Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2528
Творів: 45583
Рецензій: 89208

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза новела

СКНАРА

© Лідія, 06-07-2018
СКНАРА
                                                   новела
      Катерина  не любила зими. Треба було дбати про дрова, міряти довгими стежками дорогу до магазину, а старі ноги вже не слухали.
«Сьогодні таки піду до Гафії і запишу їй свою хату. Поговорю з нею про все, ще й поснідаю, бо вона ніколи не промине мене тарілкою теплого борщу, ще й дасть солодкого до дому», - говорила до своєї самоти, - а скриньку їй віддам як буду вмирати..."
Вона не любила це слово. Боялась не тільки вимовляти, але й думати про смерть. У руках затремтіла заповітна  скринька. Коли відкривала,  забувала про все. Старовинне золото, коштовності, обсипані дорогоцінним камінням і перлами, каратові брильянти блискотіли перед очима, гріли душу радісним світлом, за яким не бачила життя, людей  і бачити не хотіла. Обвела очима хату. Погляд злетів до вікна. Прислухалась, чи хтось не йде? Було тихо. Сховала свої дорогоцінності  під матрац і почала одягатись. Згадувала, і не один раз, як відібрала в польської графині її скарби, коли та виїжджала до Польщі після війни. І совість не гризла. Графиня була доброю жінкою. Нічого їй не жаліла і кожного дня  просила, щоб поїхала з нею до Польщі. Катерина  обіцяла, але добре знала, що та Польща їй до одного місця. «Совіти  мене  рухати не будуть, бо піду до них на службу. А в графині буду служити, доки не вмре, а шо потім? Гибіти до старості на чужому хазяйстві? Ні. Не поїду з нею, а от скриньку з треба в красти.  Та треба придумати : як?»… Нав"язлива думка запала в душу, - як відібрати скарби в графині?.Коли за нею приїхав брат, то Мариня так швидко й спритно все складала, що графиня поїхала в свій край з порожньою скринькою, оббитою дорогим оксамитом. А стара Мариніна скринька, де перекидалися шпильки до волосся, наповнилась дорогоцінним скарбом. Її скарбом. Раділа, що в одну мить стала багачкою, Марією Павлівною, а не служницею, якою все життя помітали. Високомірна і горда, жила оманливими планами, які так і не здійснила. Залишилася сама зі своїм багатством до старості, де хвороби і самотність скорочували дні.
“Я вже йду до Гафії, бо мерія знесе будинки і буде будувати дорогу, то мені випаде маленька квартирка, а з Орисею і Романом дадуть велику... Нехай молоді мають, а я коло них... На той раз Гафія мусить мені ще раз повірити. Ну, обіцяла... Ну брехала.. Та ж я стара людина, треба то розуміти... Застогну, заплачу і буду старатись аби таки переконати її. А як прийде нотаріус, то я лише дам свою згоду, бо хто його знає як вони будуть мене утримувати?...
А може голодом заморять?.. Або Роман, лікар, дасть мені замість укола з вітамінами - трутку, а людям скаже, що стара померла своєю смертю?...Йой, все може бути...”
Мариня здригнулась. Згадала застиглі сльози в очах сусідчиної доньки, яку вигнала з чоловіком посеред осені з хати, бо їй не сподобалось як вони любляться. Не могла пережити, коли вони купували солодощі, ділилися з нею, а вона не брала і обзивала їх марнотратниками.
- Дороге їсте нині, а завтра голим задом будет світити, бо грошей весільних вам не стане….
Орися збиралася мовчки, а Роман кинув на прощання, що вона ніколи не була молодою, щасливою, тому нікого не любила, а тепер нікому не потрібна.
- Не правда!.. - кричала Мариня і махала руками, - ви ще до мене на колінах прилізете, - трясла нервово головою. - Та я вас не прийму!.. Лють аж пекла під ямкою, бо вони, замість того, щоб впасти в ноги й просити, - обернулися і пішли... Романові слова боліли довго. Що він знає про неї? Як може таке казати?
Любила і Мариня свого Мирона. Він був музикантом, талановитим, гарним хлопцем. Високий, ставний красень не мав гроша за душею. А їй, багатій,зі скарбами польської пані, не пасувало міняти свій маєток на його талант, красу і бідність. Хотіла грошей, багатства і це бажання було сильніше за любов.
Кожного дня потішила себе перед дзеркалом золотими прикрасами, діамантами, які переливались різноманітними кольорами і ніколи не думала, що вона стане заручницею камяного багатства. Вела подвійне життя, а час біг і не вертався, як ніколи не вертається вода у те джерельце, з якого витекла.
Заховала скарби під матрац ліжка і почала одягатись. Та, враз, відчула важкість в ногах. Тіло не хотіло її слухати. Ледь вийшла з хати і подибала до Гафійчиного двору. Здивувалась, що брама сусідки широко відкрита. На подвір’ї ні курки, ні гуски і Бурко не гавкнув. Мариня поспішила до дверей. На стукіт ніхто не відповів. Оглянулась і побачила як сусіди, навпроти, вантажать на машину меблі.
- А де Гафійка? – ледь витиснула слова до Євдокії, яка насмішкувато дивилась на неї.
- Де? Де? А ви не знаєте? Вдаєте наївну? Вона вам нічого не казала?- усміхнулась лукаво, - нам квартири дали, а. ви до хати нікого не пускали, не підписали документи, то теперка думайте, в якому пристарілому домі будете зимувати... Такій скнарі як ви, так сі належить... Ха-ха-ха…
Мариня відчула як терпнуть руки, деревеніють ноги. Схопилася за паркан і ледь пересувалася до своєї домівки. Страх і розпач обсипав плечі шпарким потом. Темінь застеляла очі, запекло вогнем біля серця.
“Пити хочу, пити,.." - промовила сухими губами і впала на ліжко. З-під матраца вигулькнула деревяна скринька і голосно гупнула на підлогу. Діаманти розсипалися по дубовому паркеті, закружляли у дикому танці під променями осіннього сонця. Раділи, що, нарешті, отримали волю.
* * *
- Валька, поть сюда! – крикнув з порогу бомж, - я тутка шось знайшов, - махав рукою до своєї подруги по біді, - глянь, баба мертва на ліжку, а на підлозі якісь брошки валяються! Диви, скільки тут добра!.. Стара була багатою…
Валя швидко зібрала діаманти і закрутила їх у брудну хустину. Заховала за пазуху і почала збирати все, що потрапляло під руку в старі сумки. Вова зігнувся під тяжкою ношею і поволік добро у хащі лісу. Валя побігла в іншу сторону. Враз відчула, що сьогодні їй з ним не по дорозі. Знала, що це коштовності, адже мала вищу освіту та життя зрадило її. І не один раз.
Тепер все зміниться, адже доля дала їй ще один шанс...

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 06-07-2018
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.98662900924683 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …
«Сліпі убивці» вигаданих і справжніх світів
«Сліпий убивця» Марґарет Етвуд — приклад «шизофренічного» наративу, у якому один герой розпадається …