Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2536
Творів: 45787
Рецензій: 89579

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Соціальна драма

ПРИСПІТЬ МЕНЕ ЗНОВУ

© Росткович Олег, 18-07-2018
1
Важко усвідомити момент, коли я зрозумів, що приходжу до тями. Де я? Хто я? На друге питання відповідь знайшлася. Я Денис Сторчко – бізнесмен з Черкас. А от де я? Спогадами тут не обійтися. Останнє, що пригадую – схід лавини на схилі Канченджанги. Що я там робив? Підкорював черговий восьмитисячник. Альпінізм був моїм хоббі. Але оскільки мені не холодно – я не на крижаному схилі. Тобто, мене врятували. Я в лікарні. Спробую розплющити очі. Не без зусиль, але це вдається. Перше милування білим світом нетривале. Незвично яскраве світло змушує тут же заплющитись.
В ту ж мить скрипнули двері кімнати, хтось зайшов всередину.
– Веселкового дня, шановне! Ми раді воно бачити при тямі!
Я спробував відповісти, але рот зовсім не слухався, а з губ злетіла якась суміш гудіння та шипіння.
– Не намагайтеся говорити. Воно ще рано.
– Воно прокинувся! Воно прокинувся! Ура! Ура! Ура! – скоромовкою запищав інший голос.
– Тихше-тихше! Мінімізуй рівень емоційності.
– Вибачте, роботе-лікарю. Не стрималося! Не стрималося!
Який ще «роботе-лікарю»? Чому я «воно»? Чи може причулося? Чи марю? Друга спроба відкрити очі принесла несподівану новину. В палаті справді було два роботи. Один високий, білий та красивий андроїд, зроблений максимально схожим на гомо сапієнс, але так щоб різниця все-таки була помітною. Інший був схожий на крапельницю обладнану додатковими маніпуляторами. Схоже, його творці завдання зробити його людиноподібним не мали від слова зовсім.
Але що ж за хрінь? Ніяких роботів-лікарів не існує. Навіть в Китаї. Якісь експериментальні зразки в новинах час від часу показують. Але тут зовсім не те.
На грудях старшого щось написано. «Власність клінічної лікарні Феофанія. Робот–лікар Степан. Модель 18-277».
Але є й добра новина – схоже я в Україні, тобто вдома.  Погана новина – довкола тільки роботи.
– У-гу-гу-гууу?
– Воно питає, чи є люди, – миттєво розшифрував моє «гукання» робот-крапельниця.
– Не хвилюйтеся, люди є. Через деякий час воно їх побачить.
– Медрада вирішила тимчасово обмежити ваш контакт з людьми, для уникнення шоку в початковий період.
– Воно пам’ятає своє ім’я? – поцікавився людиноподібний.
Що це в них за діалект такий, усе середнього роду. Воно та воно. Чи не закарпатський?
– Угу! У у-гу. – якийсь патрубок у роті заважав розмовляти. Та й щелепи розтулити видалося непросто – голову було туго перебинтованою.
Якщо роботи в порівнянні з людьми – це не шок, то які тоді люди? Чому я воно? Хоча, комусь все-таки треба було зі мною контактувати. Якщо люди для цього не підходять, то логічно – залишаються роботи.
– Дозвольте розказати воно, що трапилося, – продовджував людиноподібний. – І як воно вдалося врятувати. Тканинні поверхні тіла були дуже пошкоджені часом та холодом. Все-таки 150 років воно було заморожено у гімалайському льодовику. Ми імплантували воно все необхідне, щоб почувало себе повноцінним рівноправним громадянином.
– Тепер у воно стандартна членопіхва, – вставив робот-вішалка.
Мені здалося, що волосся на голові стало дибки.
– Гу? – що мало означати «яка ще стандартна членопіхва».
– Не потрібно було отак одразу без підготовки казати йому про членопіхву. Він же доісторичний, з епохи дикунства і статевого антагонізму.
– Я не знало, що воно нічого не знає.
– Вибачте мого колегу. У воно обмежений інтелект. Багато функцій відімкнено через непотрібність. Дослідженнями доведено, що високий інтелект тільки шкодить молодшому медичному персоналу. Тому от і трапляються отакі казуси,  – розшаркався людиноподібний, і, мені здалося, непомітно дав стусана «молодшому» колезі.
– Вибачте, я не хотіло вас бентежити. Не переживайте. У воно тепер чудова стандартна членопіхва. Зі стандартним шестидюйомовим членом. Воно тепер таке ж як усі люди.
Але вішалкоподібного перебив «шеф»:
– На сьогодні воно достатньо новин. Зараз моє колега введе вам снодійне і воно спокійно проспить до завтра. А завтра, зможе поспілкуватися зі своїм праправнучам.
– Праправнуча – це чоловік чи жінка?  – прогугикав я. Людина того гудіння не зрозуміла б зовсім, але роботи були навчені таке розшифровувати.
– Воно ще не зрозуміло, людство подолало цей прикрий анахронізм який довгий час був причиною соціальних та персональних конфліктів. Більше нема чоловіків і жінок. Усі зараз бісекси. Людство вступило в еру статевої рівності та однаковості.
– Гугугугу-гугугугугу?
– Так, усі зі стандартними членопіхвами. До речі, боротьба за рівноправ’я розпочиналася ще у вашу епоху. Можливо, і воно було, як то кажуть, біля витоків. 150 років... Це ж воно могло бути на перших Київських маршах за рівність.
– Гу-гу-гу!
– Воно було! Воно було! – ледь не застрибала від радості мотокрапельниця. Забула, мабуть, інструкцію про зменшення емоційності.
– Справді, як чудово! Тепер воно буде жити у світі за який боролося.
– Гу-гу-гугу-гугу-гугугу-гугугугугу! – прогугнявив я здалося, і здалося що мене аж почало телепати від злості.
– То воно намагалося побити активістів ЛГБТ спільноти? Шкода! Дуже шкода! Що ж, хто свого часу не помилявся? Слід визнати, багато людей трималися за свої так звані традиційні цінності. Але історія чітко вказала на чиєму боці прогрес, за ким майбутнє.


2
Гарно поспав! Але які чудернацькі сни снилися. Роботи, статева ідентичність, членопіхви... Звідки в тій голові така маячня береться? Почав роздивлятися себе та палату. Весь спеленаний, в бинтах – не ворухнутися. Мабуть, кісток переламано чимало. Але насолоджуватися довго самотою не довелося. Двері розчинилися і в приміщенні з’явилася вже добре знайома парочка: андроїд-лікар Степан та його безіменний помічник. Перша погана новина – вся ця хрінь не приснилася.
– Веселкового ранку, шановне Денисе! Як спалося? – поцікався андроїд
– Гугугу, гугу! – що мало би в ідеалі звучати як «дякую, добре».
– Чудово, чудово! Динаміка показників життєдіяльності дуже позитивна! А у воно гість.
– Гу?  – тобто «хто?»
– Ваше прапраправнуча. Воно звати Кирило. Поклич, хай воно заходить,  – попросив Степан асистента.
І воно зайшло. Я одразу зрозумів, всю гуманність рішення про уникнення контакту з людьми першого дня. Кирило було двометровим, лисим, з окладистою, акуратно вибритою довкола монструозних силікованих яскравозелено нафарбованих губ, бородою. Череп прикрашали якісь абстрактні татуювання, у вухах кульчики. Здалеку ті татуювання можна було сплутати з шапочкою плавця. І це не все. Брови Кирило акуратно вищипало та намальювало чорним посеред лоба. Вії були чи то генномодифікованими чи просто накладні гіганського розміру. Впевнений, якщо ними часто кліпати, то в приміщенні здійметься вітер. Щоки щедро вкриті макіяжем. Тісна туніка підкреслювала чудову мускулатуру рук та однієї половини грудної клітки. На іншій половині туніка прикривала здоровенну п’ятого плюс розміру жіночу молочну залозу. А якщо опустити погляд нижче ставало   зрозуміло для чого Кирилові цей жіночий аксесуар. Воно було вагітне. Господи! За що така кара? Хоч би я помилився, і то було пивне черевце. Але пивних таких не буває, ще й у поєднанні з вищезгаданим молочним набором. Таки так: Кирило було вагітне. Як це розуміти? Невже його хтось... Тобто, воно з кимось...?
– Веселкового дня, шановне Денисе. Я дуже раде знайомству! – прощебетало воно досить таки приємним голосочком.
Мимоволі я закрив очі, щоб не бачити цього апокаліпсису.
– Воно заплющилося, щось не так? – занепокоїлося Кирило.
– Ми попереджали про можливий шок, – відповів Степан.
– Воно погано? –  мотокрапельниця доторкнулася щупальцем до моєї шиї мірячи пульс.
– ГугУ-гугУ-гУгу! – простогнав я.
– Воно сказало «приспіть мене знову», – пояснило Кирилові Степан.
– Лікар впевнене? Може воно мало на увазі щось інше? – розгубилося Кирило.
Зробивши надзусилля, я виплюнув з рота жмут трубок, які заважали говорити. То була істерика:
– Приспіть мене знову! Отрути дайте, збоченці!

P.S.
– Докторе Степане, а скажіть, будь ласка, десь в провінції: в Карпатах, чи може в лісах Сумщини  нормальні люди збереглися? Такі щоб без членопіхв.
– Ні, у всьому цивілізованому світі цей анахронізм вже давно подолано!
– А десь в джунглях, в Новій Гвінеї, наприклад, куди Миклухо-Маклай подорожував – дикунів жодних не залишилося?
– Можливо, в джунглях ще такі племена і досі є. Для первісного суспільства проблема статевої рівності неактуальні.
«Дякувати Богу, хоч так! – подумав я. – Ще не все втрачено!»


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Avtor, 22-07-2018

гумор як твердая криця

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Галина Михайловська, 19-07-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Щєпкін Сергій, 19-07-2018
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.97726702690125 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка»
Ми знайомимося з 99-літнім чоловіком – містером Ніколасом Леонтовичем (Ніком Лео) – у домі для людей …
Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …