: 45492
Рецензій: 89043

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Курячий поріг ч.4

© Михайло Нечитайло, 31-07-2018
Був у Михайла Кириловича друг. І за його перебування на посаді сільського голови, й після того, як посада облишила Поживанюкову стезю, вручивши натомість до рук віжки фермерства, й до головування, й ще з юності, й з дитинства теж. Одвічний друг – так інколи кажуть.
Пращур того друга походив із кримських татар. Як він опинився в селі, яким вітром його принесло чи яким чином прибився до вівтаря сільського побуту українського – історія замовчує, а люди вже забули. Після того пращура змінилося поколінь із шість, навіть мусульманство, й те розчинилося в християнстві сільського люду, що й знаку не лишилось, але корінь татарського роду зостався – кожного хлопця називали татарським іменем.
От і друг мав імення Ахтем. Народ завжди переінакшував чужорідні імена на свій лад, більше з точки зору сільського дядька милозвучні у вимові. Не оминуло сіє перейменування й Ахтема. З першого погляду мався би бути Артемом, що та одна літера значить, а воно чогось зісковзнулося з простоти та поперло вбік. І прозвали Ахтема Охрімом.
– Знає, напевно, лише грім, чого я Охрім, – здобував ази в римуванні володар видозміненого імені, погоджуючись водночас з існуванням сільського ймення, як даного.
Так от, Охрім і Михайло дуже дружили. До тої міцності в дружбі, перед якою броня стає рихлим тістом і тендітною сніжинкою. Навіть у юні роки, коли нинішня Охрімова дружина Галя чомусь уподобала була не Охріма, а Михайла, останній, коли дізнався про причину другової туги, відторгнув Галині погляди й теплі, мовби мимовільні, дотики до руки, аби друг знайшов стежку до свого кохання. Хоча, якщо бути чесним до кінця, те відторгнення не далося важко, бо Галя не падала в Михайлові очі зіркою, там закривала світ Алла.
А коли на Донбасі булькнула кров’ю людська безголовість, а відтак там же почали складати голови, до війська призвали й Охрімового сина. Він, як до цього сідлав батькового трактора на полі, так же вправно всівся й за важелі танка та подався в бій.
– Косимо, батьку, сепарів, як до цього косили збіжжя, –  нахвалявся в телефонних розмовах з рідними.
Та жнива затяглися. Чи то задощило, чи то державне керівництво впало в прострацію, як п’яний голова колгоспу колись серед поля перед комбайном, що той день мався стояти, доки голова проснуться – але жнива затяглися. І перестигле колосся сипало зерном додолу, неначе засівало землю в надії оминути фази збирання врожаю й оранки ланів.
В один із днів тих нескінченних жнив перетлілим зерном упав у вічність, де вже немає ні жнив, ні оранок, і Охрімів син. Котрийсь із сепарів, котрих він колошматив декілька місяців своїми гарматою та гусеницями, раптом увернувся від неминучої смерті, прицілився гарно та стрельнув мітко. У розтрощеній купі заліза так і залишився сидіти за важелями молодий хлопець, до цього міцно поцілувавшись із вогняною хвилею, зродженою вибухом.
Охрімові, як зателефонували з фронту, так і сказали:
– Вашого сина вже немає. Згорів у танку на нічийній території. Навіть дістати не можемо з танка, бо та територія наскрізь прострілюється.
Галя вила, як вовчиця біля розтрощеного лігва з побитими вовченятами, здавалося, вона гризла не тільки покривало на ліжку, на яке впала, а й власні руки, аби зродити з відкушеної плоті згорілого сина. А Охрім тільки почорнів, але в розпач не впав, навпаки, осідлав свого буса та зібрався в дорогу.
– Я похороню сина, як належить, – проскреготів, наче гусениця того танка, в якому зараз лежав серед донецького степу його син.
Михайло Поживанюк виявився поряд.
– Я з тобою, – сів за кермо.
За кермо сів, напевно, не дарма, бо Охрім весь час, здавалося, зовсім не бачив дороги, такі відсторонені були його очі.
Не без пригод, але на передову добралися. Бус залишили у видолинку, самі підійнялися на висоту, до окопів, за бруствером яких виднівся серед врослої бур’янами й понівеченої кукурудзи згорілий танк.
Охрім так і кинувся до нього. Майже дюжиною рук ледь стримали чоловіка.
– Не поріть гарячки, – командир тамтешніх воїнів ніс свою правду. – Труп батька поряд із синовим – не велика втіха навіть для сепарів. Батько має бути живим, а син похороненим – це факт, але розум губити не слід.
Наступної ночі мало хто знає, що відбувалося, але на ранок на дні окопу сидів переляканий, з розбитим носом, хлопчак. У нього на плечі теліпалася георгіївська стрічка, що свідчила про приналежність парубчака до ворожого війська. Парубчака скрутили, всадовили під бруствером, прямо під дощ, що розпочався опівдні, дали погризти кусень хліба та ще порадили молитися.
Він щось шепотів пересохлими губами, але його долю нині вирішували без нього. Як там і що там, Михайло та Охрім второпати не могли, але наступного ранку їм повідомили, що через годину мінятимуть напівдохлого від страху й холоду парубчака на Охрімового мертвого сина.
До обміну добиралися кукурудзяним полем, перечіплюючись об поламане й перекручене бадилля, пхаючи поряд себе парубчака-сепаратиста в оточенні військових при зброї. Назустріч колошматили зелень представники ворожого табору. Побіля танка, з якого стелився ланом немилосердний трупний запах, і зустрілися.
Парубчак раптом ожив, забачивши своїх одноплемінників, з напівдохлого перетворився в такого собі живчика, ще й на кпини супроводжуючих його вояків спробував узяти.
– Я думал, – морщив носа від трупного духу над полем, – укроп пахнєт, а он, оказиваєтса, воняєт.
І розреготівся.
Всі вже ступили на лінію обміну, тож на парубчакове показне геройство  якщо й звернули увагу, то мовчки, зціпивши зуби, без застосування рук, які аж просилися до його загривка.
– Забирайте труп, – гугнявив якийсь у камуфляжній формі, що керував, певно, обміном з тої сторони, – але тільки ті, хто по нього приїхав. Солдати мають негайно повернутися в окопи, бо ми люди нервові, можемо й не втриматися, коли фашистська рать так нахабно дефілює поряд.
По тому всі розійшлися по шанцях, а біля танка лишилися тільки Охрім та Михайло. На перехресті всіх прицілів серед дикого запаху розкладеного на спеці тіла вбитого танкіста.
– Сину, – зіперся Охрім на танк, сльозою впав у потолочене кукурудзиння.
Здавалося, він не годен вийти зі стану сльози та почати щось робити. Та це й не здавалося, це дійсно було так.
– Міша, – плакав, – я не можу туди лізти, я боюся глянути на свого сина в такому стані. Я боюся, Міша! – кричав до друга.
А часу на розмови й вагання не було. Михайло вирішив лізти в танк сам.
Витягнув з кишені носовичка, запхав у рот, зціпив зуби, затискаючи запхане, й пірнув у чорну металеву руїну.
Видовище було страшним. За важелями розкладався на сонці обгорілий остов колишньої людини. Тисячами роїлися мухи, в роздертих ранах битого осколками тіла копошилися черва та хробаки, все довкола снувалося гидотним мертвим духом, запах горілого мастила та знищеного пороху перемішувався з усім тим у невигойну канонаду, що колупала мізки не згірше самих бомб, з нутрощів Михайла назовні рвалося все тіло, тільки стиснутий зубами до болю в яснах носовик не давав хлюпнути всьому неприкаяному вмісту потопом довкола. Діяти треба було швидко, бо розпечене спекою залізо додавало поту в одіж і вирувало такою липкістю, що можна було вмить лягти поряд Охрімового сина. Що це не хто інший, а Охрімів син, Михайло Кирилович утямив одразу – з обгорілого дощенту рота стирчали почорнілі зуби, де два з них ніби налягали один на одного. Ще до війни Мустафі малися ті зуби вирівняти, та не судилося, певно.
Діяти треба було швидко. Перемагаючи нудоту, страх, піт, розпач і відразу, кинувся Поживанюк до тіла. Руки тонули в набухлих горілих м’язах, вони провалювалися, ніби в тісто, в плоть танкіста, видавлюючи коричневу сукровицю та струшуючи довкола клапті обгорілої шкіри. Михайлові зуби, здавалося, перекусять носовичка, як тонесеньку скоринку хліба, та Михайло, знемагаючи, тягнув на волю, до належної на батьківщині могили, останки сина свого найкращого друга. І він виволік їх, поклав у наготовлений поряд чорний мішок. А потім вивертав нутрощі, де вже й носовичок був безсилий. А потім знову поліз у танк за загубленою, певно, відбитою осколком, ногою, віднайшов її на розвернутому вибухом до непристойного стану днищі, витягнув, поклав, куди слід, і довго та немилосердно тер руки, рвучи кляте кукурудзиння, яке здавалося таким загрубілим, що ніяк не хотіло слугувати за ганчірку.
А потім був шлях до окопів, де Михайло тягнув на собі вбитого та ще й Охріма, бо той чи ніс сина, чи тільки тримався за мішок, адже розпач стояв у нього в очах такий, буцім він і сам помер, а тіло все ще рухається самовільно, він це бачить, і йому страшно, померлому, що він перетворився на щось несусвітнє.
Нарешті добралися до окопу. Втягли мішок у сховок, Михайло сплигнув з бруствера, а Охрім розвернувся в бік збунтованого краю й прорік, ніби громом кинув довкіл:
– Щоб ви виздихали всі. До останньої кровинки, до дитинки останньої. Щоб ви втратили плодючість і провалювалися крізь землю на кожному кроці. Щоб ви живими гнили так, як мій син мертвим, і щоб ваші рани пожирали вас, як проказа, день і ніч, кожну секунду та мить кожну. Від пуп’янка в колисці й до старця останнього. Всіх. Проклинаю цей край до останнього байбака в норі на довічну наругу над ним усіх, кому не лінь.  І не просіть у мене прощення, бо такий вам хрен, а не прощення.
І показав непристойний жест.
Хотів сплигнути в окоп та й упав.
– Є! – горлопанив поряд якийсь військовик, що весь час у бінокль видивлявся довкола. – Вирахував сучару! Можна взяти, він на нічийній землі, на коморі край села, під козирком причаївся, козел.
Охрім же лежав на дні окопу і з дірки в потилиці в нього неспішним джерелом текла крівця.
– Це що? – не второпав Михайло.
– Снайпер, – пояснювали йому. – Дістав він нас останнім часом. Ґедзь, - вказали на військового з біноклем, – його вже тиждень видивляється.
Хлопці довкола ворушилися, щось планували, кудись збиралися рушати, а Охрім лежав на дні окопу поряд пакунка з сином і вже навіть не прощався з білим світом, бо давно з нього пішов.
Михайлу в поміч виділили якогось солдатика, він допоміг перенести до буса спершу тіло Охрімового сина, потім самого Охріма, а далі розпочався обстріл, тож Михайло з солдатиком мусили чимдуж мчати до бліндажа, аби заховатися й не полягти ще й самим.
Обстріл тривав годин зо три, а по його завершенні Ґедзь із двома товаришами притягли полоненого снайпера. Йому зв’язали руки й посадили осторонь інших, аби чекав своєї долі.
Поживанюк підійшов до того вбивці свого друга. Хотів наодинці глянути в очі людині, що поклала поруч сина батька, котрий приїхав провести його в останню путь, та неждано пішов у ту путь поряд.
– Нащо ж ти вбив чоловіка, падлюко? – кинув сердито до полоненого. – Він же не солдат, він просто батько солдата.
На Михайла глянули дівочі сірі очі. Майже такі, як були в його Алли, коли вона застувала по молодості світ.
Аж відсахнувся, такі схожі видалися очі.
– Що, укропчик, друга зажалів? – сміялись очі.
Ледь знайшовся на слово.
– А ти б не жаліла? – пробелькотів.
– Укропа – ні, – була категорична.
– А ми що, не люди? – здивувався щиро.
– Ні, ви – карателі на моїй землі, – гнівом сипнула.
– Який з Охріма каратель? – обурився Михайло Кирилович. – Він комарів на річці з себе гілкою згонив, бо вбивати жалів.
– Тюхтій, значить, – знущалася дівка.
– Та як ти смієш? – вибухнув Михайло Кирилович. – Хто ти така, аби судити нас? Убивця, проста безжалісна вбивця.
– Я – месник, – противилася його мові. – Я вас буду вбивати, доки й мене на цій землі. Чи солдат укроп, чи батько солдата – всі винні, бо прийшли в мій дім.
– Це й мій дім, – не погоджувався. – Це й моя держава.
– Посрати на твою думку, – грубою була, хоч і зв’язана сиділа в полоні, - ти не маєш права на життя, бо ти укроп. Ти – гнида; ти – потерть; ти – сволота ще від свого народження, бо не противишся засиллю піндосів. Ти проти Росії преш, отже, зрадник, паскуда й приречений на смерть. І я тебе вб’ю, як убила того придурка, котрого ти називаєш другом. Та і яка дружба може бути в тих, хто зрадив своєму брату?
– Якому ще брату я зрадив? – наблизився впритул, глянув у сірі очі.
– Російському, – почув відповідь.
– А звідки ти знаєш, що він мені брат? – перепитав.
– Кров’ю відчуваю, – всміхалася зверхньо.
– Пролитою? – прагнув уточнень.
– Своєю, – відповіла.
– А як я не відчуваю братерства, то мені що, силувати себе до дружби? – мовив.
– Нащо? – перепитала. – Якщо ти виродився зі слов’ян, то твоя дорога має бути одна – могила.
– Чи ти дурна, чи загіпнотизована, – не зрозумів, – вбивати по крові – це і є фашизм.
– А мені посрати, – ледь не сміялася, – я горджуся тим, що завалила ще одного укропа, навіть якщо ти готовий лизати його в сраку.
Михайло Кирилович оглянувся. Неподалік стояла зброя цієї снайперші. Згадав службу в армії, взяв гвинтівку до рук, перевірив патронник, побачив кулю, готову до зльоту.
– Молися, – порадив гордій з виду полоненій. – Чи ти мене вб’єш, а я тебе пришию точно. Маю право. Іменем свого друга клянуся – маю право.
– Не пришиєш, – мовила нахабно. – Мене мають обміняти на ваших. Уже раз міняли.
– Ти ж молода, – сказав. – У тебе такі гарні очі, як у моєї великої любові. Нащо тобі смерть у обіймах, що ти її сієш?
– Очі, кажеш, як у любові? – розсміялася. – То поцілуй.
– Я вже застарий для тебе, – зітхнув. – Краще скажи, нащо ти зі смертю злигалася?
– Хочеш знати? – шипіла. – Бабосів хочу заробити – раз; укропів нищити – два; звикла так уже – три; ненависті в мені багато, більше, ніж любові – чотири; люблю вбивати вже, просто люблю – п’ять. Ти заглянь у мої очі зблизька, дядьку. Ти бачиш там любов? Я – ні. Там палички лишень – то вбиті мною душі. Твій друг – скраю. Бачиш? Там ще є місце? Скажи, там же ще чимало місця?
– Ні, – похитав голово, – там уже немає місця. Зовсім.
– Як так? – не зрозуміла.
– От біда в цім світі – аби припинити смерть, треба її заподіяти, – зітхнув і здійняв зброю.
– Ти мене вб’єш? – не повірила.
– А нащо тобі жити? – здивувався. – Ти ж уже втратила в цьому житті сенс. Сіяти смерть – це не може бути сенсом життя.
– Ти не маєш права вбивати просто так, – якийсь страх схитнувся в дівочих очах. – Закон не велить. Сядеш, дядьку.
– За Охріма – маю, – не погодився. – Ти навіть уявлення не маєш, який то в мене був друг. Ти навіть не уявляєш, як мені його жалко. Не уявляєш, лярво ти паскудна, хай навіть і з дуже гарними очима. Не уявляєш.
Стенула плечима.
Прицілився.
У приціл очі близько-близько. Сірі-сірі. Як у його Алли. Майже рідні. Чом же ви стіни муруєте, очі, коли ви рідні? Що вас веде світами, аби ви зирили на світ з різних стін?
Ох, Охріме-Охріме, чи ти мене бачиш? Той, хто не в силі зарубати курку, бо боїться її очей, тримає на прицілі людські очі. Що надумав робити? Стрельнути? А чи вистачить сил?
Вистачить, Охріме, вистачить. Бо курка не може бути ворогом. А людина – може. Навіть з дуже гарними очима.
Ох, Охріме-Охріме, попроси там у Бога й за мене словечко, бо простити твого вбивства цій дівчині-казці я не в силі.
Я б так хотів, аби вона жила й сяяли під небесами її очі-зорі. Але ж мертвий ти. Мертвий від її руки. І немає каяття в її очах. Є тільки страх. Є таки страх, є, Охріме. Це тільки біля курки, біля чужого життя всі хоробрі, а біля свого всі бояться.
– Дядьку, не стріляйте, – раптом прожебоніло жіноче, тихе-тихе.
– Не можу, дівчино, не можу, – виглянув з-за прицілу, – повір, не можу.
– Я вірю, – мовила, – але не стріляйте, дядьку.
Подивився крізь приціл ще раз у сірі очі. Налякані, гарні, але непростимо важкі в житті.
І вистрілив. Прямо в лоб. Межи очі. Сірі-сірі. Що раптом забризкалися кров’ю, але так і не закрилися. Тільки дивилися здивовано, немов так і не повірили, що дивляться востаннє.
– Чого ти витріщилася на укропа? – перепитав, розлютившись раптом. – Від ворога, ще й ненависного, мала б відвернутися з огидою. А ти дивишся, як той далекий мій кріль, що так хотів жити, але вже не міг. Пробач, сіроока, не я насилав свого часу хворобу на кролів, не я й мурував стіни, що нас розділили. Не я, але вбивати мушу я. Бо як не вбитий мною кріль розносив би заразу, так і не відомщений Охрім ніс би…
Та й не доказав, бо звідкись на постріл позбігалися вояки.
Капітан вихопив у Михайла гвинтівку, поливав його матюччям, грозився трибуналом і всіма карами Господніми, які тільки є на світі.
Врешті схолов.
– Розумію, – поплескав по плечу. – Так, хлопці, – звернувся до солдатів, – як стемніє, відтягніть цю курву в бік ставка за полем, викиньте в куширі, хай гниє, й анічичирк. Бо дядька можна зрозуміти, та й нашої він крові, а ця, – копнув забиту, – не наша вона, хлопці, аби наші за неї хрест і кару несли. Чи й не так?
Вояки погодились і, певно ж, затемна виконали наказ, але на той час Михайло Кирилович був уже далеко. Він несамовито натискав на акселератор буса, аби на ранок сягнути рідних місць, бо в салоні мав два трупи, їх треба було віддати землі.
З очей Поживанюка нестримним ручаєм текли сльози, він їх змітав рукою, як склоочисник краплі дощу за вікном. Він не міг уявити, як завтра віддаватиме Галі дві її рідних душі: одну давним-давно спалену, другу – щойно вбиту.
– Клята сука, – лаяв і лаяв покійну сірооку.
І стріляв їй у очі ще тисячі разів.
Бо завтра треба дивитися в очі Галі. А як – не знав.
Почувався винним. Не за вбиту снайпершу, за Охріма. Немов сам його вбив.
Тож стріляв і стріляв у сірі дівочі очі – немов хотів ввігнаними кулями вилущити звідтіля живого Охріма. А то і його сина.
І плакав. Бо кулі летіли й летіли, а Охрім лежав у салоні й не озивався.
Та ще снував бусом нестерпний дух горілого й розкладеного тіла Охрімового сина. Немов скорий дух сіроокої з куширів. Михайло Кирилович навстіж відкрив вікно, але дух перемагав навіть свіже повітря.
Не вірилося, не вірилося, що так само незабаром смердітимуть і такі гарні дівочі очі.
Майже такі самі, як найкращі очі його молодості. Майже такі самі. Але зовсім не такі.

                                                                      (Закінчення буде).

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Avtor, 06-08-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 02-08-2018
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.99830889701843 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …
«Сліпі убивці» вигаданих і справжніх світів
«Сліпий убивця» Марґарет Етвуд — приклад «шизофренічного» наративу, у якому один герой розпадається …