Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2522
Творів: 45492
Рецензій: 89043

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Едік-патріот

© Арсеній, 18-07-2018
Улітку 2014 року офісний працівник, Едуард (але всі називали його «Едіком»), як завжди, сидів на роботі і гортав стрічку новин на Укрнеті. Нудно, спекотно і Світлана Михайлівна вже двадцять хвилин гундить по телефону мало чи не над самим вухом. «От воно треба слухати про твої помідори?», — зі злістю подумав Едік, але сказати це вголос не наважився, лише насупився і вдесяте за ранок позіхнув. «Зараз би додому махнути, розігріти картоплі з сосисками, нажертись, пограти в шкіряну змійку і завалитись спати, — подумав він ліниво, клацаючи мишкою. — І на роботу б завтра не йти».
Після цих думок сонливість пішла в атаку з подвійним завзяттям. Едік покрутив головою, розминаючи шию, оновив сторінку, а потім встромив мізинець у своє ліве вухо і з задоволенням зробив кілька колоподібних рухів, продовжуючи перегляд заголовків. «Учора Україна втратила десятьох захисників», «Спеціальний і вповноважений представник ЄС в Україні вдвадцяте висловив занепокоєння щодо бойових дій на Сході», «Мешканці Териконська потребують термінової допомоги», «Козак Степанюк передбачив майбутнє — війна завершиться… (відео)», «Ведуча кримінальних новин виклала свої спокусливі фото (фото)».
Едік клікнув на останнє посилання, і роззирнувся, переконуючись, щоб нікого поряд не було. На екрані неспішно з’явився якийсь текст, котрий Едік швиденько прогортав, і кілька фоток мілфухи в купальнику, який радше скидався на ниточки, що не так уже і погано. Жінка лежала на краю басейну, вона була доволі красивою. Едік відчув, що в його штанях починається якийсь рух. Вкладку з майже оголеною телеведучою довелось швиденько закрити і повернутись до стрічки новин, про втрат і руйнування Териконська.
Териконськ, Териконськ, війна, загиблі… З мого місця в душному офісі це вважалось чимось фантастичним та далеким. Едікові здалось, що цього Териконська взагалі не існувало, а всі ці матеріали — то щось типу фільму, чи то пак, сценарію до фільму. Чи ні? Едіка раптово обдало патріотичною хвилею і бажанням діяти. «Війна і справді йде, нехай і Харків оминуло, — промайнуло в його голові. — Там люди гинуть, а я тут фігнею маюсь. Може, в атошники записатись? Ну а що — піду захищати країну. Стану мужнім, сильним. Військових люблять жінки, може, це буде мій шанс позбавитись незайманості у 25 років, може, клюне якась діваха типу тієї ведучої. Прийду такий в орденах-медалях, і баби вже на вокзалі пачками падатимуть біля ніг». Ця думка так сподобалась Едікові, що він навіть очі заплющив, уявляючи, як впевнено крокує містом, подзвонюючи медалями.
«Це добре. Але якщо вб’ють? — подумав він через хвильку. — Чи, що найгірше, поранять? Прийду без руки чи ноги… Як жити тоді? Або в полон потраплю?». Тут у пам’яті виплив нещодавно переглянутий відео-ролик, у якому говорилось, що ворожі найманці дорізують наших військових ножами, немов баранів. «Отакий лежиш ти зв’язаний, а якесь бородате чмо спокійно і з задоволенням ріже тобі горла… Брр…». І Едіка аж пересмикнуло.
Решту години Едік намагався в браузер не зазирати. Брав купу паперу і перекладав в іншу, розглядаючи кожен папірець, немов то був надсекретний документ з самого Вашингтону. Роботи влітку особливо немає, але за байдикування і юзання Інету можна отримати по шапці.
Коли перекладання набридло, а Світлана Михайлівна краєм ока побачила, що він «працював» з паперами,  Едік знову почав позіхати, а напозіхавшись, взяв мишку. Стрічка новин оновилась, але інформація була та сама, тільки відрерайтена іншими словами. Але це краще, ніж папери.
У коридорі почулись кроки. Едік, немов байбак, витягнув голову. Світлана Михайлівна теж це почула, бо витягнула свій навушник з вуха і мало не подавилась ковбасою. Кроки скидались на шефові, такі ж різкі та швидкі. Едік завченим рухом взяв папери, а на лице професійно напустив міну повної і безпросвітної зайнятості.
Двері кабінету прочинились і всередину зайшла людина, на появу якої зовсім ніхто не очікував. Це був один з місцевих електриків, доволі кремезний чолов’яга років сорока, статурою схожий на Едікового шефа (мабуть, тому кроки і були схожі). За час роботи в цій управі Едік бачив його разів шість, здебільшого, в коридорі чи в кімнаті для хлопчиків. Що він тут забув?
— Добрий день, — привітався електрик.
— Привіт, Вась, — кинула Світлана Михайлівна і обпалила його кремезну статуру хтивим поглядом. — Ти шо, на свіданіє до мене прийшов?
— Та ні, — засміявся чоловік. — Хоча я б краще на «свіданіє» прийшов, ніж по такому поводу.
— А що ж такоє? — поцікавилась Світлана Михайлівна, підмальовуючи губи.
— Та… — махнув рукою Василь-електрик і важко зітхнув. — Ви новини читаєте? Про ситуацію в Териконську знаєте?... Ну, одним словом, там гуманітарна катастрофа: будинки розбомблені, газу немає, води теж. Потрібні їжа, медикаменти та, звісно, гроші. У мене тут знайома в храмі збирає допомогу, сьогодні треба терміново їхати...
Василь замовк, і в офісі запала тиша, яку порушував лише гул офісних комп’ютерів. Але за мить обізвалась Світлана Михайлівна, від грайливості якої не залишилось і сліду.
— Вась, от я тобі чесно скажу: я нічого не дам! — мовила вона холодно. — Мені самій жерти нічого, живеш на ту тисячу, як бомж! Та хай помогають ті, хто це сотворив!
— Хто? — тихо перепитав Василь.
— Та як хто? — вигукнула Світлана Михайлівна. — Фашисти! НАТО! Бендери! Вони ж бомблять Донбас, хай самі його і востанавлюють. Гади! Тварі! Фашииисти! Убивають мирних женщін і дітей! Не дають гаваріть на руском язике! Нічого не дам!
Електрик блиснув злими бісиками очей і мовчки вийшов з офісу, ну а Світлана Михайлівна з відчуттям виконаного обов’язку знову всілась читати кулінарні рецепти на Яндексі.
Едік наздогнав Василя вже на східцях.
— Ну так що, скільки треба? — перепитав нерішуче.
— Скільки не жалко, — відказав Василь, трошки заспокоївшись. — А бажано — все. До останньої копійки. Там люди помирають, розумієте?
— Ну да, — шмигнув носом Едік.
Вони поговорили кілька хвилин. Василь розповідав, що зайнявся волонтерством і пропонував долучитись. «Грошей за це не платять, звісно, — говорив він. — Але зараз ситуація така, що треба країну рятувати». «Так, так, ситуація складана», — луною погоджувався Едік, а сам знову уявляв себе у формі, з красивою брюнеткою під боком, виступи на телебаченні, інтерв’ю. «Віддавати все, все, що є…, — знову сказав Василь, почав прямувати до східців, наостанок кинув. — Якщо дійсно хочеш допомогти, то сходи в храм, тут, недалеко, Ізюмський Шлях. Там зараз моя сестра Марія, вона волонтер, з перших днів допомагає фронту. Спитай, що треба передусім. Я так думаю, люди вже багато чого нанесли. Тільки поспішай — увечері вона вже поїде». Едік кивнув головою.
… На вулиці текло спокійне міське життя. Якщо в офісі, там, де стрічка новин, війна здавалась хоча б сценарієм фільму, то на вулиці її взагалі не було. Здавалось, на носі рік 2012-й. Усе спокійно, усе гаразд. Є певні розбіжності в поглядах, але вони стосуються лише футбольних команд, а Схід і Захід разом. Поряд чадить газами автомобільний затор, людський потік тече тротуарами у своїх справах, розливається вуличками, заповнює магазини. Байдужі пики жують чебуреки в «Куліничах». Мамаші сидять у засміченому парку і палять сигарети. Навіть недавні події, те саме захоплення харківської ОДА шебекінськими тітуханами, уже стерлись чи, може, їх місто навмисно стерло — тут мир.
Едік зупинився. Згідно з картою, потрібний храм розташовувався недалеко, кілометр пішки, може навіть менше. Шлях неблизький, але якщо пришвидшити крок, то можна встигнути до кінця перерви, навіть час на Інтернет залишиться. Едік попрямував далі і кинув погляд на парк. Він був дійсно брудним. Ніби центр міста, а такий срач. Біля лавочок виднілись темні острівці лузаного насіння, валялись зім’яті пластикові стаканчики. На одній із лавок спав бомж, на іншій сидів юнак у військовій формі. На берцях — пилюка, вигляд у юнака депресивний. Він пив енергетик з баночки і дивився поперед себе заціпенілим поглядом.
Храм видно здалеку. Це доволі масивна споруда, яку складно не помітити навіть серед доволі високих бетонних джунглів. Однак Едік здивувався: він тут ходив часто,  але і не знав, що це храм. Він ніби виник нізвідки. Мабуть, просто раніше не звертав на нього уваги. Підійшов ближче. Масивні двері, від яких віяло середньовіччям, були зачинені. Едік стукнув кілька разів по них кулаком. Дійсно, проломити їх складно. А достукатись — ще складніше.
Едік посмикав клямку, і двері прочинились, відкриваючи залитому сонцем місту загадковий морок. Едік почухав голову. «Зайти чи ні?», — подумав, а потім глянув на годинник: на те, щоб дістатись сюди, пішло хвилин двадцять. Встигнути на роботу буде складно, особливо якщо стояти отак і чекати. Тому Едік обережно ступив у морок.
У храмі було доволі темно. А ще прохолодно. Едік до цього часу жодного разу в такій будівлі не був, він і не атеїст, але і не вірив, йому, якщо чесно, було пофіг, але зараз він відчував якийсь набожний острах. Масштаби кімнат чи, як там вони називаються, доволі вражаючі. У першій, меншій, окрім лавочок, нічого немає, а далі видно більше приміщення, з іконостасом в кінці, якимсь дверцятами, кафедрою, хрестами. Людей майже немає: дві бабусі під стіною, щось бухтять собі під ніс і хрестяться на ікони, якийсь чоловічок у чорній рясі тусується біля кафедри і замітає підлогу віником. Посеред цього приміщення, мало чи не під іконами — купа речей. Величезні барабашовські торби, атебешні кульки, наплічники, з яких виднілись якісь банки, пакунки, згортки…
— Чим можу допомогти?
Едік повернувся і побачив перед собою монашку в хустині і брудному фартусі. Видно, вона тільки-но прибирала чи щось готувала, бо вигляд у неї був стомлений і заклопотаний.
— Я стосовно волонтерства… — нерішуче сказав Едік.
— Марія десь вийшла, — мовила монашка. — Зараз я у владики спитаю, а ви почекайте.
І вона пішла до того чоловічка в рясі, який замітав підлогу, хоча його і обізвали «владикою». Вони перекинулись кількома словами, після чого чоловічок знизав плечима і продовжив замітати. «Чорт, — подумав Едік, окидаючи оком ікони. — Невже її немає? Невже я даремно пхався?».
З вхідних дверей темне приміщення розрізала скісна смужка світла. У храм зайшло двоє. Їх ще не дивно, але, судячи з голосів, там була жінка.
— Вибачте, а ви не Марія? — кинув Едік до дверей.
— Так, це я! — обізвався один із силуетів.
Голос був втомленим, але впевненим. Через хвильку Едік побачив і саму жіночку. Їй за тридцять, може і менше, віку додають вчительські окуляри на носі, відсутність косметики та безрозмірна військова куртка з прапором України на плечі. Якби не ця куртка, складно впізнати в цій жіночці волонтера, то була на вигляд така собі завідувачка дитсадка чи бібліотекарка, котрій би сидіти десь і книги читати. Вона прийшла з якимось миршавим чоловічком з барсеткою на пузі, який кинув Едікові вітання і заклопотано подріботів до купи речей з двома важкими торбами в руках.
Едік сказав Марії, від кого та що хотів, та похитала головою і, не дочекавшись кінця розповіді, перебила:
— Вибачте, у нас тут запара, я зрозуміла суть. Ну так от, зараз ми майже все зібрали. Їжа точно є, їжі не треба. Ліки ще обіцяли підвезти. Не завадило б пару генераторів, бензин, а ще краще вільну автівку, бо везти все це добро уже складно.
— А якщо грошима? — спитав Едік.
— Можна і грошима, — відповідала Марія і слабко усміхнулась, видно, вона ледь трималась на ногах, але намагалась це не показувати.
Едік взяв гаманець, однак гроші діставати не став, натомість спитав:
— Слухайте, а візьміть мене з собою?
Марія на якусь мить завмерла.
— Навіщо?
— Ну, знаєте, це такий шанс, такий шанс, — сказав Едік, мнучи в руці гаманець. — Війна буває не дуже часто. Я б хотів все бачити на власні очі. Щоб розібратись. Досвід, знаєте, важлива штука… Ну, це добре для волонтерства. Окрім того, міг би зробити кілька світлин, прямо з передової, щоб інші бачили.
Поки Едік говорив, Марія слухала, і її очі під тими жахливими окулярами навіть не моргали. Едік відчув, як всередині все ціпеніло, але говорив далі. Після кількох сказаних речень відчув, що почав заговорюватись, верзти непов’язані між собою слова. Марія слухала це мовчки і не відриваючи погляду, який з доброзичливого ставав холодним. Коли Едік нарешті замовк, вона схопила його за лікоть, немов школяра, який нашкодив, і різко повела до виходу, а потім виштовхнула на вулицю.
Ґанок біля храму заливало яскраве світло. Марія дістала з кишені цигарки, вийняла одну, встромила в рота, чиркнула запальничкою, а потім доволі зично спитала:
— Ти шо, взагалі ку-ку?
Едік намагався щось сказати, але лише розвів руками.
— Я ще раз питаю: ти ку-ку? — знову запитала Марія, цього разу тихіше. — Я перший раз такого мудака бачу. Ти думаєш, що АТО — це курорт, куди можна приїхати, зробити кілька фоток і потім все життя перед дівчатами хвастатись? Думаєш, якщо набридне, можна сказати «стоп-гра, всі затихли, зараз я стану в красиву позу, зроблю селфі, поїду, а ви тут гнийте в окопах»?...
Едік мовчав. Марія затягнулась сигаретою і підійшла ближче. Вона розправила рукав куртки, там, де ближче до плеча виднілись якісь плями.
— Як ти думаєш, що це таке? — вчергове запитала Марія. — У маршрутці тернулась? Нє, браток, це мізки. Мого водія і побратима. Він загинув сьогодні вранці, коли ми повертались з Териконська сюди, мать твою, в мирний Харків! От уяви: їдеш ти з людиною, яку знаєш з вуза, з якою пройшли і вогонь, і мідні труби, ви їдете дорогою, говорите про якусь фігню, смійтесь і через секунду мізки цієї людини у тебе на рукаві. Та що там на рукаві — ти весь у цих мізках! Людини, з якою ти тільки-но говорив, а тепер вона сидить, все ще тримає кермо, а замість голови — кривава каша! А ти пофотатись хочеш… Там не те, що фотатись, там посрати ніяк сісти, все, хай йому грець, прострілюється, не жаліють нікого і нічого!
І Марія знову затягнулась сигаретою. Едік стояв, не знаючи, що сказати, мовчав. Волонтерка теж мовчала. Вона палила сигарету, судомно випускаючи дим і дивилась на потоки людей, різнобарвних, заклопотаних, веселих, а потім озвалась, уже спокійно та тихо:
— Вибач, я на нервах останнім часом. Особливо в Харкові. Зараз найстрашніше не місиво на фронті, зруйновані будинки, тіла дітей під цеглою чи шматки людського м’яса на дорозі. Найстрашніше приїжджати в мирне місто. Здається, йому байдуже до всього цього …

На роботу Едік, мабуть, запізниться. Від храму ішов неспішно, думав. Іти було легко — таке враження, що з плечей впав важкий камінь.
Раптово він зупинився у засміченому парку. Постояв і схопив зім’яту пачку «Редбула». Потім шматки поліетиленових кульків. Відніс до смітника і подумав, що треба буде повернутись сюди завтра, у робочому одязі. Люди ішли повз і взагалі не звертали на нього уваги.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Avtor, 18-07-2018
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.4661240577698 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …
«Сліпі убивці» вигаданих і справжніх світів
«Сліпий убивця» Марґарет Етвуд — приклад «шизофренічного» наративу, у якому один герой розпадається …