Юрко сидів на літній терасі кафе біля ратуші. Не поспішаючи, пив каву і насолоджувався ранком. Він спеціально приїхав трохи раніше, щоб нарешті перевести подих і трохи порелаксувати. А ще зібратись із думками. Вчорашній дзвінок від Марти вибив його із колії. Зателефонувала із невідомого номера. Нічого не пояснюючи, попросила про зустріч у Франківську, хоча живе у Львові… Дивно все це. Але здогадуватись, що задумала його подруга – марна справа. Він її ніколи до кінця не зрозуміє і не розгадає, хоч би як намагався. Зрештою, чоловік і не старається. Для чого? В кожного є свої скелети в шафі. Хоч про багато скелетів з її колекції він в курсі, але …хтозна, що ще приховує ця божевільна.
Юрко ковтнув кави і став спостерігати за людьми. Он трійко майбутніх студентів сидить на лавці. Про щось гаряче сперечаються і сміються – мабуть, складають на вересень плани. Поруч їх мамаші штудіюють газету оголошень вздовж і впоперек, тицяють в неї пальцями і занепокоєно хмуряться. Напевне, житло чадам шукають. Бо ж як то їх чада будуть в гуртожитку жити? Ще, чого доброго, дітей п’ятикурсники навчать пити, курити і матюкатись. І вчитись будуть заважати. І...і взагалі – гуртожиток-вселенське зло. Юрко хмикнув, згадавши своє навчання і перевів погляд на парочку, що сиділа на маленькому клаптику трави. Дівчина, притулившись до хлопця, спала. А він гладив її волосся і усміхався геть по-дурному. Певно, це-оті божевільні мандрівники, що мають вітер в кишені, але купу оптимізму і …свободи. Куди хочуть-туди і їдуть, геть не замислюючись про завтрашній день.
Юрко так захопився спостеріганням, що і не помітив, як підійшла Марта.
- Привіт, Юрчику! – Зненацька почув біля себе. Оглянувся – і не впізнав подруги. Та виглядала не найкраще – незрозумілого кольору обличчя без грама косметики, під очима синці, волосся зібране у хвіст, вдягнена абияк в дешевий одяг…Це його Марта?!!! Поруч із нею стояла жінка – теж скромно одягнена, без косметики, з важкою косою через плече і трохи зляканим поглядом. Зустрів таких би на вулиці – не оглянувся б навіть.
- Марта… Привіт! – Вичавив із себе усмішку і встав, щоб обнятись. Але не стримався і запитав. – Хороша моя, що з тобою сталось?!
Марта нервово усміхнулась, проігнорувала запитання і оглянулась на супутницю.
- Знайомся, це – Дарина.
Юрко привітався із Дариною, що почала нервувати ще більше і знову перемкнувся на Марту.
- Красуне, то...
Та обірвала на півслові.
- Ти нас сісти не запросиш?
Юрко ляснув себе по чолі.
- От ідіот! Звісно, сідайте!
Всі розсілись, підскочив офіціант і чоловік замовив для себе ще одну каву, Марта захотіла капучіно, а Дарка замахала руками – мовляв, нічого їй не треба. Проте Юрко розпорядився по-своєму і попросив принести ще одне капучіно.
Зрештою, залишившись сам на сам із жінками, він повернувся до Марти, перед тим змірявши поглядом Дарину – цій довіряти можна? Хоча, як Марта привела із собою – значить, можна.
- Так, давай, розповідай! Що сталось? А то ти по телефону нічого і не розказала. Я цілу ніч не спав, думав.
Марта витягнула із тримача салфетку, стала її скручувати в трубочку, опустивши очі і нервово закусила губи.
Юрко мовчав – бачив, що збирається з думками і правда, яку він зараз почує, буде не дуже приємною.
- Юр… - Нарешті озвалась. – Олін брат про все дізнався… Він… - Набрала повітря, затримала і видихнула. – Словом… Він вдерся до нас із якимось дружком… Олю забрали, а я… мене…
- Блін, Марто! – Юрко зціпив зуби і взяв за руки подругу, спробувавши зазирнути в очі. – Сонечко моє…
Мартині губи затрусились, видно було – от-от заплаче, але взяла себе в руки і після паузи продовжила.
- Останнє, що я пам’ятаю – як мені сказали, щоб я її навіть не шукала, бо…наступного разу все закінчиться гірше. Що це урок мені… І..що таких, як я, треба… - І таки розридалась.
Юрко обійшов стіл, підняв ридаючу Марту і обняв.
- Ну-ну, дівчинко моя, тихо, не плач… Ну…Золотце моє…
Дарка сиділа тихо, як миша. Не розуміла геть нічого – хто такий цей Юрко, про що вони говорять, і взагалі – хто він для Марти?! Але мовчала, бо відчувала – про все дізнається, але…не зараз. Зараз вона в якості підтримки. Крадькома стала розглядати чоловіка – високий, худорлявий, але під облягаючою сорочкою, певно, купа міцних м’язів. Смуглявий, темноволосий, кароокий – чимось на Марту схожий.
Марта нарешті заспокоїлась, відіпхнула Юрка від себе і витерла очі.
- Вибачте. – Тихо сказала. – Я більше не буду.
Принесли замовлення і, поки офіціант розставляв чашки, кожен збирався з думками.
- Тусько, чуєш… - Першим порушив тишу Юрко. – Як ти сюди потрапила?
Дарка витріщилась на Юрка – Туська?! Але, схоже, для Марти таке звертання було звичним. Вона підняла очі від горнятка, в якому дотепер зосереджено колотила капучіно і сумно усміхнулась.
- А якби ж то я знала – як. Ті...скоти, певно, привезли. В підвалі викинули… Єдине, що я пам’ятаю – це… ні, блін…навіть не можу сказати, що саме пам’ятаю. Хіба що то, як повзла до виходу. А вона, - Кивнула на Дарку.- Мене знайшла. Якби не Дарина…
Юрко вперше за всю розмову затримав на Дарці погляд довше, і тій стало не по собі. Аж плечима пересмикнула і схопила чашку, як рятівну соломинку.
- Юр, я би тебе не турбувала, якби не така штука…Мені робота потрібна. І бажано – нові документи. Повністю нові. – Багатозначно глянула на чоловіка. – Ти розумієш, про що я. Та Марта має пропасти. Бо зараз я як бомжик, а у Львів...
Чоловік нахилився, склав руки на столі і тепло глянув на Марту.
- Мартинко, ну, що за питання? Звісно, допоможу. Ти зараз де живеш? Переїжджай до мене! А там щось і вигадаємо з роботою, і документами.
Від цих слів Дарка спохмурніла. Хоч казала Марті, що та може піти тоді, коли забажає, але...звикла до неї. Та і з нею…спокійніше. З нею примари відступають. Проте побоювання були марними.
- Та нє, Юр, мені жити є де. – Глянула на Дарку. – Нам би роботу… нормальну. А мені – документи ще.
Той не відповів. Глипав раз по раз то на одну, то на другу. Зрештою, заговорив:
- А ти в курсі, солодка моя, що ти зараз наступаєш на ті самі граблі?
Марта знітилась.
- Ні, Юр, не на ті самі. Це…інше. – Стала скручувати чергову трубочку із серветки. - То як з документами?
- Добре, - Буркнув Юрко, явно розчарований відповіддю. – З роботою я щось вигадаю. А документи… Хоча це – теж не проблема. До кінця тижня будуть. Протримаєшся без них? Чи, може, тобі треба… – Нахилився і став витягувати гаманець.
- Блін, Юр, перестань, нічого мені не треба! – Марта замахала руками, але чоловік все одно поставив декілька купюр на стіл і сказав:
- Не забереш ти – заберуть собі офіціанти на чай!
Дарина лише глянула на кількість папірців, недбало розкиданих по скатертині, і охнула – як мінімум дві її мінімальні зарплати! Ну нічого собі – крутелик…
Але Марта не надала особливого значення сумі. Стиснула губи, ховаючи усмішку і таки взяла гроші. Засунула їх в кишеню джинсів.
- Ти в курсі, що ти осел впертий?!
- Хто б казав про впертість, дорогенька! Сама така.
Марта фиркнула і не відповіла.
Деякий час мовчки розглядали людей, а тоді тишу знову порушив Юра.
- Мартусь, ще одне. З тобою точно все добре? Може, тобі варто з’їздити кудись, полікуватись? Або і тут я маю одного мужика знайомого, в нього клініка – зе бест!
Жінка встала із-за столика, підійшла до Юрка і обняла його ззаду.
- Хороший мій, зі мною все гуд! Чесно. Зажило, як на собаці. – Спробувала пожартувати, але чоловік від цих слів спохмурнів.
- Ну, дивись мені! – Юрко взяв жінку за руки і ніжно торкнувся губами долонь.
Дарина аж рота роззявила. Сцена, що розвивалась на її очах, ще більше збила з пантелику. Хто вони один для одного? Коханці? Кохані? Бо збоку здаються закоханим подружжям.
- Марто… А це що? – Юрко раптом провів пальцем по свіжому шрамі на зап’ясті, і підняв очі на жінку.
- Це… Нічого… - Марта забрала руки і сіла на місце. – Дурниця.
- Це-дурниця?! - Юрко почав закипати, але глянув на годинника, матюкнувся, прожогом встав, ще раз обняв Марту, буркнувши щось тій на вухо, кивнув Дарці і, залишивши на столі гроші за каву, побіг.
Жінки і собі пішли геть.
Дарині кортіло розпитати Марту про все. Але та йшла, заглибившись у свої думки, тому не посміла її тривожити - мовчки крокувала поруч. Лише, доходячи до дому, запропонувала піти в магазин по продукти. Марта хіба угукнула у відповідь.
В супермаркеті ходила за Даркою, як собака на прив’язі і мало звертала уваги на товари, що та клала до кошика. Лише коли йшли повз алкогольний відділ, її увагу привернув стелаж із винами. Замислено обвела поглядом асортимент, нахмурила лоба. Ставши навшпиньки, дістала із верхньої полиці пляшку і пішла з нею до каси, прихопивши по дорозі величезну коробку цукерок та штопор.
Дарка, що мовчки спостерігала за маніпуляціями, вирячила очі:
- Ти цінник бачила? Для чого тобі…?
Марта потягнула подругу за руку.
- Я тепер можу собі це дозволити, не парся!
Дарка стенула плечима і пішла слідом. В принципі, її гроші. Що хоче – то хай робить.
Вдома вдвох розклали продукти, погодували Матильду і заходились готувати щось для себе – відчули, що страшенно голодні. Пообідали, перемили посуд і взялися прибирати в квартирі.
Завершивши, Дарка взялась прати деякі свої речі, а Марта залишилась в кімнаті. Вийшла з тазиком чистого одягу, щоб розвісити на балконі, глянула на Марту - і остовпіла. Та стояла перед відчиненими дверима шафи, в які було вмонтоване дзеркало, в одній руці тримала ножиці, а в іншій – жмут волосся. Завбачивши Дарку, оглянулась і винувато скривилась:
- Поможеш?
Дарина поставила тазик на підлогу, витерла руки об штани, підійшла і відібрала ножиці.
- А в мене вибір є? – Зітхнула і, посадивши подругу на стілець, стала рівняти зачіску. – Тебе ж ні на секунду не можна залишити саму!
Марта усміхнулась і провела рукою по спинці кошеняти, що, скориставшись моментом, тут же вистрибнуло на коліна.
- Ну, чого ж… Можна. Просто минуле треба залишати в минулому.
Після того, як з горем пополам волосся вирівняли, Дарка нарешті пішла розвішувати одяг, а Марта помила голову, потім принесла в кімнату дві чашки, витримане в холодильнику вино, цукерки, увімкнула на телевізорі музичний канал, всілась на підлогу і покликала подругу.
Та зайшла в кімнату, обвела поглядом частування, хмикнула і присіла поруч. Провела пальцем по запітнілій пляшці.
- Що святкувати будемо?
- Як це - що? - Марта відібрала вино і стала його відкорковувати. – Нарешті я можу подякувати своїй рятівниці за все!
- Марто, перестань! – Дарина знітилась. – Ти мені нічого не винна, я не…
- Так, подруго! – Марта впоралась із пробкою і розілляла світло-жовту пахучу рідину по чашках. Одну дала Дарці, іншу поставила біля себе. Взялась здирати плівку із цукерок. – Ти перестань оце… перестань! Я краще знаю! І так, все! – Підняла руку, як тільки Дарина відкрила рота, щоб заперечити. – Давай вип’ємо за те, щоб ми з тобою змогли залишити все – абсолютно все! – в минулому і почати жити новим життям. І куди би нас це життя не закинуло, я хочу щоб ти знала… Я завжди буду вдячною тобі! – Марта легенько торкнулась своєю чашкою Дарчиної і перехилила вино.
Вечір крався містом, як кіт – тихо-тихо, щоб не сполохати сонячних зайчиків. А ті вистрибували, вигецькували по будинках, зазирали в кожен кут і, регочучи, бігли собі далі. На мить зупинились в одній квартирі, переглянулись, стенули плечима і погнали – вечір же наздоганяє! Вечір же спіймати може!
