У чарівному карпатському селі, де сосни торкаються хмар, а на полонинах пливе солодке мливо туману, подібне на овече молоко, стояла, мов писанка, велика гуцульська хата. У ній жили чоловік і жінка і був у них син Іванко. Батьки любили хлопця і кожного вечора, перед сном, співали йому колискові, розповідали казки та легенди. З татовою казкою він мандрувала у мріях, а мамина колискова відлунювала дзвінкими струмочками в його серці. Він увляв, як біжать вони з високої гори. Витанцьовують з полонинськими квітами і зустрічав їх на своїй вишитій сорочині. Хлопчик ріс у світі пісень і казок, гарно співав, любив музику і сам робив сопілочки. Вигравав на них, коли пас ягнятка. Витьохкував так, що з ним співали птахи, відлунювали мелодію гори. Тато подарував синові дідову дримбу, цимбали і бубон. Іванко навчився на них грати. Люди називали його - «малим музикою».
Одного разу він почув як дід Олекса грає на скрипці. Музика заворожила малого і він почав просити скрипаля, щоб той навчив його гри. Старий музика побачив у хлопчика талант музиканта, бо Іванко відчував скрипку, як свою душу. Коли він виріс, поїхав вчитися в місто. Там став відомим скрипалем і їздив по світу з концертами, але у нього була мрія - зробити скрипку. Він пам’ятав слова старого музиканта: « Якщо колись захочеш сам зробити скрипку, то мусиш знайти дерево, яке співає, бо у ньому живе душа»…
Одного дня Іванко вирішив шукати співоче дерево. Ходив горами, долами, а дерево знайти йому не вдавалося. Проте, на високій полонині зустрів красиву дівчину, яка плела віночок і дуже гарно співала. Голос її був таким ніжним і чарівним, що хлопець закохався. Покохала його і Дзвінка. Вони вирішили одружитися. Батьки дуже зраділи, коли дізналися про красуню сина.
- Іванко, ви так гарно співаєте обоє, наче дві пташки в гаю. Будуйте родинне гніздечко, народжуйте дітей і будете щасливі! – говорила мама.
- Я одружуся тоді, коли знайду дерево, зроблю з нього скрипку і вона буде грати на моєму весіллі,- відповів, наче пожартував і пішов на пошуки своєї мрії.
Іванко любив Дзвінку, але не міг забути мрію. Дівчина погодилася чекати. Вона теж була талановитою. За що тільки не бралася, робила дуже красиво. Ткала, вишивала, розмальовувала чудові писанки, але найбільше Дзвінка любила співати. Від її голосу розквітали над урвищем едельвейси, радісно співали в лісі птахи, а гірські струмочки грайливо бігли згори до долу. Чарівний голос дівочини заворожував, тих, хто її слухав.
- Іванко, одружися, благала мати, - я хочу колисати онуків, - знову просила мати.
- Оженюся, як знайду співоче дерево, - відказував вперто хлопець.
Довго чекала на свого судженого Дзвінка і сумувала. Як кожна юнка, мріяла прикрасити свою шлюбну ялинку кольоровими стрічками. Вбратися в гуцульський шлюбний стрій. Уявляла як суджений одягне на голову гуцульський чілець, а, згодом подарує діточок і вона буде співати їм колискові. Та не судилося…
Час відраховував літа, а юнак довго блукав лісами, шукав дерево, що має душу і голос. Батьки не дочекалися онуків. Постаріли з журби. Помер батько, залишивши синові свої статки. Посивіла мати і ночами плакала над порожньою деревяною колискою. Дзвінка виглядала коханого з далеких мандрівок. Дівчині здалося, що хлопець забув стежку до її хати. Вона затужила. Поклала у різьблену скриню свій шлюбний одяг, сорочку, яку вишила для скрипаля. Смуток розцвів червоними маками на чорному тлі ліжників, які сяяли осінньою полонинською красою. Біля хати виріс любисток з гірких дівочих сліз.
Одного дня Дзвінка пішла до смерекового деревця. День і ніч співала йому пісні, прикрашала смерічку кольоровими стрічками. За гуцульським звичаєм так прикрашають деревце на весілля. На світанку люди побачили, що її хата стоїть пусткою, а біля неї, за ніч, виросло високе гіллясте дерево з білою гладкою корою. Коли вітер хитав гілками, дерево співало. Вістка про співоче дерево птахом розлетілася по гірських селах. Прилетіла вона і до Іванка і він побіг подивитися і послухати його спів. Коли наблизився здійнявся сильний вітер. Дерево загойдалося і з нього полинули дивні звуки. Хлопець притулився до стовбура і почув чарівний спів.
- О! – вигукнув скрипаль, - це саме те дерево, яке я шукав ціле життя! У ньому душа скрипки! - скрикнув радісно і взяв до рук сокиру. Гостре лезо впало на стовбур. Стовбур застогнав і похилився до низу. Дрібненькі кришталики сліз скотилися по корі. Велика, обрубана щепа впала хлопцеві до рук.
- Я ще скрипку не зробив, а вже чую її музику , - говорив захоплено і почав стругати скрипку.. Працював день і ніч над інструментом. Милувався ним щодня і не міг дочекатися, коли торкнеться смичком чарівних струн.
Коли сонце яскравим блиском заглянуло у вікно його хати, скрипаль взяв готову скрипку до рук і заграв. Мелодія лунала по горах і долинах, а скрипаль грав довго й нестримно. Коли втомився, почув ніжний тихий голос.
- Ти щасливий, Іванку?
- Хто ти? - запитав хлопець.
- Я - душа скрипки…
- Дзвінка! - скрикнув вражений.
Він плакав, грав і мовою скрипки розмовляв з коханою, душа якої жила у виготовленому ним інструменті. З цього часу скрипка стала його дружиною. Супроводжувала скрипаля по світу, куди він хздив з концертами. А, коли прийшла старість, скрипка розповідала всім про сумну долю талановитого музиканта, про його велике кохання, яке він не зумів зберегти…
