3 (продовження, закінчення)
Володька прокинувся і побачив, що тата і Скіфа нема. Зібрався бігти на вулицю і зіштовхнувся в дверях з батьком. Тато тримав у руці ошийник і поводок.
- А де Скіф? – запитав стривожено.
- Де? Де? Утік! Відпустив гуляти, а він взяв і втік…- говорив роздратовано і не дивився на сина.
- Він не міг втекти! - заперечив хлопчик, - він ніколи від мене і від тебе не тікав! Завжди йшов поруч! Скажи правду: куди ти його подів? Комусь віддав?
- Ну, віддав… У добрі руки … Завтра поїдемо вибирати іншого, породистого, в клубі… - батько недоговорив. Крик і відчай розірвали плачем кімнату.
- Не хочу! Не поїду за іншим! - ридав Володька, - поверни мені Скіфа!!! Кому ти його віддав?
З кухні вибігла вся родина: дідусь, бабуся, мама. Заспокоювали хлопця, але він не чув їх слів. Жаль за Скіфом втопив у ньому віру до батька …
- Що ти наробив? З дитиною істерика? – ледь не плакала мама.
- Ти спочатку подумав, перш ніж зробити таку підлість? - процідив крізь зуби дідусь.
- Не плач, малий, заспокойся… Я дуже добре розумію тебе, але в мене є надія. Ми поїдемо на пошуки і знайдемо Скіфа. Завтра вранці … Згода? - потішала мама, обійнявши обома руками сина.
Вранці дідусь і мама зібралися на пошуки, але не поїхали. Володька захворів. У нього піднялася температура. Горло зціпило крижаними кліщами і він два тижні провів у ліжку. Бабуся готувала йому смачні чаї з трав, дідусь купив цікаву комп’ютерну гру, читав вечорами казки. Мама голубила, розповідала обнадійливі випадки про собак, які знаходили дорогу і поверталися, але хлопчик був сумним. Батько вибачався і потішав як міг, а одного дня приніс з кінологічного клубу чорне цуценя.
- Дивись, чистокровний доберман! Справжній охоронець друга!…- показав його хлопцеві та, Володька навіть не глянув на цуценя, яке стало радістю для тата.
Кожного дня, після школи ходив парками, містом, приглядався до собак. Свистів голосно знайомим свистом, в надії, що Скіф пізнає знайомий свист і повернеться. Довго шукав свого вірного друга і в сльозах повертався до дому.
* * *
Настали зимові канікули. Володька взяв ковзани і поїхав до міського парку, де світилися радістю для дітей зимові ігри. Діти каталися з гори на санчатах, лижах, а внизу була ковзанка. Увагу Володьки, коли з’їхав на лижах вниз, привернула дівчинка з собакою. Високий, широкогрудий, бежевого кольору пес нагадував Скіфа. Він тягнув дівчинку на ковзанах, а вона радісно сміялась. Наблизився і впізнав свого друга. Кинув лижі і підійшов до дівчинки.
- Скіф! Любий мій Скіф! Ходи до мне! Це я – твій Володька! – вигукнув голосно.
Скіф затремтів всім тілом. Зупинився на мить. Оглянувся. Кинув віжки і повільно підійшов до Володьки. Уважно обнюхав, сумно подивився у вічі, розвернувся, і, схопивши віжки в зуби, потягнув Віру за собою.
Володька йшов поруч і благав крізь сльози:
- Скіфі, це я, твій Володька. Вернись! Стій, мала! Це мій собака! Його звати Скіф – хотів схопити за віжки. Але у відповідь отримав несподіване.
Скіф зупинився, оглянувся і загарчав…
- Ні! Це мій Чарлі, - відповіла спокійно дівчинка, - він не підійде до тебе без моєї команди. Ти чужий.
- Дай йому команду і він зрозуміє, що це я, його друг!.. Ще раз закличу і повірить… Ось побачиш, - вперто доказував Володька.
- Чарлі, підеш до цього хлопчика?, запитала крізь сльози Віра!
Скіф повернув голову і насторожив вуха.
- До мене Скіфі, чуєш! Ходи друже!!! - впевнено наказував Володька.
Великими добрими очима подивився на Віру і побачив, що його люба дівчинка плаче. Хіба можна це допустити? Кинувся до неї і почав заспокоювати. Облизував щічки, руки, крутив весело хвостом, а, коли побачив, що вона заспокоїлась стояв біля неї і зосереджено чекав на її команду. Віра швидко перезулась, одягнула йому поводок в руки і звернулася до Скіфа.
- Чарлі, любий, пішли до дому. - схлипнула Віра тихенько, - нанеси. Поруч!..
Скіф пішов поруч з ковзанами в зубах. Володька знесилений боротьбою за друга, притулився до огорожі, затулив шапкою очі, заплакав. Згодом, з болем в грудях спостерігав, як гордо йде з дівчинкою зраджений батьком, його друг.
Скіф впізнав Володьку, але на все життя у його пам’яті закарбувався спогад про холодний осінній ліс, і відчай покинутого собаки…
