Кицька сиділа на землі і мила лапку. Примружила одне око, а іншим спостерігала за непроханою гостею. Що за одне? Звідки взялось? Хм.
Киці таке не подобалось – щоб в її володіннях лежали різні там посторонні.
Темрява липка. Темрява бридка. Темрява може булькати і гойдатись. І дряпати очі. Чиїсь очі. Напроти. Чи не очі?
Щось світиться. В тій темряві щось світиться. Марта втупилась у дві жовті цятки, вхопилась за них поглядом, як потопаючий хапається за соломинку. Головне – не втратити їх. Ці цятки. Головне – не загубити.
Бо тоді все.
Кінець.
Хочеться пити.
І в голові гуде, як у вулику.
Марті зле. Марті дуже зле і недобре. Кожна клітинка тіла болить. А ще ниє всередині і страшенно нудить. І ще Марта не знає, де вона. Пахне чимось кислим. Підлога холодна і дуже жорстка – щока аж пече. Кап…Кап…Кап… Вода? Тут є вода? Знайти б її, бо в роті пересохло. Бодай краплиночку. Знайти. Дві жовті цятки гіпнотизують. Марта не сміє навіть рухнутись – боїться їх втратити. Але спрага… Спрага дереться горлянкою і чухається колючою спинкою об язика. Дуже хочеться пити. Страшенно хочеться пити.
Марта кліпає. Принаймні, їй здається, що кліпає – в темряві і не розбереш. Раптом дві жовті цятки зникають. Просто зникають – і все. Марта відчайдушно намагається знайти їх поглядом – але марно. Їх нема. Пропали. І…і вона пропала. Про…па… Провал.
Свідомість – хитра зараза. Ходить біля носа, махає білою хустинкою – і не йде до рук. Марта як в прострації. Нудить, в голові все перемішалось і страшенно хочеться пити.
Шурх-шурх-шух… Чиїсь лапки дріботять зовсім поруч. Просто біля обличчя. Щось холодне торкається носа і Марта здригається. Холодне зникає, але тут щось схоже торкається ноги. Потім руки. Писк. І ще. Ой… Треба звідси… йти… Смикає ногами і руками, щоб відігнати оте «щось» і намагається роззирнутись – куди йти?
Два вогники виникають зовсім поруч. Блим…Блим…Це що, галюцинації? Чи…вона вже мертва? А мертві можуть відчувати біль? Бо болить все. Здається, навіть кінчики волосся – і ті болять. Але треба… Треба йти. Спробувала встати –і впала на підлогу. Ні. Не може. Голова тяжка, як гарбуз. І тіло все… І нудить… Піднялась на лікті, глибоко вдихнула – давай, Марто, ти зможеш! – поповзла. До вогників. Чхати, що це. Головне – вони живі. Головне – вони є. Треба повзти.
Та вогники не піддаються. Вони то зникають, то з’являються – але не даються. Марта розревілась від образи, болю і відчаю. Сльози в’їдаються у щоки, печуть вогнем, скрапують на руки, але продовжує повзти. Знає – впаде зараз – і здохне тут. Здохне, як…як… як тварюка. Її ж і кинули тут – здихати. А вона…вижила.
Вогники блимнули – і зникли. Натомість жінка помітила смужку світла. Вона була тоненькою, як стрічечка – але була. Марта щосили поповзла туди, до світла. Щось там є. Як не вихід, то бодай…щось. Бодай здохне біля світла, а не десь в темряві. Підлога боляче дерла шкіру. Лікті, здавалось, вже стерті до кістки, як не далі – але Марта вперто продовжувала рухатись. Щось там є… Там…є…
Скільки здолала – не знала. Здалось – кілометри. Волосся падало на обличчя, волосся чомусь мокре і пахло залізом. Світло тепер десь вгорі. Вище. Долонями намацала сходинку. І ще одну. І ще. Сходи вона не здолає. Не зможе.
Ти мусиш, Марто. Мусиш. Стогін вирвався з грудей і покотився назад, в темряву. Жінка рухалась вперед. Повільно, чіпляючись пальцями за бетон. Перетягала неслухняні ноги – і знову пальці в нову сходинку мертвою хваткою. Знову. І ще. Вічність повзла. Плакала. Стогнала і гарчала, як тварина. Але все одно повзла. Нарешті двері. З-під них світло пробивається. І звуки чути. Там життя. З останніх сил налягла руками на двері, але вони прочинились хіба на трохи. Далі не підуть - їх не пускав ланцюг, накинутий з іншої сторони. Марта знову надавила – але безрезультатно. Відчай, злість, розчарування накрили жінку з головою. Все намарно. Все… Сили раптово покинули, руки сповзли по металу дверей і тепер тим, як провалитись у прірву, почула над вухом тихе:
- Мяу…
Дарка йшла додому. Гордо це звучить – з роботи. Пройшов неповний тиждень від того часу, як переїхала у Франківськ, а вже знайшла роботу. Перші вихідні були жахливими і моторошними – згадувати не хотілось. Тихий шепіт, голос Миколи, його регіт вчувався всюди. Запах горілого. Крик. Стогін.
Тікала межи люди, бродила в парку, по вулицях, сиділа на лавочці біля озера до пізньої ночі. Тоді поверталась у квартиру, вмикала всюди світло – і залишалась сам на сам із своїми демонами. Микола був поруч. Микола жив у ній. В голові. І то було найстрашніше. Вигнати його із своїх думок, заборонити собі думати про те, що вона зробила - то було неможливим.
В неділю вдягнулась в найкраще з того, що в неї було, пішла до церкви, але… так і не змогла зайти всередину. Грішна. Вона грішна. Дуже грішна. Стояла біля воріт, опустивши голову, і плакала. А коли почали озиратись люди – втекла. І знову до ночі бродила по місту, вдивлялась в очі перехожих – а сама зможе так? Безпроблемно сидіти, сміятись, не озиратись? Зможе?
Ввечері прийшла додому, взяла газету, пообводила всі оголошення, які більш-менш підходили, а назавтра із самого ранку сиділа з телефоном в руках. З третьої спроби пощастило – в супермаркет недалеко від її дому потрібно було продавця-консультанта і Дарку зразу запросили на співбесіду.
Три дні стажувалась, і тепер її офіційно прийняли. Не вірили, що трудової нема, але, зрештою, ще молода жінка-директор махнула рукою і сказала, що все залагодить сама. І щоб вже – на повний робочий день. Повний робочий день! Щастя. Це-щастя. Вперше за дуже довгий час йшла замучена, але щаслива.
Все. Буде. Добре.
Муляла, як незручне взуття, думка, що зарплата невелика, але…руки-ноги є, здорова – хіба не знайде чого кращого? Знайде. За думками незчулась, як дійшла до будинку. Зайшла у під’їзд, перевірила поштовий ящик, повитягувала звідти всі рекламки, запхала їх до пакету з продуктами, почухала за вухом якесь руде кошеня, що взялось не знати звідки і почало тертись об ногу. Вже хотіла йти далі, але погляд впав на двері, що тулились під сходами – вхід до підвалу. Глянула – і ноша впала на підлогу. З-під погано пофарбованих залізних дверей стирчала чиясь рука. Хоч освітлення у під’їзді і було поганим, але сумніву не було – рука.
- Ой, мамо… - Дарка розпачливо оглянулась – кого б…що б… Що робити?!
Кинулась до руки, торкнулась – тепла. Ну, слава Богу! Смикнула за двері, але ті не піддались – не пускав ланцюг. Смикнула ще раз – те саме. Тремтячими пальцями почала перебирати кільця ланцюга і раптом виявила, що колодка, яка теліпалась посередині, хіба створює ілюзію того, що підвал намертво зачинений. Насправді ж ланцюг зачеплений за гак, який вмонтованований у стінку. Дарка відчинила трикляті двері і впала на коліна біля жінки, що лежала долілиць на сходах.
- Пані… - Торкнулась її плеча. – Пані, ви мене чуєте? Пані!
Але та не реагувала. Дарка спустилась вниз на дві сходинки, обернула непритомну і жахнулась – все обличчя нещасної було покрите синцями. Точніше, воно і було одним суцільним синцем. У тьмяному світлі і взагалі здавалось чорним. Раптом жінка розплющила очі і щось прошепотіла.
- Що? – Дарка нахилилась майже до губ, але все одно не розібрала нічого. Тільки ледь чутний шелест. Але і він замовк – жінка знову знепритомніла.
- Ви…ви цей…Ви потерпіть, я… зараз, я… - і стала набирати номер «швидкої» на мобільному.
Скільки часу пройшло – Дарка не знала. Може, три хвилини. Може, вічність. Рахувала вдихи, видихи, тримала руку на пульсі – і плакала. І молилась, як вміла.
- Господи - Господечку, за що ж з нею так… Дай Боже, хай одужає, дай…Отче наш, іже... Ой, Боже - Боже, її ж так як і мене… На небесах, нехай святиться… Ой, мамо моя, грішна я, грішна, а що ж оце…як оце….
Вухо вловило звук сирен, який все ближчав і ближчав. Вже за хвильку до під’їзду зайшла немолода лікарка, глянула на Дарину, яка так і сиділа на підвальних сходах, тоді на невідому, обернулась і крикнула комусь надвір:
- Санич, ноші бери! І цей, дзвони до Анатоліча, тут стопудово кримінал!
Далі все для Дарини було як у тумані. Запитання, адресовані їй. Вона щось відповідає, ту жінку вантажать на ноші, несуть, вона – поруч. Вона боїться, щоб… Пакет за підлозі і три помідорки випали з нього. Сусіди, що висипали із квартир просто у домашніх капцях і халатах, стоять перед під’їздом, перешіптуються, заклавши руки. Сонячне світло, що довбеться в очах і дратує. Руде кошеня треться об ноги. Незручне сидіння, але - байдуже. Головне – непритомна жінка, розпластана на ношах. Її рука, що раз за разом безвільно падає і гойдається, як маятник. Сирена.
Чути матюки водія.
Наманікюрені нігті – обломані, обдерті.
Їх підкидає на ямах.
Автомобільні гудки.
Її волосся – розпущене, брудне, все у крові.
Одяг, що більше схожий на лахміття.
Кров всюди.
«Приймальне відділення».
Червоний колір.
Лікарня. Метушня.
Хтось просить зачекати і силоміць садить на стілець у коридорі. Запитання. Відповіді. Запитання. Хтось простягає склянку води. Хтось трясе за плече. Лікарня. Лікарня. Синці. Миколине обличчя – перед очі.
- Ш-шо, сук-ко?! – Шипіння у вуха. Затуляє руками – не помагає. Воно в ній. Плаче, витирає рукавом носа. Хтось каже:
- Шок. Таке буває. Йдіть, пані, додому.
То до неї? Додому? Дім? Де?
Вийшла з лікарні, вхопила свіжого-свіжого, як перемитого повітря і лише тепер зрозуміла – м’який вечір поступився місцем ночі. Та впилась казна-чого і бродить напівп’яна містом, регоче, як безсоромниця та пісні сороміцькі під ніс мугикає. І сипле зорями туди-сюди, як ото добрий господар зерном з міха – сійся-родися, жито-пшениця… А ті і раді - чіпляються за гілля дерев, за антени, у вікна стукають і летять далі – проростають в небі близькому-близькому, помережаному дротами, як павутиною.
Дарка постояла на ганку, обхопивши себе руками і намагаючись бодай якось привести думки до порядку. Але в голові гуло, як у вулику і думати просто не моглось. Зрештою вирішила просто поїхати додому. Але… де вона? В якому районі міста? Постаралась напружити пам’ять, але пригадати ніяк не виходило. Сюди ж приїхала швидкою, а назад як? Вирішила перепитати в якоїсь лікарки, що якраз вийшла з лікарні.
- Далеченько, дівчино, ваша вулиця! Не знаю – буде ще пижик якийсь хоча б до центру, чи ні. Мав би бути, але то ж наші водії, вони хочуть-їдуть, хочуть – ні… - Лікарка витягнула із кишені сигарети, запальничку, затягнулась і оперлась на поруччя. - Але я б не радила вам ризикувати. Беріть таксі. Щось наш тихий Франківськ стає все небезпечнішим. Он привезли щойно жінку – побили, скоти, зґвалтували, а потім кинули в якомусь підвалі смердючому Господи, що ж то коїться? Скільки роблю тут – а все не звикну…
Дарка аж підскочила.
- І що…та жінка… буде жити?
- Та буде, де вона дінеться! Ніч в реанімації побуде, поспостерігають, а далі відправлять в травматологію, певно. Або в хірургію.
- А куди відправлять? Не знаєте? – Дарка оперлась теж на поруччя і заглянула в очі співрозмовниці. Та зміряла поглядом:
- А вам що до того, куди її переведуть?
Дарка знітилась.
- Та я…ну…Я її знайшла, то хотіла би…десь провідати.
Лікарка усміхнулась і знову затягнулась.
- А-а, то ви і є та сама геройка! Молодчина, не розгубились!
- Та я не геройка, я… - Дарка почервоніла і вже пожаліла, що бовкнула зайвого.
- Ну, сонце, як не геройка? Не кожна жінка змогла би діяти адекватно в такій ситуації. Більшість би почала репетувати на цілий під’їзд, або знепритомніла би, або взагалі - вдала б, що не помітила. Тому ви завтра краще не приходьте ще – не знати, що там і як буде. А потім, - лікарка витягнула із нагрудної кишені візитку і простягнула Дарці. – Можете подзвонити мені за ось цим номером і якщо буду знати щось конкретніше – скажу. Але, думаю, вам ще доведеться із нашою мілі...тьфу-ти, поліцією поспілкуватись.
- Добре, дякую… - Дарка взяла візитку і, попрощавшись, пішла на зупинку.
Чекати довелось недовго – за декілька хвилин приїхав її автобус. За пів години була біля свого під’їзду. Зайшла всередину, з острахом кинула оком на чорну діру підвалу – його, вочевидь, обнишпорили вздовж і впоперек та так і залишили незачиненим. Прошмигнула повз, застрибнула в ліфт, і вже під дверима квартири наткнулась на свій пакет – хтось із сусідів дбайливо все позбирав і поклав на коврик біля дверей. А поруч сиділо…те саме руде кошеня.
- Мяу! – Озвалось і потерлось ошелешеній Дарці об ногу.
- Ей, мале, ти звідки тут взялось? – Присіла і почухала тварину за вухом. – Ти чиє? Вибач, я не зможу тебе взяти!
- Мяу! – І блим очицями на Дарку.
- Ой, ні, не можу… - Дарка обережно відсунула ногою кошеня, підхопила пакет і відчинила двері. – Я не…
Не встигла договорити, як вогник шмигнув у квартиру і десь там принишк.
- Ну, добрий вечір, пане господарю! – Дарка вдавано пробурчала, зачинила двері і усміхнулась – цієї ночі вона буде не сама. Хай там що – вона щось вигадає, вона… Вона тепер не сама!
- Киць-киць!- Покликала і пішла на пошуки рудого чуда. – Ходи, вилазь, не буду я тебе виганяти!
- Мяу! - Почула з кухні, зайшла і мимоволі усміхнулась – її вогник сидів біля холодильника і кліпав жовтими благальними очицями.
