Жінки сиділи на підлозі, притулившись спинами до дивана. Біля них стояла напівпорожня пляшка і повністю пуста коробка з-під цукерок.
Не хотілося геть нічого – хіба отак сидіти, роздивлятись стіни, слухати дурнувату музику впереміш із гамором міста та мовчати. Час від часу гладити Матильду, що розляглась на дивані і дрімала.
Тишу порушила Марта.
- Дар… Чуєш, маю тобі дещо розказати. – Повернула голову до подруги. – Чуєш?
- Чую. – Дарина лягла на підлогу і глянула на Марту. – Це так терміново? Бо я зараз…геть нічого не хочу. Навіть говорити. – І заплющила очі.
Марта лягла поруч і склала руки на животі.
- Терміново це, Даринко! Бо я… потім не наважусь тобі розказати, а… мушу. Просто ти мене врятувала, прихистила, допомогла, а я… Ти ж нічого про мене не знаєш!
Дарина розплющила очі, повернулась до Марти так, що їх носи майже торкались.
- Ти теж нічого про мене не знаєш. – Сказала і розвернулась геть, знову заплющивши очі.
Повисла пауза. Марта зітхнула. Вимкнула телевізор. Пересунула чашки. Ніч, заклавши руки за спиною, походжала по кімнаті, розглядаючи стіни.
- Захочеш – розповіш все, що вважаєш за потрібне тоді, коли будеш вважати за потрібне. А я… хочу вже. – Озвалась Марта.
- Ну, давай. – Байдуже знизала плечима Дарка, будучи впевненою, що Мартині гріхи ніщо в порівнянні із її власними.
Марта не знала з чого почати. Стільки готувалась до цієї розмови, підбирала слова, інтонації – а тут тобі р-раз – і все забула. Випарувалось із голови. Залишився хіба сухий осад, що шкребе зсередини і заважає дихати. Остання схожа розмова колись відбувалась із її батьками. І тоді… Марта трусонула головою, відганяючи спогади. Ні, треба жити тут і зараз. Минуле залишати в минулому.
- Ти ще не заснула? – Торкнулась обережно плеча Дарки.
- Ні, я чекаю. – Не розплющуючи очей, відповіла і ляснула себе по нозі – прибила комара.
- Добре. – Марта кашлянула, шморгнула носом. Знову посовала чашками.
- Навіть не знаю, з чого розпочати. Розумієш…Ні, не так! – Марта сіла, обхопила за звичкою коліна і опустила голову. – Я, Дарко… - І знову затнулась. Провела рукою по волоссі, але те знову впало на обличчя, повністю затуливши його.
Дарина сіла поруч і обережно торкнулась плеча.
- Ей, Марто, ти чого? Якщо справді хочеш – то заспокойся і розповідай спочатку. А ні – то я і силувати не буду. Іншим разом, не біда! Ти ж сама мені це щойно казала! – Стенула плечима.
Марта підняла на подругу погляд, повний болю і гіркоти.
- Дар…Пообіцяй мені, що спочатку вислухаєш, не перебиваючи. А тоді хочеш – жени мене звідси подалі, я зрозумію. Домовились?
Дарка хмикнула.
- Ну, домовились!
І сперлась спиною на диван, підібгавши під себе ноги. Марта зробила те саме. Матильда на дивані незадоволено м’явкнула і відсунулась подалі – щоб не заважали. Хоч було вже доволі темно, світла вмикати не стали.
- Ну, значить, так. – Марта склала руки на колінах. – Почну спочатку. Народилась я і виросла у Львові. Тато – професор університету, мама – лікар-гінеколог…
- Та ти що?! Ого, то ти еліта! – Дарка не стрималась, але тут же замовкла, згадавши обіцянку мовчати.
- Отож, - заговорила після паузи. – Я росла з старшим братом, батьками у самому центрі. Жила класно, щасливо, горя не знала… до того моменту, поки не стала помічати, що щось зі мною не так. Краще би в мене рак виявили, якщо чесно… – Марта на мить замовкла, набрала в легені повітря і продовжила. – Але я була здорова. В одинадцятому класі…я просто закохалась… в дівчину.
Дарка охнула, але стрималась від коментаря.
- В однокласницю. Аню. – Марта з ніжністю вимовила ім’я. – Тоді моє життя перетворилося на пекло. Спочатку я думала, що вона подобається мені просто, як...як людина – хороша, добра, завжди усміхнена… Але блін, потім зрозуміла: ні-фі-га. Я люблю її. Я думаю про неї. Вона сниться мені! Це був жах. Страшно було – не то слово. Сама себе стала боятися. Кому розкажеш? Мамі, щоб запхала мене у псіхушку? Влаштувала скандал? Чи татові? Той взагалі би… забив, певно. Ні, ми були дуже інтелігентною сім’єю, але лише про людське око. Насправді… в кожного була своя гниль всередині. Моя, мабуть, виявилась найбільшою. Знала б ти, як то важко було кожного ранку вставати, збиратись до школи і йти туди, де треба було вдавати із себе подругу – не більше! То як по лезу ножа балансуєш. Необережний крок – і все, порізалась. На шкільні дискотеки теж не ходила – я знала, що вона буде там, буде загравати із хлопцями, а я… Мене не помічатиме. Я навіть одного разу з горя напилась і переспала з однокласником. Знала би мама…
Марта похитала головою, потягнулась до пляшки і перехилила просто з горла. Віддала Дарині, витерла рот долонею і продовжила.
- Знаєш, я думала, що як пересплю з хлопцем, то може…зможу забути її. Або взагалі змінитись! Стати правильною! Але нічого, крім огиди, не відчула. Потім годину милась під душем і клялась, що ніколи і ні з ким... не буду. Випускний мене врятував. Спочатку скандалила з батьками, що не піду, але де ж це бачили, щоб доньки професорів не ходять на випускні?! Ні, доньки професорів вибирають вбрання у каталогах, замовляють дизайнерські сукні, морочать голови купі людей і витрачають шалені гроші. Я цього не хотіла, тому вдягати мене взялась моя дорога матуся. Як же вона відірвалась! Її ж єдина донька мусить бути найкращою! Знаєш, а за мій образ тоді мало не пів квартири можна було купити на Сихові. Але мені було байдуже. Я і раділа, що більше не побачу Аню, і ревіти хотіла. І сказати їй хотіла… Ех, коротше. – Зітхнула. - Пам’ятаю, як стояли ми біля озера, схід сонця зустрічали. І вона мене за плечі обняла. Просто – по-дружньому. Але я… я тоді на сьомому небі була.
Марта замовкла. Мовчала і Дарина, не в змозі підібрати слів. Те, що розповіла Марта…як з іншого життя. Завжди знала, що є люди…такі. Особливі. Але щоб отак їх зустріти…наживо. Ще й таких…звичайних – до такого готова не була.
Думки перемішались і вирішити, як вона ставиться до цього… не могла.
Зрештою наважилась запитати.
- А що було далі, Марто?
Та хмикнула і не сказала нічого. Проте, коли Дарка вже і не сподівалась почути продовження, заговорила.
- Далі що було… далі почалось найцікавіше. Я поступила в татів університет. Ну, хто б сумнівався, правда? Але я вступила сама. Ще й на державне. На юридичний. Влітку перед навчанням поїхала на місяць на море, там відпочила, поскладала свої думки по поличках і вирішила, що вилікувалась і від Ані, і від свого… нездорового захоплення жінками. Знаєш, а так воно і було спочатку. Чи то група така попалась, чи то я себе так налаштувала, але років три я ні на кого не звертала уваги. Взагалі. Час від часу ходила з хлопцями на каву – просто для окозамилювання, для підтвердження того, що зі мною все гаразд. Потім відшивала їх і нічим не парилась. Для себе вирішила – краще ні з ким не буду. Біля мене хіба Юрка був… Але то ж друг…
- А з ним ти як познайомилась? – Не втрималась і перервала сповідь Дарина.
- З Юрком..? А ти не здогадалась, ні? – І після паузи додала. – Юрко – то і є той єдиний хлопець, з яким я… ну… Ми якось зустрілись були вже після випускного, посиділи, поговорили, і я…йому все розповіла. Думала – довбане мене чимось чи святою водою кропити почне, але…він зрозумів. Залишився поруч. Мабуть, це-єдина людина у світі, яка мене не засуджує і просто допомагає. Але не про Юрка зараз.
Марта знову відпила вина з пляшки і дала Дарці. Та поставила на підлогу.
Тоді продовжила.
- Я вже не пам’ятаю, що ми там святкували з групою, але одного разу після пар пішли в гуртожиток, погульбанили там, потім вирішили їхати в клуб. Відривались на повну, танцювали… і там я зустріла Олю. Чисто випадково. Вона штовхнула мене, вибачилась, ми усміхнулись одна одній…і, знаєш, як там кажуть? Іскра проскочила і бла-бла-бла… Я то відчула на власній шкурі. Реально. Мене просто довбануло. Я стояла, як та ідіотка, тупо усміхалась і дивилась на неї. Вона ж була адекватнішою – заговорила першою, вивела мене з клубу, і вже надворі ми розтеревенились, обмінялись номерами… Так почалась наша дружба. Ну, спочатку це виглядало дійсно, як дружба. Ми багато спілкувались, гуляли разом, я часто приходила до неї в гуртожиток, вона - до мене додому – звичайна дружба. Я вміло маскувалась – досвід вже був, а вона… Словом, одного разу я бовкнула про Аню. Думала – ну все, прийшов нашій дружбі зе енд. Але… вона раптом сказала що теж… не відчуває симпатії до чоловіків. Уявляєш?! Я не вірила. Чомусь завжди думала, що то я хіба одна така у Львові ненормальна. Знаєш, тоді стало і легше, і… набагато складніше. Простіше, бо я знала – є людина, яка любить мене. Не за щось, а просто так. Просто – любить. І я думала, що люблю. Принаймні, так воно здавалось… Але проблемою виявилось це приховувати. Бо ж ти знаєш наших людей… Все, що не вписується в рамки – знищується. Або… Хоча, приховувати справжні наші почуття було і просто – ну хто ж подумає щось погане про двох дівчат? Ну, дуже тісно спілкуються, ну, часто одна до одної приходять – що тут такого?Але ж приховувати не хотілось!
Через рік я знайшла собі роботу – спочатку проходила стажування в юридичній фірмі, а потім вони мені запропонували місце. О, то було круто! Я була щасливою, але…часу на Олю не залишилось взагалі. Та й вона теж працювала і не завжди могла вирватись до мене. Ще й пари, останній рік навчання, дипломна… Божевільня!
Тому ми вирішили, що пора нам жити разом. Вона працює, я працюю – якось прорвемось. Батькам я сказала, що хочу самостійності. Вони, звісно, психували, але потім вирішили, що так навіть краще – професорська доця буде показувати приклад іншим студентам. Ще й до того не з шалапутом якимось задрипаним буду жити, а з порядною дівчинкою із порядної сім’ї… Словом, допомогли нам підшукати недорогу квартиру. Не в центрі, звісно, але… нам вистачало.
Я думала, що оце і є щастя – бути поруч з людиною, що поділяє твої нетрадиційні погляди. Що то і є любов. Потім я стала зауважувати, що вона швидше дозволяє себе любити, ніж любить сама. А я …я сама не знала, чи по-справжньому люблю. Тепер розумію – ні. А тоді… Тоді йшла додому і знала – йду туди, де не потрібно вдягати маску. Це був райський час. Я закінчила універ, перевелась на повну ставку, стала заробляти нормально. Але мої предки як сказились – почали торочити мені про заміжжя. І дня не було, щоб моя мамця дорога не телефонувала з докорами, а пару разів навіть влаштовувала недільні зустрічі із потенційними женихами. Одного разу бовкнула їй, щоб відчепилась, бо я кохаю жінку… Ах, чула би ти ці верески! – Марта хмикнула. – Так, по ходу, навіть на військову тривогу не виє сирена. Я була і сучкою, і шльондрою, і божевільною… І вона навіть не чула мене. Не чула того, що я говорила! В неї були свої аргументи – і крапка. Зрештою, моя дорога матуся сказала, що дочки в неї нема і не буде, поки я не вийду нормально заміж.
Знаєш, я тоді йшла з хати і … раділа. Чесно, такою щасливою себе відчувала! Все стало на свої місця. Не треба було більше ховатись. Це як… от носиш за собою рюкзака, носиш, мучишся…а потім розумієш, що всередині один мотлох. Ти залишаєш ношу – і тобі стає легше навіть дихати. Ти ще не заснула, красуне?
Дарка не зразу і зрозуміла, що то до неї звертаються.
- Ні, що ти! Продовжуй. – Спохопилась.
Марта запустила пальці у волосся і заговорила знову.
- Ти вибач, що отак тобі це викладаю… Просто… несила вже це все тримати в собі. Відчуваю от-от – і воно розірве.
- Нічого страшного, я…
Але Марта перебила. Продовжила свою сповідь.
- Ми з Олькою хотіли переїхати в інше місто. Київ, Одеса – куди-небудь. Просто вирішили, що як палити мости - так всі і зразу. Точніше – вирішила вона. Я погодилась, бо стало страшно залишатись самій у Львові. Тим більше, що мої предки про все знали. Ми вже навіть речі встигли поскладати. Я звільнилась із роботи, почала підшуковувати щось інше по великих містах, Оля допрацьовувала останні дні, коли… - Марта напружилась і стала цідити слова мало не крізь зуби. – Її брат дізнався про нашу… неправильність. Я не знаю, хто йому сказав. Може, моя мамця дорогенька, може, Олька проговорилась. Але…він з якимось амбалом вдерлись до нас посеред ночі. Ми спали… А вони… вломились в квартиру… Макс – брат її, здер Ольку з ліжка… В чому була… Надавав ляпасів, кричав… що запхає куди подалі… в монастир…псіхушку… Я… я хотіла… хотіла її врятувати, я кричала, била їх, кусала… - Голос Марти затремтів. – Я… Але вони… вони.. точніше той, другий… сказав, що вправить мені клепки. Макс забрав Ольку геть, а він… Дарко, Господи… Він… цілу ніч мене…Бив…а потім… всіляко, Дарко…Я думала – здохну… Думала…Дарко, я вже знаю, як виглядає пекло. Це коли ти відключаєшся – від болю, від приниження, від…всього… А на тебе виливають воду, або б’ють по писку, або… І знову… І кричать в обличчя, що таких, як я, треба вбивати… що ми… ми хворі… Я не пам’ятаю, як опинилась так, в тому підвалі. Лише слова, щоб я навіть близько не потикалась до Олі… Бо цей урок…він повториться… От. – І замовкла. Через деякий час додала.
- Я тепер от думаю – справді її не любила. Вона швидше була для мене гарантією того, що зі мною все добре. Що я не одна. Тепер її нема – і я не відчуваю нічого.
Запала гнітюча тиша. Така важка, що от-от – і розчавить. Марта була схожа на здуту кульку – випускали-випускали з неї повітря, поки не випустили все – залишилась хіба поморщена оболонка. І зараз та оболонка сиділа, занурившись у спогади, а Дарка намагалась бодай якось впорядкувати власні думки. Але вони розбігались, як таргани при світлі і жодна не зоставалась у голові. Вся ця правда… Те, що прийшлось пережити Марті…Те, ким вона є… Крадькома глянула – сидить, як і сиділа, хіба щокою на коліна оперлась і дивиться у вікно. Бідолашна… Хоч з дитинства знала, що таке – гріх страшний, але… хіба не менший гріх – відректись від власної дитини? Хіба не менший гріх…катувати? Хіба… Про власні гріхи, що повилазили із закапелків пам’яті, воліла не думати. Але раптом зрозуміла – Марті співчуває. Бо…хай і з чоловіком була, але… Але… Ні, про своє думати – зась. Своє – то…своє.
- Що, Дарко, думаєш, що збоченку врятувала?Шкодуєш? – Раптом з гіркотою в голосі запитала Марта, не міняючи пози.
Дарина повернулась до неї.
- Ні, Марто, не шкодую… - Прокашлялась, бо від хвилювання почало дерти в горлі. – Не шкодую, і ти… не збоченка… - Торкнулась обережно пальцями плеча подруги.
- Ага, кажи тут мені. – Марта пересмикнула плечем і Дарина забрала руку. – Якраз. Вважай, що я повірила.
- Ей, ти чого?
- Як - чого, Дар? Всі, хто...дізнаються про мою…неправильність – всі…відвертаються. – Мартин голос почав тремтіти – ось-ось розплачеться. – А ти…чим краща? Знаєш, я…навіть не ображусь, чесно…в мене є…
Дарка перервала її.
- А Юра? Він же не відвернувся! - І пересіла так, щоб бачити Мартине обличчя. – Слухай, мені справді все одно, кого ти там любиш. Чесно!
Марта не відповіла. Схлипнула – і розплакалась.
- Ти… Дар…Ти… - Крізь сльози намагалась говорити, але виходило погано.
Дарка обняла її і стала гладити по спині – геть як маленьку дитину. А та і не противилась – притулившись, стала щедро вимочувати Дарчину майку своїми слізьми.
Виплакавшись, відсторонилась. Витерла рукою носа і заговорила більш-менш спокійно, час від часу все ще схлипуючи.
- Дарино, мені не треба брехати. Я звикла вже до того, що люди… сприймають мене як хвору. Просто…мені треба було виговоритись. Все те тримати в собі…важко. Дуже важко.
Дарина хмикнула.
- Вірю. Але Марто, чесно – я не брешу. Мені дійсно все одно, якої ти… орієнтації. Мене більше хвилює, як ти це пережила.
- Як-як? – Марта знову витерла носа. – Мовчки…. В мене вибору не було.
Потім говорили.
Виявилось – це легко. Перебирати спогади, як яблука восени. І свої, і чужі. В більшості – чужі. Свої не наважилась розповідати. Роздивлятись, обмацувати, прицмокувати язиком – і відкладати, взявши наступний. Деякі обмивати слізьми, деякі обтирати рукавом. Деякі викидати. Браковані. Гнилі. Смердючі. Втоптувати ногою.
Коли почало сіріти, жінки зрозуміли – ранок десь вже ходить містом. Зготували собі чай, витягнули на балкон табуретки і, загорнувшись у ковдри, сіли дивитись, як прокидається місто. А воно потягувалось, як немовля. Засопіло носом, розпчихалось від холодного повітря, сонне побрело вмиватись росою – і раптом усміхнулось першим променем сонця, що пробрався поміж будинків та став танцювати на верхівках каштанів.
Наговорившись в темряві, тепер знічено мовчали. Світло проганяє ніч. А з нею – і безпеку спілкування з людьми. Те, що сказане вночі, ніколи не повториться вдень. Фарби не ті. Занадто багато фарб.
Першою позіхнула Марта. Допила чай, поставила чашку просто на цемент балкона і позіхнула ще раз. Дарка глянула - і давай позіхати собі. На мить обоє стулили роти, глянули одна на одну – і, не змовляючись, встали та почалапали до середини.
Змучені від прожитих за ніч емоцій, жінки повлягались кожна на своє ліжко вдягненими, і тут же заснули.
