Цієї ночі Дарці не снились жахи. Її сон оберігав маленький вогник – солодко муркотів під боком, пробачивши новоспеченій господині купання.
Наступний день був схожим на карусель. Прокинулась зрання, погодувала кицьку, - а, як виявилось, то кицька, а не кіт, із коробки з-під взуття зробила лоток. Під здивовані погляди сусідів нагребла туди землі, і потім з пів години втовкмачувала тварині, для чого ця штукенція та що там варто робити. Зрештою зрозуміла, що запізнюється і прожогом вискочила із квартири.
На роботі була маленька божевільня – приїхало дуже багато товару, який потрібно було розставляти, доставляти, пакувати, пересипати – і бігати, бігати, бігати… Цілий день крутилась, як білка. Тому додому не йшла, а сунула. По дорозі ще зайшла у ветаптеку, купила засіб від бліх і таблетки від гельмінтів.
У квартиру приповзла ледь тепла та страшенно голодна. Кицька чекала її в коридорі і, побачивши господиню, м’явкнула та побігла лащитись. Дарина погладила тварину:
- Що, сонце, нудно тобі тут самій? Вибачай, нічого іншого запропонувати не можу… - Розвела руками. - Та і не просила я тебе до себе, ти сама припхалась, тому не жалійся!
Дарка роззулась, і, не переодягаючись, побрела на кухню – їсти хотілось страшенно. Розігріла вечерю, трохи відкинула киці і всілась за стіл.
Лиш тепер згадала про ту жінку. Цікаво, як вона там? Простягнула руку до телефона, але передумала – пізнувато вже дзвонити кудись і розпитувати. Завтра…може дізнається. Якщо буде час.
Події вчорашнього дня почали спливати в пам’яті. А що...що якби Дарка не помітила? Що, якби пройшла мимо? Що, якби…? Трусонула головою, відганяючи думки. Але те обличчя – спотворене, синє – ніяк не виходило з голови. Це було так знайомо – бути побитою. Так… близько. Кинула виделку на тарілку і встала. Ні, це неможливо. Неможливо думати, неможливо згадувати. Вона втекла від минулого, спалила, здавалось, всі мости – і тут минуле знову нагадало про себе. Вийшла на балкон, сперлась на поруччя, підставила обличчя призахідному сонцю і заплющила очі. Треба… треба вчитись забувати і відпускати. І пробачати навіть себе, грішну. І перекреслювати. Ще вчора пообіцяла собі, що навідається до тієї жінки, а сьогодні вирішила – ні, не піде. Це… страшно. І боляче. І…
- С-с-суко, ну ш-шо? – Прошелестів добре знайомий голос над вухом і Дарка здригнулась. Вітер. Це просто вітер. Заскочила назад до кімнати, зачинила балкон, сіла на ліжко і взяла кицьку на коліна. Її … гріхи завжди з нею. Поруч. Як би вона не тікала.
Дарка дивувалась сама собі. Вчора вирішила – нікуди не йтиме, але сьогодні після роботи заскочила додому, розігріла бульйон, налила його в банку, закутала у рушник і поклала в пакет поруч із бананами та декількома яблуками. Погодувала кицьку та побігла в лікарню.
Лише коли приїхала на місце, зрозуміла, яку дурницю впорола – вона ж не знає ні імені жінки, ні відділення, куди її перевели, ні палати. Вона взагалі нічого про неї не знає! Вже хотіла повертатись додому, але згадала про візитку, яку отримала позавчора – а раптом пощастить?
Після трьох гудків трубку взяли і Оксана Василівна – так написано на візитці, пояснила, куди йти.
Дарка обережно постукала, відчинила двері і завмерла на порозі. В кімнаті була чотири ліжка і на кожному хтось лежав.
- Добрий вечір! – Привіталась майже пошепки, зачинила за собою двері та нарешті побачила ту жінку. Вона лежала на ліжку біля вікна і, здається, спала. Дарина підійшла ближче, сіла на краєчок ліжка – що робити? Будити? Ні? Божечку, ото ж бідолашній дісталось… Обличчя майже все чорне, спухле, в подряпинах. Жінка раптом здригнулась, повернула голову і відкрила очі кольору чорної смоли.
- Добрий вечір. - Дарка усміхнулась якнайпривітніше.
Жінка втупила погляд в неї і нічого не відповіла.
- Я...я тут вам бульйону привезла трохи… Не знаю, чи ви таке їсте, але все таки… І яблук, і… - Заходилась викладати гостинці на лікарняну тумбочку.
- Ви хто?
Дарка завмерла із пакетом яблук, глянула на хвору і знову усміхнулась.
- Мене звати Дарина. Ви, певно, мене не пам’ятаєте, але то я вас післявчора… знайшла.
- Дякую… - Хвора ледь прошепотіла. – Якби не ви… Дякую…
Дарка взяла жінку за худу руку.
- Ви що, не треба дякувати! Просто я...ну... Захотілось провідати, дізнатись, от я і… От бульйончику вам принесла. Будете?
Жінка заперечливо похитала головою.
- Завтра…
- Ну, як знаєте! Завтра то завтра! Добре, - Дарка встала. – Мені час, а ви тут… одужуйте. Я ще постараюсь вас навідати.
Жінка нічого не відповіла. Просто свердлила чорними очима відвідувачку. Тій стало не по собі.
- До…до побачення! – Промимрила і вискочила з палати. Все, вистачить з неї лікарень! Провідала, переконалась що все добре? От і добре. Тепер можна спати спокійно і більше в ту лікарню не потикатись.
Але назавтра знову зібрала нехитрі частунки, трохи одягу на зміну – не в лікарняному ж лахмітті тій бідаці ходити? - і після роботи побігла до хворої. А тоді ще і ще. Щось… щось не давало їй просто взяти і кинути. Ці очі – перелякані, очі загнаного звіра, очі людини, що боїться найменшого шороху…вони були її очима. Її! Зовсім недавно вона теж дивилась так на світ.
Жінку звали Мартою. Що з нею сталось, вона відмовлялась говорити. Лише сказала, що сама зі Львова і як опинилась у Франківську – не знає. Дарка намагалась обережно випитати про родичів, знайомих, навіть пропонувала свій телефон, щоб та подзвонила – але Марта дякувала і нікуди не телефонувала.
За декілька днів їй дозволили вставати, синці із страшно-синього почали змінювати колір на жовто-зелений і Дарина майже силоміць стала витягувати хвору надвір.
Був теплий липневий вечір. Дарка з Мартою помаленьку крокували біля лікарні і мовчали – кожна про своє. Вони так часто робили – наче і разом бродять, а думками далеко одна від одної. Дарка розуміла – Марті просто потрібне товариство. Просто щоб хтось був поруч, щоб навіть помовчати разом – так легше.
- Мене завтра виписують. – Порушила мовчанку Марта.
Дарка зупинилась і широко усміхнулась.
- О, вітаю! Це ж класно!
- Нічого в цьому класного нема. – Буркнула і відвернулась.
- Навпаки, це добре! – Гнула своє Дарка. – Нарешті зустрінешся з рідними, нарешті…
- В мене нема рідних. – Марта пішла вперед і Дарині довелось її наздоганяти. – Мені нема куди повертатись.
- А як же…
- Нема, чуєш? Нема! – Марта вже майже бігла і Дарка схопила її за руку, щоб зупинити.
- І що робити будеш? – Глянула тій в очі.
Марта стенула плечима.
- Не знаю. Нічого не знаю…
- Ходи до мене! – Бовкнула Дарка.
- Що? – Звела брови. – До тебе?
- Ну…так. До мене… На перший час. Не на вокзалі ж тобі ночувати, правда? Вирішиш свої проблеми – підеш собі на всі чотири сторони, тримати тебе не буду!
Марта глянула на Дарку очима, повними сліз та вдячності і розплакалась вперше, відколи потрапила до лікарні.
Вдома Дарина місця собі не знаходила – все правильно зробила? А що, як…як ця Марта – якась злодюга? Злочинниця? А що, як…? Серцем відчувала – неправда, але страшно таки було. Міряла квартиру кроками, а за нею бігало кошеня, якому ще не встигла вигадати імені, і чіплялось за ноги.
Наступного дня відпросилась з роботи і під обід поїхала знову в лікарню.
Марта вже сиділа перед входом, склавши руки на колінах, як чемна школярка, опустивши голову і навіть не помітила, як Дарина підійшла.
- Привіт! – Марта аж здригнулась. – Ну що, ти вже? Готова?
- Привіт, Дарино. – Усміхнулась у відповідь. – Слухай, я тут подумала…дурня це все. Як я поїду до тебе? Що буду в тебе робити? Заважати? Дарко, мабуть, я дарма погодилась... – Похитала головою.
- А куди підеш? – Дарина сіла поруч і зазирнула Марті у очі. – Тобі є куди йти?Чи, може, тобі страшно? Тебе ж…в нашому під’їзді… знайшли. Боїшся?
Але та похитала головою.
- Ті, що це зробили, шукати вже не будуть… Своє вони зробили. Вони… - І затнулась на півслові.
- Якщо так – то які проблеми? Я ж не змушую тебе жити в мене вічно. Оклигаєш, вирішиш, що тобі робити далі – і підеш, ніхто тебе тримати не буде! Думаєш, в мене не знати які апартаменти? Я живу в маленькій квартирці, ще й не сама…
- В тебе є… чоловік?!
- Ні! – Дарина розсміялась. – в мене є кіт. Точніше, кицька. Сумно тобі не буде! Так що все, - Встала сама і потягнула за руку Марту. – Давай, ходи, бо часу в мене не дуже багато є. На роботі «дякую» не скажуть!
Вдома Дарка швиденько показала Марті, що і де лежить, дала чистий рушник, щоб та нарешті помилась нормально після лікарні, одяг, з холодильника витягнула суп, зварений звечора, почухала кота за вухом і побігла.
Ввечері поверталась додому із обновкою – купила нову постіль ще й для Марти. Про ціну воліла не згадувати – її, із секонду, вартувала ледь не вдесятеро менше, але ж гості…якось не пасує із секонду…тягнути. Піднялась на свій поверх, подзвонила у двері – тиша. Ще раз – нічого. Щось тенькнуло всередині недобре. Тремтячими руками витягнула ключі, відчинила двері і побігла шукати Марту. В кімнаті її не було. В кухні теж. Заскочила у ванну і зойкнула - та лежала, заплющивши очі, у воді, що стрімко міняла свій колір на червоний – жінка порізала собі вени.
- Ах, ти ж ідіотко! – Дарка верескнула, навіжена, підскочила до горе – самогубці і, схопивши за руки, потягнула з ванни.– Ах, ти ж дурне таке!
Марта спробувала опиратись, але, зрештою, покірно встала, дала собі перемотати руки рушниками. Тоді, залишаючи криваві і мокрі сліди, побрела за розлюченою Даркою до кухні, де та стала обробляти рани.
Закінчивши, підійшла до мийки, налляла цілу чашку води і залпом випила.
- Ну що, ненормальна, поговоримо? – Оперлась на стіл. Марта сиділа, похнюпившись. - Що це було? Що за дитячі вибрики? Ти з глузду з’їхала, чи як? Нафіг тебе в лікарні відходили? Щоб ти отак… отак робила?
Марта сиділа, спершись об стінку. Перев’язані руки лежали на колінах.
- Чого мовчиш? – Дарка зірвалась на крик. – Чого мовчиш, Марто?! Що?! Що сталось за тих пів дня, поки мене не було?!
- Не кричи, будь ласка… - Прошепотіла одними губами, не повертаючи голови.
- Ну як – не кричи?! Як?! - Дарка сіла поруч і взяла Марту за руку. – Марто, ти хоч уявляєш, що ти хотіла зробити?! Уявляєш?!
- Дарино, не треба… Прошу… - Марта підвела погляд і глянула очима, повними сліз. – Я…я не можу з цим жити… Мені так тяжко, я… Я жити не хочу… - І зайшлась плачем.
Дарина встала, мовчки пригорнула Марту і лише гладила по спині – хай, хай поплаче. Сльози цілющі. Сльози вимивають все. І, лише коли та заспокоїлась, продовжила розмову:
- Мартусю, послухай… Не знаю, хто і що з тобою зробив. Хоча уявляти навіть боюсь, що ти пережила. Але… але то не привід закінчувати життя… Не можна так, чуєш? Не можна! Ти все переживеш, ти сильна… Я тобі чим зможу – допоможу…Але…не роби такого більше, добре?
- Добре…
- Точно?
- Дарино…
- Добре. Добре, - Встала, як нічого і не бувало, хоча руки по-зрадницьки продовжували тремтіти. – Треба нарешті піти поїсти. Бо я така голодна… Їсти будеш?
Марта шморгнула носом і кивнула.
