Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2536
Творів: 45780
Рецензій: 89570

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Укрфентезі

Історія Апокаліпсису. Гидке каченя

© Богдан Горгота, 23-07-2018
2005 рік.

   Володька прийшов до тями, коли курява вже осіла і над головою сяяло голубе бездонне небо, обрамлене рваними краями провалля. Якщо підстрибнути, то можна ухопитися за корінь дерева, що безсило теліпався над головою, підтягнутись до іржавих обривків арматури  і по них спробувати вибратися на поверхню. А вибратися звідси треба якомога швидше, бо над проваллям нависала стіна піску, яку ледь стримували ріденькі і немічні корчики ожини. Та підстрибнути не міг, бо ноги придавив уламок важкої бетонної плити. Болі в ногах не відчував, але не відчував і самих ніг, від чого в голові здійнявся хаос похмурих думок. І щойно зачепилась одна, – кричати, поки не прийдуть на допомогу, – як почув приглушені голоси і кроки, а разом з ними, в глибині тунелю, замиготіли бляклі вогники ліхтариків.

   Тільки зараз Володька роздивився, що потрапив у широкий підземний тунель. Такий широкий, що тут могли запросто розминутися дві вантажівки. Плями чорної цвілі ледь прикривали мереживо тріщин на плоскій стелі, з яких подекуди виглядала іржава арматура. А прямо на нього, з темно-сірої вологої стіни, дивились важкі сталеві двері з облупленою сірою фарбою. Двері майже до половини закидані важкими брилами бетону і землею. З глибини тунелю тягнулося до провалля густе задушливе повітря, насичене якимись нестерпними випарами, які в клапті рвали легені.

   Голоси належали двом невиразним тіням у бляклих камуфляжах і кисневих масках. Вони зупинилися в сутінках  неподалік і погасили ліхтарики.
̶  Ну і чухню нам всучили, – хрипкувато проговорив один камуфляж, знімаючи маску. – Скло запотіло. Клапан перепускає…Тут можна дихати.
̶  А нехай тобі… – закашлявся другий, знімаючи маску. – Як у цистерні з-під кислоти… І лайна… Але й у цьому наморднику не краще…
   Радість надії на швидкий порятунок змінив липкий страх. Володька всім своїм єством відчув загрозу, заплющив очі і, ледь стримуючи кашель від задухи, завмер з надією, що його не помітять і підуть геть.
̶  Треба розгрібати і то швидко, – проговорила друга тінь, відкашлявшись, і підійшла до сталевих дверей напроти Володьки.
̶  А що з тілом робити? – Володька почув у хрипкуватому голосі не зовсім гуманні наміри.
̶  Витягни. Нехай тоже гребе, – світло, що просочувалося з провалля в тунель, вималювало під військовою формою міцну статуру парубка, з тонкими рисами обличчя. Він був більш схожим на джигуна, постійного клієнта нічних клубів, ніж на військового. Джигун швидко оглянув край провалля, з якого вже починав сипатися сухий пісок впереміж з прілим листям, оглянувся навколо і жестом вказав на стіну поблизу завалених дверей: – Залиш візок там.
   Тихі кроки. Шурхіт гальки під ногами. Володька крадькома перевів погляд з-під повік і побачив перед собою юнака з невинним обличчям і сірими безбарвними очима під рудими, аж гарячими, бровами. Юнак спочатку уважно оглянув Володьку, потім уламок плити і швидким вивіреним рухом скинув бетонну брилу на підлогу. Пекельний біль паралізував все тіло Володьки. Йому навіть забракло сил закричати.
̶  Нє, він нам уже не помічник. – сказав, випроставшись, рудий. – Може йому допомогти?
̶  Не треба, – джигун спокійно дивився, як корчиться від болю і втрачає свідомість Володька. – Нехай сам відходить.

   Володька вже бачив смерть. Зблизька. На відстані витягнутої руки. Вона стояла перед ним в образі гадюки і ледь похитувала високо піднятою головою. Повний Місяць саме зійшов над лісом. Його морочне світло пробилося крізь густу крону дерев і тьмяними проблисками висвітило  пласку трикутну голову змії, яка беззвучно виринула з легкого серпанку туману, що стелився над прілим вологим листям. Роздвоєний язик беззвучно виринав з напіввідкритого рота і робив загадкові моторошні паси. Володька сидів, втиснувшись спиною в дерево, мов паралізований поглядом жовто-зелених очей, і думав, що коли змія вкусить, то він не знатиме навіть куди бігти за допомогою, бо заблукав. Зрештою, майнула ще похмуріша думка, це й на краще, що він помре, а його бездиханне тіло знайдуть і плакатимуть над ним. Не лаятимуть, як завжди, а плакатимуть. Батьки і брати мабуть таки плакатимуть, а от хлопці навряд чи згадають його. Вони й далі гратимуть на вигоні у футбол, і навіть не помітять, що за воротами вже нема Володьки-товстунчика. Гадюка немов почула ті думки і враз напружилась, широко, із зловісним шипінням, роззявила рота, виставивши два страшних зуба, і… впала на землю. І перелякано зашелестіла сухим листям, ховаючись в густих зарослях ліщини. А в мареві ночі, поміж дерев, промайнула легка тінь і розчинилась в блідих променях місячного світла.
   Вранці Володьку знайшли і добре відлупцювали, аби «запам’ятав раз і назавжди», що дітям не можна ходити в ліс без дорослих. А ввечері, оговтавшись, Володька тихенько розповів про свою пригоду бабусі, до якої пішов шукати втіхи.
̶  Я не винен, бабусю… Правда, не винен, – хлипав Володька, вмощуючись у ліжко. – Все вийшло якось само собою.
̶  Моє маленьке сонечко, – тихо шепотіла бабуся, чухаючи йому спинку. – Ми всі переживали за тебе, не спали цілу ніч. Ми так злякалися за тебе.
̶  Я також злякався, дуже злякався, бабусю. Хлопці навипередки побігли зі школи додому, а я лишився сам. Я гукав Степана, а він навіть не оглянувся. А попереду ліс і вже почало сутеніти. Тоді я чомусь подумав, що старою дорогою через ліс буде швидше, що я встигну пробігти до ночі. Побіг і заблудився.
̶  Таке буває, моє сонечко. Бачиш, воно дійсно, що через ліс було б навпрошки, але ж у ліс треба заходити завидна, аби не заблукати. Ти в сутінках збився з дороги, заблукав у хащах і ледь не потрапив до військового полігону. А там старі завалені шахти, ти міг впасти в котрусь і розбитися на смерть.
̶  Бабусю, а ангели є на світі? – несподівано запитав Володька, витираючи руками сльози.
   Бабуся на мить розгубилася під пильним поглядом онука.
̶  Є, моє сонечко, – зітхнула. – Мабуть таки є, бо без ангелів цей світ лихі люди вже давно зруйнували б… А добрим людям ангели завжди допомагають.
̶  Правда? А розкажи мені про ангелів.
̶  Спи вже. Закривай очки і спи. Тобі треба добре виспатись, бо завтра до школи. А про ангелів тобі дідусь розкаже. Він майстер на всілякі історії. Завтра розповість, а зараз спи.
̶  Бабусю, ти мене заспокоїла. Я щасливий, що на світі є ангели, – Володька почав вмощуватися у ліжку і ледь не з головою закутуватись у ковдру. – Я радий, що відтепер не буду самотнім, – тихо пробурмотів, вже засинаючи.
   Бабуся не почула останніх слів Володьки, бо тихенько підвелася і вийшла. Мить вона постояла під дверима, прислухаючись, затим пішла до світлиці і взяла з книжкової шафи дорогу стародавню ікону.

   Володька прийшов до тями від легкого доторку до обличчя, доброго і заспокійливого, немов то була рука бабусі. Розплющив очі і побачив здоровенну муху, яка кружляла над ним і назойливо гуділа, нарешті сіла на щоку, задоволено потерла передні лапки і побігла до підборіддя. Хотів було зігнати нахабу, але рука не послухалась. А ось муха відчула цей порив і злетіла, невдоволено загудівши,  і сіла на камінь неподалік. Володька мигцем оглянув рвані краї провалля і зауважив, що оголений корінь дерева, який безсило теліпався над головою, яскраво освітлений сонцем, отже – скоро вечір і  моторошна ніч. І липкий страх заворушився в глибині свідомості. Страх ночі. Страх самотності. З цими страхами він боровся все своє коротке життя. Мовчки ковтав приниження і глум, аби тільки не залишатись самому в вечірніх сутінках хати чи на шляху зі школи, п’ять кілометрів якого тягнулися крізь швидкий на темряву осінній вечір і таємничий ліс.
   Відчай в купі зі страхом зародилися в глибині свідомості і готувалися кинути в безмежний жаль до себе все його єство, але все враз причаїлося. Почувлися вже знайомі голоси.
   Важкі сталеві двері напроти були вже очищеними від завалля і широко відчиненими. І саме звідти доносились голоси людей у камуфляжах. В глибині кімнати блимали ліхтарики, вихоплюючи з мороку стелажі з шухлядами, папками і книжками, письмові столи з якимись приладами, а поміж них блукав юнак з невинним обличчям і щось вишукував. Джигун стояв посередині кімнати і діловито розмовляв по телефону.
̶  … Та не зможемо ми все винести звідси! Тут гори паперів, купи бабін до древніх магнітофонів… Та де там, бабіни не запаковані, лежать навалом на стелажах… Ні, ніхто їх не чіпав… Перевірили. Тут все вкрито столітнім пилом і пліснявою… Зошити є. В шухлядах були… Всі зошити ми вже зібрали, запакували і перенесли в командний, лишились папери в папках… Та немає тут ніяких алюмінієвих ящиків… Ви пам’ятаєте, а я їх не бачу… Може десь в іншому місці?.. Ні тут нема і часу копатись вже нема. Нас кожної миті може завалити. Ми вже тут все десять раз перекопали… Добре. Я все запишу у звіті… Забираємо папки з паперами і закриваємо бункер… Все. – джигун заховав телефон до кишені. – Забираємось звідси.
̶  Зажди… – юнак випростався і ткнув пальцем в цегляний перестінок поміж стелажами. – Ти чуєш запах кави? Він просочується звідси.
   Джигун підійшов до перестінка і помацав його руками.
̶  Сухий… Теплий… І без плісняви… Кругом вологі запліснявілі бетонні стіни, а тут сухий цегляний перестінок… Ніякий запахів, крім вонізму з тунелю, я не чую, але надіюсь на твій нюх…. Все. В нас нема часу. Запишемо про це у звіті і нехай вони самі над цим голови сушать.
̶  Як скажеш, – знизав плечима юнак і відвів хитрий погляд, але в цю мить крізь провалля в тунель гупнула величезна купа піску і розсунулася, ховаючи під собою уламки бетону. – Та да, треба дерти, поки нас не завалило.  
   Вони вийшли з бункера, трохи поморочилися з броньованими скрипучими дверима, поки закривали їх на всі засуви, одягнули кисневі маски і швидко покотили візок, навантажений тюками паперів, в глибину тунелю.
   Володька залишився сам. Страх ожив і почав швидко заповнювати душу разом із сутінками, які зловісно насувалися з глибини тунелю. Гнітючу тишу, супутницю самотності, порушував тільки шурхіт піску, що сипався крізь провалля. Скрегочучи зубами, долаючи нестерпний біль, кашляючи від задухи, Володька підвів голову і глянув на ноги з надією, що він зможе відповзти в безпечніше місце. Але замість ніг побачив темне криваве місиво.

̶  Вставай! – кричав розлючений Степан.
   Володька безтямно дивився на старшого брата, який стояв над ним і штурхав його ногою. Володьку трясло від страху, він намагався вилізти з калюжі, в яку загнав його рудий Слєдзь, але він не володів своїм тілом і тільки безпорадно смикався, викликаючи веселий сміх і глузування натовпу підлітків, які спостерігали за бійкою.
̶  Вставай і дай йому здачі! Бийся! Ти повинен сам боронити себе! Ти вже великий хлоп! Вставай, не будь слимаком!
̶  Я… не можу, – ледь чутно прошепотів Володька і заплакав, облизуючи язиком закривавлені губи. – Не можу…
   Степан оглянувся на юрбу, яка весело гуділа і тикала брудними пальцями на поваленого в багнюку брата, присів і тихо з запалом заговорив:
̶  Я допоможу тобі розігнати це дебільне стадо, але ти повинен встати і першим кинутися з кулаками на того рудого бовдура, який тебе побив. Він образив не тільки тебе, він образив усіх нас, але ти повинен встати і першим кинутися в бійку, аби відстояти свою честь. Першим, брате, а я допоможу.
̶  Я не можу, – Володька знову ворухнувся, намагаючись встати, але знову тільки засмикався, немов у конвульсіях, і сльози жалю густими потоками полилися з його очей. – Я не можу… вдарити…
̶  Ану тихо! – Степан випростався і гарикнув на юрбу підлітків, і вони враз замовкли, зваживши на його величезні кулаки. – Всі розійшлись! Щезли! Кіна не буде! – і до брата: – Заспокойся, я допоможу.
   Мати мовчки наповнювала балію гарячою водою. Жодного слова не сказала, поки зарюмсаний Володька стягував із себе мокрий і брудний одяг. Та коли Володька всунувся в балію і застиг, очікуючи, коли мати почне мити його, вона нахилилась і сухо проговорила:
̶  Тобі вже дванадцять років. Подумай про це, – поклала рушник і чисту білизну на стільчик. – І якщо ти не вмієш битися, то будь розумнішим і не лізь у бійку, і не корч із себе задерикуватого півника, – і пішла з літньої кухні, грюкнувши дверима.
   А ввечері батько люто шмагав Степана.
̶  Ти найстарший!.. Ти повинен захищати своїх братів!.. Як ще вам донести, що ви брати, що ви маєте бути одним цілим?!
   Маленький Дмитрик з ревом чіплявся за батькові ноги, аби зупинити його, а Степан стояв непорушно, прикусивши губи, аби не закричати від болю. Нарешті мати вирвала пасок з міцних батькових рук і повела хлопців до світлиці – побитого Степана і переляканого Дмитрика. Батько висмикнув з кишені цигарки і прожогом вибіг з хати. На очманілого Володьку, який сидів на ослоні біля печі, ніхто й не оглянувся.
   І саме в цю мить, в мить найбільшого відчаю, в голові Володьки народився несподіваний план. Затамовуючи подих і злодійкувато оглядаючись, він тихенько, навшпиньки, вийшов з хати, і зник у темряві літньої ночі.

̶  Вставай! – і м’яка тепла рука легенько поплескала Володьку по щоці. Він ворухнувся від того ніжного дотику і розплющив очі. Перед ним стояв молодик з круглим, мов повний Місяць, неголеним обличчям і весело посміхався. – Вставай, годі вилежуватися.
̶  Хто ти? – Володька вдихнув густий аромат кави, який заповнював весь простір тісної кімнатки, і закашлявся.
̶  Ангел.
̶  Правда?
̶  Правда, – його глибокі чорні очі засяяли від задоволення, ангел зробив крок назад і вайлувато крутнувся. – Крила, як бачиш, відсутні і тіло таке собі. Якось ця проблемка з тілом пройшла повз мою увагу, отож зараз маю те, що маю. Так, не голений. Заморочився з тобою і забув поголитися.
   Володька, відірвавши важку голову від подушки, недовірливо дивився на потерті джинси, на клітчату сорочку, що стирчала навсебіч з-під широкого шкіряного паска. Але великі темні сяючі очі молодика викликали довіру і вселяли надію
̶  Хлопчику, все, що на мені, куплено за чесно зароблені гроші. Тіло в мене звичайнісіньке, людське, а отже й все інше в мене людське і тому мушу працювати, аби заробляти на людське життя. Іншого й не може бути в цьому матеріальному світі, – обережно взяв Володьку за руку. – Зрозуміло, ти ще не оговтався. Давай, я допоможу тобі підвестися.
   Володька здригнувся і глянув на свої ноги, які ледь прикривали розідрані на клапті штани. Ноги були неушкодженими! Тільки густо-червоні плями на колінах ще проглядали крізь дірки в штанях, але й вони швидко, на очах, затягувалися шкірою. Володька ледь не задихнувся від радості.
̶  За штани вибач, але нічого підходящого на тебе в мене нема. Сміливіше, хлопчику! Спокійно ставай на ноги і пройдися по кімнаті. Відчуй силу в ногах. Ось так!
   Але пройтися по кімнаті не виходило, бо кімната була тісненькою для двох. Ліжко, з якого зсунувся Володька, стіл, на якому стояли якісь прилади з величезним, як у телевізора, екраном, і невеличке крісло, на спинці якого висіла джинсова курточка, забирали практично весь простір. Ангел сів на крісло і з задоволенням дивився, як Володька тупцює на місці.
̶  Ну як?
̶  Не знаю… – проговорив Володька. – Як у гарному сні… Тільки голова дуже болить, аж нудить.
̶  Тоді сідай. Ти надихався тієї гидоти в тунелі і вона ще не скоро з тебе вийде. Але вийде. На ліжко сідай. Я поп’ю кави, а ти вип’єш чай із сушеного листя малини та смородини і… – ангел махнув рукою. – Тебе вже зачекалися дома.
̶  Як до дому! – шарпнувся було Володька. – Я шукав тебе, аби… – і затнувся, заплутавшись в клубку думок.
̶  Аби що?
̶  Ну…
̶  А точніше?
̶  Не знаю… – Володька ледь не заплакав від розпачу.
̶  Пий чай, – спокійно сказав ангел, поглядом вказавши на кухлик із запашним напоєм, і сьорбнув паруючої кави. – Бачиш, ти не можеш навіть точно сформулювати питання до мене, а тому мета твоєї мандрівки неясна і розмита в першу чергу для тебе самого. Звідси й твоя не зовсім вдала пригода і ось такий казус, з твоїми ногами.
̶  Я хотів, аби ти допоміг мені... Ти ж ангел!.. Мені конче потрібна твоя допомога! – у відчаї скрикнув Володька.
̶  Отакої. Пий чай, хлопчику і заспокойся, – ангел зробив паузу, поки Володька тремтячими руками брав кухлик, сьорбнув, обпікся, але покірно продовжував пити чай далі. – Я не зможу допомогти тобі. І ніхто тобі допомогти не зможе. Свої страхи, хлопчику, ти маєш здолати сам. Сам. Поволі, крок за кроком. Але сам. Втямив? – ангел замовк і прислухався, одним ковтком допив каву і підвівся: – Все. Тобі час.
   Володька поставив кухлик на стіл і тільки зараз роздивився, що кімната не має ні вікон, ні дверей, і хотів було запитати про це в ангела, але голова його враз запаморочилася, його занудило і світ навколо розчинився в глухій темряві.

̶  Ось він! Ось він! – радісно загукав Степан, махаючи руками. – До мене тату!
̶  Господи!.. Живий?! – закричав батько продираючись крізь зарослі колючої ожини.
̶  Живий… – Степан обмацав тіло Володьки. – Ледь дихає, але живий… Але й смердить тут! Як він ще не окочурився від цього смороду?
̶  Припни язик, – захеканий батько нахилився, ховаючи сльози, і приставив вухо до грудей Володьки. – Слава Богу, живий… Скільки я просив вас, аби не ходили до полігону… А до вас, як об стінку горохом. Біжи скоренько по машину, нехай їдуть назустріч, – батько підняв немічне тіло сина і побіг, спотикаючись, за Степаном.  

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Avtor, 25-07-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олександр, 23-07-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 23-07-2018

як фізик фізикові

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Богдан Горгота, 23-07-2018
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.88486409187317 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка»
Ми знайомимося з 99-літнім чоловіком – містером Ніколасом Леонтовичем (Ніком Лео) – у домі для людей …
Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …