Лежав у картонній коробці і великими очима насторожено дивився на людей. Вони прийшли за ним, щоб купити. Знав це напевно, бо залишився один. Десять його братів та сестер забрали чужі люди, які приходили, розглядали, а на нього ніхто уваги не звертав. Радів, бо була мама, її тепло давало йому силу жити. Він народився одинадцятим і дуже слабким. Господиня хотіла втопити, але мама затулила його міцними лапами і не дозволила. Любила, жаліла і кожного ранку намагалася нагодувати, відсуваючи мордою старших, які не бажали поступатися місцем. Вони силою міцних лап топтали його, виборюючи своє право на життя, тому швидко виросли. Найстарший Боб, на диво, почав гавкати. Його копіювали інші, а він, манюня, тільки попискував. Їх швидко розібрали, а його ні. Чув, як мама голосно скавчала за ними і у відчаї дряпала лапами двері кімнати, де її закривали. Він був її утіхою, а сьогодні знову прийшли люди і вона зрозуміла, що це за ним. Міні теж відчув, що його дитинство закінчилось, тому жалібно заскиглив і заховався у глиб картонної коробки, але цікавість брала своє. Він злякано виглянув з-під неї на хлопчика, який простягнув до нього руки і радісно посміхнувся. Спочатку злякався та, коли малий взяв його на руки і ніжно погладив, притулився мордочкою. Повірив, бо руки були теплі.
- Тато, берем цього цуцика. Я його уже полюбив. Буде моїм другом..
- А , коли виросте, то буде дуже сильним і завжди захистить тебе, - додала господиня.
- Яка це порода? - запитав тато хлопчика ,- морда у нього така , як у боксера, а голова якась квадратна, ніс аж надто приплюснутий і вуха сумнівні... Це часом не двортер’єр ? Напевно не з чистокровних?!.. Мабуть ваша дама вибрала не того кобеля, тому ви дешево продаєте, аби збутися…
- Ваше право купити, а моє продати,- обірвала господиня. - Я ж вам силою його не пхаю... Цуцик ще малий, порода підбультер’єр – вольовий, дружній, впертий, але потішний. Коли буде рости з вашим сином - розважатиме, а виросте, захистить від нападників, бо вони сміливі. Життя віддадуть за друга. Тільки їх треба розумно тренувати, вони тямущі. Та ви подивіться на очі, які вони в нього великі й розумні! - прихвалювала.
Хотів завити від жалю, лише, тихенько запищав. Глянув на господиню і з докором зітхнув. Чув з її слів, що мама втекла від неї і була не з тим, з ким треба. Втекла до того, хто припав до душі, бо хотіла стати мамою. Цуценят так швидко продавали, щоб спекатися „дворняг”, як називали їх після народження.
Дворнягою себе не відчував. Був подібний на маму. Красиву, сильну. Мав такий окрас шерсті, як у неї – кава з молоком і біле пасмо на лобі.
Лежав у хлопчика на руках, а в голові пробігали спогади дитинства, як мама обожнювала його. Годувала, ніжно облизувала від мордочки до вух, чухала язиком хребет і чистила коротку шерстку. Він дуже любив спати біля її теплого животика. Відчував мамине солодке тепло, що розповзалося по тілу й заколисувало. Мама Діка вміла весело гратися. Він бігав навколо неї, перевертався з братами, хоча не був бистрим. Дурів від радості, покусуючи її за короткі вуха. Хапав за куций хвіст, тікав і знову повертався до гри. Думав, що так буде завжди, але настав час прощатися.
« Мамо, я вже ніколи тебе не побачу…” - заскиглив голосно.
.У малого цуценяти жило два великих бажання: перше – залишитися назавжди з мамою і бути з нею поруч все життя. Друге – хотів, щоб цей хлопчик став для нього справжнім господарем, а він йому вірним другом.
Діка била лапами у двері, ричала, скиглила крізь сльози за своїм останнім сином…
Володя заховав цуцика в пальто і поніс до машини.
- Тату, він класний! - впевнено сказав малий.
- Добре, але щоб ти доглядав його, гуляв з ним, тренував...
- Я буду доглядати…
- Поїхали! - тато завів мотор і машина рушила.
Його назвали Скіфом. В цьому імені було багато гарного змісту: мудрий, сильний, безстрашний захисник. Скіф мав підтвердити і доповнити все це своїми вчинками.
Важко звикав до нових господарів, але коли був поряд Володька, все давалося дуже легко і він поволі прижився в новій сім’ї.
Ріс у теплі. Завжди був ситий. Квартира велика. Простору для біганини по кімнатах вистачало, але існувала заборона батьків. Та він швидко навчився не слідити на килими. Просився гуляти. Зранку виводив господар, а після обіду Володька, як тільки прибігав зі школи. Скіфа полюбили всі товариші Володьки, а він їх. Весело грався з ними, приносив палки, тарілку і дуже радів, коли вони його хвалили. Знав, що треба сидіти в коридорі, бо прийде мама і, якщо побачить його в кімнаті на килимі, поруч з Володькою, зразу ж відправить в коридор, у велику коробку з-під плазмового телевізора.
Він мав спати там до ранку, поки не покличуть гуляти. Дуже незлюбив цей сховок. У ньому було душно й самотньо. Коли згадував своє дитинство, зразу ж заспокоювався і засинав. Володька обожнював Скіфа. Частував солодким, ковбасою, коли сам був дома. Дурів з ним, бігав по квартирі й обнімав за голову. Це був справжній друг. Скіф почувався щасливим і від радощів голосно гавкав. Намагався зловити його за штани, ховав тапки і швидко скидав з ніг шкарпетки. Та, найбільше подобалося качатися з Володькою по траві. траві.
Скіф виріс високим і сильним. Йому купірували вуха і хвіст. Було страшенно боляче, але найбільший був біль тоді, коли лікар сказав.
- Ваш Скіф - не чистокровний. У кінологічний клуб його не приймуть. На змагання і виставки теж. Я лише видам йому собачий паспорт, але з ним за кордон не пустять….
Тато хлопчика страшенно розгнівався і, навіть, кричав на Володьку, що це він у всьому винен. Чув як голосно переконував його, що цього «двор-тер’єра» треба позбутися. Володька плакав. Пригортав Скіфа до себе і перечив батькові..
- А давай подаруємо його комусь з твоїх друзів… - запропонував тато. Хто його любить?
- Всі люблять, але я його нікому не віддам! - крикнув у розпачі хлопчик і заплакав ще голосніше.
- Не реви, ти ж мужчина. Купимо тобі в кінологів справжнього, породистого. Ще красивішого. Він буде ходити у спеціальну собачу школу вчитися. А як виросте, будеш їздити з ним на змагання за кордон, ходити на бійцівські собачі бої… Навіщо нам дворняга?
- Не хочу іншого! Я його люблю, це мій собака! - Володька вибіг із Скіфом з квартири і погнав на гору Мадери, яка знаходилася біля їхнього будинку. Висока і простора, нагадувала величезний монітор, з якого було видно місто, Високий замок. Обоє мали місце, де любили довго сидіти, дивитися вдалечінь . Володька плакав і пригортав Скіфа до себе.
- Скіфі, запам’ятай, я тебе ні на кого не проміняю, бо це буде називатися – зрадою»,- шепотів йому на вухо.
Скіф все розумів і злизував солоні струмочки, щоб ніхто не бачив, адже його малий господар – справжній мужчина. Враз відчув, що став дорослим псом, який все розуміє, тільки не вміє говорити…
