Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2518
Творів: 45399
Рецензій: 88837

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Рідні люди

© Лілія, 29-06-2018
Частина 1. Липень 1940 року.
-Рая, сестро, Рая, збирайся. Сьогодні на річку прийдуть хлопці з Ворошиловки. Грати на баяні будуть. Сьогодні ж ніч на Івана Купала. Хтось новенький, може, прийде,- закричала з порога в хату дівчина років 18, ледь відчинивши двері.
-Маруся, чого кричиш? Батько та Павло сплять вже. Тато втомився після роботи, -до порогу з великої кімнати вийшла інша дівчина, років 16.-Чекай, я зараз вдягнуся і можемо піти. Тільки мамі треба сказати, щоб не шукала нас.
Сестри на вигляд були такими різними. Старша Марія була світловолосою, білошкірою, з сірими невеликими очима, а молодша Рая мала чорне кучеряве волосся, смугляву шкіру та великі зелені очі. Обидві дівчини були дуже гарними, кожна на свій лад.
Дівчата знайшли свою мати на городі. Вже смеркалося, і Анастасія Павлівна збиралась повертатися в хату. Вони підбігли до неї та швидко розповіли про свято, про баян. Мама звісно відпустила дівчат, але попросила берегти себе та не кидати одна одну.
Сестри прибігли до річки, де свято вже почалося. Вони стали з краю. Хтось так гарно грав на баяні, але розгледіти вони одразу не змогли, вже було темно. Музика була такою веселою, що хотілось кинутися в танок. Декілька дівчат і хлопців вже танцювали. Старша сестра наважилась підійти ближче. Вона стала недалеко від баяніста. Про себе Марія відмітила, що хлопець був дуже гарним, і музика його була весела. Вона продовжувала стояти поряд та роздивлятися музиканта. Він був високим, з світло-русявим волоссям, в білій випрасуваній сорочці та темних штанах. Красень,-подумала про себе Марія,-буде моїм.
Рая продовжувала стояти непомітно з краю. Вона була дівчиною веселою, любила сміятися, співати та танцювати. Вона почула, як баяніст заграв її найулюбленішу пісню. Вона не втрималася і заспівала. Всі присутні обернулися подивитись, хто там співає. Голос у неї був сильний, мелодійний. Молодь розступилась, і Рая вийшла в центр. Вона співала, а баяніст не зводив з неї очей, він ще завзятіше заграв. В кінці пісні вона розсміялася. Музикант встав, віддав своєму другові баяна, попросив того зіграти, підійшов до Раї та запросив її на танець.
Марія не могла повірити, як так сталося, що хлопець, якого вона пригляділа собі, танцює з її сестрою. Не може бути такого. Вона ж його вже вибрала. Несправедливо!
Коли Вова не грав на баяні, то він танцював з Раєю. Він розповів їй, що прийшов з хлопцями з сусіднього села, бо тут обіцяли запалити величезне багаття.
-Ти пригнеш зі мною через те вогнище?-спитав він у дівчини.
-А ось візьму і пригну, -рішуче і з хитрим виразом очей погодилась Рая.
Додому сестри повертались разом, як і обіцяли матері. Тільки у однієї світилися очі і посмішка не сходила з уст, а інша йшла мовчки, щось про себе обдумуючи.
Жовтень 1940 року.
-Вовка, а я так сталося, що красень на три села, баяніст, за яким всі дівчата бігають, вибрав мене?-Рая хитро зазирнула хлопцю в очі.-Ну скажи, скажи. Чому пішов пригати зі мною через багаття? Хіба не знав повір’я про купальське вогнище? Хто пригне через багаття в ніч на Івана Купала, той навіки буде разом.
Він підняв її на руки і покружляв. –Як вибрав? Коли ти вийшла і заспівала, я не міг відірвати очей від дівчини, яка так гарно співала мою улюблену пісню. А потім ти засміялася. Твій сміх мене остаточно підкорив. Тоді я не хотів пригати через вогнище з іншою дівчиною, крім тебе. Рая, ти підеш за мене? Не дивись, що ми такі молоді, я заради тебе все зроблю. Буду працювати, не покладаючи рук. Я вже вмію керувати машиною, навчився стріляти. Буду ходити на полювання, приносити дичину. Я хочу з тобою провести все своє життя. Я любитиму тебе вічно. Весілля можемо зіграти навесні в квітні. Ти будеш гарною нареченою в білому вбранні серед квітучого саду.
Вони стояли на високому березі річки вдвох, тримаючись за руки. Весь світ був перед ними. Безкраї поля, зліва виднілися крейдяні гори, річка, потопаючи в зелені дерев, кружляла селом. Прохолодний осінній вітерець хотів злякати пару, пробираючись їм під одяг. Та вони лягли в траву. Перше пристрасне кохання зігріло їх.
Попереду в них було все життя. Ніхто не підозрював, яка біда наближається до цього мирного села і до цього першого справжнього кохання.

Частина 2.
Листопад 1940 рік.
Родини Вови і Раї святкували заручини молодих. Всі сиділи за великим столом у хаті батьків Раї та розповідали сімейні історії, бо єдналися дві родини. Марія сиділа з краю біля виходу. Вона непомітно вишмигнула з-за столу та тихенько зачинила двері будинку за собою. Дівчина побігла до річки в кінець городу. Там вона присіла на березі біля саморобного моста, підтягнула коліна до грудей та заплакала. Марія розуміла, що у сестри з Вовою взаємне кохання, але вона не знала, що тепер робити зі своєю любов’ю до майбутнього чоловіка сестри. Вона намагалася викинути Вову з серця, але в неї це не виходило. Бо ж це було перше дівоче почуття. Вона сиділа і ридала, думаючи, що ніхто її не почує. Але дівчина помилялась. Мама помітила зникнення Марії. Вона тихо підійшла до дочки і положила руку на її плече:
-Моя Марійка, донечка, ріднесенька. Не плач. Я розумію тебе, і все бачу. Все буде у тебе добре. От побачиш. Бо все ж ще попереду. Це ж тільки перше кохання. Воно мине. Ти зустрінеш справжнього чоловіка, який буде тільки твоїм, бо він народився бути твоїм. Для кожної людини підбирається своє, те що підходить тільки їй. Коли він з’явиться на твоєму життєвому шляху, ти одразу відчуєш, що це він. Вір мені.
Анастасія Павлівна вийшла заміж за Афанасія Кузьмича по великому коханню, тому вона розуміла все, про що казала. Чоловіка і дітей вона любила понад усе на світі. Вона намагалась завжди підтримувати їх, показувала, що вона любить їх однаково. В той вечір жінка пригорнула до свого серця старшу дитину, погладила її по голівці і промовляла при цьому:
-Дівчинка моя, ти ж така у мене гарна, справжня панянка, розумниця, красунечка. Ти знайдеш своє щастя.
22 червня 1941 року.
-Мамо, щось мені недобре. Маю якесь погане передчуття. Знаєш, коли так дивно здавлює в грудях і дихання стає частішим.-Рая тяжко присіла на стілець. До пологів їй лишився всього один місяць, ходити вже було важко.
-Доню, все буде добре. Не хвилюйся. Не ти перша, не ти остання. Всі через це проходили. Поява нового життя-це велике таємне дійство. Уяви, з любові народжується людина. Вона приходить у цей світ, щоб принести радість своїм існуванням, своєю діяльністю, подарити кохання, продовжити життя на планеті і бути щасливою.
-Мамо, але ж не всі люди щасливі, не всі здатні подарувати життя. Хтось живе один, і йому нікому дарувати любов. Хтось робить те, що йому не подобається. Чи є баланс і гармонія на цьому світі?
-Звісно, доню, є. Тим, хто хоче любити, посилаються люди, які потребують його любові, його допомоги. І коли він вже навчився дарувати любов простим людям, йому приходить те саме, справжнє взаємне кохання. Тим, хто мріє про роботу його життя, його призначення, показується, що він може робити взагалі для того, щоб він зробив свій вибір, зрозумів, що його, а що не його. Всі люди заслуговують мати гармонію. І у твоїх діточок вона обов’язково буде. А зараз посидь трохи, Раєчка, я радіо увімкну.
Анастасія Павлівна підійшла до вікна і повернула ручку радіо, яке висіло поряд. Мати радіо в родині було дуже рідкісним явищем, але її чоловік був бухгалтером, то йому пощастило купити це диво прогресу. Жінки почули, як по радіо на всю кімнату прогреміло:
-Сегодня, в 4 часа утра, без предъявления каких-либо претензий к Советскому Союзу, без объявления войны, германские войска напали на нашу страну, атаковали наши границы во многих местах и подвергли бомбёжке со своих самолётов наши города — Житомир, Киев, Севастополь, Каунас и некоторые другие, причём убито и ранено более двухсот человек. Налёты вражеских самолётов и артиллерийский обстрел были совершены также с румынской и финляндской территории… Наше дело правое. Враг будет разбит. Победа будет за нами!
-Мамо, що це?-з переляканими очима спитала Рая.
-Це війна, доню. Знову війна.-відповіла Анастасія Павлівна, ледь втримуючись на ногах. Вона ще пам’ятає минулу жорстоку війну, коли вона була дівчинкою, перед її очима знову став голод, страждання, втрати, масові каліцтва, біль. Жінка думала, що вже такого не буде в її житті. Вона навіть і не підозрювала, якою жорстокою буде ця війна.
Анастасія Павлівна вибігла з двору і побігла до сільради. Там вже зібралося майже все село. Хтось плакав, голосив, хтось кричав. Всі обговорювали загальну мобілізацію та призовний вік. Їй треба було знати, кого з її сім’ї можуть забрати на фронт. Повернулась вона більш менш спокійна, переконавшись, що поки з її рідних людей ніхто на війну не йде. Зайшовши до хати, вона побачила, що її донечка Рая лежить на підлозі і кричить від болю. Вона кинулась її підіймати, але та була заважка для худенької жінки. Вона притулила Раю до стіни, а сама вибігла за повитухою.
Повитухою в тому селі була баба Надя з сусідньої вулиці, тому вона прийшла швидко. Баба Надя була дуже активною, рішучою, іноді грубою, але без цього вона не змогла би прийняти діточок майже з усього села. Вона всіх вигнала з кімнати, де лежала Рая. Так просила сама Рая. Дівчина не хотіла, щоб хтось з рідних бачив, як вона кричить і мучиться.
Через годину баба Надя вийшла з кімнати на двір. Її лице було смурне, постать важкою, плечі опущені. Всім присутнім у дворі вона сповістила, що Рая народила двох дівчаток-близнюків, але діти народились мертві. Стрес від поганих новин причинив передчасні важкі пологи, і дівчаток врятувати не вдалось. Ці дітки були першими жертвами сім’ї в тій жорстокій війні.

Частина 3.
Жовтень 1941 року.
Рая і Вова знову стояли на своєму улюбленому місці на високому березі річки, пригорнувшись один до одного. Перед ними простягалися всі ті ж безкраї поля, як і рік назад, та ж річка кружляла селом, ті ж крейдяні гори нависали над селом. Але щось помінялося в тих краєвидах. Щось тривожне з’явилося в повітрі. Навіть птахи вже не так безтурботно кружляли над землею, зараз вони літали низько над головами, готові в будь-який момент зірватися і улетіти від цих місць далеко-далеко.
Рая подивилася на Вову, в її очах було стільки тривоги, вона навіть не знала, що йому сказати. Але все ж зібралась і промовила:
-Вова, я хочу, щоб ти знав, куди б тебе не закинула доля, моє серце і душа завжди буде з тобою. Який би ворог тобі не зустрівся на шляху, знай, що тебе оберігає моя любов, і ніхто не зможе тебе здолати. Все моє єство не хоче тебе відпускати на цю війну, але розум знає, що треба.
-Знаєш, Рая, про що я шкодую? Що ми так і не встигли одружитися. Так і залишилися зарученими. Але я повернусь, і ми одружимось.
Вова пригорнув ще ближче Раю до свого серця. Більше йому нічого було сказати. Хлопцю було страшно йти на фронт, бо чоловіки теж вміють боятися, тільки їм не можна в цьому зізнаватися. Він же був чоловіком, хоч і було йому сімнадцять з половиною років, тому мусив стримувати все в собі.
На платформі у Петровеньках зібралося багато народу проводжати односільчан на фронт. Рая стояла і дивилася, як її коханий зайшов до вагону разом з частиною її душі. Дівчина проводжала хлопця на найбезжалісну війну в історії людства. Вона не знала, зустріне його знову чи ні. Рая стримувала сльози в собі, щоб не показувати йому своє хвилювання. Вона бачила, як ешелони рушили, їй хотілось бігти за ними, але вона, як вкопана, стояла на платформі. Вова дивився з вагону на Раю і проводжав її поглядом. Поїзд зник за поворотом.
За годину після від’їзду почалось пекло. На станції Попасна ворожі літаки скинули бомби на ешелони з майбутніми бійцями. Почалась паніка. Вагони загорілися, всі кричали. Вагон, в якому був Вова, не постраждав. Всі повибігали на вулицю і кинулись під укриття. Командир підрозділу після припинення бомбардування зібрав всіх непоранених призовників і скомандував повертатися додому своїм ходом і бути вдома до наступного призиву. Але в випадку здачі рідного села ворогу, хлопці отримали особливі таємні накази.
Вова дістався свого села вночі. Всі вже спали, коли він постукав у вікно Раїної хати. Рая в ту ніч майже не спала, вона все думала про Вову, про війну, молилася, щоб він повернувся живий. Почувши стукіт у вікно, вона стрепенулась і з опаскою підійшла до вікна. В неї ледь серце не стало, коли вона побачила хлопця у дворі. Дівчина швидко, але тихо, щоб ніхто не почув, вибігла з хати. Вони кинулись в обійми один одного та, взявшись за руки, пішли до річки в кінці городу.
В день, коли німецькі бригади ввійшли до Петровеньок, люди не повиходили з дому. Всі непомітно з острахом підглядали з-під занавісок з вікон. Село неначе вимерло. Ніхто не знав, що очікувати від окупантів. Німці зайняли сільраду.
Через кілька днів вони походили селом, подивилися на хати і вказали пальцями на кілька з них. Це були самі багаті будинки в селі. Люди перелякано дивилися на їх пересування, вони не розуміли, про що ті говорили і чому вказали на кілька хат. На наступний день німецькі солдати з’явилися в вибраних хатах та зайняли більші кімнати, витіснивши хазяїв в менші або в сіни.
Так почався важкий період в історії села окупації ворогом. Німці вимагали у хазяїв хат, де вони розмістилися, прислужувати їм та кормити їх. На щастя хати родин Вови і Раї ворог не зайняв.

Частина 4.
Незмінним супутником будь-якої війни є голод. І ця непрохана гостя звісно ж завітала до рідного села. Врожай не висаджувався того року. Люди схудли, осунулися, їм важко було навіть пересуватися, бо сили зовсім їх покинули. В тих хатах, де жили німці, дітям іноді діставалось щось з їх столу, тому в тих родинах ніхто не помирав. Інші виживали, як могли.
В один з весняних днів було оголошено збори біля сільради. Німці почали збирати молодь для робот в Німеччину. Серед людей піднявся галас, хтось був проти, хтось навпаки сподівався поїхати від війни та голоду. Ніхто із тих, хто тікав від злиднів, не міг передбачити, що одразу після кордону їх чекає найжорстокіший концтабір в історії людства. І тільки самим здоровим і вродливим пощастить потрапити до німецьких сімей в прислугу.
Родину Анастасії Павлівни і Афанасія Кузьмича голод обминув стороною. Чоловік був бухгалтером, і коли німці ввійшли до села, його викликали в сільраду і наказали продовжувати робити, ніби нічого не сталося. Голова пообіцяв, що родина бухгалтера не буде страждати від голоду.
Одного дня Вова прийшов до Раї. Вона вийшла принести йому поїсти. До хлопця підійшов Афанасій Кузьмич, він, озирнувся на двері і почав говорити швидко, але тихо:
-Вова, треба поговорити. Я все знаю, що ви з хлопцями робите. Треба, щоб ти передав важливу інформацію до свого керівництва.
Вова дивився на майбутнього тестя переляканими очима:
-Як ви дізналися, що я…?
-Додому призовників так просто не повертають. Будучи бухгалтером, я маю деякі документи, важливі для наших. Ти мусиш їх передати. Тільки сховай, швидко, щоб навіть Рая не побачила. Родина не повинна знати про це.
Афанасій Кузьмич швидко дістав з-під матрацу документи і віддав їх Вові. Його руки при цьому тремтіли. Вова подивився на папери і швиденько засунув їх в кишеню.
-Ви розумієте, що може бути, якщо про зникнення цих паперів дізнаються?
-Так, я все знаю. Але їх треба передати терміново.
В хату Афанасія Кузьмича прийшли через кілька днів з обшуком. Нічого не знайшовши, його повезли в сільраду. Чоловік відчував, що більше ніколи не побачить своїх рідних, тому перед виходом він попрощався поглядом з кожним.
Листопад 1942 року.
Ввійшовши до камери, Анастасія Павлівна побачила свого чоловіка постарілим та змарнілим, хоча йому було лише сорок два роки. Вона кинулася обнімати його. Він був таким холодним, бо в кімнаті не топилося зовсім. Вона пригорнулася до нього всім тілом, передаючи йому все своє тепло. Трохи згодом, вона присіла на ліжко і спитала:
-Мій любий, тут так холодно. Як же ти тут? Що це за люди такі? Це, певно, нелюди. Вони не дозволяли до тебе навіть наближатися. Як же так трапилось, що тебе звинуватили в тому, що ти не робив?
-Настя, кохана, немає в цій війни правих чи винуватих. Війна це завжди несправедливість і брехня. Це завжди жорстокість і смерть. І це мільйони жертв. Не треба розбиратися в цій ситуації, ви правди не знайдете. –Афанасій трохи помовчав, та продовжив,-Настя, я відчуваю, що це наша остання зустріч. Передай дітям, що я їх люблю понад усе на світі. Скажи їм, щоб вони і всі їх нашадки завжди вибирали любов і мир. Влада і матеріальні цінності завжди тимчасові. Ми з тобою все це бачили. Ми з тобою втрачали багатство і положення в суспільстві, але любов допомагала нам жити далі, підніматися після падіння. Якщо перед ними стане вибір, що вибрати багатство чи кохання, передай, чуєш, щоб вибирали кохання. Тільки воно дасть їм сили пережити будь-які незгоди, надихне творити корисне для людей, їм завжди буде всього вистачати. Бо там, де є любов, приходить і достаток. Там, де немає любові, все уходить і втрачає сенс.
-Любий, передам, обов’язково, не хвилюйся. Донечка Раєчка просила тобі сказати, що вона стане бухгалтером, як ти. Вона підійшла до мене після того, як тебе увели та промовила, що вибирає батьківський шлях, що одразу після війни піде робити на підприємство.
-Якщо їй це подобається, то передай моє благословення. Вона розумниця. Скажи їй, що я вірю в неї. У неї все вийде. Аби їй це заняття було до душі.
До камери ввійшов наглядач і наказав відвідувачці виходити якомога скоріше. Анастасія Павлівна і Афанасій Кузьмич ще раз подивилися в вічі один одному, попрощавшись назавжди. Виходячи з кімнати, вона не відводила з нього очей, показуючи йому свою любов і передаючи йому сили витримати все, що йому судилося. Вона вийшла на двір, тяжко опустилася на лавочку. Її груди здавлювали ридання. Вона розуміла, що з місць, де був Афанасій Кузьмич, вже ніхто не повертається.
Через два місяці Анастасію Павлівну визвали в сільраду і повідомили, що її чоловік помер від застуди ніг в концтаборі в Мінську. Ця новина підкосила жінку, як серпом, вона ледь дійшла додому. Війна відібрала кохання її життя.

Частина 5.
Серпень 1943 року.
В Петровеньках стояв спекотний літній вечір. Село було понівечене ранами від постійних бомбардувань та мало почорнілий і пожовклий вигляд. То в одній, то в іншій стороні горіла чергова хата. Від постійних обстрілів люди ховались в підвали та льохи. Хтось знаходив там свої останні хвилини і залишався похованим під грудою землі. Люди молилися і терпіли, бо відчували, що то останні дні, які ворог перебуває в їх домівках. Серед німців відчувалося занепокоєння, їм треба було залишати позиції і відступати. Це зробило їх більш агресивними, і вони не жаліли навколо себе вже нікого. В деяких родинах німці розстрілювали батьків за те, що їх сини були в армії і боролися проти них. Всюди були страждання і плач.
В той вечір Вова з хлопцями йшов, крадучись, вздовж річки. У них не було зброї, тому їх завданням було відстежували пересування ворога. Раптово вони почули страшний рев двигунів літаків. Піднявши голови в небо, хлопці побачили кілька літаків з червоною зіркою на фюзеляжі. На землю одразу посипалися бомби. Перелякані юнаки попадали на землю, сподіваючись, що їх мине лиха доля. Після припинення бомбардування Вова підняв голову і озирнувся навкруги. Він переконався, що всі були живі і непоранені. Недалеко під горою щось горіло. Хлопці підповзли до того місця, де впала бомба. Те, що вони побачили, не зітреться з їх пам’яті вже ніколи. В бліндажі були розкидані тіла і частини тіл ворога. Всюди валялася зброя. Пересилюючи відразу, хлопці опустилися в бліндаж і між тіл позбирали рушниці.
Початок вересня 1943 року.
Люди повискакували з укриттів, коли побачили, як в село в’їжджали визволителі від ненависного ворога. Їх зустрічало все село від малу до велику. В людей з’явилася надія на кінець цього кровопролитного періоду, званого війною.
Через день Вова з усім своїм партизанським загоном з’явився у сільраді перед командуванням полку. Вову запросили до окремої кімнати. Його всадили на стілець перед лейтенантом особливого відділу.
-У нас є заява на вас про те, що ви приховуєте німецьку зброю, яку зібрали в розгромленому бліндажі. Крім того, є свідки, які бачили, що однією рушницею ви застрелили сільську корову. В умовах суцільного голоду це найбільший злочин. Також отримані свідоцтва, що ви проводили час з дочкою чоловіка, який працював на ворога.
-Всю зброю, яку ми знайшли з хлопцями, ми передали вже командуванню. Хлопці свідки. Корова була застрелена випадково. Ми чистили рушниці, одна з них виявилася зарядженою. Корова паслася поряд, тому і поцілив в неї. Батько моєї нареченої не прислужував німцям. Він лише працював бухгалтером, у нього не було іншого вибору. Крім того документи про діяльність ворога передав саме він, за що і постраждав. Його німці відправили до концтабору, де він і помер.
-Все це лише слова. У нас є письмова заява і безліч свідків про ваш зв’язок з родиною німецького прислужника. На основі всього цього ви будете передані під військовий суд. Вам світить 58 стаття, ворог народу. Вже з цієї години вас заарештовано. З вами можуть побачитися лише батьки.
-Ворог народу? За що?-Вова розумів, що за цією статтею стоїть кінець його коротенького життя. Йому ж тільки дев’ятнадцять років. Перед ним пронеслося все його дитинство, зустріч з Раєю, кохання, перед очима стали батьки. Його кинуло в піт. Він стільки планував на це життя. Він мріяв про кінець війни, про те, як вони з Раєю одружаться, побудують будинок, народять діточок, будуть щасливими. А тепер кінець? Як це? Вова бачив за цю війну багато смертей. Але як це, коли його не буде? Він не розумів, чи буде існувати світ. Мабуть, що буде. Люди же будуть жити далі, але без нього. Будуть народжувати діточок, радіти життю, сміятися.
Лейтенант перебив його думки, сказавши:
-Я додам до вашої справи всі заслуги в здобутті перемоги над ворогом в вашім селі. Це має допомогти полегшити вирок. Є варіант заміни розстрілу на довічне ув’язнення в таборі десь в тайзі.
Вова вже не знав, що краще з того, що йому присудять. Довічне ув’язнення може бути гірше від смерті. І хто там на півночі виживав в тих таборах? Холод, голод, знущання, хвороби та ще поряд з тобою справжні злочинці, які вбивали заради наживи. Йому стало страшно.

Частина 6.
Рая вдруге втрачала свого коханого, тепер вже точно назавжди. Вона розуміла, що з війни ще можна повернутися, а з табору надії на повернення немає. Вона лягла на ліжко і не хотіла більше підніматися. Вона пролежала так пару днів, не їла і майже не пила. Анастасія Павлівна не витримала і підійшла до неї, присіла поряд, погладила по голові, примовляючи:
-Донечко, не можна так. Треба вставати, жити далі. Вова не хотів би тебе бачити такою. Він любить тебе за посмішку, за блискучі очі, за твої пісні. Вставай, доню. Можеш поплакати, але лежати нерухомо не треба. Не гніви Бога. Він дав тобі життя, а ти хочеш померти, так лежачи на ліжку?
Рая трохи піднялася, оперлась на лікті, сльози бризнули з її очей:
-Мамо, та чи є той Бог? Нащо мені то життя без кохання?
-Є, доню, звісно є. Він все бачить. Він посилає нам випробування, які нам по силах винести. Він нас любить, але вчить життю, показує, як бути добрішими, як любити, робить нас сильнішими. Він завжди поряд. Бог ніколи не відмовиться від свого творіння. Коли Він бачить, що його дитя не справляється, то посилає всі сили, щоб їй допомогти. Ти маєш гідно переживати всі уроки, які тобі належить пройти. Не підведи Його. Вставай, доню. Треба жити. Життя-це найвеличніший Його дар. І кохання тобі було послане як благословення небес. Тож дякуй за це і довірся Йому. Все буде добре. Я вірю.
Рая обперлась на плече Анастасії Павлівни і встала з ліжка. Вона була слабенька, але мамина підтримка і віра змусили її піднятися.
Пізніше приходили батьки Вови. Від горя його мама Надія звинуватила родину Раї в тому, що Вова постраждав із-за них. Вона спочатку випалила образливі слова, та потім присіла на стілець та заплакала. Рая стояла біля дверей і плакала від втрати кохання свого життя, від того, що їй було прикро за свого батька, за його жертву, за його спаплюжене ім’я, за свою родину. Вони ні в чому не винуваті. Ніхто не винуватий в цій війні і її несправедливості.
Пройшов місяць, як Вову увезли. Рая вийшла за двір. Біля входу, спершись на паркан, стояв хлопець Іван, який разом з Вовою був у партизанському загоні. Вона зупинилася і спитала з надією в голосі:
-Ваня, ти прийшов щось про Вову сказати? Ти щось знаєш? Де він?
-Вова? Ні, нічого не знаю. Він вже не повернеться. Нащо тобі про нього думати. Подивися краще на мене. Я ж тут і живий.
-Ваня, вибач. Не можу,-вона зачинила хвіртку і зібралася відходити від двору.
Він її схопив за руку:
-Рая, треба дивитися в майбутнє, а не в минуле. Вова це минуле, а я майбутнє. Я завжди тебе любив. А цей прийшов з присілка зі своїм баяном та увів тебе. Хочеш я буду грати? На чому забажаєш, на тому і зіграю. Я все зроблю ради тебе, не дарма же прибрав з дороги Вовку.
-Так це ти на нього написав?-Рая округлила очі.-Ах ти… Пішов звідси. Зрадник. Ніколи, чуєш, ніколи не підходь до мене і до мого дому. Ти обмовив мого коханого, мою родину. Геть!

Частина 7.
В далекій тайзі в Комі зима починається рано. Вже в листопаді тріщать люті морози і випадає сніг. Він лягає величезними заметами, не дозволяючи людям ходити в лісі без спеціальних снігоступів. Але цивілізація сягнула і цих глухих місць. Через дрімучі ліси в ті далекі сорокові роки було прокладено залізницю. Ніхто вже, мабуть, не пам’ятає, що ті кілометри рейок та шпал покладені на кістках людей, які їх будували.
Листопад 1943 року.
В морозний ранок на плацу трудового табору вишукувалися новоприбулі робітники. Їх очі не виражали вже нічого і нічого не бачили перед собою. Вони лише дивилися в землю без надії і віри, втративши все в своєму житті. Майже все. Бо залишилося тільки життя. Пройшовши важку дорогу з рідних сел і міст до цього відірваного від людей місця, люди тримали в пам’яті тільки дорогі їм обличчя рідних.
Серед цієї шеренги стояв Вова. Він хлопець дев’ятнадцяти років вже пережив стільки горя, скільки лише може винести людина. І не кожна зможе. Він стояв на плацу на морозі і думав лише про одне, йому треба жити якомога довше. Все змінюється в цьому житті, і його віра не помирала, що колись він все ж прийде до рідного села. Його не здолають, він виживе і тут. Після винесеного йому вироку та поневірянь в дорозі в ньому виросла та сила духа, яка вже не кидала його протягом всього подальшого життя.
Дружина начальника табору Оля і її єдина подруга медсестра лазарету Ліда почули, що прибуває конвой з новоприбулими з їх батьківщини. Вони заховалися за дверима, які виходили на плац, та тихенько виглядали з-за них.
-Ліда, дивись, знову людей з рідної сторони привели. Їх так багато. Скільки з них виживе?-Оля завжди переживала за співвітчизників. Тут, далеко від рідних місць, вона дуже сумувала за домівкою і родиною і завжди вдивлялась в обличчя прибулих з батьківщини. Дівчина мусила поїхати в ці місця за своїм чоловіком. Його призначили так далеко від рідних країв. Вже 4 роки вони тут мучаться, одірвані від родини та від сонячного тепла.
Погляд Олі зупинився на Вові. Вона була вражена красою хлопця, його великим зростом, міцною статурою. Дівчина повернулась до подруги і попросила:-Ліда, дізнайся, хто той хлопець. Бачиш той, високий, гарний.
Ліда одразу кудись зникла і через кілька хвилин повернулась. Вона мала не аби який вплив на робітників табору, тому завжди була в центрі новин. Якщо потрібна була інформація, то Ліда могла її отримати за лічені хвилини. Всім же була потрібна допомога Ліди навзаєм.
-Його звуть Володимир. Дев’ятнадцять років. Він з Слов’яносербщини. 58 стаття. Дружини і дітей не має.
Січень 1946 року.
Оля забігла до лазарету до Ліди і почала пошепки швидко говорити:
-Лідонько, подружко, треба дещо передати Вові. Завтра будуть люті морози, а роботи на залізниці відмінять не будуть. Жертв буде… Лідо, врятуй його, благаю. Придумай щось, щоб забрати його до тебе в лазарет. Не дай йому там замерзнути до смерті. Я хочу прийти потім до нього.
Наступного дня стояли морози мінус сорок. Але всі робітники вирушили на будівництво залізничних колій під конвоєм в ліс. Вова зранку отримав від конвоїра докладний інструктаж, як поводити себе на роботі саме в той день, коли мало загинути багато людей. Оля через Ліду вчила хлопця, як вижити в тих несумісних з життям умовах, як поводити себе зі справжніми злочинцями, яких в таборі було майже половина. Вова мав тримати нейтралітет і ніколи не вступати ні в які сварки, спровоковані тими страшними людьми.
Проробивши майже дві години, Вова бачив, як замерзали хлопці поряд з ним. Сьогодні не всі повернуться. Він дивився на них, але сказати нічого не міг. Його серце охопив жаль до всіх, та він мусив тримати все в тайні. Він продовжував робити. Вова переносив важку рейку та раптово вона вислизнула з його рук і впала на ногу. Вова скорчився від неймовірного болю. Але він мусив. Йому треба жити. Йому треба повернутися додому. Там його чекає родина і Раїна посмішка.

Частина 8.
Оля все частіше стала заходити до Вови в палату, де він проходив реабілітацію після випадку на залізниці. Їй було цікаво з хлопцем. Вони розповідали один одному про своє дитинство, про рідний край, про батьків, про захоплення, обговорювали музику. Оля колись вчилась грати на фортепіано, тому їй було цікаво говорити з Вовою, як він грає деякі мелодії на баяні. Вова відкрився цій дівчині, вона була єдина в цьому таборі, кому він довіряв. Єдине, що Вова приховав, це відносини з Раєю. Він ховав це, як щось глибинне, тільки його особисте. З Олею він відчував легкість і невимушеність. Їм було разом весело. Дівчина зрозуміла, що тільки з Вовою вона може так щиро сміятися. Через деякий час спілкування їх потягнуло один до одного, і ніхто цьому не опирався.
До літа Вова вже оговтався після перелому ноги та повернувся на будівництво залізниці. Оля дуже сумувала за ним та завжди таємно підглядала, коли робітники поверталися з лісу. В один такий вечір вона, як завжди, стояла біля дверей, підглядаючи за майданчиком, на якому стояв Вова. Їй так кортіло йому прокричати новину, яку Оля нещодавно відкрила, та вона не мала права. Дівчина нещодавно дізналася, що вагітна, і зрозуміла, що скорше не від свого чоловіка. Вона відчувала, що це дитина Вови, а як же інакше, її дитина може з’явитися тільки від кохання, а свого чоловіка вона давно вже не любила. Від цих думок її відволікла Ліда, яка раптом до неї підбігла та показала конверт. Оля роздивилася адресу на ньому. Це був лист для Вови з його рідного села від якоїсь дівчини Раї. Вона, не думаючи, розірвала конверт. З нього випав на підлогу лист та фотографія. Оля все це швиденько підняла, щоб ніхто не побачив, і заховала собі в кишеню. Її накрила якась незрозуміла хвиля ревнощів і злості. Потім вона звернулася до Ліди:
-Ліда, ніякого листа ти не бачила. Він ніколи не доходив до цих глухих місць. Вова його ніколи не отримає.
Прийшовши до себе в кімнату, Оля витягла з кишені лист і фотографію. Вона прочитала, як Рая писала Вові про своє кохання, про те, що вона буде його завжди чекати, що для неї не існує іншого життя без хлопця. Рая була освіченою дівчиною, вона багато читала книжок, гарно писала, тому лист вийшов дуже чуттєвим. Оля навіть позаздрила, що інша дівчина так може висловлювати свої почуття на папері. Прочитавши ці строки, вона подивилася на фотографію. З неї на Олю дивилася гарна дівчина з добрими очима, які світилися коханням. Хто ця дівчина? Вова нічого про неї не говорив. Оля не знала, що тепер з цим їй робити. Вона ходила по кімнаті і думала. Та обличчя Раї не давало їй покою. Врешті вона зупинилася біля стола, на якому лежала фотографія, схопила ручку, та гострим пером виколола на ній очі. При цьому Оля відчувала такий гнів і злість, якого не знала до того ніколи.
-Ось тобі! Більше ти не будеш дивитися! Він мій. Назавжди. У нас дитина буде. Я для нього все зроблю. Я його врятую від цього табору, звільню від конвою, він буде вільний і щасливий. А ти що? Що ти можеш йому дати?
Вона швидко загорнула спаплюжену фотокартку в новий конверт та підписала на ньому адресу Раї. Ввечері вона таємно передала його Ліді та попросила відправити. Також вона дізналася, як можна розконвоювати Вову та видати йому автомобіль для того, щоб він більше ніколи не робив на небезпечних роботах на залізниці та частіше мав змогу бачитися з Олею. Оля завжди досягала, чого хотіла.
Червень 1946 року.
-Мамо, дивися лист від Вови прийшов.-Рая радісно забігла до двору. Вона світилася від щастя, тримаючи в руках запечатаний конверт. Дівчина сіла до столу, акуратно розрізала ножем конверт та дістала з нього свою фотографію з виколотими очима. Вона дивилася на неї та не розуміла, що з цим тепер робити і як навіть реагувати, вона розгублено подивилася на маму, на очі навернулися сльози. Анастасія Павлівна зрозуміла, що щось сталося. Вона підбігла до доньки і побачила її фотокартку. Жінка швидко забрала її, порвала та викинула в смітник, при цьому сказавши своїй розгубленій дитині:
-Доню, таке буває також. Це життя. Все змінюється в ньому. Прийшов час починати все знову. Ти не можеш чекати на те, чого вже ніколи не буде. Тому, якщо хочеш поплакати, поплач, але не треба довго убиватися за коханням, яке вмерло. Попереду обов’язково тебе чекає щось краще. І запам’ятай доню назавжди, що би у тебе в душі не помирало, ніхто і ніколи не повинен цього побачити. Ти для інших людей мусиш бути завжди гарною і щасливою, посміхатися і ховати горе за сміхом і веселощами. Люди не люблять нещасливих та сумних людей. А крім того, коли ти посміхаєшся, то швидше одужуєш від свого горя.
Рая посиділа, подумала деякий час, потім рішуче встала та сказала:
-Мамо, я прийму пропозицію Віктора стати його дружиною.
-Доню, не приймай різких рішень особливо після поганих новин. Потім можеш пожалкувати. Віктор гарний, добрий та інтелігентний чоловік. Я бачу, що він тебе любить та готовий на все заради тебе. З ним ти ні в чому не матимеш потреби. Його поважають люди, він досягнув висот на підприємстві. Але що ти відчуваєш до нього? Що ти можеш запропонувати цій людині? Шлюб –це взаємний обмін почуттями та благами. Не односторонній. Коли щось іде в один бік, такий шлюб довго не протримається, бо твій партнер завжди відчуватиме, що його не люблять.
-Мамо, я вирішила. Я вийду за нього. Ти же сказала, що треба жити далі. Я буду жити далі і ніхто ніколи не дізнається, що у мене в душі. А далі подивимося. Завтра я скажу Віктору свою відповідь.

Частина 9.
Травень 1951 року.
Рая та її сестра Марія сиділи біля ліжка своєї хворої мами. Вони ні на хвилинку не полишали її. Серце дівчат розривалося на частини, коли вони бачили, як губи Анастасії Павлівни стискаються від нестерпного болю. Їх брат Павло стояв в кутку. Він нічим не міг допомогти мамі, яка повільно вмирала. Анастасія Павлівна попросила залишити її наодинці зі старшою донькою. Коли всі вийшли, вона взяла руку Марії в свої долоні і сказала:
-Моя Марійка, мій первісток. Я так раділа, коли тебе вперше побачила. Дівчинка з ясними оченятками дивилась на мене так відкрито. Колись ти відчуєш, що таке тримати на руках свою дитину. Я вірю, так і буде. Я прошу тебе, дитино моя, ніколи не втрачай віри. Ти вже так багато втратила в цьому житті. Обидва чоловіка пішли з життя, залишаючи тебе саму знову і знову. Це життя нелегке. В ньому треба підніматися з колін багато разів. Пам’ятай, тільки віра тобі допоможе підняти вгору голову. Ніколи не здавайся, що би не трапилось. Труднощі роблять людину сильнішою. Ти ще будеш щасливою. Буде у тебе кохання. Я з небес буду тобі допомагати. Знай, що я завжди буду поруч.
У Марії з очей потекли сльози, вони притулила голову до матусі:
-Мамо, ти житимеш довго-довго. Ти ще побачиш моїх діточок. Я люблю тебе.
В цей час Рая знаходилась на подвір’ї. Раптом до неї підійшов Віктор і попросив пройти з ним до річки, бо має щось важливе сказати. Прийшовши на місце, він повідомив:
-Рая, мене підвищують по службі та відправляють до Молдови. Нам втрьох: тобі, мені та доньці Люді треба зібрати речі.
Рая не могла повірити своїм вухам. Який переїзд? А як же мама? Вона мусить кинути рідну людину, яка вмирала на очах, заради підвищення чоловіка, якого Рая навіть не кохала. Дівчина ще деякий час мовчала. Вона не знала, що можна відповісти. Вона розуміла, що нікуди не поїде і таким чином втратить Віктора. Але Рая усвідомлювала, що то була справедливість життя. Чоловік, якого вона так і не змогла полюбити, як не намагалася, лишає її. І вона відпускає його. Нехай йому зустрінеться жінка, яка подарує йому теплоту своєї душі, бо він цього заслуговує. Раї так і не вдалося цього. Нарешті вона змогла говорити:
-Вітя, ти мусиш їхати один. Ти не маєш права втратити такий шанс. Ти до нього довго йшов. А він дається раз в житті. Я і Люда залишаємося з мамою. Документи для розлучення надішлеш в сільраду, як будеш готовий.
Рая пішла в хату, а Віктор залишився стояти біля річки, розгублено дивлячись їй в слід.
Зайшовши в кімнату до Анастасії Павлівни, дівчина прилягла поряд з нею на ліжко. Рая розуміла, що ці хвилини можуть бути останніми, які вона проводить з найріднішою людиною. Саме мама її підтримувала в найтяжчі години, її поради завжди були наймудрішими. Дівчина не розуміла, як далі буде сама долати труднощі. Вона обняла свою маму і сказала так лагідно, як тільки могла, коли хотіла показати їй всю свою любов:
-Мамо, рідненька моя. Я ніколи, чуєш, ніколи тебе не покину. Я завжди буду з тобою.

Частина 10.
Березень 1953 року.
Вся країна плакала. Великий вождь помер. Хтось переживав за те, що цілі десятиліття так званої стабільності вмирали разом з цією людиною. Їм було страшно подивитися в майбутнє. А деякі не знали, чи радіти та сміятися, чи плакати, бо впав цілий режим, який скалічив все їх життя, відправивши до таборів. Деякі люди ридали, дивлячись на фотографії рідних, яких вже не було поряд, бо голод викосив цілі села. У деяких родинах з десяти-дванадцяти дітей виживав лише один. Ось так в сльозах весь народ проводжав режим на той світ. Не було жодної родини, яка б спокійно та байдуже відреагувала на смерть вождя.
В середині весни того ж року Вова вийшов на залізничному вокзалі в Харкові. Він вперше за десять років ступив на рідну землю. Він вдихнув повітря на повні груди, подивися в небо і подумав про себе: «Я зміг. Я вижив. Я пережив те страхіття. І я майже вдома». Через кілька годин він тримав на руках реабілітаційний документ та паспорт. Хлопець відкрив перший та побачив на папері червону яскраву лінію по діагоналі з надписом «Доверять и верить». Його руки затремтіли, а з очей закапали сльози. Довіряти і вірити? За всі ті роки страждань? За холод, голод, тяжку роботу, за страх бути вбитим злочинцями в таборі? І тепер він не такий, як всі? Йому потрібні спеціальні документи, щоб йому вірили? С того самого часу Вова до кінця своїх днів дивився на ту червону стрічку на документі і його руки тремтіли, а очі наповнювалися сльозами. В той рік таких, як Вова, були сотні тисяч, і вони так само тримали цей документ в тремтячих руках.
Вова вийшов з вагону на платформі в Петровеньках. Нарешті він вдома. Він побачив, як навкруги цвіли дерева, все пахло і світилося життям. Він підійшов до одного та й торкнувся його, пересвідчившись, що це не марево. Хлопець йшов по вулицях, бачив, як багато чого змінилося у селі. Майже дійшовши до двора своїх батьків в Ворошиловці, він побачив хлопця Ваню, з яким був у партизанському загоні. Ваня якось дивно відреагував на зустріч з Вовою, він дивився на хлопця, як на привида з того світу. Вова зрадів побачити соратника, він підійшов, протягнув йому руку. Ваня у відповідь протягнув свою тремтячу руку та лише видавив з себе:
-Ну здрастуй, Вова,-потім оправився і продовжив з посмішкою,-йдеш додому, де тебе чекає дружина з сином?
-Рая? З яким сином?-Вова щось не розумів, про що каже Ваня.
-Яка Рая? Вова, якась гарненька білявка з хлопчиком років п’яти-шести. Її, здається, Оля звуть. Щастить же деяким таких дівчат знаходити. Вона приїхала до твоїх батьків і всім каже, що вона твоя дружина. До речі, Рая нещодавно з чоловіком розійшлась і залишилась одна з донькою.-Ваня ще пам’ятав, як йому відмовила Рая, та сказав все, що хотів, щоб насолити їй. Він тепер дивився на реакцію Вови.
Вова постояв ще деякий час мовчки та потім різко повернувся та побіг до річки, яка протікала поряд. Там він сів в траву. Йому треба було подумати, перш ніж прийняти рішення, як далі жити.
Всі десять років в таборі Вова жив з думками повернутися додому і зустріти Раю. Він сподівався, що вона його кохала і чекала, як кохав він її. Думки про неї давали йому наснаги боротися за життя і свободу. А вона тим часом вийшла заміж за іншого та народила доньку. Він не вірив. Все, чим він жив, розбилось за кілька хвилин. Але тут він згадав про Олю. Там, в таборі, він зраджував на фізичному плані Раї з Олею, його тягнуло до нової дівчини. Але ж він чоловік, йому треба фізична близькість. А Рая? Чому вийшла заміж? Забула його? Потім він подумав, що отримав те, на що заслуговує. Зрада-то є зрада і не важливо на якому рівні, на духовному чи на фізичному. Вова почав думати, чи хоче він жити з Олею. Він шукав в собі хоч якісь почуття до цієї дівчини та не знаходив, в середині була лише байдужість. А як же хлопчик, якого народила Оля? Вова так і не знав, чи то його дитина чи ні. Хлопчина був схожий на свою маму. Ні від чоловіка Олі, ні від Вови той не унаслідував ніяких рис. Просидівши так декілька годин зі своїми думками, Вова вирішив почекати до вечора. Він лише розумів, що він кохає Раю, але не міг змиритися з її шлюбом та з донькою. Вова навіть не міг усвідомити, як можна прийняти чужу дитину. Ввечері він прийме рішення. Але не зараз, тільки не зараз. Він приліг у траву, дивися в мирне блакитне небо та й заснув вперше за десять років міцно і спокійно.

Частина 11 (заключна).
Ввечері Вова підійшов до Раїного двора. Всередині нікого не було, та він не збирався йти без шансу побачити свою кохану. Хлопець присів на лавочку біля паркану. Вже темніло, коли він почув, як хтось підходить до хвіртки. Його серце закалатало. Він встав. Через щілину в паркані хлопець побачив Раю. Він зміг лише видавити з себе її м’я, покликавши дівчину.
Рая не могла зрозуміти, хто міг прийти так пізно, але почувши знайомий і рідний голос, вона рвонула хвіртку на себе та вискочила за двір. Дівчина стала, як укопана, побачивши Вову. Вона не могла вимовити і слова або навіть поворухнутися. Рая тільки дивилась на нього, в його очі, роздивлялась його всього. Він тут, він живий і прийшов до неї.
Вова так само стояв і не міг нічого сказати, він дивися на неї. Рая майже не змінилася, така ж худенька, хоча стала ще гарнішою, її жіночність розквітла. Ті ж самі величезні добрі очі.
В один момент їх потягнуло один до одного з неймовірною силою та вони кинулися в обійми, нічого так і не промовивши.
Простоявши так деякий час, Вова нарешті вимовив:
-Рая, виходь за мене. Я кохаю тебе і завжди кохав. Я жив думками про тебе весь цей час. Я вижив заради кохання до тебе.
Раї хотілось закричати «так», але вона згадала про Олю:
-Вова, тебе у батьків чекає дружина і син. Як ти можеш мені пропонувати?
-Оля не дружина мені, а хлопчик не мій син. Я навіть не піду до них, доки вона не поїде. Дозволиш мені залишитися у тебе?
Рая не змогла одразу відповісти. Вона подивилася пронизливо в очі хлопця і дивилася так деякий час. Вона шукала в них відповідь, чи він чесний з нею, чи ні. Цей погляд вона передала всім своїм нащадкам, і ті так само дивились в очі, шукаючи правду душі людини. Не кожний мав сили витримати той погляд, бо він дивився в саму середину душі. Та Вова витримав. Рая нарешті взяла руку хлопця в свої долоні і притулила до свого обличчя, вона заплакала та прошепотіла:
-Я згодна вийти за тебе. Залишайся у мене. Але знай, що тобі прийдеться прийняти мою доньку як свою дитину. Її звуть Люда. Колись я тобі розповім, чому я вийшла заміж. Але не зараз. Пізно вже.
Вові було важко змиритися з тим, що Рая була одруженою з іншим чоловіком та ще й прийняти дитину від нього. Та він розумів, якщо він цього не зробить, то назавжди втратить Раю. А цього він хотів менш за все в житті.
Наступного дня Оля з хлопчиком вийшла з двору батьків Вови та попрямувала до крамниці. Всі люди, яких вона зустрічала на шляху, якось дивно на неї дивилися і перешіптувалися за спиною. Не витримавши такого, Оля підійшла до сусідки, та спитала, чого ті так дивно поводяться. Сусідка одразу ж повідомила Олі, що Вова повернувся та не до неї, а до Раї і що він не прийде, доки Оля в його дворі. Від таких новин у Олі підвернулися ноги. Вона зрозуміла, що все скінчилося. Він не кохає її та вибрав Раю. Оговтавшись, Оля згадала спаплюжену фотографію дівчини. За все в цьому житті треба платити, і Оля це розуміла так добре, як ніхто інший. Вона вже заплатила. Оля втратила все, кинувши чоловіка заради Вови, зараз вона втратила і Вову. Тепер у її хлопчика не буде батька, ніякого. Прийшовши до хати, Оля зібрала речі, взяла за руку сина та попрощалася з Вовиними батьками. Вона йшла на потяг, навіть не знаючи в яку сторону їхати. І тільки коли сіла в вагон, то вирішила їхати до своєї подруги в Альчевськ. Там вона подумає, що робити далі.
25 квітня 1954 року.
Рая тримала на руках новонароджену дитину. Це синочок. Вона народила найгарнішого в світі хлопчика від кохання свого життя. Він буде щасливим. Хіба може бути нещасливою дитина, народжена у взаємному коханні. До кімнати зайшов Вова. Він підійшов до Раї, подивився на неї очима, повними вдячності жінці, яка призвела на світ його сина. Вова взяв хлопчика на руки, підняв його акуратно в гору та з гордістю промовив:
-Це мій син, мій єдиний син, мій єдиний нащадок.
Рая всміхнулась. Вона була така щаслива подарити Вові дитину, яку він любитиме все своє життя.
-Вова, маю дещо попросити. Дозволь мені назвати сина Вовою. Я хочу, щоб він носив ім’я моєї коханої людини. А щоб не плутати, тебе я буду називати Володею.
Вова подумав трохи та відповів:
-Ну то й добре. Нехай так і буде. Зватимуть його Вова.
17 квітня 1989 року.
Всі діти та онуки зібралися в будинку Раї і Володі, щоб провести останні години з Раєю. Її великі добрі очі наповнювалися біллю, але вона трималася стійко. Її передостанні слова були напутні для її нащадків.
-Діти, колись мій батько передав слова нам та всім нашим нащадкам, щоб ми завжди вибирали мир та любов. Я прошу вас керуватися в своєму житті любов’ю та добротою. Якщо у вас на терезах буде знаходитись влада, гроші, слава з одного боку, а з іншого кохання, вибирайте кохання. Воно поведе вас вірним шляхом до щастя. Якби ви тільки уявили силу любові. Ця сила неосяжна. Вона може виправити помилки минулого, направити теперішнє та змінити майбутнє в кращу сторону. Пам'ятайте це. Колись, втративши батька, я вибрала його професію, ставши бухгалтером. Я дуже щаслива, що обидві мої онучки мають хист до навчання. У старшої дивовижна пам’ять, вона може читати вірші без книжки. Колись їй це допоможе в виборі діла свого життя. Я також відчуваю, що моя молодша онука має хист до математики. В цьому році вона йде до школи. Моя мрія побачити, як вона буде вчитися і що вибере. Я відчуваю, що у неї все буде виходити просто. Але, мені вже це не судилося побачити. Дітки, завжди вибирайте те, що вам подобається, і це принесе вам задоволення від життя. Володя, я хочу тобі подякувати за те, що в моєму житті було кохання, за те, що ти мені його подарував. Вова, сину, знай, що я тебе назвала в честь батька саме із-за великого кохання. Ти мусиш знати, що народився в результаті любові. Це треба знати кожній дитині, щоб відчувати твердий грунт під ногами. Ну що ж, дітки, любіть та підтримуйте один одного, допомагайте один одному, будьте щасливими.
Грудень 1998 року.
Того зимового дня Марія вийшла з свого дому, щоб зайти до Володі. Вона іноді до нього заходила поспілкуватися. Жила жінка на сусідній вулиці, колись вирішивши купити будинок поряд з родиною своєї сестри. Марія відчувала, що це буде якийсь незвичайний день. Дивне передчуття наростало з середини так, що серце почало дивно калатати. Перед очима почали з’являтися картини її життя. Вона знову бачила, як уходили з життя її чоловіки, і груди здавила самотність. Марія згадала, як одного разу вона погодилась на пропозицію подруги, дружини її керівника на роботі, поїхати за новим модним одягом в сусідню область. Тоді Марія довірилась подрузі, хоча знала, що піти з роботи каралось законом. Повернувшись з обновками, жінки вимушені були ховатися від переслідувань, навіть чоловік подруги не зміг допомогти. Марія тоді прибігла вночі до своєї тітки в село та цілих два роки жила у неї в будинку. Коли хтось стукав в двері до тітки, Марія вимушена була ховатися під ліжко, щоб ніхто не побачив і не здав її закону. Два роки Марія виходила на вулицю лише вночі. Скільки страхів і страждань вона пережила за своє життя. Йдучи до Володі, жінка подумки звернулася до своєї мами: «Мамо-мамо, рідна моя мамо, як же так? Ти ж казала, що я буду щасливою. А воно он як обернулося. Ні кохання, ні чоловіка, ні дітей. І життя підходить до свого кінця».
Зайшовши до Володі, жінка присіла до столу пообідати разом з ним. Володя жив один вже дев’ять років. Марія того дня якось дивно подивилася на Володю, все ж таки вирішивши йому зізнатися. «Сьогодні або вже ніколи» промайнуло в її думках:
-Володя, я вже стара і не хочу йти з цього життя, так і не сказавши тобі, що кохала тебе весь цей час. То було кохання з першого погляду. Тоді на святі ти вибрав Раю. Я два рази виходила заміж, намагаючись бути щасливою. Гарні чоловіки були, але в них я завжди шукала тебе. І не знаходила. Мої чоловіки йшли з життя, і я знову залишалась одна. Мені кожен раз здавалося, що ти моя доля. Я ревнувала до Раї так сильно, що іноді мене переповнювала злість. Потім я заспокоювалась, бо не мала права, вона сестра мені і ні в чому не винна. Коли померла Рая, я сподівалася, що ти прийдеш до мене, я чекала на тебе. Але цього не сталося. Вже дев’ять років минуло, а я все чекала. Та не судилося. Я розумію. Але я мусила тобі сьогодні це сказати.
Того дня Марія померла поряд з Володею за столом. Вона пішла з цього життя, дивлячись на кохану людину.
Рівно через рік не стало і самого Володі. Він був сильний духом та сам вирішив піти.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.0321578979492 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …
«Сліпі убивці» вигаданих і справжніх світів
«Сліпий убивця» Марґарет Етвуд — приклад «шизофренічного» наративу, у якому один герой розпадається …