Першою заговорила Соля, ступивши на берег, вона залопотіла щось до наймолодшої, слів було не розчути. До неї приєдналася руда і ось вони вже обидві, повернувши голову до низької постаті, яка йшла між ними щось їй там торочили. Мала не відповідала і дівчата зірвалися на крик. Я приголомшено зиркнула на Саню, та запалила цигарку, немов їй було мало діла до цієї сцени і власної сестри у епіцентрі назріваючої бурі.
– Ах ти довбана мазохістка! – зеверещала Соля, шарпнула дівча за комірець синьої сукенки, від чого та хитнулась назад, не встояла на ногах і гупнулася на спину. Моє серце застукотіло так, немов то не вона, а я з розгону приземлилася спиною на блискучу від роси конюшину. Немов то наді мною в контражурі від місячного світла нависли два силуети. І вже за мить, помітивши, що я намагаюсь підвестися, одна із них б’є мене ногою в плече і я валюся назад, зойкнувши від болю.
Стою, мов вкопана, глипаю то на Сашу, котра спокійно смокче вже другу цигарку, то на це безумство, де малу вже шарпають за волосся і штовхають ногами в живіт. Раптом розпатлана жертва зиркає на мене і тягне у мій бік руку. – Допоможи мені, – протяжно завиває і хапається за обличчя, куди щойно втрапила засмагла щиколотка Солі.
Я кидаюся вперед, але мене миттєво хапає за зап’ястя крижана Саніна долоня.
– Не чіпай їх, так треба, – дмухає цигарковим димом мені в скроню. Я отетеріло завмираю, вдивляюся у брудне личко із пластирем на носі, смикаю правицею, намагаючись звільнитися від лещат Сашиної руки. Не зводячи погляду з мого, мабуть так красномовно перекошеного жахом обличчя, мала починає реготати. Лежить на траві, вигинається від ударів, ухкає, коли їй знову прилітає в живіт, але все рівно продовжує заливатися нездоровим сміхом. Я відвертаюся, аби розірвати цей наразі згубний для моєї психіки зоровий контакт і прошу у Сані цигарку. Та відпускає мою руку, дістає пачку ментолового «вінстона» і чиркає запальничкою перед моїм обличчям, коли я нарешті тремтячими руками добуваю з упаковки сигарету. Сміх за спиною вщухає, але чую, що побиття не припинилося, ще вовтузяться. Неймовірно сподіваюся, що то у малої нервове, ну, той її безумний сміх. Яке ж то жаске видовище! Перед тобою колошматять дитину, а вона тягне до тебе ручку, аж тут, побачивши, що помочі не буде, шкіриться і одержимо сміється, не зводячи з тебе погляду.
