Якби Шевченко жив у наш час, він був би звичайною людиною. Не носив би підворотів, не дивився дебільних шоу по СТБ, але їздив на метро, слухав Deftones і любив маленьких чорних собачок. Удень він би працював на дурнуватій роботі, мив шафи і ненавидів попсу, яка лунала в приміщенні, а вночі приходив додому, поправляв пишні вуса, відкривав шафу і, відсунувши вбік кілька малих на нього костюмів, натискав на кнопку. Стінки шафи розсувались, а за нею був би ліфт. Шевченко б заходив у ліфт, набирав таємний код «12345», двічі плескав у долоні і ліфт рушав вниз, проїжджав тридцять підземних поверхів, велику лабораторію, спускався б у самий низ, прямо до центру Землі, туди, де досі тепло. Ліфт би зупинявся, двері відчинялись і Шевченко заходив у велику кімнату, із гранітними стінами, невеличким фонтанчиком і охоронцями з французькими автоматами. Шевченко проходив би всю кімнату і підходив би до слабко освітленої стіни, на якій висіла зброя, а поряд лежало кілька латексних костюмів. Шевченко одягав би один із них, у нього на грудях була б велика літера «Ш», а сідниці м’яко обтягував лискучий латекс. Шевченко брав би зброю, робив невеличку розминку і гукав би одному із охоронців, щоб той приніс телефон. Охоронець вішав би на плече свій французький автомат і підходив до Шевченка з тацею, на якій стояв би великий рожевий телефон. Шевченко знімав слухавку і говорив: «Альо, баришня? Дайте Кремль!». Баришня б давала, і Шевченко по телефону переносився в Москву, де на нього вже чекали роти солдат, мвсників, кадирівців, бойових ведмедів, стрільців і особиста рота Бориса Моісєєва «Бойові підараси». «Стаять! Хенде хох!», — кричали б вояки, а бойові підараси поправляли шалики, «Ідіть в дупу», — сказав би їм Шевченко і ефектно, в уповільненому темпі, вигинаючись, стріляючи з обох рук, бігаючи по стінах і паплюжачи мавзолей, знищив би всіх, окрім бойових підарасів, які розбіглись би самі. Тоді Шевченко пішов би в Кремль, пройшов порожніми і позолоченими коридорами і відкрив би ногою останні двері. Там сидів би Путін, який, зрозумівши, що його не врятують вояки, вколов собі мутогенну вакцину і перетворився на найстрашніше створіння у світі — на першу Шевченківську вчительку. Путін-вчителька стояв би біля вікна, такий огидний, у своєму брудному светрі, з вимазаними в крейду пальцями, готовий бити учня головою об дошку за неправильно продекламовану таблицю множення і зловісно усміхався, а Шевченко кинув би недопалок, пустивши останній клуб димку, криво усміхнувся і зі словами «сдохни, мазарфакер» вистрілив би Путіну в голову з дробовика, зарядженого п’ятикопієчними монетами.
Якби Шевченко жив у наш час, він був би супергероєм, його любили б дівчата, він би все розрулив і, можливо, навіть писав би вірші.
