Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2533
Творів: 45673
Рецензій: 89370

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Соціальна драма

(не)нормальність.8

© Таня, 31-07-2018
Першою позіхнула Марта. Допила чай, поставила чашку просто на цемент балкона і позіхнула ще раз. Дарка глянула  - і давай позіхати собі. На мить обоє стулили роти, глянули одна на одну – і, не змовляючись, встали та почалапали до середини.
Змучені  від прожитих за ніч емоцій, жінки повлягались кожна на своє ліжко вдягненими, і тут же заснули.

Дарка прокинулась, коли сонце вже встигло перейти пів неба і тепер щосили лоскотало за носа. Крутилась, вертілась, навіть сховалась під ковдру, але тут же зірвалась на рівні ноги з думкою: «Проспала!» В паніці підбігла до шафи. Проте  глянула на підлогу, де лежали наслідки вчорашніх посиденьок – і згадала, що сьогодні неділя.  Подивилась на Марту – та спала без задніх ніг.  На мить Дарці здалось, що все примарилось – і нічна розмова, і одкровення, і те, що Марта… не така. А з вигляду – звичайна. Звичайна зовнішність. Красива – але звичайна. Чомусь думала завжди, що такі… «нетрадиційні» мають якось відрізнятися. Бодай якось!  Спіймала себе на тому, що так і стоїть біля відчиненої шафи та розглядає сплячу. Знітилась, наче та могла її помітити, зачинила шафу і побрела на кухню, прихопивши із собою Матильду,  що наполегливо терлась об ноги і мурчала, вимагаючи уваги.
Марта повернулась на бік і тихенько зітхнула. Вдавши, що спить, вона помітила те, чого Дарка сама в собі не зауважила – те, як борються всередині самої Дарки купа емоцій. Найголовніше, чого Марта не побачила – це огиди. І це тішило. Страх, цікавість, осторога – що-небудь, лиш не огида. Огида асоціювалась із…мамою. Саме такий вираз її обличчя врізався в пам’ять – момент, коли Марта зізналась, що вона - лесбійка. Прогнавши небажані спогади, Марта повернулась на інший бік, спробувала заснути знову, але сон не йшов. Тому, пововтузившись у ліжку, встала, потягнулась і пішла готувати собі каву.
Дарина сиділа за столом, однією рукою обнявши горня з чаєм, а іншою чухала Матильду за вухом і дивилась у вікно. Перед нею стояла тарілка з двома канапками, але, схоже про них і забула. Думками була далеко – навіть не помітила, що в кухні вже не сама.
Марта на мить завмерла на порозі, милуючись тим, як гарно виглядає подруга у вранішніх променях сонця – от чисто тобі ідеал моделі для художника! Але тут же сама себе обсмикнула – не вистачало  ще, щоб Дарка помітила погляд і подумала…не те. Вона ж вже все знає. Тому обережно кахикнула, сповіщаючи про свою присутність і підійшла до плити, кинувши мимохідь:
- Доброго ранку!
Дарина відвела погляд від вікна і якомога невимушеніше відповіла:
- Доброго…
Запала тиша. Марта поставила на вогонь каструльку, що слугувала за джезву і стала готувати собі канапки, раз за разом заправляючи за вухо незвично коротке волосся – пам’ятку вчорашньої дурості.
- Чого не їж? – Кивнула на Дарчин сніданок.
- Га?  - Не второпала зразу.
- Питаю, чого не їж? – Марта посунула шматки хліба на тарілці і поставила поруч ще два. Кивнула на чашку в Дарчиній руці. – Чай он вже охолов.
- А, я.. – Дарина винувато усміхнулась і взяла канапку, так і не відкусивши її. – Я і забула…
- Про що думала? – Почала нервувати Марта, і так знаючи відповідь. Про ненормальність – от про що. І про то, як цієї ненормальності…спекатись.
Дарина наче думки прочитала:
- Про тебе думала. – Відповіла щиро.
Марта скривилась і хотіла сказати щось, але позаду почулось шипіння – збігла кава. Тому схопилась, стала ліквідовувати наслідки аварії. Поки витирала плиту, мила каструльку і заново засипала каву, Дарка мовчала – і це почало злити. Що вона собі думає?! Закінчивши все, щосили пожбурила ганчіркою в мийку і оперлась на  шафку, втупившись у Дарину.
- Знаєш, що мені дивно? – Запитала раптом та. – Я от сиджу зараз, думаю про тебе… І так, і так думаю… В голові не вкладається, що тобі довелось пережити… - Замовкла на мить. - Але не можу зрозуміти одного… Реально – ніяк не можу зрозуміти твою маму. Вибач, але… дивна вона якась. – Винувато знизала плечима, допила охололий чай і нарешті вкусила хліб.
Марті трохи відлягло від серця. Але все одно напруження не зникало.
- Я сама її не розумію. – Відповіла, повернулась до Дарини спиною -  слідкувати за кавою. Насправді – щоб сховати очі, на які несподівано набігли сльози. З шумом вдихнула і вголос сказала. – Дарино, я не хочу її розуміти. Я, коли в лікарні лежала…хотіла зрозуміти її. А потім подумала – не хочу. Краще не мати взагалі мами, ніж…таку.
- Може, воно ще перегорить? – З надією запитала Дарка. – Може, то вона спересердя наговорила всякого, а тепер жаліє? Бо…я не знаю, як можна від своєї дитини…відмовитися. – Інстинктивно поклала руку на живіт якраз тоді, коли Марта повернулась, щоб поставити чашку на стіл.
- Дарино, а давай – проїхали? – Марта знову вимила каструльку і ще раз засипала туди кави. Замислено подивилась на порошок, що вже почав мокріти, тоді на чашку на столі і запитала. – Будеш каву? А то я ще раз всипала.
Дарка, завагавшись,  кивнула. Кава ніколи їй не подобалась – принаймні та, що продавалась в їх сільському магазині. Але  цю викидати було шкода, тому…спробує. Марта знову поставила каструльку на вогонь, тоді сіла за стіл обличчям до подруги.
- Я не хочу зараз про неї говорити. Я взагалі зараз про неї думати не хочу. Можливо, - відсьорбнула напою, скривилась – гаряче! -  і поставила чашку на місце, обпершись ліктями об стільницю. – Колись я  пробачу її. Можливо, вона передумає. Але зараз… - Марта відвела погляд. – Зараз мені важко це зробити. Тому давай закриємо цю тему.
- Гаразд… - Дарка вже і не рада була, що зачепила. На язику крутились ще сотні запитань, але  не наважилась їх задавати. Натомість встала і заглянула  до кави. – То вона має лише закипіти, чи ще варитись? – Зиркнула на Марту.
- Як лише підніметься – знімай. – Відповіла.
Кава Дарці сподобалась. Трішки підсолоджена, чорно-жагуча, приємно гірчила на язику і смакувала. Тому вирішила – завтра зранку спробує зготувати її собі сама. Марта пообіцяла навчити ще готувати каву по-східному і ще по-якомусь-там, але спочатку хай звикне до звичайної.

Наступні пів дня жінки провели в місті. Обійшли міське озеро, посиділи на пірсі, звісивши ноги, посміялись із спортсменів, що витрачали такий неймовірно погожий день на нудні заняття спортом. Говорили про все, але тих нічних тем не чіпали. Дарка не знала, з чого почати – та і чи починати, а Марта відчувала себе, як на пороховій бочці. Дивував спокій подруги. І лякав. Дізналась би вона про стільки… новин – не знати, чи так само весело сміялась.  Але Дарка поводилась, наче нічого і не сталось – і Марта робила так само.
Насидівшись біля озера,  почвалали до центру і там добру годину слухали вуличних музикантів – троє студентів вирішили підзаробити  -  взявши гітару, саксофон та скрипку, просто на «стометрівці» влаштували імпровізований концерт. Для Марти то була не дивина – тих вуличних музик не бракувало і у Львові, а от Дарка, що здебільшого чула живе виконання хіба по великих празниках у селі, стояла, мов заворожена і відмовлялась кудись іти. Зрештою Марті вдалось відтягнути Дарину далі і вони, купивши морозиво, всілись його їсти на лавочці біля фонтану.
Надвечір’я м’яко стелилось під ноги.  Наче хто перекинув кошик з нитками золотими – покотились клубочки помежи дерев, позаплутувались у гіллі, помережали майдан, будинки, людей, голубів – всіх, кого торкались, – годі позбирати.
Жінки сиділи на лавці. Дарина кидала шматочки вафлі від морозива вічно голодним голубам, яких зліталось все більше і більше, а Марта слухала плюскіт води, тихий міський гамір і краєм ока дивилась на подругу. Нічні одкровення не давали спокою – а раптом…раптом Дарка не зрозуміє? Прожене? Нахамить? Те, що пів дня пройшли без отих розмов…нічого ще не означає. Геть нічого. І це «нічого» лякало. Краще б зразу…сказала. А так… І зачіпати страшно. Бо… бо Марта звикла вже до неї. Звикла! Біля неї спокійно і добре. Біля неї… хочеться жити. Трусонула головою,  розтрусила думки, які так несподівано в ту макітру залізли і злякали навіть власницю та заговорила якомога невимушеніше.
- Мало сьогодні людей в центрі. – Витерла салфеткою липкі руки. - Студенти ще не приїхали. Отоді почнеться рух… Танці-щманці, кавалєрка біля фонтану…
- Знаю. – Відповіла Дарка, ловлячи каплі розталого морозива язиком – відламала вафлі більше, ніж треба і тепер рятувала солодощі, що почали витікати з ріжка. – Сама така була.
- Ти вчилась у Франику? – Марта підняла брови. – Ніколи б не подумала…
- Та я лише рік. – Спохмурніла Дарка. – Поки не зустріла…Миколу. Точніше… Ай. Як ти там казала? «Проїхали»?
Розправилась нарешті із морозивом, глянула на голубів, що караулили біля її ніг, очікуючи на чергову подачку  і розвела руками. – Все, тварючки, нема в мене більше! Летіть звідси! – І легенько тупнула ногою.
Голуби знялись в повітря, але далеко не відлетіли, приземлившись біля чоловіка, що якраз відкривав насіння.
- Бач, які голодні! – Марта кивнула на птахів. – І то так завжди.
Дарка не відповіла – усміхнулась у відповідь і стала спостерігати за сценою, що розгорталась просто перед ними. Чоловік, відкривши насіння, дав його маленькій, років два, дівчинці. А та, недовго думаючи, висипала все на землю і, регочучи, почала розганяти голубів.  Дарка дивилась, з якою любов’ю тато спостерігає за дочкою – і раптом подумала: а що б робив Микола, якби…дитя народилось? Чи хоч раз би глянув так само, як дивиться оцей? Ні… Впевнена – ні.
- О, на маєш! – Раптом вигукнула Марта, вихопивши Дарину із невеселих думок. Дарка прослідкувала за Мартиним поглядом, і зрозуміла, чого в подруги стільки в голосі радості – до них ішов Юрко. Високий, з темною чуприною, з білозубою усмішкою на гарному обличчі, одягнений зі смаком – розкіш, а не чоловік. Дарина аж охнула – минулого разу він здавався…звичайним.  Гарним, але звичайним. А тепер…геть інший. Засоромившись, відвела погляд і вдала, що розглядає водограй. Принаймні, не пялиться на чоловіка. Чужого...чоловіка.  
- Привіт, дівчата! – Підійшов, і війнуло парфумами. Не тими смердючими за сто гривень, а справжніми, безсумнівно дорогими і ретельно підібраними. Обняв Марту, поцілував у щоку і, завагавшись на мить, просто торкнувся Дарчиної руки та ледь нагнувся до неї.
- Доброго вечора… Дарино, так?
Дарка аж здригнулася від доторку. Не звикла, що… Не хоче, щоб… до неї торкались чужі. Чоловіки. Але підняла очі і вичавила із себе усмішку:
- Доброго вечора, Юрію. – І швиденько відвела погляд  від очей, що раптом пропекли аж до нутрощів. Відчула, що червоніє і стала нервувати ще більше – ще чого, щоб він подумав, що вона… що їй…
Марта не помітила Дарчине сум’яття і смикнула Юрка за рукав, запрошуючи присісти поруч.
- Ти що тут робиш?
Чоловік сів біля Марти, - на тиху радість Дарки, бо подалі.
- Та я от… вирішив сьогодні з друзями піти на пиво. Тут недалеко такий бар відкрили! Ну просто..! – І театрально прицмокнув. – А тут бачу – ти сидиш.
Марта протягнула:
- А-а-а… Зрозуміло. Ну, іди.
- Нє-нє, пиво не проблема, пиво зачекає, але… - Взяв пасмо Мартиного волосся і пропустив між пальцями. -  Тусько, бляха-муха, що за стрижка?!  Хто тебе так…?
Дарину знову кинуло в жар – рівняла ж то вона! Ой, сором…
Але Марта відхилила від Юрка голову, не давши йому повторити, і усміхнулась:
- Набридли мені мої патла, от я вирішила їх обскубати!
- Сама?!  - Юрко витріщився на голову Марти.
- Ну…сама. Слухай, не подобається – не дивись. І взагалі..йди на пиво!  Друзі он зачекались. - Кивнула на компанію із трьох чоловіків, що курили неподалік і кидали знервовані погляди в їх сторону. Юрко глянув на друзів, помахав їм рукою – йдіть, мовляв, наздожену! Тоді знову повернувся до жінок.
- Дівчата,  а ви не хочете приєднатись? –Подивився спочатку на Марту, тоді перевів погляд на Дарку. Та зразу ж опустила очі і густо почервоніла – видно було навіть у сутінках. – Га? Візьмемо по пивку, посидимо, поговоримо…Обіцяю – ніхто чіплятись не буде! – Підняв руки вгору, наче зібрався здаватись в полон.
Але Марта його обірвала:
- Ні, Юрку, ми нікуди не підемо. Щось мені не хочеться…компаній. Тим більше – чоловічих.
- От я йолоп! – Чоловік ляснув себе по лобі. – Вибач, вибач, вибач! – Заторохтів і взяв Марту за руки. – Я не подумав, вибач, Тусько, вибач! Я…я ідіот! Таке зморозити, я…мені  з голови вилетіло! Блін, не то! Я не забув, я просто за звичкою, я…
Та сумно усміхнулась і, звільнивши одну руку, обняла друга за плечі.
- Ти не ідіот, Юрку…Ти склеротик підстаркуватий! – І чмокнувши його в щоку, легенько штовхнула.  – Йди вже, чудо моє склеротичне!
Юрко теж обняв її і похитав головою:
- О, ні, дами, я вас самих тут вже не залишу! В вас які плани?
Жінки перезирнулись, Дарка знизала плечима і опустила очі, тому Марта відповіла за обох.
- Та, мабуть, додому підемо.  Дарині он завтра на роботу вставати!
- Тоді я вас проведу! – Юрко встав, обтрусив штани.
- Та ну, Юр, ти чого! – Запротестувала Марта. – Ми самі доїдемо! Он зараз сядемо на маршрутку біля пошти, і…
- Я би вас машиною відвіз, але залишив нині вдома. – Винувато усміхнувся.
- Ну то не проблема, ми самі…
- Не сперечайся, га? – Перебив, витягнувши з кишені телефона. -  Щоб я вас обох зараз відпустив і ви собі на свої голови пригод знайшли? Та якраз! А ти, Юрку, потім переживай! А...алло, чуєш, Вань! – Перемкнувся на розмову по телефону. – Мене не буде! Так… Та чуєш, дурниць не пори! – Зиркнув на жінок і ті зрозуміли – мова про них. – Ну, знаєш… Дурню, тобі одне в голові! Так, все! Не хочу це слухати! Я попередив! – І, не дослухавши відповідь, вимкнув гаджет і запхав його до кишені. Тоді повернувся до жінок, усміхнувся так, що в Дарки аж в голові запаморочилось і, взявши обох під руки, повів геть із майдану.
Поки чекали на автобус, Марта з Юрком про щось стиха перемовлялись, а Дарина не дуже і вслухалась. Задерши голову, дивилась вверх. Звідкілясь набігли хмари. Але не ті безформні, розлізлі і  сіро-чорні, що повзають по небу, як слимаки, та хіба псують його,  а, навпаки – підбиті, як бабині подушки, білі-біленькі, хіба по краях затоновані де сірим, а де золотистим та трохи – рожевим. Пливуть собі гордо, як ото лебідочки в ставку – одна з одною, не поспішаючи. Десь загавляться, зачепиться котрась об чи то дерево, чи то будинок – і лишає по собі пір’ячко…Та далі пливе. І дивно так. Надворі вже вечір глибокий, як криниця, а хмари ще білі. Несила розмалювати їх, чи фарби закінчились?
Роздуми перервав штурханець в бік – то Марта кликала в автобус.
Приїхавши, Дарина надіялась – Юрко проведе їх до під’їзду, а далі самі, але  той зупинився біля дверей хіба для того, щоб Марта набрала код і далі безпардонно посунув із ними. На мить загальмував, коли порівнялись із підвалом, але Марта потягнула за рукав, проігнорувавши його прохання почекати.
- Що ти там хочеш побачити? – Заговорила вона голосним шепотом, коли всі троє зупинились біля ліфта. – Нічого там нема вже.
- А ти як… не страшно ходити…щодня? – Пропустив жінок в кабіну, тоді зайшов сам, підняв руку, щоб натиснути на кнопку поверху, але запитально глянув на Марту – котру? Та натиснула, а Юрко повторив запитання: - Не страшно, питаю?
Марта знизала плечима:
- Чого має бути страшно, Юр? Розумієш – вони не повторять цього! Можливо, вони навіть не пригадають, куди кинули мене! Єдине… - Затнулась і замовкла, потупивши погляд.
- Що – єдине?
Марта підняла очі.
- Єдине – це те, звідки вони дізнались код. Але то, в принципі, не проблема – його вгадати, тому то так… Просто думки вголос.
Поки говорили, встигли виїхати на потрібний поверх, вийшли і Дарина стала відчиняти двері. Юрко, схоже, не збирався йти геть, тому жінка стала нервувати. Він що – заходити планує?! Вона взагалі не готова до будь-яких чоловіків поблизу, не те що…таких. Тим більше – в квартирі. Впоравшись із замком, на мить затрималась на порозі, розпачливо глянула за Марту, але та погляду не помітила. Зате помітив Юрко. Дарка, зітхнувши,  зайшла всередину, увімкнула світло, взяла на руки очумілу від самотності та голоду Матильду, що  кинулась під ноги, як тільки вони зайшли і почимчикувала на кухню. Юрко нерішуче топтався в коридорі – помітив, що Дарина не  рада гостям.
- Добре, дівчата, - Взявся за дверну ручку. – Я, мабуть, піду…Ви вдома, тому…
Марта, що якраз знімала босоніжок, схопила його за руку.
- Ти шо? Куди? Давай, чаю, чи кави… - Потягнула геть від дверей, але Юрко акуратно звільнив руку і усміхнувся.
- Дякую, сонце, але іншим разом!  Мене чекають! – І кинув промовистий погляд на двері кухні.
Марта погляду не зрозуміла, але затримувати не стала. Тому, швидко попрощавшись, чмокнув ще раз її в щоку і пішов. Вийшов з під’їзду, зупинився, знайшов сьомий поверх, ковзнув по вікнах поглядом – дивна ця  Дарина. Проте що йому до неї?  Йому головне – щоб Марті було добре. А інше… інше все фігня. Тому швидко викинув з голови думки по дикунку, що двох слів зв’язати не могла, поспішив на зупинку і набрав номер Вані.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© ВЛАДИСЛАВА, 02-08-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Арсеній, 01-08-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Avtor, 31-07-2018
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.1733801364899 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …
«Сліпі убивці» вигаданих і справжніх світів
«Сліпий убивця» Марґарет Етвуд — приклад «шизофренічного» наративу, у якому один герой розпадається …