Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2518
Творів: 45399
Рецензій: 88837

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Горор

Територія, що стала чужою

© Щєпкін Сергій, 24-06-2018
Ми дійшли до вказаного місця. Це був не тільки так званий кордон між нашими землями і тими, що вже були не наші. Це був кордон між природою і пусткою. За спиною залишилися дерева з кущами, поля, дороги. Попереду було місце, де того всього не було. Ніби якась надприродна сила зрівняла те все в щось однорідне, а потім забрала всі залишки, які стирчали із того однорідного.
Ніч закінчувалася, починало потроху сіріти. Ми дивилися на територію, на якій не було нічого живого. Скільки бачило око, до самого горизонту не було жодної рослинки, жодної тваринки, жодного птаха. Не було нічого, за що б зачепилося око. Були лише невеликі горбики, якісь ямки невеликого розміру, у деяких з них була рідина темного кольору, із деякий виходив якийсь газ чи пар. Коли сонце повністю зійшло над горизонтом, стало видно острівцями щось зелене, схоже на траву чи мох, але точно сказати, що то таке, було неможливо.
Ми довго дивилися вперед, намагаючись зрозуміти, кудою треба було йти далі, щоб не потрапити в якусь пастку. Справа в тім, що з цієї території на наші землі почав доходити якийсь газ, який був ніби і несмертельним, але настільки неприємним і мабуть небезпечним, що люди тікали від нього якнайдалі, залишаючи обжиті місця і вже не хотіли повертатися назад. Нам потрібно було вияснити, звідки той газ надходить.
- Дістали біноклі і спостерігаємо ще хвилин десять, потім йдемо вперед, – командир сів на землю, упер лікті в коліна і почав уважно дивитись в бінокль. Ми теж зробили те саме.
Зі сходом сонця стало добре помітно, що по всій території із землі виходять якісь білі гази, які на невеликій висоті розчиняються в повітрі і стають вже невидимі. Раптом хтось скрикнув:
- Дивись! Дивись! Що то?! Ніби шахта в землі відкрилася і закрилася! Прямо вперед, дванадцята година!
Всі насторожилися.
- Он ще одна, трохи лівіше!
- І правіше, правіше також! Господи, що то таке? Вона відкрилася і більше не закривається! На дві години дивіться!
Всі повернули біноклі у вказаний бік. На відстані в кількасот метрів було видно квадратну дірку в землі. Раптом звідти вилетіла невелика ракета, злетіла на кілька десятків метрів, різко розвернулася вниз і упала на землю, не розірвавшись.
- Ви бачили? В неї два з чотирьох стабілізаторів не відкрилися! Два відкрилися, а два ні!
- То ж була ракета? Що ж то за ракета була?
Раптом поряд із квадратною діркою в землі відкрилася ще одна така сама дірка і звідти знову вилетіла ракета. На висоті метрів з десять у неї відкрилися всі чотири стабілізатори і вона, злетівши високо в повітря, вибухнула. Стало видно велику хмару білого газу, який почав повільно осідати до землі.
- Одягай протигази! – команда була виконана миттєво.
- Ось воно що, звідки гази беруться!
- Дивіться! Дивіться! Що то таке?!
Далеко попереду, за кілька кілометрів, невеликою точкою з’явилося щось, що поступово збільшувалося в розмірах. Ми всі дивилися вперед і мовчали. Через кілька секунд ми не могли повірити своїм очам – то був звір людиноподібної форми. Він неквапливо біг у нашу сторону на своїх двох ногах, час від часу торкаючись землі руками, ніби мавпа. Він був зовсім без одягу і без волосся, шкіра була кольору, як у людини. На ньому не було навіть трусів. З такої відстані не було видно жодних статевих ознак, чи то чоловіче було, чи жіноче – не зрозуміло.
- Господи, та що ж то таке?
- То живе чи механізм якийсь?
- Якого воно розміру?!
- Ой, ми що, газу дихнули? – хтось зойкнув і почав вголос молитися.
- Приготувати зброю, стріляти по команді, – командир намагався опанувати голосові зв’язки.
Звір, схожий на людину був ще надто далеко, але він рухався в наш бік. Добре було видно, що він принаймні вп’ятеро більший від справжньої людини.
- У нього брови є! – хтось не міг відірвати бінокль від очей. – А статевих ознак таки немає!
- Зброю готуй! Стріляти тільки по команді, в голову не стріляти! – командир вже дивився на мішень в оптичний прилад крупнокаліберної гвинтівки.
Ми дивилися, як звіролюдина вже пробігла половину відстані.
- Зараз я його перевірю. Раз у голову не стріляти – залишу живим, – наш тренер із рукопашного бою роздягся, кинув свою зброю, схватив жердину, як у Сергія Бубки, і, не слухаючи крику командира, побіг назустріч потворі, минаючи пагорбки, ями з рідиною та відкриті шахти. Бігав він так швидко, що вже через хвилину чи півтори був недалеко від звіра. Той, побачивши людину, яка біжить до нього, зупинився і здивовано дивився поперед себе. Коли тренер наблизився до нього, всім стало зрозуміло, що та тварюка не вп’ятеро, а вдесятеро більша від людини, і якась вона нетямовита, бо вже півхвилини стояла напівзігнутою і якимось нерозумним поглядом дивилася на того, хто до неї наближався. Добігши на відстань стрибка, тренер упер жердину в землю і звичним прийомом стрибнув прямо на коліна зігнутого людиноподібного звіра, почавши його гамселити жердиною у сонячне сплетіння. Руки звіра були вперті у землю, він дивився на того, хто його б’є і почав підіймати одну руку. Тоді тренер якимось неймовірним способом видерся ще вище і почав бити у больові точки на шиї і голові. Звірюка хотіла випростатися, але упала на землю, потім піднялася на ноги і ми втратили з поля зору нашого майстра.
- Де він подівся?
- Дивіться! Дивіться!
Звір знову побіг у наш бік.
- Увага! Цілься! Стріляти у всі частини тіла, у голову теж! – у командира вже був голос людини, яка готова до всього. – Приготувалися!!! Вого-о-о-нь!!!
Крупнокаліберні гвинтівки не так вже й легко тримати в руках навіть тоді, коли стріляєш одиночними пострілами.
- Вогонь! Вогонь!
В оптичний приціл було видно, як кулі потрапляли в живіт, груди, плечі, голову звіра, але той не переставав бігти, лише трохи уповільнився.
- Та що ж це таке?!
- Бронебійні заряджай! Хутко!
Залпи бронебійними зупинили звірюку, але він не впав, а лише чухав ті місця, куди потрапляли кулі. Було таке враження, що кулі застряють у товстенній шкірі.
- Вогонь! Вогонь бронебійними без зупинки! – командир перезарядив свою рушницю і знову почав стріляти.
В оптичний приціл стало видно, як звір-людина схилився до землі, розвернувся до нас задом і побіг в протилежному напрямку.
- Вперед! Вперед за ним! Будемо шукати нашого! Особлива увага під ноги, щоб не потрапити у яму чи рідину!
Пробігши вперед кілька сотень метрів, зупинилися біля величезної прямокутної ями, обкладеної ізсередини білою цеглою. Ми би і не зупинялися, але в ямі валявся величезний велосипед без переднього колеса. Настільки великий, що людина на ньому їздити не зуміла б. Рама у нього теж була зігнута, і було зрозуміло, що зламали її спеціально.
- Це що, хтось зробив велосипеда тій тварюці, а вона його зламала і викинула в цю яму?
- Відпочили? Хутко вперед, бо треба буде ще відступати.
Пробігши ще кількасот метрів, ми нарешті зустріли тренера рукопашної. Він ледве плентався назустріч, виставивши вперед зламані руки.
- Ви по мене? Оце дякую! Цього звіра не руками потрібно бити і навіть не сокирою! У нього якась залізобетонна шкіра, я ось і руки собі зламав у зап’ястях. Ніяких больових точок у нього немає, крім горлянки, через яку він вдихає повітря. А морда у нього… як передок великого автобуса… тільки очі мутні і нетямущі… а так зовсім на людину схожий, тільки метрів п’ятнадцять-сімнадцять заввишки. Руки у нього повільні, але дуже сильні в порівнянні…
- Годі! Годі, потім все! Зараз потрібно відступати якнайшвидше, звір може повернутися в будь-яку хвилину! Бігом за мною, бігом!
- Що робити із шахтою, з якої вилетіла ракета?
- Сфотографуй разом із тією ракетою, що не розірвалася. У штабі розберуться.
Шлях назад був трохи довшим. Біля ями з велосипедом знову зупинилися і якби не командир, то дивилися б на цю картину ще довше. Бігти не вийшло, так як сили у тренера рукопашної майже не залишилося, та й у нас також її було вже мало. Нарешті дійшовши до лісу і зрозумівши, що ми вже на своїй території, вирішили ще трохи заглибитися і зробити привал. Командир погодився. Було видно, що звір сюди ніколи не заходив, мабуть ніколи не заходив, та й зараз навряд чи зайде. Він наляканий, ми це знали. Але що робити з ним далі, ми не знали. Та й що знати зараз, будемо вирішувати потім. Про того звіра ще ніхто не чув і не доповідав, про ракети з газом із-під землі також. Ми чудово зробили свою роботу. Тепер ми знаємо це, а це багато чого вартує. Тож зараз можна і на привал, он під того дуба присісти, відпочити.

- Підйом! Підйом! – голос командира звучав звідкілясь зверху. – До бази п’ятнадцять кілометрів, захід сонця через дві години, потрібно встигнути на вечерю, якщо про неї ще хтось думає! Не залишати нічого після себе, все забирати із собою! Ну що ти вирячився? Прокидайся вже! Одна хвилина на збори – і бігом за мною!

***

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Михайло Нечитайло, 25-06-2018
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.9615740776062 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …
«Сліпі убивці» вигаданих і справжніх світів
«Сліпий убивця» Марґарет Етвуд — приклад «шизофренічного» наративу, у якому один герой розпадається …