Гнат Іванович був гультяєм, яких ще світ не бачив. Йому навіть у вісні мерещилися пухкенькі жіночі принади. «Біда тай годі» - жалілася Ганна, дружина Гната Івановича, матусі. Стара, не довго думаючи, бовкнула: «А ти, доню, посади його на ланцюг, як Лорда, щоб і дому тримався, і не зазіхав на цноти наших сільських одалісок». І попала мати доньці не в брову, а прямо в око.
Якось Гнат Іванович приперся з гулянки п’яний як зюзь. Ганна в хату його не впустила, то він деякий час потинявся по подвір’ї, та перечепившись об автомобільну шину до якої сам, по злодійське, припнув свого пса Лорда, аби той не бігав за суччими хвостами, тай впав на землю, біля собачої будки, заснувши сном праведника.
Ранком Ганна, вийшовши поратися по господарству, вгледіла як Лорд непристойними рухами паскудить сонного господаря нижче поясниці. «Геть, нечиста сила!» В розпачі вигукнула вона і замахнулася цеберкою на насильника. Лорд ображено відсахнувся від господаря. Ганна в одну мить відчепила ланцюг від Лорда і начепила Гнату Івановичу на шию. «Геть звідси!» Гаркнула вона не своїм голосом на Лорда, отетерілого від несподіваної ласки. Біжи по своїм собачим справам, он сусідська сучка аж скавучить по твоєму собачому коханні.
Прокинувшись Гнат Іванович не второпав, що з ним сталося і зозла смикнув ланцюг. Ошийник міцно, аж до болю в щелепах, вп’явся йому в шию. Сто чортів тобі в ребро! – вилаявся він і заскавучав по собачому. Лорд сидів поруч, співчутливо позираючи на господаря і час-від-часу клацав зубами ловлячи надокучливу мошку.
