«Того року собаки тічкували, неначе востаннє мали паруватися в цьому світі. Гнат Іванович намагався перепинити шлях своєму Лорду до тих компаній міцним цепом з ошийником, але пес мав морду тоншу за шию, тож ошийники для нього перепоною стати не могли в жодному випадку. Лорд знаходив точку опори, щосили впирався в неї лапами, напружувався до нестями – й ошийник летів долі, вивільняючи собачу шию, а разом з тим і собачу волю виокремлюючи від усіляких цепків, розширюючи її межі до самих до окраїн села, а то й далі, дивлячись, куди поведе псяюшну ватагу дама їхнього поклику.
Тоді Гнат Іванович придумав хитрість – він, зловивши пса поміж чергових гулянок, припнув його не до прикорня, як завше, а до автомобільної дірявої шини, що валялася посеред подвір’я ще з тих далеких часів, коли Гнат Іванович працював водієм вантажівки.
Пес не дуже стурбувався тим винаходом господаря, він мав намір, ледь стемніє, повторити свій одвічний трюк – але собача інтуїція цього разу дала збій. Скільки не впирався Лорд у що б то не було, шина тяглася за ним і ошийник ніяк не хотів позбутися собачої шиї. Від того розпачу й безпорадності пес ударився у виття. Вив так несамовито й навіжено, аж Місяць щулився боязко серед неба, хоча йому нібито й не звикати до собачого та вовчого виття.
Гнат Іванович добавив звуку в телевізорі, аби не так різала вуха псова розпука, та й задрімав побіля надокучливої реклами.
Кинувся десь аж о третій годині. Телевізор, ніби знавіснівши, знову показував остогидлу рекламу, мовби вона була морем без кінця та краю, а не закликом до покупок. Гнат Іванович вимкнув стомленого телевізора, прислухався до цілковитої тиші за вікном.
– Угомонився, – задоволено посміхнувся. – Що то значить людський розум проти псяюшної похоті. Розум завжди похіть криє, коли він є в голові.
Проте вирішив перевірити свої здогади. Тим паче, надвір гукав ще й інший поклик – одвічний поклик випитої звечора води.
Відімкнув двері, ступив у ніч.
– Лорд! – гукнув улюбленця, очікуючи негайного хекання на подвір’ї й нестримного стрибка на груди.
Аж зіщулився, аби пес брудними лапами не дуже заплямував сорочку.
Та ніяких лап на грудях господар так і не відчув.
– Що, знову втік?! – обурився. – Але як?
Вернувся за ліхтариком, посвітив по двору. На вершечку півтораметрового шиферного тину висіла автомобільна шина.
– Нічого собі, – тільки й зміг здивуватися Гнат Іванович.
Лорд і раніше не вважав за перепону даний тин, він його брав або з розбігу, або ж, коли ситуацію не збурювали коти, просто хапався передніми лапами за вершечок, а задніми, ніби той же таки ненависний йому кіт, шкрябався по шиферу, аж доки не перекидав своє дебеле тіло за огорожу. Ці трюки часто з осудом стрічали сусіди, в котрих за тином підростали як не редисочка, то диньки, і те добро добряче псував стрибками пес німецької породи.
– Але ж шина, – не міг утямити Гнат Іванович і побрів до означеної парканом межі досліджувати ситуацію.
Та досліджувати не було чого. Пес елементарно переліз через тин, благо, цепок був довгий і дозволив йому це зробити, потім силувався звільнитися від ошийника, аж доки не вицурпелив шину на вершечок тину, де вона застряла цепом у прорізі між двома шиферинами. Тим було створено точку спротиву подальшому псовому руху, але й вивершено заодно можливість звільнитися від ошийника, бо точка спротиву виявилася й точкою опори для цепу. Собача воля перемогла всі перепони. І людський розум у тім числі.
Гнат Іванович розчаровано зітхнув, посоромлений у своїй теорії зверхності розуму аж до основ, та й почалапав до хати. Навіть про поклик вечірніх вод забув, тож мусив згодом повторити подорож надвір ще раз.
Знав би, чим те все скінчиться, можливо, й сльозу витер би. Але хто знає майбутнє? Та ніхто.
Чергова собача погоня за примарним щастям закохатися в суку скінчилася, як постріл – сухо й неждано. Пес щез.
Подейкували, що безперервні тічки того року дуже обридли голові села. Люди скаржилися на собаче привілля, на собачі зуби, що скалилися з-поза польових доріг та сільських пустирів, скаржилися й вимагали вжити заходів. Але заходів у голови було не густо – відстріл собак, тим паче в населеному пункті, не схвалювався ні правоохоронними органами, ні захисниками тварин; відловлювати псів у притулок теж не було змоги з двох причин: по-перше, ніхто не хотів марудитися тими ловами задарма, а з фінансами творилася одвічна нестача, по-друге – поблизу на сотню верст не чулося ні на нюх, ні на слух жодного притулку.
Може, воно й трапилося б, як завжди, голова послухав би людські нарікання та й дочекався закінчення собачих весіль – але того року голова мався бути при людських інтересах, бо насувалися перевибори. Хочеш чи не хочеш, а маєш показати свою результативність. От і казали, що голова показав – витравив псів, та й по всьому.
Щоправда, лико не в’язалося в личак по тій причині, що ніхто ніде не бачив собачих трупів, а їх малося валятися достобіса. Не було собачих трупів, але не було й собак.
– Як це так вам удалося? – допитувалися в голови.
– А я знаю хіба, – хитро посміхався той у вуса й зберігав мовчанку.
Так листопадово-грудневі події того року й лишилися для села таємницею за сімома печатями. Люди, чиї улюбленці пропали, потужили трохи за пропажею та й змирилися, бо в селі хоч і поменшало гавкоту, але не настільки, аби не чути його взагалі.
Гнат Іванович з-поміж людей особливо не вирізнявся, тож і пішов за людом у своїй журбі звичним психологічним шляхом від жури до самозаспокоєння. Лорд із часом перемістився в царство покійників, залишившись у пам’яті світлою згадкою про вірного пса.»
Толян Мацик, що правував за псевдонім для справжнього Анатолія Марцинкевича, відірвав пальці від клавіатури й сердито витріщився на екран.
– Задовбала, – тільки й промовив.
На фоні екрану, відволікаючи літературного мислителя від творчого процесу, мерехтіла мошка. Маленька така, ні звуку з неї, ні шелесту, але надокучлива до нестями. Надокучливість ту пояснити важко, літає собі створіння, нікому нічого, ото й тільки, що на світло курс тримає, тож і облюбувало екран серед темної кімнати.
Але реально заважає. Мерехтінням. Тим, що лізе в очі.
Заважає, практично не заважаючи. Таке буває. Коли щось діє не по природі, а просто на нерви. Бо нерви – це така субстанція, слів для опису котрої по всій фактурі, щоби сягнути аж до основ, підібрати важко. Бо й слова зроджуються з нервів. А треба, щоби над ними, нервами, стали, тоді годні для опису. А так – не годні, або ж як і годні, то не сповна.
Толян Мацик сплюнув, наче викинув зсередини якісь дурні й не по темі його твору думки, й простягнув руку, аби мошку прикінчити простим стисканням пальців довкола її кволого тільця.
Але мошка при всій кволості виявилася надто мерехтливою. Толян мацав-мацав пальцями по екрану в погоні за паскудною комахою, ніби намірився стовідсотково окреслити контури взятого собі псевдоніма, вже геть і зловив майже, лишилося притиснути вражу личину, як раптом відвідала Толяна дивна думка.
– А чого це я намірився вбити Боже створіння? – запитав сам себе літератор. – Хай живе. Це ж не колорадський жук, що мітить на висаджену картоплю та провокує голод, тож питання стоїть руба – або він мене, або я його. Це проста мошка. Завтра до вечора вона й сама віддасть Богу душу, бо два дні життя – надто поважний для неї вік. Хай живе.
Подивився на непосидючу комаху, махнув рукою, повернувся до клавіатури.
«Якогось погожого дня наступної за таємничою в сенсі собачого зникнення осені весни Гнат Іванович мався молоти в сусідньому селі пшеницю на борошно. Того борошна в кожному магазині у складах, ще й на полицях, як неміряного краму на швейній фабриці, і якістю біле, й смаком пригоже, але в Гната Івановича був ритуал – щоосені по жнивах, і щовесни по сходженню снігів він мався відвідати млин у сусідньому селі, бо в своєму не було, й виплодити зі збіжжя мливо. Борошном ту сіру масу з древнього, аж камінь мохами сизими взявся, млина Одарка, Гната Івановича дружина, називати відмовлялася навідріз. Але хліб з неї пекла – Гнат Іванович до того спонукав важким поглядом і тою ж таки традицією.
Хліб подавався до столу – пухкий, хоч і сірий, Гнат Іванович смачно відкраював скибку та, хрустячи запашною скоринкою, сяючими очима свідчив, що задоволений сповна. Після першого хліба зі свіжого млива другий так і не наступав, бо Одарка йшла до магазину й купувала паляниці з хлібокомбінату. А сіре борошно мліло в комірчині, радуючи розколисану теплом міль, аж доки кабанці в хліві не дожидалися врешті замість обридлої ячмінної дерті пшеничної здоби з м’ясом в образі відкладеною міллю черви.
Все йшло по колу рік за роком, але традиція з помелом пшениці в млині сусіднього села дотримувалася, як піст ревним прочанином найближчої до Бога церкви.
Цієї весни коло знову привело Гната Івановича до знайомого млина. Але млин теліпав на вітрі якимось китайським замочком і розкисла ще минулорічна пилюка своєю незайманістю вказувала на відсутність прихожан у цього святого місця.
– Що таке? – гнув свою традицію Гнат Іванович.
– Погано камінь уже меле, – пояснювали якісь прохожі. – Мельник замкнув споруду, аби не переводити зерно, аж доки начальство не змилостивиться на новий камінь.
– Та ні, це негоже, – чухав потилицю Гнат Іванович. – Мені й той камінь у смак. А що, як я попрошу мельника протерти млинові крижі?
– Як хочете, – знизували плечима прохожі й байдуже йшли геть.
А Гнат Іванович узяв курс на садибу мельника. Той жив далеченько, тож Гнат Іванович, аби не товкти вантаженого клунками мотоцикла, пішки довгенько чесав селом у напрямку заповітної мельникової хати.
Врешті сягнув.
– Агов, господарю! – гукнув з-за хвіртки.
З хати ніхто не обізвався, натомість на подвір’ї зчинився справжнісінький рейвах. Задзвенів цепок, а з того дзенькоту зродився такий виск немилосердний, наче радість об’єдналася з бідою, перев’язавшись так, що треба ж якось і розділитися з часом, а розділитися вже немає змоги.
Гнат Іванович відкрив хвіртку й укляк. На цепку гарував його Лорд. Він вищав, немов балакав, він, здавалося, губив сльози з очей, хоча ніхто достеменно не знає, чи собаки плачуть, він світився щастям і переймався великим страхом, що Гнат Іванович, якого він уже давно поховав у думці, а той раптом воскрес, наразі знову або ж помре, або ж загубиться, як минулої осені.
Лорд вищав, грібся лапами в розкислому подвір’ї й тягнув за собою буду, ковану залізом, буду, до якої був припнутий. Буда зривалася зі своїх фундаментів і повзла вслід за собакою, немов і вона була рада Гнату Івановичу, цьому невідомому дідові, який через собачу радість раптом зробився найдорожчим і найріднішим.
Гнат Іванович ступив декілька кроків назустріч псові – й той зумів підскочити та впасти лапами Гнатові Івановичу на груди. Собачий язик цілував господареві губи, він мочив замість сліз щоки, він немов промовляв, що немає не землі нічого найкращого, як зустріти того, хто тебе найбільше на світі любив. Навіть якщо він колись припинав тебе до шини, аби ти не біг за собачою любов’ю, він однак любив тебе більше за всіх інших, бо ніхто так не сумував за тобою, як він.
– Лорд! – Гнат Іванович простягнув руки, присів біля друга, колошматив тому вуха, толочив шерсть на загривку, заглядав у очі, витирав вологого носа, як колись і все життя спільне до цього, а потім заплакав, наче біля людини, яку весь вік шукав, а це знайшов.
Переплелися дві радості на землі – людська й собача. І стало на тій землі тепло.
– Лорд, а як же це ти тут? – допитувався Гнат Іванович. – А чого ж ти не втік, чом не вернувся до мене? Я ж чекав, ти навіть уявити не можеш, як чекав. Я тебе похоронив у думці, а в душі чекав. Хоча ти звичайний пес – а я чекав. Бо в душі й пес може взяти часточку любові, коли її там вдосталь, як хліба в крамниці. Ти знаєш, Лорд, чому я щороку молов це зерно, хоча не мав у тому ані найменшої потреби? Аби тебе знайти на подвір’ї мельника на сімнадцятому році мого безпутного млива. Тобі всього сім літ, а я сімнадцять років молов жита, аби тебе знайти. Отака доля й загадка світу біля неї.
З хати вийшла мельникова жінка.
– То це ваш собака? – допитувалася.
– Мій, – сяяв Гнат Іванович. – А як це він у вас?
– А торік у передзим’ї, – пояснювала жінка, – чоловік знайшов його за селом у кущах. Гарний такий пес, казав, але хтось, певно, отруїв, тож подихав нагло. Й очима молив. Чоловік його й притягнув до хати, й відволодав. Аж на весну відійшов цуцик, почав шкандибати, то чоловік і припнув на ланцюг, аби дітей не лякав, бо псяюха чималий.
– Я хочу його забрати, – мовив Гнат Іванович. – Віддасте?
На розмову звідкись з городу прибився й мельник.
– Та забирайте, як ваш, – відповів. – Хіба ж я не бачу, як він до вас душу простягнув. А чого ви до мене прибилися? Змолоти щось хочете? То я млина вже запечатав. Принцип – доки начальство не обдарує запчастинами, не пускатиму, бо людей соромно за свою працю.
– Та ні, – якось весело зітхнув Гнат Іванович. – Годі вже мені молоти з пустого в порожнє. Вже змолов. Більше, напевно, не буду. Годі катувати Одарку, хай купляє хліб, як і завше, й не мучиться з моїми забаганками.
Відв’язав пса, рушив до хвіртки.
– Красно вам дякую, – геть і вклонився господарям хати в пояс.
– Ото, за собаку та в пояс, – здивувалася жінка.
– Та хіба в собаці справа, шановні, – всміхався Гнат Іванович. – Справа в моєму щасті. А що є причиною того щастя – то в кожного вона своя. Комусь треба світ запхнути за пояс, аби відчути себе щасливим, а комусь достатньо знайти вірного друга. А молоти вже не буду, ні, місія закінчена.»
Толян хотів розвернути думку про місію та щастя далі, а клята мошка, що гарувала вздовж екрану, все-таки ввела нерви в нестійкий стан і спровокувала роздратування. За тим роздратуванням загубилася й обширна думка.
– Тьху! – сплюнув літератор і коцнув мошку.
Аж розпливлася між пальцями. Ще й екрана забруднила, бридота.
– А нащо я її вбив? – чомусь потягло думкою вбік Толяна. – Обіцявся ж помилувати.
Так і не втямив причини розправи над невинним створінням. Абсолютно ж нічого в його житті не значила ота дрібнота, ні дороги не переходила, ні страху не наганяла, ні душі не муляла. Вся й провина її, що літала перед екраном комп’ютера, літери жодної, й то не затулила. То нащо ж знищив?
А так, ні за що, бо дратувала. Своїм існуванням. Чи й не причина?
На тому тижні в Анатолія розбився на мопеді його друг. Молодий чоловік, двоє дітей нажив, ще й до школи їх не довів, їхав трактом додому з рибалки, на гальці посунулося колесо, мопед завалився набік, не впав, ліг на дорогу, встав би чоловік, обтріпався та й поїхав далі, так ні ж, утрапив головою на якийсь стрижень, де він там тільки взявся, пробив сонну артерію, там же в калюжі крові й сконав, аж уночі кинулися шукати та знайшли тіло.
– Господи, за що? – кричала-голосила молода вдова на похороні.
«А ні за що, – раптом стукнуло Анатолію в голову. – Хтось, чи Бог, чи диявол, товклися перед екраном життя, а тут – мошка. Набридла. Хряп – та й по всьому. Це ми тут, у своєму житті, маємо це за вселенську чи то трагедію, чи подію. А там – хряп, та й по всьому. Та й далі до свого екрану, де вже ніщо не мерехтить.»
Якось аж погано стало літератору. Нащо ж мошку задавив?
Подивився на свій твір на моніторі. Ще мав масу думок про розвиток сюжету. Але взяв та й виділив усе написане, забарвивши в синюватий колір. А тоді натис на «видалити».
Хряп – та й по всьому.
Ми – боги над мошками й мошки для інших богів. То що вже про якусь писанину балакати.
