Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2518
Творів: 45399
Рецензій: 88837

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Соціальна драма

(не)нормальність.2

© Таня, 12-07-2018
Ба-бах.
Ба-бах.
Ба-бах. Серце, тихо. Не гупай так. Голосно.
Вдих-видих.
Вдих-видих. Швидше. Швидше. Швидше.  Ліс шепоче над головою свою прадавню молитву і благословляє ялиновими лапами по волоссі. Тиша белемкає ногами, гойдаючись на павутинні.  Земля ступні цілує  так, що аж пообмочувала до до колін. Байдуже. Треба йти.
Дарина завжди боялася темного лісу. Отого такого темного, де блудять поміж стовбурів примари,  де лісовики на пнях собі палиці  виточують і мавки дихають у спину.  Сьогодні дихає не мавка. Сьогодні дихає він. У спину. Холодним віддихом. Крижаним. Не можна баритись. Не можна баритись. Не…

До міста не йшла – бігла. Треба, треба, треба… Подалі від примар. А вони переслідують. Наступають на п’яти. Страшний крик вчувається, дзвенить у вухах. Нелюдський. Вона. Вбила. Ні-ні, не хотіла, не хотіла вона… так сталось.
Ноги плутаються, хочеться плакати, паніка, змішана із страхом, підступає до горла і  душить. Треба йти.
Не пам’ятала, як заскочила у місто. Йшла – і раптом зрозуміла, що вона під лікарнею. Прислухалась – тихо. Прослизнула в приміщення, вибігла на третій поверх, обережно відчинила прутиком двері. Прислухалась – тихо наче. Сплять.
Навшпиньки пройшла по коридору, прокралась у палату – фу-ух. Вона на місці. Сповзла на підлогу, обхопила коліна руками. Божечку, що ж вона натворила? Вбила. Вона вбила. Втупилась у вікно. Ніч потихеньку танула, світ за вікном перемальовуючи з темно-синього у сіре. В коридорі почулись кроки. Дарка схопилась на рівні ноги, кинулась перевдягатись. Одягнула нічну сорочку і втупилась в купку брудного одягу – його куди? Пошукала в тумбочці, витягнула пакет, засунула туди вітрівку, джинси і майку, поклала на ліжко під стіною біля подушки. Сама ж лягла і накрилась ковдрою до самого підборіддя.  
- Дарко -  Дарко, що ж ти наробила? – Прошепотіла і вкотре підступили. – Що ж ти наробила, дурепо?
- Ш-ш-шо? – Прошелестіло над вухом.
Здригнулась.
- Хто тут? – Оглянулась.
- Ш-ш-ша…
Вітер. Це всього лиш вітер. Це вітер. Вітер за вікном шкребеться. Заплющила щосили очі – треба заснути. Але сон не йшов. Сон бродив біля ліжка, заклавши руки за спиною і час від часу гладив по голові. Думки заплутались у голові величезним клубком, перекочувались, але жодна не чіплялась за свідомість. Дарка затрусилась. Що там, у селі? Знайшли? Загасили? Як воно там? Скрутилась клубочком під ковдрою і несподівано для себе заснула.
Прокинулась від чиєїсь присутності в кімнаті. Не побачила – швидше, відчула. Хтось тут є. Сидить і дивиться на неї. Різко сіла – ні, пусто. Нікого. Примарилось. Полегшено зітхнула. От же і приснилось їй. Що вона йшла в  село і… Ранок запалював свічки на деревах, сочився крізь бруднуваті шибки і лоскотав обличчя. Кинула поглядом на підлогу – і побіліла. На підлозі валялись брудні кросівки. Всі в траві і болоті. А на ліжку пакет.  Події минулої ночі навалились  так, що аж в голові закрутилось. Не примарилось, не примарилось! Вона дійсно там була. А ці кросівки… Треба щось із ними робити, поки ніхто не побачив. Зіскочила з ліжка, схопила взуття і розпачливо оглянулась. Чим відмити?! Ручка дверей опустилась – хтось зараз зайде. Кинула кросівки під ковдру, а сама сіла і склала тремтячі руки на колінах.
В палату зайшов Віктор Євгенович.
- Ну, як себе почуває хвора? – Сів поруч і усміхнувся.
- Добре… Дуже добре… Ви мене коли випишете? – Дарка вчепилась побілілими пальцями в тканину сорочки і намагалась говорити спокійно.
- Думаю, навіть сьогодні вже можна буде. Я дивився ваші аналізи – вас нема сенсу вже тут тримати, ви повністю здорова. От лише…
- Що?
Лікар зазирнув Дарці у очі.
- От лише я не знаю, що з вами робити. У ваші байки про те, що ви впали з дерева я не вірю. Писати заяву ви не хочете. Та і зараз пізно. Хоча побої ми зафіксували, так що…
- Я нічого писати не буду, Вікторе Євгеновичу! – Дарина спробувала усміхнутись.  – Не вірите – то не вірте собі, а я… Якось воно буде.
- Ви впевнені? – Встав, простягнув руку і витяг з  її розтріпаної коси соломинку. – О, а це звідки?
Дарка побіліла, але вичавила із себе:
- Не..знаю…Але я впевнена. Точно впевнена. – І забрала соломинку.
- Ну, дивіться. Як хочете. – Лікар пішов, але біля дверей оглянувся. – Дарино Іванівно, ви красива жінка! Ви дуже красива жінка! Не дозволяйте так із собою поступати. Оця тварина, що зробила таке із вами… вона не заслуговує на те, щоб ви були такою доброю. Він заслуговує на в’язницю.  А ви…заслуговуєте на краще.
- Дякую, Вікторе Євгеновичу! То ви мене сьогодні випишете?– Дарина почервоніла і опустила очі.
- Так.
- Знали би ви, лікарю, як я його покарала… - Прошепотіла до вже зачинених дверей. Тоді відігнала від себе думки – і взялась за кросівки.
Сяк-так відчистила їх, кинула під ліжко і знову скрутилась калачиком. Страшно. Ще раз повернулась до вчорашньої ночі і заскреготала зубами. Вона ж не винна. Не винна вона, не винна… Вона не хотіла! Точніше, хотіла, але передумала, а воно он як.
Але багато думати і мучити себе не дали – то санітарка приходила помити підлогу, то двічі – Віктор Євгенович, потім в палату когось підселили – Дарка навіть не познайомилась як слід, бо саме складала речі.

Зрештою опинилась за воротами лікарні. Тепер на автобус і додо...му. Немає вже в неї дому, сама дуже добре знає. Але їхати треба.
Пару хвилин автобусом – і вона вже на місці. Ловила співчутливі погляди на собі, червоніла, відверталась і кусала губи. Що там? Ще у вікно побачила згарище і затремтіла. Ні, вона не зможе…туди повернутись.  Але ноги понесли самі.
Дарка зупинилась біля хвіртки.  Хата стояла з чорними вікнами, з облизаними вогнем дверима, без даху, і…пуста. Як вишкрьобана зсередини. Деякі речі були розкидані по траві – мабуть, сусіди намагались бодай щось врятувати. На черешні гойдалась якась напівчорна шмата. І запах…запах гидкий і їдкий. Зайшла на подвір’я, сіла на перевернуту набік табуретку і втупилась у вікно кухні. Там…
Чиясь рука легенько торкнулась плеча. Дарка здригнулась, підскочила, але біля неї стояла мама.
- Бач, донечко, як воно… - І обняла доньку. А Дарка відчувала себе останньою паршивкою – мама їй співчуває, а вона… То все вона.

Наступні пару днів бігли в шаленому темпі. Вона залишилась в мами, разом із нею переносили те, що вціліло – не так багато, але все таки. В своїй стодолі надибала рюкзака і сумку, які, напевно, там забула в …ту страшну ніч і не наважилась забрати. Золото витягнула, а решту спалила тихцем за стайнею, коли допалювали рештки меблів. Дивилась, як вогонь жере речі і плакала.
По ночах загорталась у ковдру і тремтіла, як осиковий лист. Примари обступали її ліжко, примари лізли до неї, чіплялись за одяг і розсідались по кутках. Примари мали одне обличчя – Миколине і кричали тим звірячим криком, який ніяк не могла забути. Той крик вчувався повсюди. Дзвенів у вухах. Переслідував. Накривав і часом переходив у регіт – Микола сміявся з неї. Навіть з того світу він сміявся з неї. Затуляла вуха, зажмурювала очі, але не помагало – крик був всередині. Перекочувався в голові, як м’яч, бемкав об череп і розбивався на сотні таких криків. Намагалась молитись, але молитви плутались на язику, злітали незрозумілими перекручами. Крик різав ті молитви на шматки і ніяк не вдавалось зосередитись.  Заснути могла аж під ранок,  коли починали кричати півні. Але й тоді снилось щось страшне, чорне і незрозуміле. Кричала, зривалась – і вже не лягала, а бродила по хаті, як сновида.

Ганна дивилась на почорнілу, ще більше схудлу доньку – і лиш зітхала. Не могла зрозуміти – чого це раптом Дарка так стала горювати за Миколою? Ставився, як до худоби, а вона он як…Ні спить, ні їсть – чорна хмара та й годі.
Дарині співчували сусіди, жаліли і, коли бачили, то голосили більше, ніж вона. Приходила свекруха – чорна, як оте згарище і ридала в Дарки на руках. Та  гладила стару по голові і казала, що все буде добре. Хоча сама не вірила собі і думала – а що б сказала ця згорьована мама , якби дізналась, чого помер її син?
Приходили якісь чоловіки у формі, щось розпитували, Дарка намагалась брати себе в руки і відповідати спокійно, хоч трусило від страху – авось зрозуміють, що то вона… Але ті записували щось та  казали прийти опізнати і забрати труп. Мовляв, і так все ясно, чого він загинув – алкоголік заснув із сигаретою в руках. І досліджень робити не треба. Сусіди он всі як один кажуть. Та яке там вбивство, хто ж міг би на п’яницю зуб мати?  А ви, панянко, де були?
День міняв день, Дарина жила, як на автоматі, ходила в чорному, ходила чорна  і хотіла одного – щоб все це завершилось. Бо ще трохи – і збожеволіє. Від постійного мовчання, від співчутливих поглядів, від того, що правда б’ється-рветься назовні, а говорити її зась.
Тому, коли нарешті привезли закриту труну, відправили над нею панахиду і похоронили, Дарка прийшла додому і зітхнула з полегшенням. Її кат в землі. А  вона…вона вільна. І більше тут не залишиться. Тому зранку після похорону, попри Ганнині протести, продала Зірку, що її мама перегнала до себе ще тоді, як Дарка була в лікарні, зібрала речі в невелику дорожню сумку, яку знайшла на стриху і наступного дня, обнявши та обцілувавши маму,  поїхала першим же автобусом до райцентру. Там пересіла на автобус до Франківська і, поки їхала, вирішила нарешті подумати, як бути далі. Треба знайти роботу. Потім якесь житло. Чи навпаки? А де шукати? Як шукати? Треба на вокзалі купити газету. Там має бути хоча б щось. Може, знайде за сьогодні. Вона мусить знайти. Назад не повернеться.

ІІ.
Франківськ зустрів галасом. Таким сильним, що закладало вуха. Мурашник. Всі кудись біжать, поспішають, говорять по телефонах, гарчать автобуси по бруківці, шмигають машини туди-сюди… Божевільня.
Дарка колись була тут, в цьому місті. Пару років тому навіть тут жила. Та яких там пару років? Десь вже десять! Поступила на педагогічний, рік провчилась, а далі зустрівся на канікулах Микола…І як мама не просила – не послухала. Одружилась і кинула навчання. Собі на голову одружилась. Відігнала спогади – не час їм. Не час. Спогади в минулому. Ще в селі втовкмачила сама собі – не винна. Не винна! Не вбивала. Ну не вбивала ж…Сам! Сам...випив…і згорів… Сам! Тисячу раз прокручувала події, перескладувала їх, як пазли. Згодом повірила – сам. Так…простіше. Хоча  відчувала – гріх на ній тяжкий.

Підхопила сумку, купила газету і пішла  у  скверик біля вокзалу. Там бодай трохи тихіше.  
Оголошень про оренду квартир було дуже багато. Просто шалено багато. Але всі – з мобільними номерами. А телефона в неї нема. Колись був, але Микола пропив і… і більше не купляла. В селі нема потреби в телефоні. Зараз, мабуть, прийдеться купити. Порахувала в голові, скільки зможе заплатити – ну,  якщо брати простенький найдешевший, то вона може це собі дозволити - за Зірку виторгувала непогані гроші.

В мобільному салоні, який Дарка надибала по дорозі до центру, дівчинка-консультант щосили намагалась бути люб’язною, але розчарування від того, що першим покупцем є бідно вдягнена жінка, що купляє найдешевший телефон, приховати не вдавалось.
За годину Дарина сиділа біля Ратуші, тримала на колінах газету і кульковою ручкою обводила оголошення. Центр їй не підійде – дорого. Так само «пролітають» квартири біля університетів і коледжів. Це має бути щось на окраїні або там, де нема ніяких навчальних закладів. Кімнати в квартирах теж не підійдуть – жити з кимось не планувала і не хотіла. Хотілось трохи самоти і спокою. Так, щоб бути сама собі господинею.
Зателефонувала на декілька номерів,  і виявилось що деякі – це агентства, які хочуть половину, а той цілу суму місячної оплати, а деякі вже були зайняті. Як не крути, а липень надворі. Студенти і майбутні студенти вже відтепер собі шукають житло.
За останнім номером Дарці усміхнулась удача – приємний жіночий голос повідомив, що так, житло вільне  і це не агентство. Записавши адресу, номер автобуса тадетальні інструкції, як доїхати, в новенькому блокнотику, жінка підхопила сумку і пішла на зупинку.

Будинок знайшла легко. Набрала код, піднялась на сьомий поверх у смердючому ліфті і подзвонила у потрібні двері.
Чекати довго не довелось – Дарці відчинила мила невисока жінка років п’ятдесяти.
- Дарина?
- Так, доброго дня, я…
- Заходь, дівчино! – Господиня усміхнулась і пропустила всередину.
Дарина хотіла роззутись, але та зупинила її – мовляв, не треба - брудно.
Квартира була маленькою. Але хіба їй більшого треба? З меблів є все необхідне, хай старе, проте міцне і ремонтоване – зразу видно. Стіл, два крісла, шафа, ліжко, розкладний диван і дві тумбочки, на одній із них – старенький телевізор, на підлозі якийсь килимок – ото і все умеблювання кімнати. Найбільше тішило те, що в її домі буде вода. З крану вода. Що не прийдеться тягати відрами з криниці, не  треба гріти, щоб помитись, бо он стоїть нагрівач, особлива гордість Марини Анатоліївни, господині… Розуміла, що у місті всюди так, але не могла стримати дитячого захвату – в її домі буде вода!
Зрештою, коли оглянули всі закапелки, господиня запросила присісти у кухні за покритий клейонкою стіл.
- Ну що, Дариночко, як вам квартирка? Звісно, тут нічого аж такого нема, але… - Розвела руками і усміхнулась, мовляв, які гроші – такі і умови.
- Знаєте, а мені подобається! – Дарина усміхнулась до господині. – Навіть дуже подобається. Я, мабуть, тут залишусь.
- От і добре.  – Марина Анатоліївна піднялась і пішла в коридор. Звідти крикнула. – Зараз принесу договір, підпишемо і все, заселяйтесь! В мене син наполіг підписувати із жильцями договори, щоб потім нічого не було, ніяких претензій! Він у мене…Він у мене юрист у Києві, то і розуміється краще.  
- Ага.  – Бовкнула Дарка.
Жінка повернулась із двома аркушами. Один простягнула Дарці. Та взялась читати. Договір…право оренди…пеня…ага. Та яке там «ага»! Нічого не зрозуміла. Ну, майже нічого. Але уважно вичитувати було соромно – ще скаже господиня, що Дарка  придирається, тому підписала, віддала гроші за два місяці і один екземпляр договору,  навзамін отримала ключі і детальні інструкції, як користуватись бойлером, як закривати двері, коли заїдає – «ти отак, плечем і вгору – тоді попустить!», і як краще пройти до найближчого магазину.

Дарина залишилась сама. Пройшла у  кухню, сіла за стіл і втупилась у вікно. Все так швидко пройшло. Пролетіло. Ось вона ще у селі, прощається з мамою – і вже тут, у власній оселі на найближчі місяці. Сидить, дивиться на дорогу, що якраз шумить недалеко від дому, на дітей, що бавляться у дворі  і не знає, за що їй братись далі.
Цікаво, а як там, у селі зараз?  Мама, мабуть, щось закручує на зиму і плаче тихцем. Бо їй жаль, що дитина ось так.... але ж розуміє Дарку. Певно, молиться. Баба Ганка і баба Серафима сидять, напевне, під горіхом на лавці та обговорюють останні події. Коли ж то ще у селі була така благодать, щоб стільки всього нараз сталось?  Маруся, продавщиця у магазині, скрушно хитає головою кожного разу, коли розмова заводиться за пожежу і поправляє камізельку. А на згарищі, либонь… Ні-ні, не згарище, ні! Дарка схопилась за голову. Спогади навалились і її затрясло. Про згарище ні. Там…
- Ш-ш-ш… - Зашипіло над вухом і Дарка здригнулась. Примарилось, мабуть. Точно примарилось.
Раптом стало страшно. Дуже страшно. Наче хтось липкий і моторошний став позаду та дихає у спину. І труїть повітря своєю моторошністю. Воно теж стає липким і гидким. Ой, мамочко… Витягнула тремтячими руками  із сумки пару надійно захованих купюр, саму сумку кинула на підлогу, і, зачинивши двері, кинулась подалі – до людей.
Бродила містом. Вдихала його запах – суміш ароматів витоптаного і м’якого асфальту, автомобільних випарів, випічки з он тієї кондитерської і ще чогось менш приємного. Люди. Люди, люди…Здебільшого біжать. Поспішають. Заклопотані – жах. І в небо не глянуть. А небо чисте. Синє-синє, так би і надпити. Місто до неба лащиться, треться, як оте кошеня – аж іскри летять. Місто просить не молока – води. Хоч крапулічку. Хоч з долоньки небесної побризкати – охолонути трішечки би,  вмитися, бо – пече. І Дарку вже припікає – джинси парять страшенно,  липнуть до ніг, кофтинка на довгий рукав теж вся мокра. Зайшла в перший-ліпший магазин – і вискочила, як ошпарена. Ой, мамочко, ціни ж то які! Їй так ні на що не вистачить. Але і одягу треба.  По пам’яті забрела на ринок - нічим не краще, все те саме. Тому пішла по магазинах секонд-хенду.
Поміж людей добре. Хоч і товчуться, як ото курчата в клітці, але бодай думки, страхи і переживання залишаються десь далеко. Просто не можна думати про щось одне, коли тебе то ліктем під бік, то шпилькою на ногу.
Дарка вийшла з магазину із величеньким пакетом аж через дві години. Спершу злякалась сама себе – ніколи ж так багато одягу зараз не купляла. Але сума чеку заспокоювала – не так вже і багато витратила. Тому заскочила ще на продуктовий ринок, купила трохи овочів, олію, цукор, сіль, пачку чаю і невеличку хлібинку – та пішла додому. Так це незвично – йти додому у великому місті. Здебільшого  вона і була вдома там… Ні, не думати!Тепер її дім тут. А село залишилось в минулому. Ми-ну-ло-му. Крапка.

У квартиру зайшла спітніла, змучена, але щаслива. Залишила просто посеред кухні пакети і заходилась обнишпорювати всі шафки. Марина Анатоліївна казала, що основний посуд є, але що саме і де – Дарка посоромилась питати. В принципі того, що знайшла, їй мало би вистачити – пару тарілок, три чашки, дві каструлі, сковорідка, тертка і ще пару причандалів.
Взялась готувати обід,  запалила газ – і аж пересмикнуло: з вогню на неї дивилось перекошене обличчя Миколи.
Дарка стояла – і не могла відвести погляду від вогню. А видіння шкірилось, кривилось і дивилось просто на неї. Затрусились руки, підступив клубок паніки до горла – аж дихати не змогла.
- Неправда… - Прошепотіла до мари. – Не може бути… Господи, спаси і сохрани…
Заплющила очі, закусила губу – це їй тільки ввижається. Ввижається. Ввижається! Зрештою наважилась знову глянути на вогонь. Видіння зникло. Але страх не зник нікуди. Микола і тут її знайшов.

Пообідавши, взялась за прибирання. Бо пилюки було предостатньо всюди – видно, що ніхто не жив. Увімкнула телевізор, щоб перебити голоси сусідів за стінкою – і до глибокої ночі все мила, чистила, перекладала та складала. А ще в думках вирішувала, що ще треба докупити, скільки то буде коштувати і де знайти роботу. Робота – то найстрашніше, за роботу боялась найбільше, але що їй? Руки-ноги має, голова на місці – хіба нічого не знайде? Знайде.
Прибирати закінчила далеко за північ і зрозуміла, що спати їй прийдеться на незастеленому ліжку – постелі ж у неї нема! Але була настільки змученою, що сяк-так помилась, витерлась кофтинкою – рушника ж теж жодного! - і, щойно лягла, зразу і заснула.

Ранок ходив навшпиньки кімнатою. Заглядав у кожен кут, бавився на килимку, як дитя, сміявся і щипав сплячу за носа.
Дарка прокинулась від незнайомих звуків. Спочатку не второпала, де вона. Зірвалась на рівні ноги і декілька секунд  глипала по сторонах, панічно шукаючи відповіді. Вона…вдома. У Франківську. Зітхнула з полегшенням – таки не приснилось! Підійшла до вікна. Там сонно потягувалось місто, виборсуючись із сну. Ще рано. Дуже рано! Глянула на телефон – п’ята. Для неї то звичний час, а от місту, схоже, ранній і воно, біднятко, із шаленими зусиллями виповзає із-під теплої ковдри туману, витирає рукавом носа, плескає себе по щоках та бреде вмиватись. Дарка зачаровано дивилась крізь тонкий тюль надвір. Так незвично.
Навшпиньки пішла на кухню – люди знизу ж певно сплять ще. Заварила в  чашці чай, відрізала два шматки хліба, зверху поклала кружальця помідори і сіла за стіл. Їй треба подумати, що робити далі. Бо довго на тих грошах не проживе. Але думати не хотілось - дивилась крізь вікно, як прокидається місто. Гарно ж то як. Не втрималась, підхопила тарілку з канапками, чашку з чаєм і пішла на крихітний балкон. Чи то від висоти, чи то від холодного ще повітря дух захопило і навіть трохи запаморочилось в голові. Обережно поставила ношу на підлогу, витягнула з кімнати крісло,  всілась, тоді на коліна  взяла тарілку, чашку в руку– супер.
Не поспішаючи, пила чай, дивилась, як ранок розмальовує небо, прибираючи сірі кольори і думала – складала план на день. Роботу знайти треба в першу чергу. Відклала їжу, принесла газету з кухні – так-так, треба почитати, що там пропонують. Пропонували різне-всяке – значить, для її рук щось та й знайдеться. Не пропаде. Пообводила пару оголошень – туди подзвонить в першу чергу.
Поснідавши, Дарка ще довго сиділа на балконі – куди ж поспішати? Так і вічність сидіти можна – дивитись на голубів, що туди-сюди літають,як навіжені, розглядати вікна сусіднього будинку, рахувати літаки в небі і автомобілі на дорозі. Зрештою, сидіти там набридло, тому пішла в кухню, вимила посуд і взялась складати список того, що їй потрібно. Бо одягу вчора накупила, але не додумалась взяти зубну щітку, шампунь і ще купу речей. Розтелепа!  

Цілий день те й робила, що бігала туди-сюди. Принесе покупки, розкладе помітить, що щось таки забула – і біжить далі. Під вечір згадала, що хотіла шукати роботу. Глянула на годинник – половина п’ятої. Пізно вже.  Та й п’ятниця.  З понеділка і почне шукати.

Ніч заповзла у оселю, вмостилась на килимку посеред кімнати – ніяким віником не виметеш. Дарина сиділа на ліжку, вкотре переглядала газету з оголошеннями і краєм вуха слухала телевізор. Що ще можна робити в такий час  в місті – не знала. От була би зараз у селі… Подуло з відчиненого балкона і мурашки пробігли по шкірі. На мить здалось, що позаду хтось стоїть. Стоїть – і заглядає через плече, от-от торкнеться своїми лапами шкіри. Дарка зірвалась на рівні ноги – нікого.  Фіранка гойдається на вікні. Голуби туркочуть на балконі. Зверху сваряться сусіди. Збоку за стінкою сміється дитина. А вона сама. Сама! Нема тут нікого! Притулила руки до грудей – серце б’ється шалено швидко. І…і страшно.
- Дарко, дуриндо, не накручуй себе… - Сама собі прошепотіла і спробувала заспокоїтись. Це ж просто вітер. Вітер –і все. Вітер. Звичайний вітер. А не…
Лягла в ліжко, закуталась в ковдру і спробувала заснути. Та сон не йшов. Натомість прийшло   Миколове обличчя. Сам Микола.  
- Я ж тебе вб’ю, суко… - В голові зашипіли його слова.
Жінка сильніше зажмурила очі – Господи, порятуй від жахів!  Але жахи напосідали. Обступили звідусіль,  сповзлись із усіх закутків,  всілись зверху і розпочали божевільний танець в  Дарчиній голові.
Кулак.
- Сучка мала…
Біль.
Волосся на землі.
Капельки крові на підлозі. І на стіні три. Рахує.
- Шо ти собі думаєш, ідіотко?!
Перегар в обличчя.
- А-а-а…
Страшний крик. Не людський - звірячий.
Вона його вбила.
Ні…
Господи, ні! Вона…вона не хотіла вже, вона передумала, вона…
Щільніше закуталась в ковдру, скрутилась калачиком – ой, мамо, де ж ти?!  Сон не йшов. Сон десь блукав вулицями, ходив околицями, та її оминав.
І знову ті думки дурні… Тіні на стінах сплітаються в примари, тягнуться до неї своїми щупальцями-руками. Пробираються в голову. Там порядкують.  Регочуть. Гидко регочуть. Сховатися – та куди? Втекти. Куди?! Куди тікати від себе? Затулила вуха руками, щоб не чути страшного шипіння – а воно всередину дреться. Закусила до крові губу – лиш щоб не закричати.

Заснула десь під ранок і проспала до обіду. Змучені сни сиділи поруч – до голови не лізли. Та і чого там, в тій збідованій голові шукати? Від нічних жахів пуста-порожня, то хай хоч трохи відпочине.


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Avtor, 15-07-2018
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.88487982749939 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …
«Сліпі убивці» вигаданих і справжніх світів
«Сліпий убивця» Марґарет Етвуд — приклад «шизофренічного» наративу, у якому один герой розпадається …