Іноді бувають дні, особливо після вихідних, чи святкових, коли здається, що небо тебе ось-ось розчавить і тоді хапаєшся навіть за уявну соломинку, аби лишень струснути з себе окаянне похмілля справжньої чоловічої забави.
Андрій Павлович Непийпиво в п’янці помічений не був, але сьогодні ранком він жадібно пив холодну воду і посміхався сам до себе.
– Ну, як відпочивав на вихідні? – запитав його кум, Іван Петрович Наливайко, зайшовши до кабінету.
– Ой, не питай куме, чому заплакані очі, – відповів Андрій Павлович, словами відомої пісні, придушуючи в грудях бридку відрижку.
– Так… так… Субота – не робота, неділя – вихідний, а понеділок похмільний?
Іван Петрович невдоволено змахнув рукою. – Сам знаєш – на рибалці, як на рибалці.
– Що, два дні рибачив, а риби не бачив?
Іван Петрович тремтячою рукою раз-по-раз витирав хусткою спітніле чоло.
– Аби не кум Павлуші, Сашко, то піймали б ми облизня, та сухом’яткою давилися б, заїдаючи оковиту. Завіз нас із хлопцями Павлуша в село, до свого кума, та наловили вони нам в лантух півників… Ой і добра ж юшка вийшла... Павлуша, на тверезу голову, там щось булькався у воді, а ми вже пили-пили, пили-пили, та співали… З п’ятниці на неділю якийсь провал в пам’яті. Гарно відпочили. А як там на полюванні? Ми, рибалки, тихо помішані, а ви мисливці – буйно, – ляснувши долонею по плечі кума, запитав Іван Петрович. – Дичиною пригостиш?
Андрій Павлович крізь зуби римує:
– Ходили-ходили, по лісу бродили…
Іван Петрович, скривившись, як від оскоми, торкається руками грудей:
– В середині одна відрижка клята. Ну, ну! Розповідай! Як там на полюванні? Вепра замочили?
– Що тут розповісти… Зібралися ми в єгеря, як і домовлялись. Ну, з вечора, як завжди: банька, стіл, і таке інше… Зарікався я не пити йоржа… А тут наш партайгеносе, Гончаренко,.. з тим баварським пивом, хай йому грець... Друзі йому на полювання, цілий ящик приперли, бодай би їх свині покусали. Так ми як з ланцюга зірвались: пили горілку, а пивом запивали, доки єгер нас силоміць на тапчани спати не вклав десь опівночі, тай вимкнув світло… А з першими півнями – підйом. Вранці я думав, що голова лусне. Похмелятись єгер заборонив, його слово на полюванні – закон. Потім – інструктаж, зброя, все чин-чином. Мене поставив другим номером. Розбрелися по місцях. Стою в засаді, а в голові немов черви ворушаться. Вітер шарудить по верхів’ям дерев. Я присів біля стовбуру дубка, голову до дерева притулив, думаю, може дубком хміль вийде. А листя під ногами таке м’яке-м’яке, сухе і пухнасте. Я рушницю обняв, як малу дитину, і, навіть соромно сказати,.. тільки-но кліпнув очима…
– О!!! Мисливці називається, туди вашу раз туди! Ви думали кабан до вас сам на шашлик попроситься? Іван Петрович налив склянку води і подав кумові. – На, випий, мисливець довбаний!
Андрій Павлович хильнув і крякнув.
– Ех, вода не горілка – багато не вип’єш. Аби ж не те кляте пиво…
Іван Петрович аж підскочив на стільці.
– Тебе ж саме твоє прізвище застерігає – НЕ-ПИЙ-ПИВО. Прямо на лобі написано, як тавро, на всьому роду відмітина… Ну, що далі? Розповідай, не канюч!
– Так от, зажмурив я очі аби трішечки скоротати час і в мить, як на біду, – Андрій Павлович хитає головою, – і треба ж було такому притьмаритися,.. – ніби йду я на річку скупатись. Вечоріє. Навкруги безлюдно. І я, щоб не змочити спіднє, поліз у воду голяком. Скупавшись – не знаходжу на березі свій одяг, хоч убий. Я туди, я сюди – немає, думаю хтось поцупив. Стою на березі в чому мати народила і соромлюсь своєї голизни. Вирішив перебіжками пробиратись селом до батьківської хати. Люди, вгледівши на мене, жахаються, як од навіженого. Нарешті я заскочив у чийсь двір і заволав про допомогу, та на мене, як на гріх, накинувся здоровенний собацюра. Я ж, з переляку, як мавпа вискочив на дерево. Бачу з будинку вийшов господар з рушницею в руках і почав палити…
Не повіриш, відкриваю очі – луп-луп, не второпаю, що коїться. В лісі шум-гам, лунають постріли, гілля мов скошене сиплеться на голову. Від переляку та дурного сновидіння в мене волосся на голові заворушилося. Лежу і не дихаю. Дивлюся, кабан прямо на мене пре, лише гілля лущить, а я навіть пальцем ворухнути не можу, мов параліч розбив. Уяви, у мене від переляку, відкілясь із нутра, вирвався такий нелюдський рев, що кабан так загальмував, аж здибило його. Жбурнувши в мене листям він чкурнув у хащу.
– Пити треба менше, куме. Бо кабанчик міг і чоловічу гідність відсапати. Ну й мисливці… Туди вашу раз туди, свині б вас покусали…
Івана Петровича почали хапати судоми від сміху.
– Це лише поміж нами. Гаразд? – благаючи попросив Андрій Павлович.
– Куме, хай мені заціпить… Гарно відпочили, змістовно, не завадило б і похмелитися.
– Наливай, куме, твоє прізвище ніби й створене лікувати людей по-понеділках.
