Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2518
Творів: 45399
Рецензій: 88837

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Постмодерн

PushЧа

© Олександр Ластовецький, 05-07-2018
– Панночко, Ви мене розумієте? Я замовляв у вас пурпурову краватку! ПУР–ПУ–РО–ВУ! А ви мені прислали якусь вульгарну червону. Як це у вас тільки такий колір? Я бачив на сайті фото саме пурпурової краватки. Яка ще кольоропередача монітору? Не виправдовуйте свою помилку якимось відмазками! Мудаки! – в слухавці вже ритмічно лунали короткі гудки. Я було зібрався, з пересердя, пожбурити з усією сили iPhone на стіл, але вчасно второпав, що я в кабінеті один. Тож, за відсутності глядачів це немає сенсу.

Замість цього я відкрив сповіщення в смартфоні. Facebook люб’язно нагадав, що сьогодні свій день народження святкують троє моїх друзів. З одним ми познайомилися на професійному тренінзі, минулої зими. Є така специфіка тренінгів – після їх закінчення додавати один одного в друзі, навіть якщо впродовж нього не обмінялись жодним словом.  Така собі ілюзія соціалізації та хоч якась користь з тренінгів. Другий – мій однокласник. Він одружився на своєму шкільному коханні й зараз мав вже трьох дітей. На фото він виглядав чи не вдвічі старше за мене. А як він виглядав в житті – навіть не уявляю. Після випускного ми жодного разу не бачились.

Третя – спокуслива дівчина в купальнику. Я не знаю хто це, вона сама додалась бо у нас було багато спільних друзів. Певно бот. Але світлина красива, тому саме її я вирішив привітати. «З днем народження! Віри, добра і натхнення» – швидко набрав в її профілі. Поміркувавши я добрячи здобрив допис смайликами та емодзі, а потім скопіював і розіслав в профілі інших іменинників. Що мені шкода, дійсно?

Та все одно, день був безнадійно зіпсований. Я вкинув щойно розкритий набір краваток у смітник. Інтернет–магазини з їх неможливістю своїми очами роздивитись і помацати товар  колись мене доконають. Але шопінг–моли, з їх купою нав’язливих продавців, що незважаючи на повну відсутність смаку намагаються давати поради – ще гірше. Та надія ще є. В шафі поміж старих папок зі звітами лишалось півпляшки Chivas. Ось, що мені зараз потрібно.



Офіціант розлив залишки віскі у склянки і запитально подивився на нас:

– Повторити?

– Ну звісно, – Остап вже не зовсім чітко артикулював приголосні, але офіціант, як справжній професіонал, його зрозумів.

Ми сидимо в нічному клубі, зважаючи на будній день людей тут не багато. Переважно студенти з дальнього закордону та їх симпатичні супутниці.

– Ні, ну ви тільки подумайте, вони, замість елегантної пурпурової краватки, прислали, якийсь, бляха, червоний піонерський галстук. Куди я в ньому піду?

– Дарма ти так, червоний – колір пристрасті. – парирував Алекс.

– Хіба що у дешевих мильних операх чи провінційних глянцевих журналах.

– Ну аякже. Дімон у нас естет. Йому й одяг потрібен статусний і дівчина відповідна. Перша ліпша студентка, яка погодиться їхати до нього одразу коли він покаже виписку зі своєї кредитки, для нього не варіант. Вона має повестись саме на краватку, а ще, як мінімум, розбиратись у тонкощах англійського етикету і відрізняти Вівальді від Бетховена.

– Слухай, от давай ти не будеш іронізувати. По–перше, немає англійського етикету. Він універсальний, як мінімум, для всієї Західної цивілізації. По–друге, відрізнити Вівальді від Бетховена – дуже просто, і це не є показником високої культури. Перший писав сольні інструментальні концерти і концерти для струнних оркестрів, а другий – для фортепіано та симфонічного оркестру. І по–третє, ти знаєш, що в голландських борделях кобіти проходять щомісячний огляд у венеролога?

– Тепер буду знати, а що?

– А те, що зняти шльондру в Амстердамі набагато безпечніше ніж знайомитись з дівчиною в цьому клубі.

– Дімич, ці всі шльондри це вчорашній день. Зараз технології досягли такого рівня, що секс буде необхідний людям лише для розмноження. – вклинився в розмову Остап, – Та й зважаючи на можливість штучного запліднення  це теж не особливо важливий аргумент.

– Так–так, звісно. Я теж заходжу на PornHub, але ж іноді хочеться відчути тепло людського тіла, ненав’язливого спілкування. Задовольнити свій інстинкт мисливця, врешті.

– Та до чого тут порно?! Нинішній рівень технологій дозволяє запускати такі проекти, що симулюють не лише фізіологічні відчуття, а й соціальні аспекти. При чому і перше і друге на неймовірно високому рівні. Я на BuzzFeed читав про американські стартапи в цій галузі. Є одні хлопці на Гавайях, котрі зараз просто рвуть ринок. Спробуй, я тобі кажу, не пошкодуєш.

– Та це якийсь развод. Впарюй його комусь іншому. І чому на Гавайях, а не в Каліфорнії? Що в американських айтішників змінилось місце сили?

– Яка нахєр різниця, на Гавайях чи в Каліфорнії?! Хоч в Жмеринці, головне, що це круто. Ти спробуй спочатку, а потім вже кажи развод чи ні.

– О, почалось, типу “Купи слона”. Геть!

– Та я тобі кажу я сам спробував і офігів. Давай я тобі встановлю прямо зараз, там є безкоштовна демо–версія. Не сподобається – видалиш.

– Ти ж не заспокоїшся поки не досягнеш свого? Давай тоді, тільки залиш вже мене в спокої. – я запустив iPhone по глянцевій поверхні столу і він м’яко впав в долоню Остапа. – Тільки не здумай ставити мені якісь свої шпіонські проги. Я перевірю!

Остап дійсно крутий айтішник і розбирається в технічних новинках. Свого часу він вдало вклався у Bitcoin, коли він коштував якихось пару сотень баксів, і ніхто це не сприймав серйозно. Може зараз і я встигну вписатися в тренд?



Дзвінок будильника безжально ввірвався у мій важкий але глибокий сон. Всі, хто використовує соціальні мережі для самоосвіти знають, цю мелодію як «Танго смерті» під яке нацисти катували євреїв у Львівському концтаборі. І лише найдопитливішим відомо, що це Palladio написана британським композитором Карлом Дженкінсом через півстоліття після закінчення війни. Втім це компенсується тим, що під неї я кожного ранку отримую свою маленьку порцію тортур. Голова пульсує зсередини тисячами атмосфер. в роті стояв неприємний смак, а ще в останні місяці я почав відчувати де в мене знаходиться печінка.

Як завжди запізнююся. Тому не розігріваючи хапаю пару шматків вчорашньої піци. Вона вже засохла, та й після вчорашнього їсти не хочеться. Зголоднію я ближче до вечору. Зараз найголовніше поповнити водний баланс організму. Тому дістаю з холодильнику пакет грейпфрутового соку і з ним рушаю на роботу.  

В ліфті зриваю кришку і жадібно  припадаю до нього. Терпкий прохолодний смак розлився всередині і приніс розуміння, що життя все ж таки не єдина суцільна мука. Аж тут ліфт зупинився і увійшла вона. І я зрозумів, що за певних обставин, воно може навіть приносити задоволення. Розкішна білявка в джинсових шортиках та обтягуючій маєчці. З тонкими виразними губами та азійським розрізом очей. На повідку вона тримала маленьку коричневу собачку породи ші–тсу. В рожевому комбінезончику та дбайливо заплетеною короткою косичкою.

Справжній джентельмен має вміти заводити розмову про погоду, коней і зброю. Я джентельмен лише на третину, тож спромігся лишень на невиразне:

– Дуже погожий ранок, сподіваюсь що і вдень не дуже пектиме.

– Так, – чемно усміхнулась вона.

З такою посмішкою промоутери на виході з підземного переходу вручають листівки. Нічого хорошого чи поганого вона не означає. Ліфт вже зупинився, дівчина почала спускатись сходами і кудлата собачка бігала колами навколо неї. Треба було якось рятувати ситуацію. Вона вже виходила з під’їзду, коли я вирішив піти на відчайдушний у своїй банальності крок.

– Така симпатична. Як її звати? – вказав я очима на собачку. Дівчата зазвичай дуже люблять коли хвалять їх волохатих подружок, а компліменти для них сприймають на свій рахунок.

– Кайса, – вона й справді вже стала дещо привітливішою.

– А Вас? – я сів навприсядки, а нахиляючись насолодився як сонце грає бліками на гладеньких білих ніжках.

– Каріна.

– Яка пухнаста, – гладив я роздивляючись педикюр на тонких акуратних пальчиках Каріни. Чотири маленькі рожеві цяточки і одна побільше.

Собачка певно це помітила і роздратовано чхнула.

– Люблю таких милих тваринок, – підіймаючись мовив я, – У мене теж є такий самий, звуть Хескі, три роки вже, – вигадую на ходу.

– Справді? Дивно чому ми раніше ніколи не бачились?

Дійсно дивно. Як я міг раніше не помічати такі груди.

– То треба буде якось разом погуляти, познайомити їх. Вас кудись підкинути?

– Та ні, дякую. Ми тут гуляємо. Дякую.

Двір був рясно заставлений автомобілями, деінде виднілись острівці трави та чахлі дерева. Де тут можна гуляти? Хоча це не моя справа.

– Ну тоді я побіжу. Бувайте.

– На все добре, – помахала вона рукою.

Неймовірна дівчина. Звідки такі беруться в наших широтах? Такі зазвичай водяться в Маямі чи на Лазуровому березі, але аж ніяк не в загиджених багатоповерхівках на Позняках. Чи й справді купити собі пса, щоб збільшити свої шанси?



Обідав я у Мафії. На диванах традиційно розвалились стероїдні бройлери та дівчата з висвітленим волоссям. Зазвичай таким не вистачає грошей на справжнє лакшері і доводиться задовольнятись його симуляцією, потягуючи по півдня посереднє вино в оточенні кітчевих декорацій.

– Пасту аль денте, салат цезар та капучино, – замовив я не відкриваючи меню.

– Какой–нібудь дєсєрт нє желаєтє? – заглянула мені в очі офіціантка з обличчям розумної качечки. Вона старанно вимовляла російські слова, щоб ніхто раптом не прийняв її за аборигена української столиці, але все одно час від часу зривалась і починала шокати та  гекати.

– Ні, дякую, – я вже завтикав у смартфон і не удостоїв її погляду.

В Instagram колеги заливали фотки із минулотижневого корпоративу. Зі знімків дивились веселі й позитивні молоді люди. У стороннього спостерігача могло навіть скластися враження, що учасники не відчувають відрази до того в чому беруть участь. До всіх банальних ігор, які психологи вигадують під приволом розпиляти бюджет на формування командного духу,  пафосних промов і п’яних відвертостей, незграбних танців і жахливих завивань в караоке. Тож треба віддати належне фотографу. Він єдиний хто не схалтурив в той вечір.

– Вот пожалуйста ваше кофе, – качечка принесла піднос. Філіжанка повільно посунулась і впала щедро заливаючи гарячою арабікою диван та мій піджак від Ralph Lauren з мериносової вовни.

– Курва, що ж ти робиш! Ти хоч розумієш як треба людей обслуговувати? Якщо руки криві – йди он на вулиці в костюмі панди листівки роздавати! – вибухнув підскочивши з місця. До нас вже бігла адміністратор на ходу поправляючи блузку.

– Ізвінітє раді бога за ето нєдоразумєніє. Ми сейчас всє убєрьом. І конєчно же обєд за наш счєт.

– Серйозно? Ну просто супер, це ж зовсім інша справа. В мене зіпсований піджак за 600 євро який я купив в Берліні, але зате я зможу безкоштовно пообідати у вашій забігайлівці.

Це справді був дуже крутий одяг. У нас такого не знайти, тож я махнув рукою і швидко почимчикував до вбиральні. Якщо зараз все замочити, то мабуть можна буде обійтися без хімчистки.

– Діма? – на мене запитально дивилась немолода товста прибиральниця, що порпалася у відрі з використаними паперовими рушниками.

– Так, – з напругою вдивлявся в її обличчя. – Люда? – це була моя однокласниця дружина того самого товариша в якого вчора був день народження. – З іменинником вас.

– Ти що хіба нічого не знаєш? –  журливо запитала вона.

Мішки під очима, стара обвисла шкіра, затравлений погляд, в нечесаному волоссі вже з’являються сиві пасма. Ніщо не видавало в цій жіночці шкільну красуню яка влучними висловами відшивала всіх залицяльників крім одного. Вони побрались вже на другому курсі університету, коли Люда ходила вагітною першою дитиною.

– Що саме? – розійшлись вони чи що?

– Юра помер. Півроку тому. На роботі зірвався з висоти і одразу загинув. Навіть до лікарні не встигли довезти. – вона розповідала це на диво буденним тоном, з ледь відчутним сумом.

– Співчуваю. Як же ти тепер? Сама виховуєш дітей?

– Спочатку важко було, але зараз вже якось звиклась. Влаштувалась от на роботу, та й батьки потроху допомагають.

– Слухай, якщо якась допомога буде потрібна ти й мені дзвони. Не чужі ж люди, все дитинство разом провели. Мені правда дуже прикро, що з Юрком так сталось, а я навіть не попрощався з ним.

Я виудив з внутрішньої кишені мокрого піджака свою стару візитку там був колишній робочий номер, яким я вже давно не користувався і електронна пошта на Яндексі.

– Тримай–Тримай, – я вклав картку їй в кулачок і побіг на вулицю, намагаючись тримати піджак на руці так щоб не було видно вологих плям.



Відмахнувшись від нав’язливих нагадувань про те що трапилось в моєму профілі 3 роки тому я відкрив сторінку Юрія Диченка  Невеличка лисина усмішка на обличчі, на шиї сидить донька. На стіні зо два десятка привітань з Днем народження, в тому числі й моє.

Тисячі алхіміків Середньовіччя витратили своє життя на пошук чарівного еліксиру, а тепер воно доступне кожному. Ваше тіло розкладеться на мінеральні речовини, проросте квітами на могилі, згадка про вас зітреться з пам’яті друзів і родичів. Але в соціальних мережах вам будуть продовжувати приходити привітання з Днем народження і Новим роком, прохання полити огірки на фермі та запрошення в групи. Алгоритми обраховуватимуть, на основі попередньої активності, ваш  психологічний портрет і включатимуть вас в цільову аудиторію рекламних кампаній. Сервери інтернет–гігантів надійно сховані в підземних бункерах та декілька разів забекаплені тому інформація на них переживе навіть ядерну війну. Ось як насправді виглядає вічне життя.

Я відкрив чат із ним. Єдине повідомлення було відправлене півроку тому

«Юрій вчора загинув в результаті нещасного випадку на роботі. Похорон буде завтра на 12:00. Від його будинку їхатиме автобус на кладовище.»

Все. Це повідомлення було прочитане того ж дня. Але я цього не пам’ятав. Воно розчинилося у потоці десятків інших прохань та пропозицій. Я видалив своє повідомлення зі стіни, а потім трохи подумавши і аккаунт з друзів. Так я сподівався захиститися від цифрових зомбі.



Роздивляюсь себе у глянцеве дзеркало в ліфті. Кучеряве волосся недбало розкуйовджене утворює зачіску, що показує ніби тобі начхати на свою зовнішність, але не настільки щоб виглядати як бомж. Невеличкі зморшки на лобі на в кутиках очей. Стильний одяг із останніх колекцій європейських дизайнерів. В цілому успішний представник креативного класу, білий чоловік середнього віку, той до чиєї думки завжди прислухуються, навіть якщо він говорить дурниці.

Блискучі двері ліфту роз’їхались на п’ятому поверсі та зупинили мій самоаналіз. В кабіну зайшла… Каріна. Цього разу на ній був суворий діловий костюм кольору крем-брюле, туфлі на підборах волосся затягнуте у гульку на потилиці. Спідниця була дещо коротшою ніж того вимагає діловий дрес-код.

Я оперативно натягнув на обличчя невимушену посмішку:

– Привіт. Як там Кайса?

– Мені звідки знати? – її погляд та голос виражав безмірний подив, так ніби я питав у неї про дитинча панди в зоопарку, а не про її власну собаку. А ще холод. Її інтонація вилилась на мене таким крижаним душем, що моя чоловіча гордість стрімко скоцюрбилась і сховалася у свою раковину–черпашку.

Казати ще щось я не наважувався. Дивно, зранку ж нормально спілкувалися. Важкий робочий день? Критичні дні? Склероз? Ну справді, мають же у такої дівчини бути хоч якісь недоліки. Тут головне продовжувати діяти. Крокуючи порожнім холом я твердо вирішив вмовити підвезти її додому. Зараз же вона вже не відмажеться тим, що їй необхідно гуляти. Та на вулиці вона моментально застрибнула у таксі і зникла. Як кажуть в таких випадках у кримінальній хроніці – в невідомому напрямі.



– Уявляєте, у мене однокласник помер, – завів я розмову закриваючи барну карту.

Сьогодні ми замовили текілу. У середу – віскі, у четвер – текіла, у п’ятницю – все підряд. Цього відшліфованого роками графіку ми невідступно дотримуємось.

– Ну то й що? – невимушено відповів Алекс. – У мене взагалі вже півкласу померло.

– Ти ж сам казав, що в твоєму класі було 8 чоловік, і ти єдиний хто після випуску поїхав у місто вступати в університет, а не розкрадати залишки колгоспу і спиватись в ньому.

– Так, у місті спиватись набагато цікавіше і благородніше. – сказав він відпивши декілька ковтків зі склянки. – Але хіба це щось змінює? Четверо з них вже померло і я не доповідав вам про це.

– Так, але я до сьогодні навіть не знав про це. Він у мене в друзях в Facebook був. Пофіг, звісно, але все одно неприємно.

Звісно справа зовсім не в цьому. Я боюся. Звісно, раніше мені вже доводилося стикатися із смертю. Помирали мої родичі, близькі й не дуже знайомі. Переважно це були старі люди, хоча були й мої ровесники і навіть дещо молодші. Але з усіма ними я познайомився коли ті були вже в зрілому віці. Їх смерть була, хоч і неприємним, та невідворотним явищем. Але вперше померла людина яку я знав з дитинства. Хлопець з яким ми разом грали у футбол та квача, дивились мультфільми і сосиску в тісті на перерві. Пізніше бігали курити за гаражі та обмінювались дисками з порнофільмами. Якось ми каталися на санчата з гори і побачили похоронну процесію, що виходила з мого під’їзду. Тоді це здавалось чимось далеким і нереальним.

Потім він виріс і дивився мультфільми вже із своїми дітьми. Потім за ним пішли й інші учні нашого класу, нині вже майже всі мають свої сім’ї. Та він був першим. І от він першим пішов з життя. Це значить, що і ми скоро послідуємо за ним у нас просто немає іншого виходу. Я раптом зрозумів, чому я так не хочу одружуватися. Це перший крок із цього світу. Завів дітей і все. Ти вже наполовину мертвий, і думаєш виключно про те, що лишиш їм у спадок.

Я вийшов на терасу клубу. Вдивлявся у нічне небо й вогні Києва. Хапав ротом смердюче повітря просякнуте викидами заводів й автомобілів й гаряче від гігабайтів інформації, котрі щосекунди в нього виплескують. Я боюся. Так. Але я не здамся. Я ще молодий повний сил, в мене все буде добре.




Зранку виходячи з під’їзду помічаю Каріну яка знов вигулює Кайсу. Пам’ятаючи про вчорашній недвозначний натяк сухо киваю, та вона сама заводить розмову:

– Ви сьогодні знов без свого хлопчика?

– Що? – напружуюсь я.

– Ну Ви казали, у вас теж є ші–тсу. Моя Кайса згорає від нетерпіння, щоб познайомитися.

– А так справді. Ми дуже рано гуляємо, тож доведеться Кайсі трохи почекати.  Слухайте, а не хочете сьогодні ввечері на концерт сходити. – хапаюсь я за соломинку симпатії. – От в мене є запрошення. Хескі, нажаль не буде, з собаками туди не пускають. А от я прийду. Має бути весело, сьогодні презентація альбому однієї модної виконавиці.

– Добре, чому б ні. – вона бере в мене запрошення, а собачка в цей час треться об її щиколотки. Я їй заздрю.

Весь день проводжу як школяр в очікуванні першого побачення. Міркую, що краще вдягнути ввечері, по що говоритиму, як себе вести. Зрештою зупиняюсь на чорній сорочці  Anisimov, смугастих штанах Vellers,  та кросівках New Balance. Але в останній момент передумую ,і вирішую їхати прямо з офісу, не перевдягаючись.

Намагаюсь знайти профіль Каріни в соціальних мережах, щоб з’ясувати її інтереси, але це не дає жодного результату. Я ж незаю ні прізвища, ні навіть віку, все старанно передивляюсь профілі всіх Карін, що мешкають в Києві.  Здається навіть декілька разів називаю свою секретарку Каріною.



Стою перед сірими металевими дверми чорного входу в нічний клуб. Натискаю на кнопку дзвінка один раз, другий, третій. Нарешті за ним чується шум і вони відчиняються. На порозі Ден, вже добряче звеселений.

– Радий тебе бачити, друже. Ходімо, у нас заброньовано столик у VIP–зоні.

Ден музичний продюсер. Ну як продюсер, просто його дівчина дуже хотіла стати співачкою. Співає вона так собі, але от деякі інші речі своїм ротиком виробляє просто неймовірно. Цим і проторувала собі шлях в шоу–бізнес і Дену довелось зайнятись її просуванням, щоб оточуючих вона радувала співом, а не іншим талантом. Із співчуття, що йому доводиться слухати це, я іноді приходжу скласти йому компанію. Сьогодні вона саме презентує свій другий альбом.

На великому столі, трохи збоку від сцени, обставленого з трьох боків диванами вже стоїть розмаїття алкогольних напоїв, нарізки сирів та фруктів і декілька порожніх попільничок. За столом сидить творча команда виконавиці. Хоча концерт вже в самому розпалі, ніхто не звертає уваги на те що відбувається на сцені. На ній майбутнє українського шоубізу саме розповідає в яких творчих муках народжувався новий альбом, насправді написаний студентом філфаку за три копійки.

– Я сходжу поки що на бар, – намагаюсь ухилитись від обговорень про нові культурні тенденцій.

На барі замовляє пляшку Hoegaarden, і зробивши великий ковток оглядаюсь. Помічаю на протилежному кінці стійки Каріну і жовтогарячому коктельному платтячку, помаранчевих з білим кедах та з двома косичками, як у японської школярки.

– Привіт, радий, що прийшли. Як Вам музика?

– Ну так, загалом непогано, але в мене дещо інші смаки.

– Які, якщо не секрет?

– Сара Брайтман, Андреа Бочеллі, Джош Ґробан. Ну це з більш–менш відомих. Коротше, не зовсім формат сучасної поп–культури.

– Вау!.. Мені теж вони подобаються. – я не лукавив таке враження, що вона десь підглянула мій плейлист. – Я теж клубні концерти не дуже люблю, але її продюсер мій друг, доводиться ходити.

– Круто. Так Ви, що в шоу–бізнесі працюєте?

– Та ні, але маю там багато знайомих. І давай перейдемо на ти. Добре?

– Залюбки, – в її трохи захмелілих очах грають багатообіцяючи бісики.

– Дімон, ну де пропав? – ззаду до мене підкрався Ден.

– О, Денчик, ми як раз про тебе говорили. Це Денис – продюсер про якого я щойно розповідав, а це Каріна – моя добра знайома.

Ден кидає зацікавлений погляд на Каріну з таким хижацьким відблиском в очах, що я готовий викликати його на дуель. Але замість цього просто відтягую в сторону.

– Що треба?

– Курнути хочеш?

– В сенсі?

– В сенсі шмаль. Тут люди з турне по Латинській Америці повернулись. Привезли сувеніри. Трава – супер!

– Ну давай.

– А баришня твоя не буде?

– Ні, не думаю, що це хороша ідея для першого спільного вечора.

– Дарма, я б повівся, – Ден по–дурному гиготить, з чого стає зрозумілим, що він вже продегустував плоди роботи мексиканських плантаторів.

Біля службового входу в колі стоїть різномаста компанія і передає по годинниковій стрільці скрутку. Я приєднуюсь, тим часом Ден на кейсі з під колонок скручує ще два косяка і компанія жвавішає. Я затягуюся і на душі стає веселіше.

Дим химерними візерунками підіймається вгору і зависає там утворюючи щільні хмари із характерним запахом. Якби тут була справна пожежна сигналізація, вона б вже спрацювала. Обличчя погано проглядаються в сутінках і димці. Та це й не потрібно. Тут нікого не цікавлять такі дрібниця як обличчя, ім’я чи життєві погляди. Тут обговорюють тільки справді важливі речі: чим екранізації «Гри престолів» відрізняється від книги, хто з ким спить, в чому переваги нової моделі iPhone, чи в якому спортивному костюмі слід робити вранішну пробіжку, щоб на фото в Facebook він виглядав максимально ефектно. Праворуч від мене якась жіночка каже, що Свєтка з бухгалтерії спить зі своїм босом. Я додаю, що і з його заступником також, хоча й не знаю про кого йде мова. Зрештою розумію, що мені вже досить і повертаюсь в зал, шукати Каріну.

Одразу на виході в зал мені по очах б’є прожектор телекамери, а в обличчя молоденька журналістка тицяє мікрофон:

– Як вам концерт?  Що можете сказати про новий альбом.

– Це неймовірно. – голосно, трохи нахилившись вперед я кричу прямо в мікрофон активно жестикулюючи руками. – Два місяці тому я був в Копенгагені там в усіх клубах крутять її треки. Дуже прикро, що в Україні досі не можуть оцінити такий талант.

Було б добре назвати ім’я співачки чи альбом який презентують, чи хоча б якусь пісню. Але нічого цього я не пам’ятаю. В Копенгагені я справді був, місяців вісім тому, але в клубах там грав Maroon 5, і наливали чудовий абсент, напившись якого ми пішли гуляти центром та намагалися видертися на пам’ятник Андерсену.

– Дякую, – сказала воно тоном кондуктора якому передали точну суму за проїзд. – Представтесь будь–ласка.

– Ростислав Мартофляк, – вирішує звести ситуацію до повного абсурду. Та журналістка навряд чи читала Андруховича,  чи взагалі знає щось про український постмодерн, тому вдячно киває і йде шукати наступного респондента.

Я проштовхуюся в зал. Лавірую поміж спітнілих тіл. Раз за разом зачіпаю когось плечем або рукою. В дальньому куті я здається помічаю Каріну. Так це безперечно вона. Тільки чомусь вже з розпущеним волоссям. І одягнена у синій брючний костюм.

Жирна дівчина, як їй здається, еротично звиваючись треться об мене сідницями, я ігнорую це і обережно відсторонюю. Вона на це не зважає, і тут же знаходить собі нову жертву, яка також, навряд чи відповість їй взаємністю. Фокусую погляд туди, де здається бачив Каріну. Суцільна маса сірих посередностей, без жодних деталей за які можна зачепитись оком. Але ж Каріна щойно була там. Я впевнений в цьому. І не важливо який на ній був одяг чи зачіска. Я курив збіса багато часу, звісно вона могла встигнути перевдягнутися.

Треба трохи випити й відпочити. І виглядати її з комфортного віпівського місця. Я плюхаюся на диван, моментально спорожнюю склянку віскі, і лише після цього роблю спробу почути про що розмова.

– Вхід нового гравця на цей ринок переверне буквально всю ситуацію і перекроїть структуру. Не можна втрачати такий шанс. Лише на біржових спекуляціях можна буде заробити не менше 2 мільйонів!

– Гривень? – мляво запитав я.

Дружній регіт на кілька секунд заглушив навколишню музику:

– Ну ти даєш! Гривень! Ти б ще сказав рублів, – важка рука доброзичливо поплескала мене по плечу.

Нарешті мені стало розуму озирнутися навкруги. За столом сидить четверо чоловіків років 40–50, та з десяток дівчат, десь вдвічі молодших. Так, що загалом вік обох статей приблизно урівнюється. Одна з них вже почала до мене горнутися та запустили свою руку мені між ніг. Нікого з них я не знав, хоча обличчя чоловіків бачив десь у випусках новин.

Я просто переплутав стіл. Пробелькотівши щось у вибачальному тоні, скинув руку дівчини і пішов шукати свою компанію, принагідну захопивши зі столу недобиту пляшку Jack Daniel's.

Праворуч від себе, метрах в 15 я знов побачив Каріну. Знов брючному костюмі вона повернулась до мене спиною і йде в протилежному напрямі.

– Каріна! Каріна! – з нотками паніки в голосі я намагався нарешті впіймати її.

– Що? – хтось кладе ззаду мені руку на плече – Каріна, в тому самому коротенькому коктейльному платті. В розгубленості озираюсь навкруги. Звичайний людський потік. Ніяких синіх костюмів. Буквально за секунду вона встигнула перевдягнутись і підкрастись до мене ззаду. – Ти щось хотів?

– Так, - розгублено кліпаю очима. – Ти щось пити будеш?

– Можно. Але я воліла б якийсь солоденький коктейль, – відповіла ковзнувши поглядом на пляшку в моїй руці.

– Ок. Я сходжу замовлю.

І не йду. А просто біжу в паніці, сподіваючись розігнати по венах кров і розвіяти цей кошмар. Біля бару схиливши голову над склянкою з недопалком сидів Ден.

– Чувак, що за лайно ти мені дав? – схопивши за лацкани двобортного піджака роблю завідому марну спробу привести його до тями.

– Браатааан… Шо? Сподобалось? Я ж казав – шикарний ганьба… ганжб… ганджубас… – він смішно розтягував голосні заплітаючимся язиком.

– Який сподобався?! Мене від нього глючить. Я бачу те чого немає.

– Те чого не існує ти не міг би побачити, бо лише твоя свідомість і сприйняття визначають яким є цей світ. Можливе це інших глючить?

Він був або обкурений або бухий, або під чимось ще сильнішим. Говорити з ним не було сенсу. Я випустив лацкани піджака і він швидко осів на підлогу промахнувшись повз стілець і змахнув рукою склянку зі стійки.

Все таки я йшов замовити коктейль. Бармен саме підійшов на шум.

– Дайкірі, будь ласка.

Тру собі очі, скроні, роблю кругові рухи головою. Праворуч сидить Каріна. Буквально в декількох метрах від мене. Я можу роздивитись шви на її синьому костюмі, волоски повік, і те що в кутиках губ помада трохи затерлась. Феноманольно. Скільки в мене було приходів але таких реалістичних глюків не переживав жодного разу. Латиноси чудово знають свою справу. Але чому саме сьогодні? В день коли я збирався бути максимально адекватним!

Бармен приносить дайкірі, я озираюсь на Дена той вже встав і флегматично намагався затягуватись не підпаленою цигаркою.

– Це мені? Дякую. – чую голос Каріни о повільно озираюсь. Вона сидить переді мною. Трохи за нею вона знов сидить. Одна в платті, інша в костюмі. Одна в жовтому, інша в синьому. Я дивився на це і згадую чи є в мене знайомий психотерапевт. І нарколог.

– Познайомся це моя сестра, Аліса, – прокричала мені у вухо Каріна.

– Сестра? А–а, сестра! Так це ж все пояснює.Значить мне не глючить?

Вони синхронно запально сміються і я нарешті все розумію і розслабляюсь. З душі спадає камінь переживання за психічне здоров’я, а ще стає трохи незручно перед Деном, треба буде вибачитись, чи що.

Душа окрилена несподівано подарованою легкістю плигає кудись в небеса і я разом з нею. Вони п’ють коктейлі, я віскі. Говоримо про різні приємні дрібниці. Про музику яку слухаємо, про фільми які дивились і книги як читали, про країни в яких бували. Ми погоджуємось, що Семюел Беккет кращий європейський письменник ХХ століття, але розходимося в думці щодо Дубліна. Мені там сподобалися паби, а їм – архітектура.

Потім я ловлю біля виходу таксі і ми їдемо до мене додому. В холодильнику, дуже доречно знаходиться дві пляшки червоного вина, яке ми випиваємо під дружні розмови та суперечки. Ці чудові суперечки, коли зовсім не хочеш виявитись правим і задавити опонента аргументами. Просто прагнеш подовше поспілкуватися з цікавою людиною. Я ніколи не зустрічав раніше таких дівчат, у яких краса та інтелект залиті величезними порціями. Десь опівночі у Аліси дзвонить телефон і вони виходить у під’їзд поговорити.

Далі все сталося саме собою. Я, Каріна, стоїмо один навпроти одного. Плаття падає на підлогу. Я обіймаю і починаю пестити її розкішні перса. Вона лишається лише в маленьких рожевих трусиках, які я приспускає зубами і поринаю в її лоно. Вдихаю вологий солоновуто–кислий запах. Знаходжу і лоскочу язиком маленьку тверду вишеньку.

З–за спини виникають руки Аліси. Вона швидкими рухами розстібає мені сорочку. Я відчуваю її дихання і гарячий язичок, що описує дугу навколо вуха. Руки з красивим манікюром лягають на мої плечі потім ковзають нижче і нижче. І я пірнаю в абсолютний екстаз. Ця ніч минає як шалено цікавий калейдоскоп. Я і Каріна. Я і Аліса. Каріна, Аліса і я. Виявляється у Аліси на внутрішніх сторонах стегон є татуювання з різнокольоровими метеликами. Вони те й діло виписують віражі навколо мене, я намагаюсь їх ловити, але марно. Вони постійно вислизають з моїх рук та губ. Ми декілька разів виходимо на балкон покурити, але так не викурюємо жодної сигарети хоча б до половини. Жага кличе нас до нових звершень і ми із задоволенням їй піддаємося. Цієї ночі в мене стільки сил ніби я з’їв ввечері мішок екстазі, але голова при цьому лишається абсолютно ясною. Пружні хвилі пристрасті накочують одна з одною і я в них пірнаю…



Ранок. Обережно, щоб не потривожити дівчат, потягуюсь і розплющую очі. Ліжко поруч зовсім порожнє. Виявляється я даремно втискався у стінку.  Встаю, і як був, в первинному вигляді чалапаю у ванну, на кухню. Дівчат ніде нема.

Фак! Та невже. Розвели як голодного далекобійника після першої поїздки. Ні, я звісно чув про такі схеми пограбування, але не уявляв, що вони можуть вистежувати свою жертву по кілька днів. Головне як чітко спрацювали, я навіть нічого не почув.

Так, треба роздивитись. Техніка, наче, вся на місці. Коштовностей в мене немає. Гроші? Знаходжу гаманець, перетрушую його. Не пам’ятає скільки я вчора витратив, але значних втрат точно не помічаю. Дивно. Може мене вчора все таки накрило і нічого цього не було? Або було, але я потім їх вигнав? Чи вбив? Я ж не пам’ятаю як лягав спати і взагалі чим все завершилося.

Телефон теж на місці. До речі в ньому якесь дивне сповіщення. Тягну за верхню шторку, залипаю в напис.

«Демонстраційний період програми Woodoo Dating завершено. Для продовження придбайте повну версія програми».

Так он воно що. Гавайський, значить, стартап. Однозначно з мене пляшка доброго віскі для Остапа. Я погладив чотири тоненькі подряпина, що йшли від плеча до сонячного сплетіння, позіхнув і потягнувся за кредиткою.


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

Вітаю!

© Олександр, 06-07-2018
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.86397099494934 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …
«Сліпі убивці» вигаданих і справжніх світів
«Сліпий убивця» Марґарет Етвуд — приклад «шизофренічного» наративу, у якому один герой розпадається …